Учительство, його правне та матеріальне становище в контексті історичного аналізу Степана Сірополка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Учительство, його правне та матеріальне становище в контекстіісторичного аналізу степана сірополка

Любов Дольнікова

Коли аналізуєш досягнення української науки в галузі чи то природничо-математичних дисципліни, чи філософських, чи гуманітарних наук в історичному аспекті, то виникає риторичне запитання звідки сили й мужності брали світочі української науки, працюючи за кордоном, але працюючи як представники української науки, як патріоти своєї держави і народу. Сьогодні відкриваємо ще одну величну постать Степана Сірополка, який ввійшов в історію української думки як історик, громадський діяч, публіцист, державний діяч. Проте, якщо б С.О.Сірополко не зробив нічого крім того, що створив таку монументальну працю як «Історія освіти в Україні», то ми б вважали його геніальним представником української науки. За 10 років існування української високої педагогічної школи у Празі С.Сірополко зумів зробити багато інноваційного і прогресивного в розвитку української педагогічної науки. Забезпечити викладання українською мовою на чужині і високий рівень якості освіти було просто, бо поруч працювали такі корифеї української науки і патріоти України як Леонід Білецький (професор історії і української літератури), Софія Русова, яка читала авторський курс педагогіки і яка багато уваги в своїй діяльності присвячувала статусу учителя, Дмитро Дорошенко (історія України), Василь Барвінський та Нестор Нижанківський (теорія музики та та композиція), Іван Мірний - економіка і правознавство, Симон Наріжний (всесвітня історія), Іван Горбачевський (хімія, біохімія), Василь Січинський (теорія мистецтва), Степан Сірополко (школознавство та позашкільна освіта). Працюючи в колі таких талановитих вчених, С.Сірополко неодноразово звертався до питання підготовки вчителя і його статусу в суспільстві, в чому був всяко підтримуваним своїми колегами.

«Кожне суспільство дбає про те, щоб підготувати до життя молоде покоління, що йде йому на зміну, і з тою метою передає молоді релігійні і моральні погляди, теоретичні знання та набутий практикою досвід» таку сучасну тезу читаємо на початку Історії.[1, с.27 ]

Проаналізована нами праця С.О.Сірополко «Історія освіти в Україні» дає підстави констатувати, що червоною ниткою крізь весь проведений вченим аналіз, проходить ідея вчительства, його особистісних і професійних якостей, а основне, дослідник постійно акцентує увагу читача на проблемі правового і матеріального статусу вчителя через аналіз історико-політичних подій тої чи іншої епохи.

Описуючи історію української освіти С.Сірополко уже в першому розділі цієї монументальної праці зазначає «До часу утворення школи як спеціально-освітньої установи первісною установою у стародавніх слов'ян, що брала на себе піклування про виховання молоді та наділення її необхідним для життя знанням і досвідом, -- що в своїй сукупності називаємо освітою в широкому розумінні цього слова, -- була родина». [1, с.27 ]

У цьому ж розділі «Освіта до часу охрещення України-Русі» історик вказує, що стародавня школа була єдиною школою не лише в тому розумінні, що була призначена для всіх верств громадянства, але й тому, що обсяг знання кожної школи міг бути приблизно однаковим, хоч обсяг той не визначався наперед якоюсь певною програмою, а відповідав знанням учителів та здібностям й інтересам тих, хто у них вчився.

