Життєдіяльність Софії Русової на шпальтах газети "Свобода" (Сполучені Штати Америки, перша половина ХХ ст.)

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Життєдіяльність Софії Русової на шпальтах газети "Свобода" (Сполучені Штати Америки, перша половина ХХ ст.)?

Дмитро Герцюк

Життя і творча спадщина видатного українського педагога і громадського діяча Софії Русової за останні десятиріччя стали одним із важливих спрямувань історико-педагогічної науки, теорії і практики навчання і виховання молодого покоління. Зусиллями багатьох українських дослідників - О. Джус, Н. Дічек, І. Зайченка, Є. Коваленко, О. Проскури, З. Нагачевської, О. Сухомлинської та ін. ґрунтовно досліджено педагогічну і громадсько-просвітницьку діяльність С. Русової, проаналізовано основні положення та провідні ідеї її науково-теоретичного доробку, обґрунтовано можливості їх творчого використання для потреб сьогодення української освіти. освіта русова навчання педагог

Посилений науковий інтерес до постаті Софії Русової дозволив суттєво розширити бібліографічну та джерелознавчу базу дослідження. У науковий обіг введено чимало нових маловідомих і невідомих публікацій вченої-педагога, відшукано архівні та рукописні матеріали, опрацьовано друковані періодичні видання тощо.

Водночас, як нам видається, на сьогодні недостатньо у русовознавчих дослідженнях задіяно інформаційний потенціал преси української діаспори. Ця теза підтверджується на прикладі проаналізованого нами видання «Свободи» - української газети у США, однієї із найстаріших україномовних газет у світі, що виходить безперервно з 1893 року. З самих початків часопис, як офіційний орган Українського Народного Союзу, стояв виразно на українських національних позиціях, усебічно висвітлював українське життя в еміграції і на Україні, відіграв виняткову роль у поширенні національної свідомості серед українських еміґрантів за океаном.

За нашими підрахунками, у 1922-1940 рр. на сторінках цього українського періодичного видання з'явилося біля 30 заміток, статей, повідомлень, так чи інакше пов'язаних із життям і діяльністю Софії Русової. Цінність цього матеріалу для дослідження персоналії видатної українки є очевидною. Передусім, констатуємо той факт, що у середовищі української еміграції популяризувалося ім'я С. Русової як педагога, громадського діяча, непохитної і незламної жінки-патріота, розкривалися її заслуги щодо утвердження українства. Це, поза сумнівом, сприяло формуванню національної гордості, національної свідомості, посилювало національну самоіндентифікацію українського загалу на еміграції. Висвітлення на шпальтах «Свободи» подій і фактів із життя і діяльності С. Русової назагал доповнювало картину українського національного життя, орієнтувало читацьку аудиторію на розуміння й осмислення українських націєтворчих процесів.

Уперше звернення до постаті С.Русової на сторінках газети зустрічаємо у 1922 р. У січневому номері часопису за цей рік була опублікована коротка замітка під назвою «Софія Русова в Галичині», яка містить інформацію про те, що професор українського університету у Кам'янці-Подільському Софія Русова після двох невдалих спроб і арештів більшовицької влади разом з онукою Олею перетнула радянський-польський кордон і опинилася в Галичині

Тим самим, стверджує редакція, спростовується міф більшовицької пропаганди, що відома українка “цілком погодилася з радянською владою і діяльно працює в їхніх установах” [7].

У продовження цієї теми цікава наступна газетна публікація (березень 1922 р.), яка складається із двох частин. Перша подана як “спеціальна кореспонденція “Свободи” і містить нарис “Бабуся української революції”. Її автор під псевдонімом Наддніпрянець високо цінує С.Русову як українського діяча-патріота, вважаючи її цілою епохою у визвольному русі України. “Разом з Антоновичем і Драгомановим, Грушевським і Багалієм, Житецьким і Кониським, Чикаленком і Вовком, Яворницьким і Сумцовим, - стверджує автор , - Русові Олександр і Софія - патріярхи українського руху. А коли ж багато дехто з тої плеяди українського “сузір'я безсмертних” хилились під подихом лихих обставин у ворожий Україні бік - Русові … стояли непохитно на українському ґрунті з того часу, як доля поріднила їх з українською нацією. Серед української аристократіі духа вони були найкращими “аристократами сили волі” [2]. Як своєрідний доказ незламності духу невтомної “віри в щасливу зорю, велику майбутність українського народу”, автор долучає до свого нарису спогади С. Русової під назвою “Спогади біженця”, де описуються всі обставини її спроб вирватися із більшовицьких пут терору і насильства. “І ось з країни смутку, злоби, грабунку і руїни ми тут в Галичині, з палким бажанням віддати останні сили на працю для своєї Соборної України”, - пише Софія Русова [4, ч. 54].

