Степан Сірополко – педагог, організатор шкільництва та освіти України. Громадська діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Степан Сірополко - педагог, організатор шкільництва та освіти України. Громадська діяльність

Любов Обушок

В історії України сталося так, що після втрати державності в 1920 році значна частина видатних державних і громадських діячів України, вчених, письменників, інженерно-технічних спеціалістів змушена була емігрувати за кордон.

Серед них Степан Сірополко - педагог, історик освіти України, бібліотекознавець, журналіст і громадський діяч. Зарубіжні українці внесли вагомий вклад у розвиток науки, історії, культури та літератури України. При радянській владі впродовж десятиліть українському народу не було доступу до скарбниці досягнень зарубіжних українців, що безумовно, негативно відбилося на науці, історії і культурі України.

С. Сірополко за освітою - юрист, а все життя присвятив педагогіці, шкільництву, освіті, бібліотекознавству, журналістиці та громадській праці. Після закінчення правничого факультету Московського університету, він зразу ж став працювати на педагогічній ниві - викладачем у Народному університеті імені Л.А. Шанявського. Виступає також у ролі організатора освітянської справи, будучи завідувачем відділу народної освіти Тульської, а потім Московської губернських земських управ. Водночас редагував педагогічні журнали «Народное образование» та «Педагогический листок», а також працював у Московському товаристві грамотності. Тоді ж С. Сірополко був членом Товариства слов'янської культури в Москві.

У 1913-1914 рр. він очолював українську секцію цього товариства. Справа в тому, що царська влада через політичну не благодійність не дозволяла С. Сірополку проживати в Україні. Після подій 1905 р., його навіть було заарештовано за вільнодумство. Після звільнення йому, крім України, не дозволялося проживати і в столиці. Тому деякий час він проживав у Нижньому Новгороді [1,с.6].

В кінці 1917 р., після проголошення ІІІ Універсалу УНР з його участю була проведена нарада освітян України, на якій С. Сірополко виступив з 3-ма доповідями про форми управління освітою на нових демократичних принципах, а також про підготовку управлінських кадрів. Була й проблема щодо «дерусифікації» шкільного навчання.

На жаль, як зазначає С. Сірополко, Генеральний Секретаріат зустрів велику опозицію проти української школи не тільки з боку ворогів української культури, а й з боку керманичів Київської шкільної округи, що зовсім ігнорували український уряд і тримали зв'язок з Тимчасовим урядом Росії [4, с.469]. Працюючи в комісії з підготовки «Проекту єдиної школи на Вкраїні» С. Сірополко разом з видатними діячами педагогічної освіти П. Холодним (заст. міністра) і С. Русовою брав активну участь у його підготовці. В основу проекту були покладені такі принципи: школа мала бути єдиною по всій Україні незалежно від соціального стану сімей. Школа мала бути національною; єдина школа мала бути виховною, у ній мало проводитися не тільки навчання, а й виховання; вона мала бути трудовою, давати знання і навички, наближені до реальних потреб суспільства. Як бачимо, у школі мало проводитися навчання й виховання необхідні для розвитку української держави і суспільства. Під головуванням П. Холодного проект програми для першого циклу єдиної школи, т. зв. основної школи, було надруковано в Кам'янець-Подільському під назвою «Проект єдиної школи на Вкраїні». Кн.1. Основна школа» (Кам'янець-Подільський, 1919. - 172 с.). Програма другого циклу єдиної школи, т.зв. колегії, залишилася в рукописі [4, с.473].

Перед наступом на Київ Червоної армії Росії український уряд змушений був у грудні 1918 р. переїхати спочатку до Вінниці, потім до Проскурова і Кам'янець-Подільського. С. Сірополко з січня 1919р. працював у Кам'янець- Подільському університеті, де читав лекції з педагогіки, школознавства та завідував університетською бібліотекою [3, с.82]. Після вимушеної еміграції уряду УНР внаслідок захоплення України військами радянської Росії, С.Сірополко разом з урядом виїхав до Польщі. Там він обіймав посаду міністра освіти УНР (місце перебування м. Тарнов). Був зайнятий культосвітньою роботою серед дітей цивільних українських емігрантів та військовиків, інтернованих в таборах. Було організовано й відкрито дві українські гімназії у Тарнові й Ченстохові, в яких навчання велося за програмою і статутом єдиної школи України. основними принципами статуту за С.Сірополком повинні були бути: «автономія школи, активна участь громадянства у шкільній справі та упевнення стану вчителя» [8, с.15].