Багато непідтверджених історичними подіями особливостей освіти С. Сірополко розглядає крізь призму учительства, використовуючи принцип логічного передбачення. Так у другому розділі «Освіта від 988р. до упадку Києва» автор вказує «Хоч літописець і не згадує, кому саме віддавалося дітей, відібраних від батьків для «книжнаго наученія», але треба думати, що то були переважно болгарські, а почасти, може, грецькі священики, які знали слов'янську мову»[1, с.34]. Як бачимо, право називатися учителем і право навчати мали люди, які добре знали мову, як грецьку так і словянську і своєю працею були покликані підготувати священників, дяків, учителів співу та різних урядовців для кожної управи князівства, оскільки в кожному князівстві була канцелярія, де обов'язково мав бути писар-рахівник, але вже тоді, зазначає С.Сірополко, потреби наших предків у навчанні були не тільки з метою отримання певного соціального статусу, а їх притягало бажання отримати більше знань з історії християнства для спасіння душі, а також «придбати різні знання для задоволення безкорисного» [1, с.36]. Автор зазначає, щона основі своїх спостережень, може зробити висновок, що перші школи в період Київської Русі були бурсами і дає підстави думати, що стародавня школа була безоплатна, а якусь нагороду («урокь») за навчання дітей та за утримання їх у себе вчителі діставали з княжих маєтків.

С.О.Сірополко, наголошує, що стародавня школа не могла бути становою, бо «утвержденіє вєрьі» було потрібне однаково для всіх і кожного. І справді, як видно з літописних відомостей, «книжно научалися» не лише особи княжого та боярського роду, діти духовенства, але й особи нижчих верств і навіть раби, яких, може, вчили ще з більшим старанням, бо рабовласники 1звичайно готували з них учителів для своїх дітей або кандидатів на посади священноцерковнослужителів в тій підпорядкованості щодо управи та програми навчання. Можемо стверджувати, що матеріально вчитель мав високу винагороду, оскільки князі і бояри вважали вигідним вивчити раба, який би супроводжуав їхніх дітей в науці.

Історики, дослідники епохи стародавньої школи, серед яких М.Погодін, М.Грушевський зазначали, що монастирська школа часто стояла вище від єпископської школи, бо кожний монастир дбав про те, щоб притягти до себе найосвіченіших ченців для учителювання і тим підвищити матеріальний статус монастиря.

Отож, стародавня школа була приватною установою, що, не будучи зв'язана наперед певною програмою і стартом, провадила колективне навчання дітей з різних верств населення та дбала про поширення освіти серед тих дорослих, що бажали шляхом «книжнаго наученія» набути письменність або ті чи інші знання.В цей період важливо було мати доброго учителя співу, читання, писання, лічби та людей, що володіють уміннями «книжнаго почитанія».

У третьому розділі «Освіта від упадку Києва до половини ХУІ ст» С.Сірополко на тлі історичного аналізу боротьби українського народу проти литовських князів зазначає, що в цьому ракурсі на ґрунті церковних справ, а водночас, і освіти литовські князі присвоїли собі право призначати осіб на посади православних єпископів і архімандритів, робили це за хабарі, що призвело до втрати православною церквою авторитету. Таким чином на пастирських посадах виявились недалекі, неосвічені люди, а малопридатне до своїх пастирських обов'язків православне духовенство не дуже ретельно ставилося також і до своїх учительських обов'язків, та й самі литовські князі були мало зацікавлені в розвиткові українського шкільництва, українські магнати відсилали своїх синів на навчання до Європи, а український вчитель мав статус обмеженого п'яниці, що було на руку полякам й іншим «доброзичливим сусідам», що ще вбільшій мірі призвело до захоплення польською культурою, презирство до своєї рідної мови й віри. Однак, зазначає автор, українське незаможне міщанство і селянство міцно трималося своєї віри, бо вбачали в ній запоруку збереження своєї національності, вчили своїх дітей у церковних школах або у мандрівних дяків. Учителями в церковних школах були як і в стародавній школі дяки, паламарі, демественики (вчителі співу), що вже тоді називались «бакалари», або «дидаскали». Матеріальне становище учителя в цей час було теж відносно вищим ніж інших членів суспільства, За свою педагогічну діяльність вчитель одержував деяку нагороду від батьків учнів після закінчення певного курсу науки. Перехід з одного курсу на інший був справжнім святом і для вчителя, і для учнів. Учитель отримував від батьків горщик каші та гривну грошима. Саме свято відбувалося так: учень приносив до школи горщик каші з грошима зверху, ставив його на стіл. Учитель, забравши гроші, разом з учнями йшов на площу біля школи. Там ставили горщик на землю та починали кидати в нього кілками, поки не розбивали його на черепки.[1, с.67 ]

