Педагогічні ідеї Софії Русової щодо оновлення парадигми виховання

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Софія Русова (1856-1940 рр.) - видатний український педагог, педагогічна спадщина якої була під забороною в радянський час і лише з проголошенням Україною самостійності педагогічна громадськість одержала можливість прилучитися до її безцінних педагогічних ідей. Вона залишила велику педагогічну спадщину, значна частина якої сьогодні видана (Проскура О.В., Коваленко Є.І, Пінчук І.М., Таран О.М., Зайченко І.В., Нагачевська З.І.), проаналізована у дисертаційних дослідженнях (І. Пінчук, О. Джус, В. Сергеєвої, Г. Груць, Н. Малиновської, О. Пшеврацької, О.Таран, О. Пеньковець, О. Фролової, Л. Гонюкової) ), в монографіях (Коваленко Є.І., Пінчук І.М., Зайченка І.В., Джус О.В.). До аналізу педагогічних ідей Софії Русової звертаються науковці - О. Сухомлинська, Н. Дічек, О. Любар, Н Антонець, М. Стельмахович, Б. Ступарик, П. Рогова та ін. Досліджено її творчий шлях, концепцію національного виховання, теоретичні засади дошкільної освіти, проте значна частина доробку вченої ще чекає своїх дослідників, оскільки далеко не всі її праці опубліковані, вивчені та проаналізовані. У даній статті автор представляє педагогічні ідеї Софії Русової щодо докорінного оновлення традиційної системи виховання.

Як педагог-вчений С. Русова формувалась під впливом двох основних чинників: прагнення української громадськості до утвердження національної культури та освіти й розвитком західноєвропейської реформаторської педагогіки. Вона жила в епоху, коли український народ жагуче прагнув збудувати нові форми державного й соціального життя. Софія Федорівна зазначає, що саме в цей період сформувалися нові соціально-політичні ідеали, образ “нової української людини”, людини “вільної, з витриманою волею, з широким розвитком своїх індивідуальних сил, із свідомістю своїх громадянських обов'язків і глибоко інтуїтивним розумінням свого близького і далекого оточення” [3, с. 9]. Вчена була глибоко переконана, що формування такої людини - важливе завдання педагогіки, що стара школа мусить упасти, бо її методи не відповідали новим принципам педагогічної науки. Будучи глибоко обізнаною з досягненнями світової педагогічної думки, Софія Федорівна прагнула критично осмислити ідеї нового виховання, які були втілені в авторських концепціях виховання Дж. Дьюї, Г. Песталоцці, О. Декролі, М. Монтессорі, А. Фер'єра, Г. Гаудіга, Ф. Тагора та ін. і прагнула донести їх прогресивні ідеї до українських вчителів для творчого впровадження у навчально-виховний процес школи.

С. Русова зазначала, що педагогіка взагалі є одним із найстаріших виявів людської думки, але вона довгий час не була наукою, і через те довго існувала як мистецтво, що витворює з дитини потрібний для держави, для церкви тип людини. І лише в останніх двох століттях педагогіка стала на науковий ґрунт, виробила певні шляхи для виховання дитини, як вільної особи, як індивідуальності, керуючись науковими вказівками психології як науки про дитячу душу. Але, разом з тим С. Русова застерігає від нехтування історичним досвідом, відзначаючи, що будуючи нову школу, враховуючи ці нові вимоги до виховання, громадянство не може цілком відкинути увесь матеріал, що нагромадився в педагогіці за весь довгий час її практичної і теоретичної обробки, бо в цьому матеріалі надто багато сконцентровано життєвого досвіду різних народів, занадто багато вкладено до нього глибоких думок найсвітліших голів - філософів і далеких, і близьких до нас часів. Цей матеріал вимагає наукової критики, але зректись його, як нікчемної традиції, не бажано, бо таким нехтуванням вікового історичного людського досвіду ми і саму нову школу поставили б у повітрі без необхідного солідного ґрунту [3, с. 8-9]. педагогічний самоврядування русова соціалізація