С.Сірополко не втрачав надії на повернення інтернованих вояків на Україну, а тому дбав і за освіту молодих учасників визвольної боротьби. В таборах було відкрито кілька середніх шкіл за програмою єдиної школи. Крім того, міністерство освіти організувало різноманітні курси, на яких читалися лекції з різних видів знань. Сам С. Сірополко читав лекції з позашкільної освіти.

З переїздом у 1925 р. до Праги у житті С.Сірополка відкрилася нова сторінка педагогічної діяльності. Він став професором педагогічних дисциплін Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова, організованого видатними діячами української еміграції при підтримці й фінансуванню уряду Чехословаччини. С.Сірополко був ініціатором створення курсів заочної освіти при цьому ж інституті, де звісно, читав лекції.

Розвиваючи свої педагогічні принципи, С.Сірополко активно вивчав досвід шкільного навчання й виховання зарубіжних країн. Зокрема, він об'єктивно й докладно проаналізував структуру шкіл і зміст навчання в Англії, Шотландії, Ірландії, Німеччині, Франції, Австрії та ін. Особливо детально розглянув реформу народної освіти в Італії. У своїй статті С.Сірополко аналізує реформу школи, проведену в 1923 р. міністром освіти Джованнім Джентілем від початкової школи до університету включно. Пише, що в Італії ще в 1877 р. була встановлена законом обов'язковість шкільного навчання дітей, але закон зле виконувався (в південних провінціях було охоплено навчанням всього 3% дітей) [10, с.336]. Аналізуючи програми навчання, С. Сірополко не тільки звертав увагу на вивчення позитивних досягнень, а й вказував на хиби зарубіжного шкільництва. Він вважав, що школа повинна бути школою мислення і школою національною. Серед дисциплін значну увагу приділяв вивченню рідної мови, історії Батьківщини, природознавства, співів, малювання, виховання культури поведінки. Ці вимоги не втратили свого значення і в наш час.

Водночас С. Сірополко звертав увагу на важливість нерозривного зв'язку шкільного і сімейного виховання. Про це він висловив свої погляди у статті «Співпраця школи та родини в освітній справі». Учений прийшов до висновку тільки у тісній, дружній співпраці цих двох чинників «Є запорука нормального розвитку культури, бо … без родинного виховання не може бути суцільного організму, без шкільного виховання не може бути планомірної громадянської культурної праці, разом же те і друге виховання забезпечують поступ культури» [11, с. 15].

В іншій статті «Національне виховання» С. Сірополко висвітлив питання про значення національного, фізичного і дошкільного виховання [5,с.26]. Не залишилося поза увагою педагога С.Сірополка й позашкільне виховання. Ще будучи у Москві, він опублікував цикл статей з позашкільної освіти, які згодом склали збірник «Внешкольное образование» (1912). У ньому вчений досить докладно охарактеризував основні заходи позашкільного виховання. Серед них передбачалися лекції, народні читання, музеї, недільні школи, вистави, гуртки самоосвіти, читальні та ін. [13, с.59].

У своїх працях С. Сірополко стверджував, що національна освіта й виховання повинні бути тісно пов'язані з історією, культурою, національними традиціями українського народу. Більш сконцентровано про це С. Сірополко відобразив у статті «Національне виховання й позашкільна освіта», у якій він зазначив, що нація «яка хоче зберегти своє існування, мусить домагатися рідної школи, де вивчення рідної мови та літератури, історії та географії є найважливішими предметами не лише для розумового, а й морального, естетичного і громадянського виховання. Спільна історія, героїчне минуле, великі люди - це головний капітал, на якому ґрунтується національна ідея» [5, с. 26].

Приділяючи велику увагу національному навчанню і вихованню С. Сірополко підкреслював, що національне виховання теоретично визнається педагогами всього світу, але українській нації право на рідну школу доводиться виборювати. Педагогіці, освіті й шкільництву С. Сірополко присвятив значну частину своїх праць. Але вершиною його досягнення є фундаментальна праця енциклопедичного характеру «Історія освіти в Україні» (Львів, 1937). Вона фактично є першим цілісним, об'ємним і об'єктивним дослідженням історії розвитку освіти України від найдавніших часів до першої чверті ХХ століття. У ній вчений висвітлив поступальний хід розвитку освіти, її стану на кожному етапі, типи і види шкіл, погляди на навчання і виховання всіх віків, забезпечення книжним фондом, матеріальну базу шкіл, характеристику вчителів, дошкільне виховання, зародження середніх і вищих шкіл, освітню політику правителів, появу трудових, професійних, робітничих, політичних шкіл, бібліотечне забезпечення і т.п. Весь комплекс питань, з якими пов'язана освіта. З часу опублікування «Історії освіти України» Степана Онисимовича Сірополка пройшло 75 р., але й до сьогодні ще немає праці, яка б перевершила за якістю його дослідження. Прикро, що така цінна історична праця не була доступна українському народу в період існування СРСР. Це саме стосується й педагогічної спадщини науковця.