Оповідь С. Ф. Русової про кам'янецький червоний терор, за словами редакції газети, “перевищує всякі фантастичні уяви”. Припускаємо, що на саме на сторінках часопису “Свобода” були вперше опубліковані ці спогади.

До інших, суголосних часові, публікацій Софії Русової на шпальтах українського заокеанського видання віднесемо її звернення, як голови Національної Української Жіночої Ради “До жінок світу (Відозва у справі рятування дітей” (1933 р.). У цьому сміливому, викривальному посланні славетна українка засвідчує реальний стан дитинства у радянській Україні, коли після поразки визвольних змагань з метою викорінення українського духу, більшовики “заходили змінити, перевернути усе народне життя, розтоптати українську родину, віру, національні почуття”, запроваджували спеціальні дитячі заклади, трудові колонії, вихідці з яких згодом поповнювали армію сиріт, безпритульних, неповнолітніх злочинців.

С.Русова з болем константує, що саме українські діти стали першими жертвами чергового комуністичного злочину - навмисного організованого штучного голоду 1932-1933 рр. “І діти перші почали від нього вмирати, - константує вона, - а далі й самі стали жертвами збожеволілих від голоду і розпуки, … нещасні діти стали жертвами того канібалізму, до якого московський большевицький уряд довів колись багатий український народ” [3].

Вона твердо переконана, що, якщо десь і станеться якась біда, то “слід перш за усе рятувати дітей”, бо для порятунку немає територіальних кордонів. “Мусить панувати один закон вселюдного гуманізму, вселюдний обов'язок захищати дітей як найдорожчий скарб”, - підсумовує своє звернення до матерів світу Софія Русова і просить материнський загал допомоги у вирішенні цього “болючого питання”[3].

Серед іншого, на сторінках видання знаходимо й інформацію про святкування у 1936 році 80-річчя С. Русової. Хода урочистих заходів, присвячених ювілею видатної українки, що мали місце в українських середовищах Галичини, Закарпаття, Чехословаччини та інших територій докотилася й до американського континенту. Заходами місцевих жіночих товариств - Українського Демократичного Клубу, Жіночої Помочі, Жіночої Громади, Товариства ім. О. Пчілки, Товариства ім. Л. Українки 15 березня 1936 р. в Українському Народному Домі в Нью-Йорку відбулась академія-концерт на пошану професора С. Русової. Проголошені доповіді про життєвий і творчий шлях “славетної трудівниці”, майстерно виконані літературні й музичні твори, зокрема “ще не співана тут” пісня М. Лисенка “Золоті ключі”, на яку відомий композитор написав рапсодію та присвятив у 1874 р. як весільний дарунок С. Русовій, зробили свою справу. Як зазначається у дописі, учасники цього національного дійства із великим задоволенням константували: “Тепер ми знаємо хто така Русова” [1].

Не можна не підмітити й те, що окремі події, життєві ситуації діячки, її думки, ідеї аналізувалися через призму тогочасних діаспорних проблем, подавалися як свого роду дороговкази, певні відпірні точки для осмислення процесів суспільно-політичного і культурно-освітнього життя заокеанських українців. Звернення до постаті С. Русової слід розцінювати як пошук суспільних орієнтирів, відповідей на виклики непростого для української громади Америки міжвоєнного часу. Означений в історичній літературі як період другої хвилі української еміграції 20-40-х рр. ХХ ст., він характеризувався строкатістю українського політикуму, посиленням процесів релігійного розшарування, зростанням асиміляційних тенденцій в українському діаспорному середовищі. Ці нові реалії актуалізували потребу порозуміння, солідаризації української спільноти, необхідність спільними силами забезпечити повноцінний ритм національного життя на чужині.

У цьому контексті звернемося до невеличкої газетної замітки, яка з'явилася у рік смерті С.Русової. Перефразовуючи стару істину, що передсмертні слова, які промовляє людина, є найправдивішими у її житті, редакція часопису звертає увагу на останні прижиттєві висловлювання Софії Русової. Спілкуючись із представниками українських жіночих організацій, які відвідали її у лікарні міста Праги, вона, вже перебуваючи на порозі вічності, подякувала їм за самовіддану працю і самопожертву і звернулася до них із такими словами: “Лише не сваріться. Робіть усе разом і не сваріться”. “Видно українська справа потребувала таких слів, - читаємо у тексті, - коли їх покійна Софія Русова вважала за потрібне сказати на останніх хвилинах свого життя. А коли так, то й потрібно нам усім за них пам'ятати” [6].

