Суб’єкт-суб’єктна взаємодія як пріоритет педагогіки толерантності та особистісно-професійної підготовки майбутнього фахівця

The article highlights the advantages of the subject-subjective type of social relationships in the context of the priorities of pedagogy of tolerance. The approaches that are able to strengthen the practical andpractical nature of the educational process in the institution of higher education are described for the purpose of more productive development of students of tolerance as a personal quality and the formation of their professional competence in aspects ofeducation of tolerance among pupils. The emphasis is on education as an appropriate cultural and educational environment. Such a plane of understanding the postulates of tolerance pedagogy increases the role of higher education in multicultural education of students.

Key words: tolerance, pedagogy of tolerance, educational process of higher school, subject- subject interaction.

Постановка проблеми в контексті сучасної науки. Загальновизнано класичною педагогікою, що педагог має бути носієм демократичних цінностей (А. Дистервег, В. Сухомлинський, К. Ушинський, Я. Корчак та ін.).

Зазначене складає теоретико-методологічну домінанту й сучасних досліджень, у яких безпосередньо або опосередковано осмисляється проблематика, зокрема, педагогіки співробітництва (І. Бех, А. Дубасенюк, В. Кан Калік, Г. Троцко та ін.), де закцентовано увагу на становленні нової генерації фахівців із притаманною здатністю, насамперед, до толерантності, причому йдеться і як про важливу особистісно-професійну якість, і як про базову категорію педагогіки толерантності.

Аналіз наукового фонду з проблеми толерантності засвідчує про те, що по суті ще не вироблено єдиних контекстів щодо її вивченні. Так, у ракурсі медико-біологічної науки йдеться про «витривалість» в умовах впливовості на людину несприятливих факторів (Л. Шайгерова та ін.); у контексті гуманітарного знання - про домінанту загальнолюдських цінностей (на кшталт «терпимості», «готовності до примирення») та пріоритетність поваги до «іншості» (Ю. Іщенко та ін.); у площині суто психологічного тлумачення, толерантність здебільшого розуміється як зниження сенситивності індивіда до фактів взаємодій, що зумовлене дією механізмів захисту від фрустрації (О. Асмолов та ін.); специфічним є й етимологічний відтінок в окресленому понятті з точки зору педагогічної науки - йдеться про триєдиний ракурс (відповідальність, свобода, творчість), який визначає внутрішній світ та стратегію практичної поведінки особистості (В. Лекторський та ін.)

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Особливо чітко окреслене проблемне поле віддзеркалює Концепція нової української школи, котра має наскрізною ідею визнання і прийняття кожної дитини такою, якою вона є, а системи освіти - дитино центрованою з огляду на реалізацію інтелектуальних, фізичних, пізнавальних її індивідуальних особливостей через адаптацію змісту навчальних програм. Наприклад, якщо йдеться про навчання мови національних меншин, то рекомендується програма інтегрованого курсу «Культура добросусідства», де закцентовано на імперативі толерантності1.

Феноменологія - суб'єкт - суб'єктної комунікативної взаємодії активно досліджується сучасними педагогами, оскільки у відсутності взаємодій взагалі не може бути комунікації (Л. Онуфрієва). Серед методистів, наприклад, утвердилась наукова позиція про те, що здатність утворити спільну взаємодію слугує важливим маркером толерантності педагога, а, відтак, це є запорукою не лише конструктивного діалогу у підсистемі «вихователь-вихованець»; йдеться ще й про полілог соціальної спрямованості суб'єктів освітньої діяльності, оскільки спільна взаємодія і переживання продукують пропедевтику виникнення конфлікту та доброзичливість при розв'язанні конфліктних ситуацій. Останні, як відомо, є природною ознакою життєдіяльності і окремої особистості, і групи, отож суб'єкт - суб'єктний тип соціальних взаємин розцінюється не лише як бажаний, а як той, що є значущим з точки зору пріоритетів педагогіки толерантності.

Вивчення і аналіз наукової літератури (І. Бех, Л. Кондрашова, Т. Осипова, В. Рахматтаєва, Ю. Тодерцева та ін.) дозволяє окреслити суто педагогічний контекст проблематики толерантності, базуючись при цьому на напрацювання психологів (С. Болдирева, В. Колошин, К. Уейт, В. Шалій та ін.). А саме: визнання багатогранності людської думки, а, відтак, важливості з одного боку, усвідомлення на рівні переконань самоцінності сприймання без агресії відмінних від власних особистих суджень щодо «іншості» у будь-якому вимірі (стиль життя, відмінність у соціокультурних явищах, зовнішність, характер поведінки іншої людини та ін.) З іншого ж - здатності запобігати конфліктам або (у разі їх появи) розв'язувати ненасильницьким способом. Установлено, що саме фахівці соціологічної сфери (тобто ті, що опановують професії типу «людина- людина») мають на основному етапі їхньої професійної підготовки - в умовах вищої школи - й набути здатності до суб'єкт - суб'єктної взаємодії на основах відносин довіри, співпраці, співпереживання. Якщо йдеться про педагога, то толерантність трактується як складне, багатокомпонентне утворення, котре репрезентують особистістно-професійні якості концептуально-ціннісного, особистісно-мотиваційного та діяльнісно-поведінкового характеру.

