Степан Сірополко – видатний український педагог, бібліотекознавець, громадський діяч

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Степан Сірополко - видатний український педагог, бібліотекознавець, громадський діяч

Петро Сікорський

Степан Онисимович Сірополко велику частину свого життя (39 років) змушений був працювати і творити за кордоном як і багато інших видатних українських вчених: Г.Ващенко, І.Огієнко, А.Волошин, Н. Полонська-Василенко, В. Липинський та інші.

Народився С.Сірополко 15 серпня 1872р. в с.Обичеві на Полтавщині у сім'ї дрібного поштового урядовця. Його мати була кузиною дружини С.Петлюри, а батько походив з нащадків українських козаків. Закінчив Прилуцьку гімназію (1893р.), Московський університет (правничий факультет, 1897р.). Змушений був через вільнодумство деякий час працювати в Росії адвокатом, завідувачем відділу народної освіти Тульської губернської міської управи.

1 жовтня 1897 р. одружився з донькою священика Ніною Честнєйшою. Разом з нею виховували трьох синів і дочку.

У Тулі Степан Онисимович створив на одному із заводів хор, у репертуарі якого були українські пісні. За це у 1906р. його було заарештовано і ув'язнено на три місяці, а виступи хору були заборонені.

З 1908 р. С.Сірополко жив у Москві і працював у редакціях журналів «Народний учитель», «Для народного учителя», «Украинская жизнь», а також заввідділом народної освіти губернської земської управи. Тут він у 1910 році опублікував працю «Народньіе библиотеки. Порядок открьітия библиотек и их организация». С.Сірополко усвідомив важливу роль бібліотек у підвищенні професійного рівня учителів, тому організовував фахові бібліотеки з друкованими каталогами. Бібліотекознавство стало важливою складовою педагогіки. Степан Онисимович працював у Московському товаристві грамотності, очолював українську секцію Товариства слов'янської культури, активним членом якого був С.Петлюра.

У 1911 р. Московське товариство грамотності делегує С.Сірополка на І Всеросійський бібліотечний з'їзд, на якому він виступив з концептуальною доповіддю «Принципи громадськості народно-бібліотечній справі». Серед них розгалуженість бібліотек і їх загальнодоступність, відкритість і безплатність користування фондами бібліотек, організація читальних залів при них, підготовка бібліотечних працівників на коротко термінових курсах.

З 1912 р. С.Сірополко викладав бібліотекознавчі дисципліни у Народному міському університеті ім. А.Л.Шанявського в Москві. Тут він друкує працю «Основньіе вопросьі внешкольного образования», у якій обґрунтовує основні принципи позашкільної освіти: загальнодоступності, планомірності, достатнього фінансування земствами.

У цей час С.Сірополко зазначав: «треба сказати, що промови та реферати С.Петлюри були, по суті, курсом українознавства, та що не один десяток зі старих і молодих «малоросів» у Москві придбав національну свідомість завдяки виступам Симона Васильовича» [3,с. 37].

У 1916р. у Москві М.Грушевський познайомився із С.Сірополком і критикував його за те, що він «якось не дає себе втягнути в українське життя» [1].

Проте ще в Москві С.Сірополко долучився до української справи, ставши співробітником журналу «Украинская жизнь».

У листопаді 1917р. С.Сірополко повернувся в Україну. Як великого знавця шкільної справи, його запросили стати радником з питань освіти при Генеральному секретаріаті Української Центральної Ради, а пізніше (липень 1919) - товаришем Міністра народної освіти УНР.

З його ініціативи були відкриті безкоштовні бібліотеки-читальні з дитячими відділами на Шулявці, Куренівці та Печерську. На сторінках журналів «Книгарь» та «Вільна українська школа» С.Сірополко аналізує проблеми шкільної та позашкільної освіти.