Про престижність вчительської професії у XV--XVI ст. свідчить той факт, що описаний С.Сірополко у третьому розділі, де автор зазначає «з'явилися мандрівні вчителі, які не мали свого постійного осідку, а переходили з села до села, з хутора до хутора і там учили дітей читати, писати й співати. Головною причиною появи у нас мандрівних учителів (такі учителі були і в Німеччині), треба думати, було те, що в Україні по хуторах не було церков, а отже, і шкіл. Отож мандрівні учителі виконували велику культурну місію, організовували пересувні школи».[1, с.65 ]

Сам С.О. Сірополко з любов'ю описує і дслідження інших авторів, наводить і саркастичні роздуми, як от: « один старожитець у розмові з дослідником шкільництва на Харківщині інакше пояснював появу мандрівних дяків: «Учитель-дяк при школі, навчаючи майбутнього такого самого дяка, звичайно, говорив йому таку приказку: як зробишся сам учителем, учи так, щоб учень не відбив у тебе школи, себто не відкривай своєму учневі всього, щоб він не відбив у тебе в парафії школи та не сів би на твоє місце. Бродячий чи мандрівний дяк приходив до сільської школи, удавав з себе, що він нічого не знав, здобував частину потрібних йому відомостей від одного учителя-дяка, частину -- від іншого, йшов далі та незабаром ставав знавцем усього, перехитривши своїх учителів» [1, с.51]. Мандрівних учителів пізніше називали також «пиворізами», мабуть, тому, що мали вони великий нахил до вживання пива.

Читаючи четвертий розділ «Історії української освіти» можемо констатувати також цікаві факти стосовно правового і матеріального статусу вчителя в єзуїтській школі, яка охоплювала у своїй програмі цілу низку наук, а отже така школа потребувала і нового вчителя. Вже тут спостерігаємо елементи сучасного устрою університету. Так на чолі кожної єзуїтської школи стояв ректор, що мав загальний догляд над школою. Науковою частиною кермував префект. Учительська посада в єзуїтських школах визнавалася за дуже відповідальну і почесну, і потрапити на ту посаду було нелегко, -- трудніше навіть, ніж стати членом єзуїтського ордену [1,с.61].

Велика увага в цьому розділі приділена вченим Острозької школи. Острозька школа постала коло р. 1580 за програмою тодішніх середніх шкіл (колегій) і там першими учителями були грецькі дидаскали як з-посеред тих греків, що заселювали в Острозі цілу вулицю, так і з тих, що їх надіслав царгородський патріарх на прохання кн. К. Острозького С.О, Сірополко, приділяючи велику увагу Острозькій школі, її устрою, випускникам, і самому кн.Острозькому , який прихильно ставився до просвітньої діяльності протестантів, а тому не вагався запрошувати їх на вчителів до своєї школи. Острозька школа користувалася великою популярністю. В ній училися не тільки шляхетські діти, але й селянські.В цьому ж розділі читаємо детальний аналіз історії православних церковних братств. Платня за навчання в школі не була стала, а її розмір визначався залежно від статусу і можливостей дитини, що вступала до школи, та від предметів, що їх мала вона вчитися. Незаможні батьки могли вносити певну платню натурою, наприклад, дровами. Сироти, що в протоколах братства зовуться «нищими» вчилися безоплатно, а найздібніші з них утримувалися на кошт братства та жили в бурсі при Свято-Онуфрієвськім монастирі. Бідні школярі діставали також пожертви від мешканців м. Львова в нагороду за спів колядок та віршів під час Різдвяних свят, Великодня, Зелених Свят і т. п. Як відомо,цей звичайзбирання пожертв школярами-бурсаками став загальним явищем в багатьох братських школах на всіх українських землях.Велику увагу С.Сірополко присвячує аналізу функціонування Львівського Успенського братства, а особливо детально характеризує Статут Братства, що був затвердженим патріархом Якимом у 1585 році і з аналізу, поданого С.Сірополко, можемо зазначити що вчителеві надано певний статус у суспільстві і виокремлено його поведінковий етикет, а професія вчителя мала високе пошанування в суспільстві, про що свідчить аналіз історика подій, пов'язаних з єпископом Гедеоном Балабаном, а боротьба Г. Балабана з Успенським братством відбивалася також на долі як братської школи, так і її учительства,яка , як свідчить історик, часто закінчувалась розправою над дидаскалами. Одночасно з затвердженням реформованого статуту Успенського братства був затверджений також статут братської школи. Наведемо стисло шкільний статут Успенського братства, який в оригіналі має таку назву «Порядокь школньїй или уставі. Лвовской Ставропигійской братской школьї». освіта учительство матеріальний школа

