Степан Сірополко про розвиток освіти в Київській Русі у другій половині ХІ – першій половині ХVІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Степан Сірополко про розвиток освіти в Київській Русі у другій половині ХІ - першій половині ХVІ ст.

Оксана Лапа

С. Сірополко відзначає, що після смерті Ярослава Мудрого (1054) внаслідок боротьби, що вели різні представники княжого роду за право володіння Києвом останній перестав бути політичним центром, а ту роль перебрало на себе Галицьке князівство, де з половини XI ст. став правити онук Ярослава Ростислав Володимирович. Крім того, в результаті зруйнування Києва Батиєм (1240) ослаблення Київської держави відбулося до такої міри, що вже в кінці XIII ст. Київ опинився під безпосередньою владою татар [4, c. 48].

С.Сірополко поділяє думку тих істориків, які вважали, що татарська навала, хоча й затримала успіхи освіти, але повністю не знищила і не тому, що татари ніби вороже ставилися до церкви і школи, а тому, що під час татарських наїздів гинули в огні пожеж церкви, бібліотеки і школи при них. Проте школа продовжувала своє існування і надалі, як це видно, наприклад, з життєпису св. Степана Мокрицького, де вказується, що у Києві в XIV ст. були школи.

Як відзначав М.Грушевський, “Галицько-Волинська держава зберігала культурно-національну традицію Київської Русі, а рівночасно все більше зближалася з західною культурою” [1, с. 502]. Живучи в тісних зносинах із західними сусідами, галицько-волинські князі завели латинську мову в дипломатичних зносинах, а саме населення толерантно ставилося до католицтва і католицької віри.

Литовська держава, яка впродовж майже двох століть була державою і українського народу, не вносила значних змін у його культурно-національне життя, оскільки, по-перше, литовська культура була менш розвинена, ніж українська, а, по-друге, “литовські князі й магнати підпали під вплив освіченіших українців, що дали їм свою мову, літературу, віру і взагалі культуру” [4, c. 49].

Українська мова стає мовою управи, законодавства та суду. У Статуті литовськім прямо узаконювалося: “Писар земський мав по-руському, літерами і словами, всі листи й позви писати, а не іншою мовою і словами”. Українська мова в той час розвивалася спільно силами українського і білоруського народів, а тому інколи тяжко буває встановити національність автора чи перекладача якогось твору, а до того і українець, і білорус однаково називали себе русинами” [4, c. 49 - 50].

Але не довго тішився український народ вільним культурним життям. Вже в першій половині XV ст. повстала боротьба українського народу проти литовських князів на ґрунті церковних справ, а водночас і освіти: литовські князі, прийнявши згодом католицьку віру, присвоїли собі право призначати за гроші осіб на посади православних єпископів і архімандритів. Малопридатне до своїх пастирських обов'язків православне духовенство не дуже ретельно ставилося також і до своїх учительських обов'язків, та й самі литовські князі були мало зацікавлені в розвиткові українського шкільництва.

Поступово зростає роль Польщі. Захоплення польською культурою, презирство до своєї рідної мови й віри були звичайним наслідком навчання українського панства в чужій школі. Серед синів заможного міщанства також є чимало осіб, що набули вищу освіту в чужих школах. Так, у XV ст. серед бакалаврів і студентів Українського університету були особи родом з Перемишля, Берестя, Пінська, Вільно та інших міст Литви. Є дані про те, що немало студентів з українських земель навчалося в XV-XVI ст. у Празькому університеті. Проте українське незаможне міщанство і селянство міцно трималося своєї віри, бо вбачали в ній запоруку збереження своєї національності, вчили своїх дітей у церковних школах або у мандрівних дяків.

Учителями в церковних школах були тепер переважно дяки, паламарі, демественики, що дістають також назву “бакалавра”, або “дидаскала”. За свою педагогічну діяльність учителі одержували деяку нагороду від батьків учнів після закінчення певного курсу науки. Перехід від букваря до Часослова, від Часослова до Псалтиря і т. д був справжнім святом і для вчителя, і для учнів. Учитель отримував від батьків горщик каші та гривну грошима. Саме свято відбувалося так: учень приносив до школи горщик каші з грошима зверху, ставив його на стіл. Учитель, відібравши гроші, разом з учнями йшов на площу біля школи. Там ставили горщик на землю та починали кидати в нього кілками, поки не розбивали його на черепки. Далі відбувалися всякі ігри та забави [4, c. 51].

У XV-XVI ст. в Україні з'явилися т. зв. мандрівні дяки та світські майстри грамоти. Назву мандрівних отримали ті вчителі, які не мали свого постійного місця проживання, а переходили з села до села, з хутора до хутора і там учили дітей читати, писати й співати. Головною причиною появи в Україні мандрівних учителів (такі учителі були і в Німеччині), С.Сірополко називає те, що в Україні по хуторах не було церков, а отже, і шкіл. Отож мандрівні учителі виконували велику культурну місію, організовували пересувні школи.