Мета статті - деталізувати педагогічні ресурси вищої школи в аспекті результативного опанування студентів толерантності як особистісної цінності і пріоритету майбутньої професійної діяльності.

Наукові завдання статті лежать у площині окреслення і характеристики наукових підходів, що склались у педагогічній науці і які мають ще й досі неоціненний у педагогіці вищої школи дієво-практичний характер.

Виклад основного матеріалу. Теоретичне підґрунтя, що нині складалось відносно педагогіки толерантності, дозволяє по-новому оцінити практико-орієнтовну потужність проведених у цьому плані наукових досліджень

Окреслимо авторську позицію щодо розуміння «конструкту» дієво-практичний характер дотично саме дидактичного аспекту професійної підготовки студентів, які набувають у вищій школі спеціальності соціологічного типу професій. А згідно з загальноприйнятою вченими позицією Є. Клімова, йдеться про вихователя закладу дошкільної освіти, педагогів, соціальних працівників, практичних психологів тощо.

В окресленому аспекті ми спирались на результати дослідження І. Жаркової, яка стверджує, зокрема, про таке: дієвість знань особистості у будь-якій сфері пов'язана із її здатністю використовувати ці знання у новій ситуації життєдіяльності; в основі ж процесу формування дієво-практичного характеру лежить «перенос цих знать», виявом окресленої здатності особистості доцільно розцінювати різнопланові уміння виконувати розумові операції - аналізувати певні явища, встановлювати міжпредметні зв'язки, перегруповувати певні ознаки відповідних явищ, систематизувати, синтезувати. Отже, у такий спосіб дослідником пояснюється здатність необхідності як до самостійного здійснення пізнавальної діяльності, так і до вдосконалення умінь використовувати вже набуті знання під час оволодіння новими.

Трансформуючи деталізовану дослідницьку позицію, видається можливим інтерпретувати й здатність майбутнього фахівця реалізовувати набуті знання щодо втілення пріоритетів педагогіки толерантності, насамперед, дбаючи про гуманізацію освітнього процесу у межах відповідальної ланки зокрема вітчизняної системи освіти.

Ми виходили з того, що предметна специфіка професійної діяльності майбутнього фахівця, звісно, має віддзеркалення у технологіях утілення базових ідей педагогіки толерантності. Натомість теоретичне підґрунтя все ж набувають процеси засвоєння студентством універсальних духовних цінностей, що орієнтують на гуманізм, а також становлення їхнього полікультурного світогляду. Віддзеркаленням останнього слугують, з одного боку, здатність бути відкритим до сприйняття «іншості», а, з іншого - усвідомлення імперативу саме толерантності (з лат. «терплячий»), що за сучасних умов глобалізованого світу немає альтернатив як цілісної системи полілогу культур.

Принагідно відмітимо, що міжкультурна взаємодія суб'єктів освітнього процесу, як і професійна підготовленість учителя до її здійснення, вивчались на рівні фундаментального дослідження. При цьому нам імпонує, що нині домінує серед дослідників визнання конструктивним суб'єктного підходу, який апелює до самозмін особистості. Як підкреслюють науковці (А. Міщенко, Л. Подимова, І. Садовський, В. Сластьонін та ін.), важливо у умовах закладу вищої освіти педагогічно прискіпливо обирати процедуру «переведення» студента із статусу того, який обіймає об'єктивну позицію - у суб'єктну, тобто таку, що призводить до активного саморозвитку через самоствердження, самоактуалізацію, самовдосконалення. У цьому зв'язку нам видається слушною концепція (С. Годник, Р. Сережникова), що набула назви «об'єктно-суб'єктної), адже ж у межах такої концепції вважається доречним розглядати певні стадії суб'єктно - професійного зростання майбутнього фахівця (об'єктна, суб'єктно-функціональна, суб'єктна). Отже, суб'єктний вимір особистості розширює наукові уявлення про ресурсність освітнього процесу закладу вищої освіти, дозволяє рельєфно представити його (за влучним висловом М. Кагана) як «сходження до суб'єктності студента». А саме: успішність навчально-професійної діяльності майбутнього фахівця зумовлена, з одного боку, об'єктивною стороною (яка складає логіко-пізнавальний потенціал освітнього процесу вищої школи), а з іншого - суб'єктною його потужністю.

