Феномен Софії Русової в українській педагогіці

Размещено на http://www.allbest.ru//

Феномен Софії Русової в українській педагогіці?

Надія Заячківська

У 2016 році виповнилося 160 років від дня народження видатного українського педагога Софії Русової. Дата не надто кругла, ювілейна, проте заслуговує на те, щоб зайвий раз звернутися до особистості та творчої спадщини людини, яку по праву можна назвати феноменом української педагогіки. Адже Русова за національністю не була українкою, однак зробила для розвитку освіти України стільки, що ми можемо поставити її діяльність на ниві просвітництва, педагогічної науки, захисту української культури на один щабель з такими відомими діячами того часу, як Х. Алчевська, Б. Грінченко, Олена Пчілка, Леся Українка, М. Д рагоманов тощо.

Софія Федорівна Русова - талановитий педагог-теоретик і практик, просвітитель, письменник та етнограф, організатор народної освіти, член редакції педагогічного журналу “Світло” й інших періодичних видань, всесвітньо відома громадська діячка, доктор соціології Українського соціологічного інституту, голова української філії Міжнародної жіночої організації, організатор першого в Україні дитячого садка, фундатор національного дошкільного виховання - і це далеко не повний перелік посад, функцій та справ, якими займалася Русова.

Софія Русова (дівоче прізвище Ліндфорс) народилася 1856 р. в с. Олешня на Чернігівщині в сім'ї француженки і шведа. Її дитинство минало в оточенні українських селян на лоні поліської природи. Після передчасної смерті матері Софія з батьком та сестрою опиняється в Києві, де потрапляє в середовище тодішньої української культурної еліти: В. Лисенка, М. Старицького, М. Драгоманова, Ф. Вовка, П. Чужинського, В. Антоновича, П. Житецького, Олени Пчілки та ін. Завдяки спілкуванню з такими визначними особистостями Русова проймається любов'ю до знедоленого українського народу, який протягом століть позбавлений можливості розвиватися у своїй державі.

Ще одним важливим чинником формування українського патріотизму Русової стало знайомство, а пізніше заміжжя з відомим в Києві українофілом Олександром Русовим, про якого згодом Софія напише: “Він перший відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою і без довгих промов та пояснень збудив у мене ту любов до нашого народу, що вже ніколи не покидала мого серця й керувала всією моєю працею довгі літа” [6, с. 157]. Русов був одним з найенергійніших і діяльних членів Київської громади - нелегального осередка інтелігенції, студентів, учнівської молоді, які на демократично-патріотичних засадах займалися науково-просвітницькою, педагогічною та освітянською роботою на користь українського народу. Своєю бурхливою діяльністю і переконаннями росіянин Русов зумів пробудити національну свідомість у багатьох українців та справив великий вплив на формування національно-патріотичних переконань своєї дружини.

У той час, коли вийшла заборона українського слова, прогресивна українська громада доручає молодому подружжю поїхати до Праги у справі видавництва нового “Кобзаря”, доповненого рукописами раніше не друкованих поезій. Русови успішно виконують це доручення, і Софія назавжди залишається шанувальницею та популяризатором творчості Т. Г. Шевченка (одна з її перших статей про поета була написана французькою мовою).

З того часу подружжя повністю присвятило себе боротьбі задля народу, його освіти, і їхній дім став осередком українського життя. Вони часто потрапляли під арешт, переїжджали з місця на місце, але продовжували працювати над піднесенням грамотності українського народу.

Софія Русова скрізь займається просвітницькою діяльністю. За відсутності української школи, коли освіта була доступною лише російською мовою, Русова стояла перед дилемою: давати знання, освіту чужою мовою чи в умовах заборон відмовитися від освіти українців узагалі. Вона обирає перше і зазнає нищівної критики з боку таких відомих діячів, як Олена Пчілка та Борис Грінченко. Проте саме житття розставило всі крапки над “і”, адже весь подальший життєвий шлях Русової продемонстрував її велику посвяту і жертовність у питаннях української освіти.

Симпатії до справ української освіти переросли у сенс життя Софії Русової. Її практична діяльність на ниві створення української системи освіти особливо розквітла в період Української Народної Республіки. Протягом 1917-1921 рр. Русова працює в Міністерстві освіти на посаді Директора Департаменту позашкільної і дошкільної освіти, керує Центральним бюро Всеукраїнської учительської спілки, бере участь в організації та проведенні двох всеукраїнських учительських з'їздів і Наради у справах народної освіти, сприяє відкриттю в Києві першої української гімназії ім. Т. Шевченка, українських університетів у Кам'янці-Подільському, Києві, Харкові та Одесі, багатьох українських шкіл, дитячих садків і притулків.