Аналізуючи подвижницьку працю Степана Сірополка на ниві педагогіки, шкільництва, бібліотекознавства й публіцистики не можна обійти його титанічну громадську діяльність в інтересах українського народу. З приїздом на викладацьку роботу в Український високий педагогічний інститут він стає активним членом Українського історично-філологічного товариства в Празі (1925-1938 рр.), яке об'єднувало наукові сили українських емігрантів. На його засіданнях С. Сірополко часто виступав з доповідями з питань освіти, навчання та виховання. У Празі з ініціативи цього товариства був заснований Український академічний комітет для об'єднання українських наукових діячів та їх участі у міжнародній науковій праці.

Професор С. Сірополко був генеральним секретарем управи Українського академічного комітету для міжнародної інтелектуальної співпраці при Лізі Націй. Українським академічним комітетом у 1932 р. в Празі був організований другий Український науковий з'їзд, на якому підводилися підсумки наукової праці за 10 років еміграції. С. Сірополко виступив на пленарному засіданні з доповіддю «Підсумки педагогічної праці на еміграції за десять років», у якій, даючи оцінку українським педагогам на еміграції, він зазначав, що «вони пустили в широкий обіг серед українського вчительства правдиві ідеї педагогічної науки. Ознайомили своїх і чужих з сучасним становищем народної освіти на Совєтській Україні та інших українських землях, з увагою стежать за шкільною реформою на чужині, підготували до практичної роботи вчителів початкових і середніх шкіл, які вже працюють на Закарпатті, на Волині і в Галичині» [7, с. 170].

На цьому з'їзді проф. С.Сірополко керував філософсько-педагогічною секцією. Крім того, до з'їзду у приміщенні Центральної бібліотеки Праги бібліографічно-виставковою комісією під його керівництвом була влаштована виставка української книги. Стенди з майже 1000 книг свідчили про самовіддану працю українських науковців на чужині на користь духовності і культури українського народу. Серед книг значна частина була видана чеською, англійською, німецькою і французькою мовами. Українські вчені в еміграції дбали про розвиток української книги і української культури. З цією метою ними було створено Українське товариство прихильників книги, головою якого обрали С. Сірополка (1927-1934 рр.). Членами товариства стали визначні діячі української науки та культури Д. Чижевський, Л. Білецький, В. Сімович, О. Кандиба (псевдонім О. Олесь) та інші. Товариство видавало свій друкований орган «Книголюб», редактором якого був Степан Сірополко.

Наприкінці 1930 р. у Празі було засноване Українське педагогічне товариство, головою якого теж було обрано С.Сірополка. Українська емігрантська громада проявляла велику турботу за збереження історичної пам'яті українського народу. З цією метою у 1925 р. у Празі з ініціативи професорів Українського вільного Університету було створене Товариство «Музей визвольної боротьби України». Основною його метою було збереження найцінніших пам'яток визвольної боротьби і надбань української еміграції. У ньому були зібрані архіви місій УНР, Союзу Визволення України, таборів українських полонених, українських військових таборів у Чехословаччині, збірки української періодики, листування видатних діячів Української національно-демократичної революції та ін.

С.Сірополко брав активну участь в роботі Управи Товариства. На загальних зборах товариства його було обрано почесним членом товариства. Він опублікував статтю «Десятиліття Товариства «Музею визвольної боротьби України», у якій подав відомості про архівні матеріали, які були у музеї. На превеликий жаль, у 1948 р. більшість архіву музею була вивезена до Москви, а музей за наполяганням СРСР був закритий.

Громадянська праця С.Сірополка не обмежувалася лише ділянкою педагогіки, школознавства, він взяв також активну участь в організації допомоги потерпілому від голоду населенню України.