Саме в цьому документі вперше найбільш демократично описані вимоги до вчителя, які наводимо як цитату з «Історії освіти в Україні» С.О.Сірополко[1, c. 67-70] :

· Дидаскал, або вчитель цієї школи повинен бути благочестивий, розумний, смиренномудрий, скромний, не хабарник, не грошолюб, не гнівливий, не заздрісник, не насмішник, не соромітник, не чародій, не казкар, не пособник єресей, а прихильник благочестя, добрих справ, що в них себе проявляє, а не лише в таких чеснотах, то й учні будуть такі, як їх учитель... Кожен, хто приводить сина, чи приятеля, чи інших на науку, повинен взяти з собою одного чи двох сусідів, щоб у присутності двох чи трьох домовитися з учителем і укласти угоду про навчання й про весь порядок і його обов'язки згідно з цим писаним реєстром; і належить йому спершу цей реєстр прочитати, щоби знав, яким чином будуть навчати його сина і що він за це повинен (платити), і щоб він міг не перешкоджати цьому порядку, а допомагати, яким чином привести дитину до послуху вчителеві й до науки, як праведний батько, бажаючи по трудах і видатках бачити добрий плід, повинен і в реєстр за звичаєм вписатися.

· Учитель же, взявши доручену йому дитину, повинен навчати її свідомо доброї науки, за непослух карати не по-тиранськи, а по вчительськи, не надмірно, а посильно, не розбещено, а спокійно й смиренно не тільки по-світськи, а й вище світських...

· Навчати и любити учитель повинен всіх однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих, і котрі ходять по вулицях, поживи прохаючи, як хто посильно може навчатися, а не вчити одного старанніше, ніж іншого...

· Кожного ранку вчитель повинен пильно дивитися: якщо б якогось хлопця не було, то повинен одразу за ним послати, й дізнатися причину, чому не прийшов; якщо десь не забавився грою, або вдома обдурив, чи забагато спав і тому не прийшов до школи, то повинні про все дізнатися й привести його...

· Зранку, зійшовшись на призначену годину, всі не повинні почати вчитися, поки не виголосять молитви і звичайні передмови...

· Учитель повинен навчати й письмово подавати (вправи) із граматики, діалектики, музики й із інших чужих поетів та із Святого Євангелія, із книг апостольських...

· Після вечірні в суботу учитель повинен займатися з дітьми дещо більше часу, ніж в інші дні, навчаючи їх страху Божого і звичаїв інтимних молодіжних, як поводитися у церкві перед Богом, вдома -- перед родичами своїми, та будь-де перед іншими дотримуватися чесноти й сором'язливості: Богові, кажу, і його святим -- честь і страх; родичеві й учителеві -- послух; перед усіма громадянами -- покора й повага, собі самому -- сором і чесноту. І ті слова повинні вливатися в дитину, на це не шкодувати й покарань за шкільною міркою. Бо написано: хто любить сина, той старанніше карає, а хто не любить, той шкодує палки, і ще: безумство дитини до серця прив'язане, а палкою його викинеш...