Упродовж короткого періоду незалежності України Софія Русова встигла лише частково здійснити свої грандіозні плани щодо розвитку української освіти, розробити й реалізувати програму становлення й утвердження різних форм позашкільної освіти.

Проте до влади приходять більшовики, панування яких Русова не розуміє ні серцем, ні розумом. Їй пропонують працювати при новій владі, але морально-політичне кредо української патріотки не дозволяє ій пристосовуватися до чужих, антиукраїнсьських поглядів. Уже будучи літньою жінкою, Русова емігрує на Захід. Їй доводиться жити у Львові, Тарнові, Відні, Подебрадах та зупинитися вже до кінця своїх днів (1923-1940 рр.) у Празі. Завдяки Софії Русовій 1923 р. у Празі відкрито Педагогічний інститут ім. М. Драгоманова. Вона очолює жіночу Українську Раду, бере участь у міжнародних жіночих конгресах, пропагує ідею незалежності України, організовує з-за кордону допомогу голодуючим дітям.

На жаль, Русова вже ніколи не повернеться в Україну. Радянському Союзу не потрібна була національна школа, за яку боролася Софія Федорівна, адже тут збиралися сформувати нового “советского человека”, а російська мова поступово мала витіснити інші.

Серце видатної діячки перестало битися у Празі 5 лютого 1940 року, де вона й похована на Ольшанському кладовищі неподалік від могили поета Олександра Олеся. Тільки в роки незалежності з імені Софії Русової було знято табу забороненого, і з'явилася можливість знайомитися з її мемуарами, щоденником, багатющою педагогічною спадщиною.

Найвагоміші праці педагога - це монографії “Теорія і практика дошкільного виховання”, “Дидактика”, “Нова школа соціального виховання”, низка підручників з різних предметів для початкової школи, цікаві розробки з методики початкової географії та української літератури, статті на розлогу педагогічну тематику, серед яких непересічне значення мають такі, як “Дитячий сад на національнім ґрунті”, “Нова школа”, “Націоналізація дошкільного виховання”, “До сучасного становища народного учителя”, “Дещо зо сучасної педагогіки”, “Моральні завдання сучасної школи”, “Сучасні течії в новій педагогіці”, “Суспільні питання виховання”, “Ідейні підвалини школи”, “Націоналізація школи” тощо.

Софія Русова все своє життя боролася з русифікацією українців і найважливішим завданням вважала служіння освіті та вихованню, створенню української національної школи. Вона підкреслювала, що сучасна українська школа не дає дітям освіти, не відповідає національному духовному складові українського народу, в той час, коли справа навчання і виховання викликає скрізь найбільшу увагу.

Визначальне та провідне значення у педагогічній концепції С. Русової займає ідея національного виховання. Не можна не погодитися з думкою про те, що за пристрасністю відстоювання ідеї національної школи система національної педагогіки Софії Русової не має аналогів у світовій педагогіці [1, с. 176]. педагогіка русова просвітницький

“Тільки рідна школа може виховати громадянську свідомість, почуття своєї людської гідности. Раби утворювалися в тій чужій школі, яка до цього часу панувала у нас в Україні, раби-учні, які в стінах школи мали зрікатися всього рідного, нехтувати усім тим, що вони поважали в рідній хаті, забувати материнську мову і ставати перевертнями, зрікатися рідного краю, рідного люду”, - писала Русова в статті “Націоналізація школи” [7, с. 295].

Наближаючись до створення концепції української національної школи, педагог у багатьох своїх працях велику увагу приділяє дошкільному вихованню як періоду, в якому закладається цільність особистості, її нахили та устремління. З огляду на це, Русова підкреслює необхідність викликати в дитячій голові власну думку, пробудити фантазію, навчити пильно придивлятися до всього і утворювати з цього щось своє. “В цьому активному перетворюванні одбивається, як сонце в краплині води, справжній національний геній кожного з цих маленьких людей” [3, с. 145].

Услід за Песталоцці, Фребелем, Гільдебрандтом, Коменським та багатьма іншими педагогами і психологами вона наполягає на важливості виховання дитини рідною мовою та ставить материнську мову центром навчання, оскільки вона є головним елементом, що мусить бути серцевиною початкового дошкільного виховання і першоосновою навчання у школі.