3 грудня 1928 р. загальні збори Українського Академічного Комітету ухвалили рішення про створення при Комітеті Комісії допомоги інтелектуальним силам в голодних регіонах України. Комісія, визнаючи потребу поширення завдань своєї діяльності, звернулася до української діаспори в ЧСР з пропозицією утворити Комітет допомоги голодуючим України.

5 січня 1929 р. такий Комітет був створений і його очолив проф. С. Сірополко. Комітет звернувся до українських громад ЧСР із закликом про те, що «на Півдні України понад 4 млн. людності терплять тяжку скруту від неврожаю, який охопив величезну територію. Населення, а особливо діти, стоять перед загрозою голодної смерті. Комітет звертається з проханням прийти на допомогу голодним України своїми пожертвами» [14, спр.103 арк.66]. Цей факт підтверджує, що в чорноземній Україні голод був і в 1928-1929 роках, про що в радянських історіографічних і публіцистичних працях навіть не згадувалася.

С. Сірополко впродовж багатьох років очолював також Союз українських журналістів і письменників на чужині. Союз інформував зарубіжну пресу і міжнародні організації про становище в Україні під радянською і польською владою організовував доповіді. Припинив діяльність у 1945р. С.Сірополко був також активним діячем у Львівському товаристві «Просвіта». У праці «Просвіта чи політосвіта» він пропонував розрізняти ці два поняття. На його думку просвіта - це пробудження і розвиток у кожній особі національної свідомості та залучення її, перш за все до культури свого народу, а потім і до всесвітньої культури, що є цілістю тих матеріальних та духовних цінностей, яких прагне досягти людство на шляху всебічного розвитку. Він обґрунтував, що «Просвіта» може бути об'єднуючим фактором для українського народу в інтересах його національно-політичного відродження, а не політосвіта з її партійними гаслами, що об'єднують членів окремої партії.

Підсумовуючи все зазначене вище, є всі підстави зробити висновок, що Степан Онисимович Сірополко у своїй діяльності відзначався великим подвижництвом у розвитку педагогіки, шкільництва. Він вважав, що школа повинна бути школою мислення і школою національною. Серед дисциплін значну увагу приділяв вивченню рідної мови, історії Батьківщини, природознавства, співів, малювання, виховання культури поведінки. Ці вимоги не втратили свого значення і в наш час.

У всіх цих сферах він залишив значну наукову спадщину, яка ще повністю не досліджена. Його невтомна праця, на користь українському народу, відданість своїй Батьківщині, високі моральні якості можуть бути зразком для наслідування молодим поколінням.

емігрант табор cірополко педагог

Література

1. Артемчук Г. Духовні заповіти Степана Сірополка / Г.Артемчук// Рідна школа. - 1997. - №10. - С. 6.

2. Бочковський О. Українська журналістика на тлі доби / О.Бочковський / Мюнхен : Український технічно-господарський інститут, 1993. - С. 203-204.

3. Сірополко С. Бібліотечна справа на Сов. Україні за останнє десятиліття С.Сірополко // Літературно-науковий вісник. - 1928. -Т. 96. - С. 81-89.

4. СірополкоС. Історія освіти в Україні / С.Сірополко. - К. : Наук. думка, 2001. - С. 469- 483.

5. Сірополко С. Національне виховання /С.Сірополко// Рідна школа. - Львів, 1927. - Ч. 5-6. - С. 26

6. Сірополко С. Огляд українських педагогічних журналів, що видані в Галичині /С.Сірополко// Слав'янська книга. - 1926. - №1. - С. 59-61.

7. Сірополко С. Освітня політика на Україні за часів Директорії / С.Сірополко // Збірник пам'яті Симона Петлюри (1879-1926). - Прага, 1930. С. 169-171.

8. Сірополко С. Підсумки педагогічної праці на еміграції за десять років / С.Сірополко // Тризуб. - 1932. - Ч. 18-19. - С. 15.

9. Сірополко С. Просвіта чи політосвіта? / С.Сірополко // Діло. - 1929. - 11 серп.

10. Сірополко С. Реформи народної освіти в Італії / С.Сірополко // Літературно-науковий вісник. - 1926. - Т. 9. - Кн. ІV. - С. 335-341.

11. Сірополко С. Співпраця школи та родини в освітній справі / С. Сірополко Рідна школа. - Львів, 1927. - Ч. 5-6.

12. Сірополко С. VІ-й Міжнародний бібліотечний з'їзд у Празі (28 червня - 2 липня 1926 р.) / С.Сірополко // Літературно-науковий вісник. - 1926. - Т. 90. С. 245-254.

Размещено на Allbest.ru