Серед русовознавчих матеріалів, розміщених на шпальтах «Свободи», виокремимо розлогий некролог С. Русової, надрукований у часописі від 19 березня 1940 року. Зовні витриманий як біографічний жанр, за своїм змістом цей посмертний спомин цінний як такий, що розкриває феномен С.Русової, усебічно характеризує її громадсько-освітнє сподвижництво. Автор, підписаний під псевдонімом В. Літописець, доносить до заокеанського читача газети цілісний портрет славетної українки як громадського діяча, освітянина-педагога, патріота-державника.

Що в'язало Софію Ліндфорс, народжену у сім'ї батька - шведського та матері - французького походження з Україною? - задається таким питанням автор некрологу. Лише те, що вона народилася в Україні? Очевидно, що цього замало. “Адже багато англійців, - цитуємо дописувача, - родяться і виростають в Індії, а проте вони до національного руху індів не прилучаються […]. Тільки щасливий випадок міг привести молоду панну-шляхтянку до українського руху, до українського патріотизму […]. І таке чудо сталося - вона почула себе українкою, хоч бачила, як тисячі потомків козацької старійшини, нащадки гетьманів допомагали Москві гнобити і поневолювати Україну” [8]. Автор переконаний, що саме захоплення народолюбними, демократичними ідеями і привело Софію Ліндфорс-Русову до українства.

У спомині справедливо зазначається, що серед визначальних чинників формування її особистості як українки-патріота стало знайомство з родинами знаменитих українських культурних діячів М. Старицького та М. Лисенка, а також членами «Старої громади» у Києві - організації української інтелігенції, яка займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю. Саме у середовищі старогромадівців вона зустріла і згодом пов'язала свою життєву долю із відомим громадським діячем Олександром Русовим. «Обоє вони, - пише автор спомину, - були захоплені українською піснею, українською музикою і театром. Разом вони записували кобзарські думи “останнього могикана” - українського кобзаря Остапа Вересая та музику торбаністів Відортів. У цій надзвичайній парі Русових горів невгасимий вогонь любови до України, вони, невпинно працювали для української культури, заохочували інших, помагали морально і матеріально кожному доброму починові» [8].

Серед таких національно зорієнтованих починів у некрологу виокремлено факт активної участі подружжя Русових у підготовці до видання першого нецензурованого видання «Кобзаря». Відомо, що 1875 році, вони разом з відомим археологом і дослідником української народної творчості Федором Вовком задалися метою видати «Кобзар» Тараса Шевченка без цензури, що в тодішніх умовах заборони російським царатом українського слова було нереальним. Переписаний і повністю підготовлений до друку двотомний «Кобзар» Софія і Олександр Русові, ризикуючи життям, взялися відвезти до Праги, де його погодився надрукувативідомий місцевий друкар Едвар Ґреґр.

«Було це революційне діло, як на той час», - відзначається в посмертному слові про С.Русову. І далі: «Як високо ставила С. Русова громадські справи перед особистими, видно з того, що вона виїхала до Праги з Києва у такому стані, коли жінкам радять лікарі перебувати вдома, але Русова ні на що не зважала, і в Празі у неї народилася дитина [8].

У аналізованому нами дописі власне акцентується увага на місії С. Русової як матері, яка зуміла своїх дітей виховати на українських патріотів і, як наголошувалося, це в той час “коли в Росії вживання української мови в інтелігентській родині вважалося за протидержавний вчинок”. Добрим словом згадується старший син Михайло, який від батька-матері успадкував хист до наукової роботи і за прикладом батьків також активно займався громадсько-політичною діяльністю. У 1900 р. він разом з іншими діячами студентських громад заснував у Харкові першу активну політичну партію на Надніпрянщині - Революційну українську партію.

Не можна обминути увагою й посмертну оцінку С. Русової як освітнього діяча і педагога. У спомині з особливою вдячністю наголошується на її подвижницькій праці у ділянці навчання і виховання молоді, налагодженні просвітницької роботи серед народних мас, звертається особлива увага на заслуги в організації українського жіноцтва тощо.

Підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що на сторінках газети “Cвобода” у міжвоєнний період висвітлювалися окремі аспекти життєдіяльності видатної українки Софії Русової, що може складати інтерес для розширення джерелознавчої і бібліографічної бази вивчення персоналії українського педагога.

Література

1. Академія-концерт на пошану С. Русової // Свобода. - 1936. - Ч. 78.

2. [Наддніпрянець]. Бабуся української революції // Свобода. - 1922. - Ч. 53.

3. Русова С. До жінок світу (відозва у справі рятування дітей // Свобода. - 1933. - Ч. 262.

4. Русова С. Спомини біженця // Свобода. - 1922. - Ч.53; - Ч. 54.

5. Свобода. - 1933. - Ч.262.

6. Свобода. - 1940. - Ч.57.

7. Софія Русова в Галичині // Свобода. - 1922. - Ч.6.

8. Софія Русова. Посмертний спомин // Свобода. - 1940. - Ч.65.

Размещено на Allbest.ru