· У неділю та в празники Господні з усіма, коли підуть до Літургії, учитель повинен розмовляти і їх учити про це Свято і той празник, навчати їх волі Божої; а після обіду -- Євангелія й Апостола празника, того повинен усіх навчити...

· Батькам про їх дітей, а господарям про доручених їм чужих дітей учитель та організатори школи повинні нагадувати, щоб діти в домах поводилися згідно з правилами шкільної науки, вишкіл і належну для свого часу гуманність демонструючи будь-якому станові. А якщо б у дітях проявилося щось суперечливе навчанню, то слід це дослідити. Якщо б учитель своєю нестаранністю, чи родич, чи господар своїм непорядком шкодили б навчанню й добрим навикам, то винному слід це присудити.

· Якщо б і сам учитель, чи хтось із учнів був творцем чогось, що закон не дозволяє, навіть забороняє, тобто: розпусник, п'яниця, злодій, облудник, лицемір, хабарник, наклепник, зверхник -- такий не тільки учителем, а й жителем тут нехай не буде»

Як бачимо, «Порядокь школньїй» дуже докладно визначив як внутрішнє жиггя Львівської братської школи, так і ті вимоги, що ставилися до учителів і учнів тої школи. Учителі братських шкіл служили не тільки школі, але й церкві, організовуючи хори з учнів та беручи безпосередню участь у службах Божих. Тому вчителі братських шкіл називались також дяками. Учителів запрошувало братство, воно платило їм утримання як грошима, так і натурою -- харч, одяг і взагалі все, що потрібно для життя.

Учителі братських шкіл набували освіти не тільки в братських школах, а також у різних академіях і університетах, нерідко в закордонних. «Двоє або троє товаришів, бідних і безпритульних, без жодних засобів, з одною торбинкою за плечима та з парою книжок або декількома зшитками, пішки мандрували за кордон, всіма способами затаюючи своє ім'я, вживали усяких засобів, щоб уникнути небезпеки, і, переходячи зі школи до школи, обходили майже всю Європу, щоб, накінець, з запасом знання та з радістю повернутися додому» [1, с.71].Учителі діставали за свою працю певну платню грошима, а крім того, даровий обід по черзі у батьків учнів школи та певну частку від продажу свічок у церкві («офірек») і від плати за подзвін по душі померлих членів братства.

Зчисла учителів Успенської братської школи С.Сірополко відкриває нам і найвизначніших осіб: Степана Зизанія (правдиве прізвище його Кукіль, що в грецькому перекладі того слова дало назву Зизаній, -- грецьке слово «зизанон» означає кукіль, бур'ян), а до того прикладалося ще прізвище «Тустановський», бо він і його брат Лаврентій походили з Тустанович ; С. Зизаній учителював у Львові в рр. 1586-- 1593, а потім був учителем Віденської братської школи; викладав слов'янську мову; 2. Лаврентія Зизанія, що учителював у Львові до 1591 р., був автором підручника «Грамматика словенска» (Вільно, 1596 р.); 3. Кирила Транквіліона-Ставровецького, що учителював у Львові в рр. 1587--1591; був великим знавцем грецької мови. На соборі в Тернополів блискучій промові грецькою мовою він висвітлив жалюгідні вчинки єпископа Г. Балабана супротибратства. Однак, уже з другого десятиріччя XVII ст. матеріальний стан Успенського братства почав занепадати, що не могло не відбитися і на долі самої братської школи. Незабезпеченість учительських сил, а також втручання першого-ліпшого братчика у шкільні справи спричинилися до того, що з Львівської школи почали відходити кращі учительські сили. Щобпідняти рівень школи, братство звернулося доолександрійського патріарха Кирила Лукариса за порадою, і той надіслав братству листа з дня 26 квітня 1614 р., де радив братству насамперед подбати про матеріальні засоби для удержання школи та належної оплати учителів, а по-друге, доручити керування школою двом-трьом старшим братчикам з тим, щоб інші братчики не вмішувалися до шкільної справи, не перешкоджали учителям бити і карати дітей та вчити їх так, як того бажають учителі, а не так, як того хочуть батьки.