Рідна школа, на думку Софії Русової, є першою політичною та соціально-педагогічною вимогою кожного народу, що скидає з себе ланцюги гніту. Вже напередодні Першої світової війни вона пише про те, що скрізь у світі різні народи перейнялися бажанням створити свою найкращу, найрозумніше організовану школу. “Кожен ставить в голову своєї праці ту або другу мету, ідею, і в кожної нації, в кожнім краю ця загальна педагогична робота пройнята тим або другим національним кольором, що відріжняє “нову школу” в Германії від “нової школи” Англії й Франції. Не може добра, раціонально збудована, школа йти в-ростіч з життям того краю, де вона істнує, не одповідати на пекучі вимоги люду. Тим то вона стає неминуче національною, які-б загальні підвалини їй не ставилися б” [5, с. 150].

У праці “Нова школа”, написаній 1914 року, вона зазначає, що школа - це “скарб найкращий кожного народу, се ключ золотий, що розмикає пута несвідомости, се шлях до волі, до науки, до добробуту. У вселюдськім житті тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу, який має найбільш альфабетів, котрі вже можуть приєднати себе до науки, читаючи книжки, часописи, користуючись знаннями в своїм житті” [8, с. 207].

Русова вважає, що підвалинами націоналізації школи є два начала: “безпосередня націоналізація педагогічних засобів виховання і навчання, цебто - рідна мова викладу і зміна програми з тенденцією внести ті науки, які дають найбільш громадської національної свідомости, - історію і географію рідного краю і народне мистецтво - музика, співи, орнаментика; друга підвалина національної школи - це єднання її з людом, бо школа вже не стоїть самітньо, мов острів, серед села, мов відокремлена від села фортеця русифікації, пригноблення людности, - а весело одчиняє двері і вікна селянському життю: це центр освіти на селі, центр не тільки морального, а й політичного виховання, політичного не в розумінні діяльності тієї чи другої партії, а політично-громадського виховання, без якого не розвиватиметься нове життя” [7, с. 296].

Учений робить правомірний висновок про те, що така школа мусить увібрати в себе всі передові погляди закордонних реформаторів, але одночасно будувати свою нову форму на національному ґрунті, відповідаючи потребам краю, національним вимогам народу.

С. Ф. Русова критикувала сучасну їй школу за догматизм і авторитарність, методи пасивного навчання, придушення волі та активності учня, що суперечить природі дитини, яка повинна рухатися, бути жвавою й активною. Про таке нехтування дитячою рухливістю і безпосередньою творчістю С. Русова пише у праці “Єдина діяльна школа”: “Це й шкодило тим, що паралізовувало живу, самостійну думку дитини, а також псувало характер, бо воля закладається й розвивається лише на ґрунті активності” [4, с. 21].

“Нова школа, - зазначає педагог, - кладе собі за головну мету - збудити, дати змогу виявитися самостійним творчим силам дитини. Виклавши творчу самостійну діяльність дитини, вчитель поширює свідомість учня й тим самим поширює діяльність його, й допомагає йому новими засобами творити як найкраще” [8, с. 208]. Таке розуміння природних і соціальних процесів, узгодження із загальними законами розвитку природи та людини є суттю принципу природовідповідності виховання, який обґрунтовували у своїх працях класики педагогіки Я.-А. Коменський, Ж.-Ж. Руссо, В.-А. Дістервег. Русова повністю погоджується із застосуванням цього принципу виховання, акцентуючи на природній потребі кожної дитини розвиватися в руслі рідного, зрозумілого, близького їй з дитинства. Для цього у школі завжди має панувати життєрадісний та жвавий настрій і товариські стосунки між учителем та учнями і розвиватися гуманне почуття до всіх людей. “Любов до рідної країни - се перший найкращий крок до широкої вселюдської гуманности, пошана до людей - се вияв самоповаги й бажання собі й другим волі та незалежности, - твердить Софія Русова. - В такій веселій, новій українській школі виростуть дітки на радість і на користь Україні; в такій школі й учитель буде набиратися бадьорости, віри в свою роботу...” [8, с. 218].

Педагог наголошує на значенні природознавства в розвитку дитячої уваги, спостережливості й логічної дисципліни розуму, а також для господарського досвіду, виховання естетичних почуттів та розвитку моральних сил дитини. Вона пропонує навчатися не тільки з книжки, а діяльно, працею самих учнів. Наголошує на тому, що ніщо так гарно не впливає на дітей, як різні екскурсії, коли краса природи захоплює разом весь гурт дітей і глибоко вражає дитячу душу.