Разом з Генеральним секретарем П.Холодним С.Сірополко розробив проект «єдиної школи» та видав «Взірцевий каталог шкільної і народної бібліотеки». Протягом періоду від 7 листопада 1917р. до 23 січня 1918р. (проголошені Другий та Третій Універсали УЦР) підготовлено план управління освітою, а також проведено з'їзд (15-20.12.1917), на якому були розглянуті проблеми народної освіти в Україні і схвалено план управління народною освітою.

За Гетьманщини (30 квітня - 15 грудня 1918р.) було багато зроблено для українізації освіти. Як зазначає О.Субтельний: «На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі в сільських районах. У жовтні в Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися два нових українських університети. Було також засновано національний архів та бібліотеки в понад 1 млн.томів. Вершиною цієї діяльності стало створення 24 листопада 1918р. Української Академії наук. Так за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції» [2, с.312].

В цей час учений продовжував вивчати проблеми позашкільної освіти, розробив інструкцію для бібліотекарів, уклав «Взірцевий каталог шкільної та народної бібліотеки», видав перший практичний порадник для бібліотекарів України.

Однак гетьман Скоропадський не довго правив. Його компроментувала залежність від німців, опора на маєтні класи, а також велика прихильність до росіян (більшість чиновницьких посад були віддані росіянам), які намагалися відбудувати «єдину та неподільну Росію».

Директорія УНР (грудень 1918 - січень 1919рр.) взяла рішучий національний курс, але втрималася також не довго з відомих причин (прорадянські тенденції в політиці уряду, відсутність політичної єдності, знекровлення армії тощо). Спочатку уряд переїхав з Києва до Вінниці, потім до Проскурова, а на початку січня 1919р. осів у Кам'янці-Подільському. Разом з урядом прибув туди і С.Сірополко. У Кам'янець-Подільському університеті він читав лекції з педагогіки, шкільництва та завідував університетською бібліотекою. З його ініціативи почали укладати «Хроніку поточної праці Кам'янця-Подільського державного університету».

«З листопада 1920р. після втрати Україною самостійності численні урядові , військові, культурно--освітні чинники опинилися у сусідніх державах - Польщі та Чехословаччині.

Українські військовики були інтерновані, а цивільні дістали статус емігрантів. Уряд УНР у вигнанні (екзилі) мав осідок у Тарнові, а цивільна еміграція опинилася у Ченстохові» [4, с.8,9]. Серед них історики Н.Полонська-Василенко, Д.Дорошенко, М.Стахів, історик і філософ В.Липинський, історик-політолог І.Лисяк-Рудницький, мовознавці Степан і Роман Смаль-Стоцькі, В.Сімович, І.Огієнко, письменники: Б.Лепкий, О.Олесь, У.Самчук, Т.Осьмачка, авіаконструктор І.Сікорський, біохімік І.Горбачевський, металург І.Фещенко-Чопівський, митець В.Січинський та багато інших.

Міністерство народної освіти, у якому С.Сірополко виконував обов'язки товариша міністра проводило культурно-освітню роботу з дітьми емігрантів та військових. Було відкрито дві українські гімназії у Тарнові та Ченстохові, які працювали за статутом єдиної школи (основні принципи: автономія школи, активна підтримка школи громадськістю, високий стан учителя). Пізніше було відкрито ще декілька середніх шкіл, школу пластунів.

Крім того, у таборах проводилися систематичні заняття на різних курсах (академічних, богословських, іноземних мов, правопису, українознавства та ін.), на яких вивчалися історія України, географія, математичні дисципліни, українська мова, психологія, педагогіка. Лекції читав і С.Сірополко.

Переїхавши до Польщі, С.Сірополко, написав перший підручник з бібліотекознавства українською мовою. Тут він за наказом Голови Директорії С.Петлюри (27.07.1923р.) був затверджений керуючим Міністерством внутрішніх справ, шляхів, пошти й телеграфу.