Довгий час, на її думку, педагогіка стояла на певному схоластичному шляху: вона старалася витворити з дитини сам те, чого бажалося вихователю, не рахуючись з самою істотою дитини, не силуючись пізнати її душу і не пристосовуючи до неї своїх засобів. [3, с. 10]. Розкриваючи зміст нової педагогічної парадигми, С. Русова відзначає, що сучасна педагогіка спрямована на цілісний розвиток особистості, на переведення центру виховання з інтелекту на почуття, на духовне життя дитини, на розвиток її волі, “виховується просто гармонійно розвинена дитина - працездатна, соціально свідома, корисна в кожному суспільстві, в кожному громадянстві, з піднесеною любов'ю до рідного краю і з пошаною до других народів” [4, с. 6].

Головну і глибоку відміну нової школи від старої С. Русова вбачає у тому, “що нове виховання і навчання будується на власному зусиллі самої дитини. Її не дресирують за трафаретом, складеним згори, її одразу залучають до активної участі у житті, ставлять її перед самостійним розв'язанням різноманітних проблем - і моральних, і наукових. Таким чином розвиваються всі її здібності, зміцнюється воля й усі творчі сили знаходять свій вираз. Наслідком такого виховання стає особа, яка живе не по зовнішньому наказу, а за тими заповітами, які складаються у неї свідомо вимогами шкільного життя і які придадуться їй на все її майбутнє життя в широкому світі, поза шкільним порогом” [4, с.74].

С. Русова визначає два основних напрямків нового виховання: індивідуалістичний та соціальний. Аналізуючи індивідуалістичний напрямок виховання вона зазначає, що “найвищим щаблем людської генерації буде таке громадське життя, при якому кожна індивідуальність може задовольнити всі свої моральні та матеріальні потреби, не порушуючи тим моральних інтересів усіх громадян. Тоді в громадянському житті запанує гармонія і загальне щастя. Виховання має підготувати до такого щастя” [4 с. 31-32]. Особистість, за переконанням вченої, не є “дарунком природи; вона твориться людською духовною свободою; користуючись нею, людина наче в противність природі сама себе виробляє. Активність є справжнім життєвим нервом особи. Тільки діяльне відношення до світу може дати почуття самого життя і наповнити його змістом. Щоб стати розвиненою особою, людина мусить свідомо бачити в собі не тільки борця за своє існування - бо цю ж активність виявляють і звірі, - ні, людина мусить розуміти себе як творця як не найбільшої, то в усякому разі найзначнішої частини свого життя - в сфері ідеалів, різних ідейних вартостей у найширшому їх розумінні” [4, с. 34]. С. Русова відзначає цінність кожної особистості, її безмежні можливості до розвитку. Оскільки “служити для культури можна тільки індивідуально, тому розвиваючи особистість в інтересах індивідуальних, ми тим самим виконуємо ті вимоги, які культура й суспільство ставлять особі” [4, с. 34]. “Без належного виховання, -зазначає С. Русова, - людина легко може розвинути всі свої низькі, звірячі нахили. Педагогіка має своєю метою не тільки розгорнути всю індивідуальну цілісність позитивних рис індивіда, але ще й зміцнити в дітях прагнення, смак до добра, до краси, до святощів, прагнення до реалізації своєї особистості” [4, с. 35].