Не меншої ваги Русова надає таким формальним наукам, як математика і рідна мова. Незаперечну вартість виховання українською мовою педагог підкреслює у багатьох своїх працях. Так, у “Новій школі” вона рекомендує використовувати фольклорний матеріал, розказувати дітям казки та складати оповідання про різні події з їхнього життя, пропонує організовувати “години оповідання”, дає конкретні методичні рекомендації щодо їхньої організації. Навчання мови має складатися також з формування письмових умінь, необхідно використовувати різні види письмових робіт, а на допомогу вислову дитина може малювати, ліпити, вирізувати тощо.

Педагог пропонує застосовувати різні методи навчання і вирізняє серед них драматизацію, яку можна широко використовувати для вивчення літератури, історії, географії та іноземних мов. Великого значення вона надає впорядкуванню власного історико-географічно-природознав-чого музею, експонати до якого збиратимуть самі учні. “Се виховує в них пошану до свого рідного, цікавість до того, що є довкола, до минулого життя, навчить їх дивитися на сучасне життя не як на щось одірване, із перших часів християнства випадкове, а як на частину чогось великого, суцільного, що має зв'язок з колишнім і майбутнім...” [8, с. 163].

Русова мріє про побудову всіх ступенів національної школи - від дитячого садка до університету. Вона рекомендує організовувати при школі малі шкільні кооперативи з касою взаємодопомоги учням, які матимуть не комерційне, а соціальне значення.

Школа, яка задовольняє всі потреби, дає радість власної творчості та щастя спільного товариського життя, немислима без учителя - людини надзвичайної моральної краси, що всією своєю поведінкою повинна впливати на учнів. Вона називає вчителя апостолом правди і науки та підкреслює його визначальну роль у формуванні молодого покоління: “Велика місія учителя національної школи - в його руках майбутність народу, бо діти, які вийдуть зі школи, мають бути каменярами у відбудові молодої української держави, мають розробити свою культуру, свої національні скарби” [2, с. 392].

Таким чином можемо підсумувати, що увесь життєвий і педагогічний шлях видатної діячки, здійснений нею глибокий аналіз теоретичних надбань та практики світової педагогіки привели її до висновку про те, що справжня добра школа може бути лише національною. Ця максима аж ніяк не заперечує поваги та пошани до інших націй та їхніх освітніх систем, про що Русова неодноразово наголошувала у своїх працях.

Сьогодні звернення до ідей Софії Русової щодо засад організації та діяльності національної школи в Україні має неабияке значення - у державі гостро стоїть проблема формування справжнього українця-патріота, який працюватиме для розквіту своєї держави, де кожний її громадянин має відчувати себе захищеним і сповненим почуття людської та національної гідності.

2005 року в Україні було затверджено Положення Міністерства освіти та науки України про нагородження нагрудним знаком “Софія Русова”. Цією заохочувальною відзнакою нагороджують педагогічних, науково-педагогічних і наукових працівників за внесок у розвиток дошкільної та позашкільної освіти. Це справедлива оцінка діяльності величної постаті Софії Русової в українській педагогіці, якій вона присвятила своє життя до останньої краплі крові. Феномен видатної діячки полягає в тому, що не маючи кровного зв'язку з Україною, вона стала її вірною духовною донькою і зробила для освіти та виховання українців невимовно багато - стільки, що це має стати прикладом і дороговказом для кожного, хто обрав педагогіку справою свого життя.

Література

Мосіяшенко В.А., Курок О.І., Задорожна Н.В. Історія педагогіки України в особах: Навчальний посібник. Суми, 2005.

Русова С. Дидактика / Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія / Упор. О. О. Любар. Київ, 2003.

Русова С. Дитячий сад на національнім ґрунті / Маловідомі першоджерела української педагогіки (друга половина XIX-XX ст.) // Хрестоматія. Київ, 2003.

Русова С. Єдина діяльна (трудова) школа. Лейпциг; Катеринослав, 1923.

Русова С. Ідейні підвалини школи / Маловідомі першоджерела української педагогіки (друга половина XIX-XX ст.) // Хрестоматія. Київ, 2003.

Русова С. Мої спомини (1861-1879) // За сто літ. 1928. Т. 28. Кн. 2.

Русова С. Націоналізація школи / Вибрані педагогічні твори. Київ, 1996.

Русова С. Нова школа / Вибрані педагогічні твори. Київ, 1996.

Размещено на Allbest.ru