З 1921 року центром української наукової еміграції стала Чехословаччина. Чехів та українців об'єднувало єдине бажання - звільнитися з-під гніту Австро-Угорської монархії. Дуже прихильно до українців ставився перший президент Чехословацької Республіки Томаш Масарик (1918-1934рр.), а також його наступник Е.Бенеш.

До Праги С.Сірополко переїхав з Польщі у 1925р. Тут він працював професором педагогічних дисциплін спочатку Російського педагогічного інституту, а потім Українського високого педагогічного інституту ім.М.Драгоманова (урочисто відкритий 07.07.1923р.).

До речі, в Чехії були відкриті такі високі українські школи, як Український Вільний Університет (УВУ), Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова (гімназія при ньому у Ржевницях), Українська студія пластичного мистецтва та Український інститут громадознавства (соціологічний, заснований у 1920р. М.Грушевським), Український історичний кабінет у Празі , а також Українська господарська академія у Подєбрадах.

Українська еміграція в Чехословаччині організувала кілька народних шкіл, у яких викладалися українська мова, історія України, географія, українські співи і танці.

Поряд із С.Сірополком в Українському високому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова працювала ціла плеяда видатних українських особистостей: Леонід Білецький, Софія Русова, Дмитро Дорошенко, Василь Барвінський, Нестор Нижанківський, Іван Мірний, Дмитро Чижевський, Іван Горбачевський, Володимир Січинський, Василь Сімович.

Крім викладацької роботи в інституті С.Сірополко з 1927 по 1934р. виконував обов'язки голови Українського товариства рідної книги, яке сприяло розвитку української книги та культури. Товариство мало свій друкований орган «Книголюб», редактором якого був С.Сірополко.

Наприкінці 1930р. у Празі було засновано Українське педагогічне товариство, головою якого обрано С.Сірополка. Він також брав активну участь в Українському історико-філологічному товаристві в Празі (1915-1938), яке об'єднувало науковців у дослідженнях українських історичних та філологічних проблем. На засіданнях товариства С.Сірополко виступав з доповідями з питань освіти, навчання та виховання.

Товариство видало два томи наукових праць: перший - у 1926р., другий - у 1939р.

С.Сірополко був делегатом першого з'їзду слов'янських філологів, який проходив 6-13 жовтня 1939р. у Празі, і виступав на ньому.

На другому Українському науковому з'їзді (20-24 березня 1932р.) С.Сірополко керував філософсько-педагогічною підсекцією. На цьому з'їзді було підбито підсумки здобутків наукової діяльності української еміграції протягом десяти років.

Професор С.Сірополко разом з професорами І.Горбачевським і Д.Антоновичем керували товариством «Музей Визвольної Боротьби України», яке було засноване 16 січня 1925р. за ініціативою Українського Вільного Університету у Празі.

У звертанні до всіх українських інституцій, підписаному Іваном Грушевським та Степаном Сірополком, зазначалося: «22 січня - День «Музею Визвольної Боротьби України»».

І нині, в уже незалежній Україні, 22 січня відзначається День Соборності.

7 квітня 1938р. на загальних зборах цього товариства професора С.Сірополка одноголосно іменовано почесним членом товариства.Товариство мало у своєму розпорядженні архіви УНР, «Союзу визволення України», таборів полонених в Німеччині , Австрії, Чехословаччині, капели Олександра Кошиця. Відділ рукописів містив листування та манускрипти О.Барвінського, Є.Федюшки, Я.Веселовського, Б.Лепкого та багатьох інших.

21 березня 1929р. С.Сірополка обрано почесним членом товариства «Просвіта» у Львові, він також виконував обов'язки голови Комітету допомоги голодуючим в Україні.

Професор С.Сірополко активно працював на науковій ниві. Він був автором або співавтором таких праць: «Історія освіти на Україні» (Львів, 1937), «Народна освіта на Совєтській Україні» (Варшава, 1934), «Школознавство» (конспект лекцій), «Українське шкільництво в Галичині» (Прага, 1939), «Завдання нової школи» (м.Нова Ушиця на Поділлі, 1919), «Дальтон-план в шкільному вихованні та навчанні» (Львів, 1928), «Основи журналізму» (Реченсбург, 1946) та інші.