Таку позицію С. Русова характеризує як суб'єктивний індивідуалізм. Вказує, що шлях цей небезпечний, бо на ньому можуть утриматися тільки дуже міцні духовно високорозвинені особи, тоді як середні цілком відпадуть від усіх громадянських обов'язків і віддадуться егоїстичному шуканню самих насолод життя і ніяке мистецтво не піднесе їх духовних зацікавлень. Якщо це буде плекання кожною індивідуальністю тільки свого “Я”, то цим відкриються двері до розвитку безмежного егоїзму та евдемонізму. В принципі особистість має право на евдемонізм, глибоко в ній закладений, але за умови, що ідеал особистості не є тільки теоретичними переконанням у всіх значніших виявах суспільного життя, але й достойною працею в продуктивному житті. Коли особа має прагнення до свого усвідомлення, має нахил до почуття краси і шукає ідеалу в абстрактному та ірраціональному світі; коли вона свій випадковий особистий ідеал підносить можливо високо, своє тіло визнає за орган і символ живучого в ньому духу й усе своє внутрішнє життя приводить до суспільного ідеального твору, - тоді, - вважає С. Русова, - що коли ці висловлені тут вимоги брати до уваги і ставити особистість на такий високий терен, тоді особистість не може хилитися до евдемоністичного ідеалу… Остаточний ідеал особистості егоцентричний, бо сама особистість є ідеалізоване “я”, але коли вона стоїть серед життя в живому до нього відношенні, вона вбирає в себе всі сили цього життя, переводить у вільну діяльність, або бореться за нові життєві порядки, беручи на себе всю відповідальність боротьби; коли вона сповна захоплена метою, змаганнями життя, тоді звісно її егоцентризм нешкідливий і хоча б вона прагнула тільки до особистих завдань, ці завдання все ж будуть понад особові” [4, с. 36-37].

У своїх працях “Сучасні течії в новій педагогіці”, “Теорія педагогіки на основі психології”, “Дещо з філософії виховання” та ін. С. Русова намагається розв'язати проблему співвідношення індивідуалістичного напрямку виховання до соціального, який вимагає одухотворення нашого життя. Індивідуальне виховання без такої соціалізації дитини може втратити свою соціальну вартість і навіть стати шкідливим для громадського добробуту. - відзначає просвітителька [4, с. 41]. Змістом соціалізації дитини є вироблення в неї працездатності, духу ініціативи, солідарності, мужності, правдивості, самоопанування, витриманості, тих рис характеру, які можуть бути корисні для групового життя, які дадуть людині можливість своїми силами пробитися крізь життя і ні в якому разі не бути тягарем для громадянства. Нове виховання виясняє вплив соціальних факторів на індивіда і колектив; воно шукає засобів паралізувати шкідливі впливи й організувати для дитини найкращі умови для досягнення ідеальної мети виховання [4, с. 41-42].

Складовою змісту нового виховання є формування відносин до свого народу, а також і до інших народів, пробудження бажання приєднатися до вселюдського життя, не ізолюватися в своєму націоналізмові. С. Русова зазначає, що “інтереси сучасних зносин між народами - комерційні й культурні - мусять бути дітям висвітлені на уроках географії, історії й літератури; треба розвивати в дитячих душах симпатію до всіх людей, зацікавлення до чужого життя, пошану до чужих переконань, до чужих народних звичаїв. Теперішні близькі міжнародні відносини вимагають від виховання такої широкої соціалізації, щоб для дитини правдою стало, що вона є не лише членом свого народу, а й членом всесвіту. Для цього треба дітям створювати можливості взаємних відносин з дітьми інших народів, як наприклад, ті, що їх засвоїла собі дотеперішня європейська міжнародна практика: тимчасове перебування дітей у чужих країнах підчас канікул, листування з дітьми інших народів, святкування одного міжнародного свята, фільми з життя різних народів. [4, с. 44-45]. Вчена підкреслює, що така течія інтернаціонального виховання ніскільки не перешкоджає розвиткові в дітях глибокого почуття любові до своєї батьківщини, знання рідного краю, рідної історії, рідного мистецтва. Актуальними є її думки стосовно того, що “в наш час жоден край, жодний народ не живе ізольованим життям. Економічні й культурні потреби ставлять кожний народ у широкі безпосередні зносини з іншими народами. До цих зносин мусять бути підготовлені майбутні громадяни; мусять вони навчитися підходити до чужих народів не лише з матеріальним інтересом, а й з гуманним почуттям” [4, с. 45-46], що “жодний народ не досягне необхідного добробуту й культурного розвитку, коли не матиме патріотичної інтелігенції” [6, с. 252].

До основних засобів соціалізації вихованців С. Русова відносить навчання, працю, мистецтво, релігію і природу, учнівське самоврядування.. “Особистість - це головне завдання виховання, а навчання - головний засіб виховання” - стверджує просвітителька [3, с. 22]. Вона підкреслює виховуючий характер навчання: “наука дисциплінує наші розумові сили, впливає і на наші моральні почуття, дає певність у своїх силах, привчає до чесних і правдивих спостережень. Розумова дисципліна робить людину правдивою і твердою у своїх переконаннях” [4 с. 32].

