Сучасні виховні системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЕКЦІЯ 1. Тема: «Сучасні виховні системи» (2 години)

План

1. Поняття про сучасні системи виховання

2. Зміст виховного процесу

3. Завдання виховного процесу

4. Основна мета виховного процесу

5. Об'єкт, суб'єкт виховання

6. Виховання як соціальне явище

7. Загальні та спеціальні принципи навчання і виховання дітей із вадами мовлення

1. Поняття про сучасні системи виховання

У дошкільному віці закладаються основи здоров'я і довголіття, формується система рухових вмінь і навичок, створюється фундамент для виховання фізичних здібностей, розвивається морально-вольові якості, інтелектуальні здібності та естетичні ідеали. Тому дуже важливо саме на етапі дошкільного виховання створити оптимальні умови для успішного формування і розвитку необхідних якостей.

Покликання педагога полягає у створенні умов для розвитку кожної дитини з урахуванням її можливостей. У сучасному світі значно зросла кількість дітей з порушеннями нормального розвитку.

Корекційна педагогіка вивчає особливості фізичного і психічного розвитку, закономірності організації корекційного навчально-виховного процесу, розробляє спеціальні засоби навчання і виховання дітей з особливими потребами. Актуальною проблемою виховання є їхня інтеграція в суспільство відповідно до визначених міжнародними законодавчими документами прав кожної дитини на життя, захист, освіту тощо.

Сучасні виховні системи

Категорія виховних систем допомагає адекватному розумінню багатьох сучасних педагогічних реалій. Так, новаторський рух педагогів переходить від пошуку окремих, часткових засобів підвищення ефективності навчально- виховного процесу до вироблення цілісних моделей шкільних виховних систем.

У науковій літературі існує невелика кількість дефініцій, за допомогою яких дослідники намагаються відобразити сутність цього феномена.

Поняття виховна система школи розглядається науковцями з різних позицій, тобто виділяються одна чи кілька найбільш істотних сторін. Найбільш поширені такі, що характеризують цілісність і соціальну природу цього явища:

* виховна система - це те найширше поняття, яке включає в себе всі системні поняття, пов'язані зі школою в якості підсистем, тобто матеріальні, процесуальні та ідеальні компоненти;

* виховна система - це упорядкована цілісна сукупність компонентів, які сприяють розвитку особистості учня;

* виховна система - це комплекс взаємозалежних компонентів, що розвиваються у часі і просторі: цілей, заради яких система створюється; спільної діяльності людей, що її реалізують; самих людей як суб'єктів цієї діяльності; освоєного ними середовища; відносин, що виникають між учасниками діяльності; керування, що забезпечує життєздатність і розвиток системи.

Також виховна система розглядається з організаційно-процесуальної сторони виховної діяльності: виховна система відбиває специфічний спосіб організації виховного процесу на рівні конкретної установи (організації). На наш погляд, виховна система - це цілісне утворення, яке організується в процесі інтеграції основних компонентів виховання (мета, суб'єкти виховання, їхня діяльність, спілкування, відносини, кадровий потенціал, матеріальна база), що сприяє в кінцевому рахунку розвитку і саморозвитку особистості, створенню своєрідного, за визначенням К.Д. Ушинського, «духу школи».

Здійснюючи аналіз поняття «виховна система», необхідно враховувати психолого-педагогічні умови формування особистості учня, насамперед такі:

* діагностика розвитку особистості, дитячого і педагогічного колективів;

* формування й обґрунтування мети виховного процесу;

* організація життєдіяльності співтовариства дітей і дорослих, максимально сприятливої для самореалізації і самоствердження особистості дитини, педагога, батьків;

* інтеграція зусиль суб'єктів виховного процесу;

* створення в освітній установі розвиваючого середовища, морщіьно сприятливого та емоційно насиченого;

* здійснення науково-обґрунтованого аналізу сформованої соціально- педагогічної ситуації, отриманих результатів виховної діяльності.

Виховна система зорієнтована на конкретні умови, враховує інтереси та потреби реальних дітей і дорослих, тому вона не може бути ідентичною у різних регіонах, навіть у двох сусідніх навчальних закладах.

Важливими, на нашу думку, є виділені Г.І. Сорокою найбільш характерні риси виховної системи. Назвемо найголовніші із них.

Виховна система - це система соціальна. Її ядро - люди та їхні потреби, мотиви, інтереси, ціннісні орієнтації, дії, відносини. Адже виховна система обумовлена суспільною потребою у створенні спеціальних умов для розвитку у людського індивіда здібностей жити і працювати в соціумі, освоювати і виконувати соціальні ролі, перетворювати природну і соціальну дійсність.