Завдяки наукових статтям С.Сірополка нині сущі в Україні мають змогу познайомитися з видатними українськими педагогами, письменниками, громадсько-політичними діячами: «І.Стешенко як педагог і освітній діяч» (Париж, 1928), «Життя і педагогічна діяльність барона М.Корфа» (Париж, 1934), «М.Пирогов та М.Драгоманов» (Прага, 1937), «Петро Холодний як педагог і освітній діяч» (Варшава, 1939) та інші.

Велику увагу С.Сірополко приділяв рецензуванню чеської та української педагогічної наукової літератури. Він рецензував «Теорію і практику дошкільного виховання» (Прага, 1924) С.Русової, «Педагогіку» Блонського, часопис «Українська школа», книжку Т.Масарика «Світова революція за війни й у війні 1914-1918» та інші.

С.Сірополко перекладав з російської повісті Т.Шевченка «Несчастный» та «Капитанша». Загалом своїм науковим доробком - близько 500 наукових статей, монографій, рецензій, підручників - С. Сірополко став науковцем світового рівня.

Помер Степан ОнисимовичСірополко 21 лютого 1959р. Похований на Ольшанському цвинтарі у Празі.

Педагогічні праці професора С.Сірополка, як і праці інших видатних українських педагогів (Г.Ващенка, І.Огієнка, о.А.Волошина), заклали міцний фундамент української національної педагогіки.

Можна подивуватися як у сім'ї освічених батьків, але далекими від науки та освіти, сформувався і виріс великий талант видатного українського педагога. Можливо тому, що в багатодітній родині С.Сірополка свято шанували своїх предків, коріння яких сягали українського козацтва ХVІІ - ХVІІІст., не зважаючи на політику русифікації, на те, що С.Сірополко навчався і працював в Москві, у сім'ї існував культ української мови, всі розмовляли рідною мовою. На наш погляд, саме українська мова сформувала його внутрішнє національне єство, привела С.Сірополка до Уряду УНР, на бік українського національно-культурного відродження та національно-визвольних змагань.

Важливе місце у патріотичному становленні Степана Онисимовича відіграло його навчання у класичній чоловічій гімназії в м.Прилуках Полтавської губернії, яку він закінчив у 1893р. У гімназії домінувала українська мова, її директор Теодосій Вороний був одним із засновників у Києві українських (нелегальних) недільних шкіл для дітей і дорослих, він глибоко знав і цінував педагогічні ідеї М.Пирогова, підтримував демократичні ідеї київської «Громади» 1860-80 років. За проукраїнські погляди Т.Вороного у 1888р. звільнили з посади директора і він продовжував працювати на посаді професора Ніжинського ліцею.

Значну роль у формуванні проукраїнських поглядів С.Сірополка відіграла бібліотека гімназії, яка, з одного боку, дозволила йому читати багато книг, в тому числі й «заборонених», а з іншого - спонукала до формування своєї бібліотеки. Цю любов до книги він зберіг до кінця свого життя. Зрештою, книга привела С.Сірополка у майбутньому до роботи в бібліотеці, зробила його відомим бібліотекознавцем.

Важливим періодом у формуванні світогляду С.Сірополка було навчання на юридичному факультеті Імператорського Московського університету. З одного боку, науково розвивали його лекції відомих учених професорів права, а з іншого, - він мав можливість користуватися багатими фондами бібліотеки університету. У Москві функціонувало українське земляцтво і С.Сірополко став його активним учасником. Земляцтво поширювало українську художню, історичну та політичну літературу, організовувало навчання історії України, розглядало проблеми відродження і захисту української мови. Національно-визвольні ідеї пропагували конспіративні осередки української громади, яка, крім того, організовувала діяльність різних гуртків («Просвіти», художньої самодіяльності) тощо.