Першим підручником був буквар, але до нас ні один з тих букварів не дійшов. За букварем йшов Часослов як перша читанка. Наприкінці XV ст. з'явилася перша друкована кирилицею слов'янська книжка “Часословець, виданий німцем Швайпольтом Фіолем у Кракові 1491 р. Мова того “Часословця” має багато ознак живої української мови [4, с. 52].

Вже в XV ст. вживався т. зв. літероскладальний метод навчання грамоти, який полягав у тому, що учень мав вивчити всі комбінації складів з двох, трьох і більше літер: буки-аз ба, веди-аз ва і т. д. Історичні, природничі та географічні відомості набували письменні люди з читання згаданих уже раніше книжок та інших творів перекладного письменства зі специфічним релігійним висвітленням подій і явищ та з матеріалом, що мало відповідав науковій правді та пекучим потребам життя. Київська Русь залишила по собі цілу низку оригінальних історичних творів, що тривалий період були найпопулярнішими творами серед широких верств українського громадянства. В їх числі Печерський Патерик, що з початком українського друкарства, за висловом М.Грушевського, “став “золотою” книгою українського письменного люду, джерелом його літературної утіхи і морального поучения” [4, с. 52-53].

Щодо рідної мови - старолітературна мова, оперта на староруській церковній основі з українською закраскою, все більше потрапляла під вплив нової канцелярійної мови з її білорусизмами та полонізмами, як рівно і мова “посполитства” вбирала в себе багато польських елементів [2, с. 366-368].

Школа в той час зберігала церковний характер, як і вся тогочасна українська література література.

С.Сірополко вважає, шо найвизначнішою літературною друкованою пам'яткою тих часів слід визнати “Біблію руску”, що її видав у Празі 1517 р. білорус Франциск Скорина. Скорина видав також низку біблійних книжок, серед них “Псалтир” (1517).

Визначніші монастирі, як і раніше, зберігали в себе скарби літературної творчості. Так, є відомості, що Печерський монастир 1554 р. мав значну кількість книжок не лише церковнобогослужбових і всіляких збірників, але й книги “посполитыя”, тобто світські.

Переписуванням книжок у той час займалися не лише духовні та світські особи ради спасіння душі, але й писарі-ремісники, що ставилися до своєї праці з меншою побожністю, ніж переписувачі попередніх століть.

У XIV-XV ст. в Україні вводяться нові способи письма, т. зв. півустав і скоропис. Півустав відзначався такими прикметами: літери мають простіший нарис, ніж устав; замість прямих ліній уживаються ламані; кожна літера пишеться окремо, не зв'язується з іншою та має декілька форм, так що писар може писати ту саму літеру по-різному. Літери в скорописі визначаються ще більшою різноманітністю нарису [4, с. 53].

С.Сірополко робить висновок про те, що освітню справу на українських землях від половини XIII до половини XVI ст. можна було б стисло охарактеризувати так: вищі верстви українського громадянства, спонукані привілеями шляхетського стану, почали швидко і помітно підпадати під вплив польської культури та користуватися польською мовою, залишаючи рідну мову та церковну школу лише для простолюддя. Цей розрив вищих верств українського громадянства з його основним ядром спричинився до ослаблення розвитку української культури, що особливо виявилося як у відсутності середньої і вищої української школи, так і в занепаді оригінальної літературної творчості.

Однак, це не є свідченням того, що українська культура за вказаний період цілковито загинула перед сяйвом польської культури. Варто відзначити і той факт, що у XIII-XIV ст. староруська культура сама зближалася до західної культури ще перед прилученням Галичини до Польщі, а Волині - до Литви; що шкільництво на українських землях і українська культура до половини XVI ст. підтримувалася нижчою верствою українського громадянства, - народними масами та нижчим духовенством, яким власне і завдячує той освітній рух, що веде свій початок від другої половини XVI ст. [4, с. 54].

український школа сірополко культура

Література

1. Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.3 / М.Грушевський. - Київ; Львів, 1905.

2.Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.6 /М.Грушевський. - Київ; Львів, 1907.

3. Зайченко І.В.Історія педагогіки. У двох книгах. Книга ІІ. Школа, освіта і педагогічна думка в Україні. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів /І.В. Зайченко. - К.: Видавничий Дім “Слово”, 2010. - 1032 с.

4. Сірополко С. Історія освіти в Україні /Степан Сірополко. - Київ: Наук. думка, 2001. - 912 с.

Размещено на Allbest.ru