Виховна система - це система педагогічна. Її функціонування пов'язане з реалізацією основних педагогічних завдань:

1. Формування в дітей цілісної системи наукових знань про природу, суспільство, людину;

2. Оволодіння дітьми прийомами і способами основних видів діяльності;

3. Розвиток креативних здібностей дитини, її нахилів і талантів;

4. Формування в дітей ціннісного ставлення до різних сторін навколишньої дійсності і до самих себе;

5. Розвиток у дитини прагнення і здатності до самопізнання, самореалізації, самоствердження і самоосвіти;

6. Становлення в освітній установі колективу як сприятливого середовища для розвитку і життєдіяльності дітей і дорослих.

Вирішення цих завдань передбачає використання різноманітних форм, методів і прийомів педагогічного впливу. Результати будуть залежати від оптимального і педагогічно доцільного їх поєднання та застосування.

Виховна система - це система ціннісно-орієнтована. Процес виховання спрямований на формування наукового світогляду та загальнолюдських цінностей, народної та національної культури, високоморальних людських стосунків, громадянських рис, підготовку до повноцінного, соціально активного життя.

Виховна система - це система цілісна. Враховуючи, що саме поняття система визначається як цілісне утворення компонентів, які взаємодіють між собою і підпорядковуються загальному, можна стверджувати, що ця риса є істотною і необхідною.

Щодо кількості компонентів та їх наявності у виховній системі єдиної думки науковців немає. Але відомий дослідник педагогічних систем В.П. Симонов справедливо стверджує, що порушення цілісності призводить до розпаду системи взагалі.

Виховна система - система відкрита, самокерована і така, що саморозвивається. Треба відзначити, що ця риса визначається особливостями виховного процесу як такого взагалі. Адже виховання є соціальним явищем, яке означає формування і розвиток особистості під впливом усієї сукупності об'єктивних і суб'єктивних чинників. Крім того, виховна система повинна мати високий рівень організації, що забезпечить здатність змінюватись, удосконалюватися відповідно до поставлених цілей, об'єктивно аналізувати і визначати перспективи свого розвитку.

Створення, зміцнення і коригування зв'язків між компонентами системи повинні забезпечувати цілісність системи. Але головний критерій ефективності розвитку гуманної виховної системи -- розвиток особистості дитини. Процес розвитку виховної системи значною мірою визначається тим, що вона є самоорганізованою системою. У результаті педагогічного управління виховною системою і процесами самоорганізації складаються закономірності її розвитку. І як результат усієї діяльності виховної системи - вона є системою цілеспрямованою. При відсутності цільових орієнтирів виховна діяльність втрачає свій зміст. Ціль у навчально-виховній системі відіграє роль системоутворюючого і системоінтегруючого фактора. Меті підпорядковуються всі компоненти. Саме цілі і засоби їх досягнення відрізняють одні виховні системи від інших.

2. Зміст виховного процесу

виховання навчання сучасний

Зміст виховання - це те, що випливає із багатства суспільно-історичного досвіду, вартостей культури і використовується для потреб виховного процесу, тобто це система цінностей світової і національної культури, яку учні повинні засвоїти, зберегти і розвинути відповідно до поставленої мети і завдань виховання.

Зміст роботи педагога полягає у пошукові спільно з вихованцями кращих зразків культури; організації різних видів спільної діяльності (пізнавальної, суспільно корисної, трудової, художньої, декоративно-прикладної, правової, екологічної, туристсько-краєзнавчої, фізкультурно-спортивної та ін.), яка включає кожного учня в активну взаємодію із сучасною культурою.

У процесі спільної діяльності і спілкування вартості культури пізнаються, освоюються, засвоюються і присвоюються особистістю. Так, навчаючись, учень пізнає, відкриває вивчає істину; працюючи, він зберігає, удосконалює; малюючи, набуває уміння малювати; виявляючи милосердя, стає милосердним; займаючись фізичною культурою, зміцнює й удосконалює своє тіло; переборюючи труднощі, стає мужнім тощо.

Діяльність дозволяє проникнути в глибину процесу, явища, образу, оцінити їх значення з позицій людського життя, наповнити власне життя здобутками культури. Інтелектуальний, трудовий, моральний, естетичний, фізичний розвиток завжди є новоутворенням в особистісній структурі, яке з'являється у процесі активної діяльності особистості, що спрямована на конкретний об'єкт: книгу, навчально- дослідну ділянку, шкільне поле, малюнок, здоров'я, національне багатство і под.

У процесі взаємодії з дійсністю у дитини з'являється можлцвість усвідомлювати себе в навколишній реальності. Але ця можливість є потенційною. Для того, щоб вона стала актуальною, необхідна допомога вихователя в осмисленні і середовища, і діяльності, і себе як «Я», що володіє внутрішнім автономним світом.

Головним об'єктом осмислення є соціальні відношення, вироблені людством протягом історії свого розвитку. Відношення має місце у взаємодії педагога і учня у будь-якому виді діяльності (пізнанні, праці, художній творчості та інших). Так, працюючи на шкільній ділянці з учителем, діти осягають ставлення до природи, землі, праці, людини, знань, науки; перебуваючи на екскурсії в музеї, виявляють ставлення до минулого, прогресу, цивілізації, людства; вивчаючи на уроці літературний твір, переживають гуманне ставлення до людини, життя, суспільства і под.