Протягом московсько-тульського періоду життя (1897-1917рр.) у С.Сірополка сформувалися свої історичні, педагогічні та політичні погляди. Тут він почав писати наукові статті на історико-освітню тематику, а також методичні праці, навчальні програми, організовував педагогічні виставки, опікувався розвитком освіти тощо. І, що найважливіше, навчаючись і працюючи в Росії 15 років, С.Сірополко не зрусифікувався і не лише зберіг свою українську автентичність, а й загартувався як український патріот. Тому, повернувшись у 1917р. в Україну, С.Сірополко з утворенням Центральної Ради влився в ряди активної боротьби за соборність Української держави. Спочатку міська дума Києва обрала його членом міської управи для керівництва народною освітою, водночас Степан Онисимович працював радником у справах освіти при Генеральному Секретаріаті освіти, а згодом (3 липня 1919р.) - заступником Міністра народної освіти Української Народної Республіки.

С.Сірополко був ініціативним і далекоглядним. Він розумів, що підвалиною української державності має стати національна освіта. В кінці 1917р. після проголошення ІІІ Універсалу УНР з його участю була проведена нарада освітян України, на якій Степан Онисимович виступив з трьома доповідями про форми управління освітою на демократичних принципах, про підготовку управлінських кадрів, а також про українізацію навчання в школах.

Степан Онисимович спільно з С.Русовою брав активну участь в роботі шкільної комісії, яка була створена в січні 1919р. при Міністерстві народної освіти. Комісія готувала проект організації шкільництва в Українській державі та розробляла навчальні програми. В основу «Проекту Єдиної Школи на Вкраїні» були покладені такі принципи:

· єдина школа має навчати усіх дітей незалежно від соціального стану їхніх батьків і забезпечити вільний перехід від нижчого до вищого ступеня школи;

· єдина школа має стати національною;

· єдина школа не лише навчає, а й виховує;

· єдина школа є трудовою, максимально наближеною до життя.

Проект програми для першого циклу єдиної школи (нині базова школа) був опублікований в Кам'янець-Подільському у 1919році. Програма другого циклу єдиної школи (колегія) залишилася в рукописі.

Структура єдиної школи складалася з трьох ступенів:

· молодша основна школа (4 роки);

· старша основна школа (4 роки);

· колегія (4 роки).

Таким чином, на початку ХХст. єдина школа мала би бути 12-річною.

Крім того, Степан Онисимович читав лекції з бібліотекознавства у Требелівському інституті та на курсах підготовки працівників позашкільної освіти уклав «Взірцевий каталог шкільної та народної бібліотеки», співпрацював в журналі «Книгарь».

С.Сірополко відстоював принцип нерозривного зв'язку шкільного та сімейного виховання, про що він писав у науковій статті «Співпраця школи та родини в освітній справі», де він зазначав, що «без родинного виховання не може бути суцільного організму, без шкільного виховання не може бути планомірної громадянської культурної праці, разом же те і друге виховання забезпечують поступ культури» [6, с.5-6].

Велику увагу С.Сірополко приділяв національному вихованню учнів та молоді. У науковій статті «Національне виховання», яка вийшла в газеті «Учительський голос», він обгрунтовував тісну єдність дошкільного, фізичного та національного виховання. Крім того, вчений з прикрістю константував, що українській нації доводиться постійно виборювати право на рідну школу. Спираючись на праці К.Д.Ушинського, С.Сірополко стверджував, що навчання в школі має вестися рідною мовою. Це є основою національного виховання учнів. Крім того, національна освіта й виховання повинні бути тісно пов'язані з історією, культурою, національними традиціями українського народу. Важливо, щоб навчальний матеріал був близьким і рідним дитині, щоби не розривався той генетичний зв'язок, який природою закладено між дитиною та українським народом.