Не менш конструктивною вважаємо й точку зору тих науковців, які трактують освіту як культуровідповідне та культуроутворювальне середовище. Як стверджують психологи, категорія «культура особистості», в процесі аналізу акцентує увагу на певних складових. Ними, зокрема, розглядаються: творче здійснення особистістю праці, забезпечуючи, зокрема, передумови володіння стратегіями творчої діяльності; оперування не лише знаннями, системно зафіксованими на рівні посібників і підручників, а й «неформалізованими», тобто тими, що трансльовані у спілкування професіоналів; розвиненість професійної інтуїції та професійно вагомих складових мотивації і самосвідомості на такому рівні, який дає підстави судити про оволодіння духовністю професіонала.

Поділяємо думку науковців (В. Бенін, О. Рудницька) відносно наукового статусу поняття «культура педагога»: недоречно розрізняти загальну і суто професійну культуру педагога, оскільки володіння загальною культурою слугує важливішою ознакою його професійної діяльності; педагогічна культура репрезентує інтегральну характеристику педагогічного процесу, яка віддзеркалює єдність безпосередньої діяльності фахівця, спрямованої на передачу соціального досвіду, що склався, а також результати діяльності педагога, «закріплені» у вигляді знань, умінь і навичок «спеціальних» інституцій такого «передавання» від одного покоління до наступного.

З урахуванням вищевикладеного, видається цілковито очевидною значна вага саме суб'єкт - суб'єктної взаємодії в освітньому процесі, націленому, зокрема, на утвердження домінант педагогіки толерантності.

Зауважимо на існування дослідницької позиції, за якою суб'єкт - суб'єктна взаємодія визнається як та, що має неперевершене значення у вищій школі, оскільки спроможна перетворити університетську спільноту (через спільну і цілеспрямовану діяльність) на вирішальний чинник набуття студентами статусу суб'єктів усього її різновиду і форм.

Реалізація ідей педагогіки толерантності в освітній процес закладу вищої освіти сприяє поглибленню змісту співробітництва його суб'єктів чим підвищують ресурсність у втіленні принципу студентоцентрованості. Оскільки йдеться про основний етап професійної підготовки фахівців, то збагачується і його потужність у формуванні компетентності студентства в аспекті результативного виховання толерантності у вихованців.

Аналіз виховної практики фахівців та саморефлексія набутого досвіду у вище окресленій площині доводять педагогічну цінність проектної діяльності, зокрема, ролі в ній благодійних проектів. Так, теоретики і практики дошкілля (Л. Зданевич, К. Крутий, С. Якименко) доводять конструктивність таких різновидів, як-от: благодійні свята дошкільнят, театралізовані вистави та концерти, благодійні тижні добрих справ. Специфічність проектної діяльності молодших школярів полягає у зміні їхньої рольової поведінки під час благодійних акцій (зокрема, за ідеєю «діти - дітям»), а саме: від спостереження до благодійства (О. Біла, К. Чорна, А. Цимбалару). Творчі практики середньої і старшої школи (Д. Власенко, Т. Желяскова, Н. Супряга) вважають, що благодійні ярмарки та благодійні аукціони є тими різновидами проектів, які сприяють ефективному розв'язанню ключового завдання - популяризації діяльності учнів - волонтерів.

Дієво-практичному супроводу процесу формування у студентів, зокрема, такої особистісно-професійної якості як толерантна взаємодія, значно сприяють діалогові форми навчально-пізнавальної діяльності в аудиторний та позааудиторний час. Саме діалог - «двосторонній інформаційний смисловий зв'язок» і лежить в основі інтерактивного навчання. Наприклад, Г. Селевко розрізняє внутрішньо-особистісний діалог, міжособистісний та діалог культурних смислів . Досвід переконує в тому, що діалог доцільно вважати не лише ефективним способом толерантного стилю педагогічної взаємодії. Так, експериментальним шляхом установлена його ресурсність в аспекті полікультурного виховання студентства . В цьому відношенні, на наш погляд, значний і науковий, і практичний інтерес становить експериментальний підхід Ю. Бігунової, який спрямований на збагачення ресурсів нормативних навчальних курсів, що становлять базу професійної підготовки майбутніх учителів історії, здатних до компетентної етнокультурної діяльності. Зокрема, визнання провідною ідеєю розробленого елективного курсу «Етнокультура населення півдня України» - виховання толерантності як концептуальної основи полікультурності, а ефективними формами - спільні міркування на основі дискусії (наприклад, щодо змістового наповнення понять «толерантність» та «інтолерантність», з розробки «кодексу толерантності», обґрунтування обрисів «мозаїки етнокультур півдня України» та рекламної продукції у контексті « туристичного ярмарку» та ін.).

Висновки

Виховання толерантності особистості - проблема, що не втрачає актуальності і за сучасних умов її життєдіяльності. Реалії сьогодення актуалізують нові грані означеної проблеми у контексті становлення майбутніх педагогів.

Перспективи подальших наукових розвідок у порушеному ракурсі лежать у площині дослідження ресурсів засобів масової інформації щодо розвитку здатності особистості до конструктивної взаємодії у сучасному глобалізованому світі.

References