Виховання через працю є вихованням волі, її активної творчості; воно соціалізує дитину, підготовляє до громадської гуртової праці. Підсумовуючи різні погляди на працю дітей у різних педагогів (Дж. Дьюї, Г. Кершенштейнера, П. Блонського та ін.) С. Русова визнає за нею подвійне значення: психолого-фізичне і соціальне. Зазначає, що праця підтримує рівновагу між інтелектуальною свідомістю і практичною активністю дитини, дає завдання дитячій рухливості. Бачити себе здібною, дужою для виконання задуманої праці та доведення її до кінця, до бажаного результату, є для дитини джерелом щастя: така самосвідомість освітлює весь процес праці, зміцнює енергію для нових зусиль. Соціальна вартість праці полягає передусім у розвитку інтелектуальних сил дитини, її ініціативного духу, волі і працездатності. Вона є фактором виховання саме таких людей, яких більш усього потребує демократичне громадянство. Крім того, праця сама по собі є елементом організованості, кооперативного єднання учнів навколо того або іншого завдання [4, с. 52].

Розглядаючи вплив природи на вихованців, С. Русова повністю поділяє думки індійського педагога Робіндраната Тегора, що природу, як і Бога, слід повернути у школи і розуміти природу не “як предмет дослідів, потрібних для технічного її використовування, не природа як природознавство у школі всіх ступенів, а як природа сама в собі, у своїй красі, у своєму таємному житті, в пошані до всіх її живих істот, в установлюванні гармонії між людиною і природою, розуміння того життя, що йде в природі” [6, с. 249-250].

Майже всі сучасні педагоги, зазначає С. Русова, - розглядають шкільне самоврядування як найкращий фактор для встановлення в класі дисципліни, для розвитку громадянського почуття, тому школа мусить мати цілком родинний характер: учні мають групуватися в невеличкі гуртки, мати свої клуби, свої спортивно-руханкові організації, театральні, співочі гуртки [4, с. 54]. Соціальні педагоги додають ще один фактор високо виховного значення - любов. Любов мусить панувати у шкільній атмосфері на всіх щаблях. Діти навчаються любити, коли самі себе почувають любленими. Поступово об'єктами щирої любові дітей стають батьки, товариші, вчителі, батьківщина, рідний народ, все людство. [4, с. 57-58].

Серед моральних факторів виховання перше місце С.Русова відводить родині, де дитина набирається перших щонайсильніших вражень з перших днів свого життя. Вони майже завжди й дають певний напрямок на все життя, викликаючи переважно ті або інші нахили дитини. [3, с. 19].

С. Русова неодноразово наголошувала, що соціальний та індивідуалістичний напрямки виховання цілком гармонізують між собою. “Соціалізація людини не є приголомшенням індивідуального розвитку на користь опанування соціальних та громадських вимог. Ні, пошана до особистості, до кожної індивідуальності є першою здоровою підвалиною всякого громадянства кожної держави. Страшне життя створюється там, де особи, людей і цілі групи громадян дресирують, як пішаків, зневажають у всіх їх індивідуальних потребах та жертвують їх для якогось Молоха - будь він ідейний бог, чи матеріальний, чи державний. Свободу, незалежність індивідуальності мусять шанувати всі громадянства, розуміється, в межах її нешкідливості для нормального життя всякого колективу” [4, с. 75]. Головними підвалинами всякого виховання С. Русова вважає гуманні відносини між вихователем і вихованцем.