У науковій діяльності С.Сірополка важливе місце займають дослідження життя і діяльності видатних українських педагогів, діячів народної освіти: «І.Стешенко як педагог і освітній діяч» (1928), «П.Холодний як педагог та освітній діяч» (1939), «Життя і педагогічна діяльність барона М.Корфа» (1934), «М.Пірогов та М.Драгоманов (1937)» та інші.

Найвагоміше місце у науково-педагогічній спадщині Степана Онисимовича займає його монографія «Історія освіти на Україні» (Львів, 1937), яка була першим цілісним дослідженням всієї історії розвитку української освіти. У передмові до першого видання вчений зазначав: «Історія освіти в Україні може похвалитися досить значною кількістю наукових розвідок, з яких кожна освітлює чи то стан освіти в поодиноких українських землях або взагалі в Україні за певної доби, чи історію окремої освітньої установи, чи то життя і діяльність котрогось освітнього діяча. Але досі не маємо суцільної історії освіти в Україні; найповніша й науково розроблена історія освіти в Україні, що її дав акад.. Михайло Грушевський в окремих розділах своєї класичної праці «Історія України-Руси», на жаль, залишилася незакінченою» [4, с.21].

Починаючи своє дослідження від найдавніших часів, С.Сірополко подає цілісно історію розвитку освіти в Україні до 1920р. Праця складається з восьми розділів, кожен із яких присвячено характеристиці освіти в певний період розвитку України на тій чи іншій її території.

Окреме дослідження Степан Онисимович присвятив розвитку освіти в Україні за часів радянської влади. У праці «Народна освіта на Совєтській Україні» (Варшава, 1934), яка складається з шістнадцяти розділів, С.Сірополко характеризує систему загальної шкільної освіти в Україні у порівнянні з російською освітньою системою. У цій праці вчений критикує радянську освіту в Україні за її заідеологізованість, нехтуванням основних засад педагогічної науки, підпорядкованість педагогічної науки політиці партії тощо. Ці важливі висновки допомагали наступним поколінням у боротьбі за незалежну Україну. Йдеться про національну демократичну систему освіти, її розвиток на засадах педагогічної науки, надання українській мові статусу державної та інші.

І нині актуальними є слова С.Сірополка про те, що нація «яка хоче зберегти своє існування, мусить домогатися рідної школи, де вивчення рідної мови та літератури, рідної історії та географії є найважливішими предметами не лише для розумового, але і морального, естетичного і горотанського виховання. Спільна історія, героїчне минуле, великі люди - це головний капітал, на якому ґрунтується національна ідея» [5, с.5-6].

Важливо наголосити, що під час написання наукових праць про розвиток освіти в Україні, С.Сірополко використовував лише офіційний матеріал, який був виданий в Україні, тобто Степан Онисимович і сам строго дотримувався принципу науковості у педагогічних дослідженнях, і тим самим утверджував його. Крім того, свою наукову працю С.Сірополко присвятив видатним українським постатям - Івану Матвійовичу Стешенку і Петру Івановичу Холодному, які у складних умовах творили українську школу, із якими свого часу він працював у Генеральному секретаріаті освіти.

Висновки

Степан Онисимович Сірополко належить до плеяди видатних українських педагогів, які все своє життя віддали всеціло боротьбі за соборність і незалежність своєї держави. С.Сірополка не збили з обраного шляху ані арешт за вільнодумство, ані навчання у Москві і праця у Московській та Тульській губерніях (до 1917р.), ані поразки в Українській національно-визвольній революції (1917-1918рр.). Він, як і сотні інших незламних борців за незалежність України, продовжував будувати підґрунтя своєї країни в умовах еміграції. Такі українські видатні постаті мають бути прикладом у вихованні нинішньої молоді. У них потрібно вчитися як відроджувати, розвивати і утверджувати свою рідну мову, як створювати і поширювати поміж простого народу свою національну освіту, на яких принципах розвивати освіту, якою мовою навчати дітей.