Щодо матеріального положення учителів -- було воно також незадовільне: учителі діставали не сталу грошову платню, а залежно від волі митрополита, що асигновував консоляцію -- певну суму з надходжень за шлюбні посвідки по Київській єпархії. Так, наприклад, Р. Заборовський видавав учителям Академії від 12 крб. 50 коп. до 25 крб. кожному річно залежно від предмета, що його викладав. Крім того, він давав ще від себе консоляцію по 3 крб. кожному вчителеві в день своїх іменин або за виголошення учителями проповідей у свята. Учителі отримували також частку прибутків з того монастиря, де вони були висвячені в ченці. Накінець, учителі мали ще консоляцію -- «подношенія» від учнів заможних батьків, при чому всі учні мусіли після літніх вакацій з'являтися до префекта «сь поклономь и значною консоляцією», а також за «калефакцію», себто за отоплення класів тощо.

Харчування діставали учителі від трапезної Братського монастиря вповні з достатком: обід звичайно складався з трьох страв, в неділю і свята кожний учитель діставав свою порцію горілки і пива, але деколи учителі не були задоволені своїми порціями і тоді подавали скаргу митрополитові на ректора Академії. Таку скаргу, наприклад, вчинили учителі р. 1759 на ректора Давида Нащинського. У своїм поясненні ректор писав митрополитові, що учителі ніколи перед тим не скаржилися, лише один раз заявили префектові, «что де изь ледовни монастьірской не весьма доброе пиво вьідается имь; тогда приказано, чтобьі отцамь учителямь давалося самое лучшее пиво, которое они частенько и изь ректорской ледовни беруть, а кром*Ь пива и по медокь при- сьілають и во здравіе кушають» [ 1, с.79] З жовтня 1784 р. митрополит С. Мисловський наказав відпускати з грошових прибутків Братського монастиря «на покупку учителямь по собственному их изобр'Ьтенію и произволенію провизіи»: учителю богословія і 2префектові, учителю філософії по 15 коп. денно, учителям латинської риторики, російської риторики і поезії та латинської поезії по 14 коп., а всім останнім учителям, що не живуть в Братськім монастирі, по 13 коп., а крім того, дрова, хліб і городину, з дорученням архімандритові і ректорові найняти для учителів окремого кухаря.

Незадовго перед тим, а саме в травні 1784 р., було розподілено річне утримання між учителями, а саме: префект і учитель богословія діставав річно 99 крб., учитель філософії -- 81 крб., учитель латинської риторики, російської риторики і поезії по 69 крб.; бібліотекар та учителі трьох граматичних класів, арифметики, історії та географії по 51 крб., жидівської і грецької мови по 75 крб., німецької мови 144 крб. і нижчої французької класи 180 крб., а на всіх в рік 1311 крб., крім тих порціонних грошей з Братського монастиря, про які вже згадувалося []. Від р. 1789 учителі почали діставати утримання в збільшенім розмірі, а саме: учитель богословія -- 300 крб. річно, філософії -- 250, риторики -- 200, піїтики -- 160, математики -- 100, вищої граматики -- 130, середньої граматики -- 120, нижчої граматики -- 100, французької мови -- 400, німецької -- 200, історії та географії по 50 крб. [1, с.137]. Як бачимо така оплата була гідною, що забезпечити нормальне життя учителеві і виховувати в суспільстві повагу до професії вчителя.

Ми зупинились лише на першій половині дослідження, оскільки проблема вчительства, правового і матеріального статусу учителя є головною у цій цікавій праці С.О.Сірополка, де кожен рядок, кожна цитата дихає любовю до своєї землі, любовю до своєї професії і аналіз наступних історичних епох і статусу вчителя буде предметом наших подальших досліджень.

Размещено на Allbest.ru