Високі вимоги ставить просвітителька до особистості вчителя. У новій школі, за її вимогами, “учитель мусить бути творцем. Він має так розуміти свої обов'язки, щоб не затримувати природного розвитку дитини, а підносити його, витворюючи довкола дитини атмосферу здорової діяльності, приємний осередок, повний краси, збуджувати в дитині високі почуття, викликати в неї самостійну думку, ініціативу і той святий неспокій, що раз-у-раз шукає нової правди, нової краси і не кристалізується на чужому, пасивно прийнятому з чужих вуст. Тільки розвинений учитель може утворити спільно з дітьми такий благородний осередок, де б панувала й вільна ініціатива учня і захоплююча сугестія вчителя” [3, с. 20-21]. Разом з тим вона підкреслювала, що “учитель, який проводить свою працю з таким захопленням і натхненням, потребує спочинку, певного матеріального забезпечення… Треба, щоб і громадянство й уряд були упевнені у великому значенні вчителя за весь час його праці в єдиній трудовій школі від найперших її ступенів до найвищих. [3, с. 24]. Тому С. Русова вважала, що “одним із найголовніших питань сучасної педагогічної реформи є реформа педагогічної освіти” [4, с. 75].

Як гасло звучать і сьогодні заклики С. Русової: “Велика місія учителя національної школи - в його руках майбутність народу, бо діти, які вийдуть зі школи, мають бути каменярами у відбудові молодої української держави, мають розробити свою культуру, свої національні скарби” [1, с. 85]. “Такої постаті вчителя, постаті нового Моісея, що виводить свій народ з тенет темряви, несвідомості, поневолення - до нового життя, вимагає сучасний стан України від учителя тої єдиної школи, де має вчитися весь український народ без жодних соціальних обмежень [2, с. 240]. Учитель, говорить С. Русова, завжди повинен пам'ятати, що його покликання не можна ні з чим поставити поруч, бо хіба є в кожного народу щось коштовніше, ніж душі його дітей, і хіба є обов'язки вищі, за обов'язки виховати з них людей - громадян?

Отже, узагальнюючи викладене вище, зазначимо, що думки Софії Русової щодо оновлення парадигми виховання, забезпечення, з одного боку, повної і всебічної індивідуалізації, а з іншого - виховання у відповідності до духовно-морального та громадянського ідеалу, не втратили своєї актуальності й сьогодні знаходять свій подальший розвиток в розвивальній парадигмі, особистісно-орієнтованому підході до кожної особистості, реалізації завдань Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді.

Література

1. Русова Софія. Національна школа / Софія Федорівна Русова - Софія Русова Вибрані педагогічні твори: У 2 кн. Кн. 1 // За редакцією Є.І. Коваленко; Упоряд., прим. Є.І. Коваленко, І.М. Пінчук. - К.: Либідь, 1997. - С. 83-85.

2. Русова Софія. Теорія і практика дошкільного виховання / Софія Федорівна Русова - Софія Русова Вибрані педагогічні твори: У 2 кн. Кн. 1 // За редакцією Є.І. Коваленко; Упоряд., прим. Є.І. Коваленко, І.М. Пінчук. - К.: Либідь, 1997. - С. 171-257.

3. Русова Софія. Теорія педагогіки на основі психології / Софія Федорівна Русова. - Софія Русова Вибрані педагогічні твори. У 4 книгах. Кн. 3 / За редакцією Є.І.Коваленко. Упорядн., прим. Є.І.Коваленко, О.М.Таран.- Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2008. ? С. 8-143.

4. Русова Софія. Сучасні течії в новій педагогіці /Софія Федорівна Русова. - Софія Русова Вибрані педагогічні твори. У 4 книгах. Кн. 4 / За редакцією Є.І. Коваленко. Упорядн., прим. Є.І. Коваленко, О.М. Таран.- Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2008. - С.5-177.

5. Русова Софія. Дещо з філософії вихованя / Софія Федорівна Русова. - Софія Русова Вибрані педагогічні твори. У 4 книгах. Кн. 4 / За редакцією Є.І. Коваленко. Упорядн., прим. Є.І. Коваленко, О.М. Таран.- Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2008. - C. 85-100.

6. Русова Софія. Робндранат Тагор - виховник / Софія Федорівна Русова. - Софія Русова Вибрані педагогічні твори. У 4 книгах. Кн. 4 / За редакцією Є.І. Коваленко. Упорядн., прим. Є.І. Коваленко, О.М. Таран. - Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2008. - C. 242-255.

Размещено на Allbest.ru