Ці проблеми, на превеликий жаль, ще недостатньо вирішуються й нині, на двадцять сьомому році незалежності України. Подивімся, який спротив спричинила стаття 7 нового Закону України «Про освіту» у сусідніх державах, хоча вона ще не є чіткою і однозначною, а також несуперечливою з точки зору розбудови Української держави на своїй території, основою якої є українська освіта. Початок статті 7 є обнадійливим: «Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова»[8]. Коротко і зрозуміло. Однак на цьому, на превеликий жаль, стаття не завершується. Ще 30 рядків у цій статті законодавець відводить на те, щоб «розжувати», а як бути національним меншинам і корінним народам і тим самим ніби спеціально створюються підстави для того, щоб сусідні держави могли висловлювати різної гостроти претензійні заяви.

Дуже суперечливим є таке твердження ст.7: «Особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної та початкової освіти, поряд з державною, мовою відповідної національної меншини» [8].

По-перше, якщо таке право навчати дітей національних меншин рідного гарантується у дошкіллі і в початковій школі, то, звісно, більшість батьків таким правом скористаються. А, наприклад, росіяни будуть вперто навчати своїх дітей російською мовою, і не лише до 5 класу, і навіть тоді, якщо б їм ця стаття Закону України забороняла. По-друге, укладачі проекту Закону України «Про освіту» мали би знати, що дошкільний період є сенситивним до розвитку мови. Тому, якщо в дошкіллі і в початкових класах дитина розвиватиметься і навчатиметься не українською мовою, то як вона зможе продовжувати подальше навчання українською мовою навіть, якщо вона у початкових класах вивчала українську мову як предмет? Таким чином, лише цим твердженням Закон України «Про освіту» опосередковано дозволяє нацменшинам навчати своїх дітей не українською мовою до здобуття середньої освіти. А потім відряджати своїх дітей за кордон для здобуття вищої освіти.

Щодо корінних народів, то їм гарантується право для здобуття дошкільної і загальної середньої освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідного корінного народу. По-перше, виникає питання щодо сутності поняття «корінний народ». Корінний народ - це народ, коріння якого зафіксовано на території України сто, двісті чи більше років, причому з яких причин: чи тому, що кордони України пересувалися в той чи інший бік, чи тому, що його представників наприклад, росіян, цілеспрямовано завозили в Україну. Або, корінний житель України - це громадянин, який народився в Україні, чи він міг народитися, наприклад, в Угорщині і за сімейними обставинами переїхав жити в Україну? Оскільки за визначенням корінний народ - це народ (або його представники), який проживає у нашій країні і є нащадком тих, хто населяв нашу країну або її частину споконвіку у період її завоювання або колонізації або в період встановлення наявних державних кордонів, а національні меншини - це групи громадян нашої держави, які не є представниками титульного етносу, але виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою, тому і за Конституцією України (ст..24) вони мають рівні права, як і «український народ» і «народ України», і, як зазначають юристи, між ними різниці немає.

Це пояснюється і тим, що хоча в Конституції України (ст.92, п.3) зазначається «Виключно законами України визначаються права корінних народів і національних меншин», однак, якщо Закон України «Про національні меншини в Україні» є, то відповідного закону про корінні народи немає. Таким чином, і в Конституції України, і в похідних від неї законах, в тому числі й у Законі України «Про освіту», надто багато уваги приділяється нацменшинам, їхнім мовам і культурам і зовсім наше законодавство не турбується про українців. Не є виключенням і ст. 7 Закону України «Про освіту».

Натомість С.Сірополко у важкий час відстоював право українців навчати своїх дітей рідною мовою в українських школах. Він відстоював принцип єдиної школи, тобто школи, де навчаються усі діти незалежно від соціального статусу їхніх батьків, їх політичної чи релігійної орієнтації.

Ще одним важливим принципом української школи за С.Сірополком є її виховальний характер. Він зазначав, що національне виховання учнів має бути тісно взаємопов'язаним із змістом навчальних предметів, із народними звичаями і традиціями, його культурою і цінностями і, що найголовніше, виховання повинно здійснюватися українською мовою.

Дуже важливим принципом в розвитку освіти за С.Сірополком є національний характер шкільництва. Національний характер шкільництва забезпечується навчанням учнів і студентів лише українською мовою (інші народи вивчають паралельно свою мову), правдивою історією і вивченням високохудожніх, національно спрямованих творів художньої літератури тощо.

«Єдина школа є трудовою, близькою до життя і з ним сполученою» - цей принцип є актуальним і сьогодні. У концепції «Нова українська школа» - це компетентнісний підхід, тобто формування не лише знань умінь і навичок, а й способів мислення, поглядів, цінностей, особистісних якостей, а також застосування засвоєних знань у важливих сферах життєдіяльності.

Ще одним принципом національної школи, який суттєво впливатиме на якість навчання, на думку С.Сірополко, є принцип взаємозв'язку і взаємозалежності між питаннями національної освіти і бібліотечної справи. Він писав: «Коли поряд з національною школою існуватимуть народні бібліотеки та інші просвітні інституції; український народ матиме добру зброю для боротьби з тою хмарою, що його огортає» [7,c.6].

Степан Сірополко порушив одну з найскладніших проблем сучасної школи - прищеплення учням любові до книги. У своїй статті «Право на існування дитячої літератури та вимоги щодо цієї літератури» (1926) він класифікував дитячі книги за віковими групами: для дітей дошкільного віку - книжки-розмальовки; для молодшого шкільного віку - ілюстровані казки, короткі оповідання; для середнього і старшого - науково-популярна, пригодницька й фантастична література.

С.Сірополко поставив такі вимоги для дитячої книги: привабливий зовнішній вигляд; текст повинен бути ілюстрований правдивими малюнками; мова тексту повинна бути правильна, виразна, натуральна; сюжет потрібно тісно пов'язувати з життям людей, природою, історією; зміст книги має відповідати ступеню духовного розвитку читача; художній твір має містити в собі близьку дітям моральну ідею. Першим друкованим твором, призначеним для дитячої аудиторії, вважав С.Сірополко книжку Я.А. Коменського «Видимий світ в малюнках» (1658).

С.Сірополко підкреслив недоліки шкіл у різних країнах. Недоліки англійської школи: приниження інтелектуального розвитку порівняно з розвитком тіла і волі, сувора дисципліна. Недоліки французької школи: відірваність початкової школи від середньої, велика кількість предметів у початковій та середній школі.

Отже, Степан Онисимович Сірополко належить до когорти видатних українських вчених-педагогів, бібліотекознавців, які не зраджували своїй державі у буремні 1917-1920 рр. і все своє життя присвятили боротьбі за її незалежність і суверенність. У період її поневолення виїжджали за кордон і там активно і наполегливо працювали на її розвій. На прикладі його життя і діяльності потрібно виховувати нинішню молодь.

сірополко український вчений педагог

Література

1. Грушевський М.С. Спомини / М.С. Грушевський. - Київ, 1989. - №8.С.112-113.

2. Субтельний О. Україна:історія / О.Субтельний. - Київ: «Либідь», 1991. - 510с.

3. Сірополко С.З життя української колонії в Москві /С.Сірополко // Календар-альманах «Дніпро». - Львів: Новий час, 1927. -С. 37.

4. Сірополко С. Історія освіти в Україні /С. Сірополко. - Київ: Наукова думка, 2001. - 912 с.

5. Сірополко С. Національне виховання /С.Сірополко // Рідна школа. - Львів, 1927. - С.5-6.

6. Сірополко С. Співпраця школи та родини в освітній справі /С.Сірополко // Рідна школа. - Львів, 1927. - С.5-6.

Размещено на Allbest.ru