Серед безмежної кількості відношень людини до навколишньої дійсності виокремлюється лише та сукупність відношень, яка включає найбільш значущі для людського життя відношення. Такими є відношення до людини, життя, суспільства, праці, пізнання, до самої себе.

Для того, щоб вихованець умів прожити відношення, педагог повинен допомогти йому відчути, осмислити зв'язок його власного «Я» і об'єкта дійсності; а для того, щоб він умів встановити відношення - допомогти йому оцінити цей зв'язок, усвідомити його смисл для власного життя.

Виробити у вихованця важливі для людського життя відношення, власну позицію, ціннісні орієнтації - означає навчити його жити.

Тому зміст виховання - це водночас і суб'єктивний досвід особистості з її ставленнями, цінностями і смислами, уміннями, соціальними навичками, способами поведінки, здібностями.

3. Завдання виховного процесу

Головні завдання виховного процесу:

1. Навчити дітей мислити та розвивати їхні розумові здібності.

2. Формувати пізнавальні інтереси вихованців.

3. Виявляти й розвивати творчі здібності та задатки дітей.

4. Забезпечувати моральні стосунки в дитячому колективі.

5. Навчати дітей любити людей та життя.

6. Прилучати до духовних національних і загальнолюдських цінностей.

7. Формувати моральне ставлення до людини, праці, природи, батьківщини.

8. Формувати та розвивати риси характеру кожного вихованця на основі принципу природовідповідності за програмою духовного і морального вдосконалення.

9. Розвивати комунікативні здібності дітей.

4. Основна мета виховного процесу

Мета виховання - це насамперед визначені результати в розвитку й формуванні особистості, яких намагаються досягти в процесі виховної роботи. Знання мети виховання дає педагогу чітке уявлення про те, яку людину він повинен формувати і, природно, надає його роботі необхідну спрямованість і осмисленість.

Мета є визначальною характеристикою виховної системи. Ціль і засоби її досягнення відрізняють одні системи від інших: системи, спрямовані на задоволення потреб дитини - її прагнень, бажань, інтересів (Вольфдорфська система, система Монтессорі); через педагогічні системи В.О. Сухомлинського та А.С. Макаренка до систем, що повністю забезпечують задоволення потреб суспільства, держави або певного панівного класу та ін. У сучасному світі існує багато цілей виховання і відповідних їм виховних систем. Діапазон відмінностей між цілями широкий - від незначних змін деяких якостей людини до кардинальних змін її особистості.

Мета визначає загальну цілеспрямованість виховання. У практичній виховний роботі педагог ставить конкретніші цілі, обираючи відповідний зміст і способи виховної діяльності, причому реальні результати виховання порівнює із загальною метою.

У педагогіці прийнято конкретні цілі виховання називати завданнями. Мета і завдання зіставляються як ціле і частина, система і її компоненти. Тому справедливим може бути і таке визначення: мета виховання - це система завдань, які вона вирішує.

5. Об'єкт, суб'єкт виховання

Особистість дитини виступає не тільки як об'єкт, але насамперед як суб'єкт навчально-виховного процесу. Розвиток особистості відбувається успішно, якщо учень є активним учасником цього процесу, коли враховуються його власні мотиви, цілі, прагнення, переживання, якщо вихователь спрямовує його життя до сучасних знань, високих істин і при цьому уважно стежить, як сприймає вихованець, про що він думає, що переживає, які тенденції, цілі та прагнення виникають і закріплюються в нього.

У дитини як суб'єкта виховного процесу формуються свідомість і самосвідомість, власне «Я», що опосередковує всі виховні впливи. У підлітковому віці дитина активізує самопізнання з метою самовиховання, самотворення. Самовиховання похідне з виховання і включається в процес розвитку особистості як важливий фактор. Воно виявляється у діях особистості, спрямованих на саму себе, на вироблення якостей, що відповідають її ідеалам, життєвій меті, вимогам до себе. Індивід починає працювати над собою, вдосконалювати себе завдяки власній діяльності, формуючи свій характер і волю, інші позитивні якості. Змінюючи себе, особистість змінює умови й обставини свого життя і розвитку. Самовиховання є вищою формою розвитку особистості, її духовного «саморуху».

Завдяки добре організованому процесу самовиховання учні можуть досягти значних успіхів у становленні соціальних, духовних, інтелектуальних та інших якостей власної особистості, зокрема здатності до саморегуляції, самодисципліни. Ефективне самовиховання має спиратися на повноцінні ідеали, на знання специфічних засобів і дій впливу на самого себе. У психрлогії та педагогіці існує система засобів самопізнання, самоінформування, самопрограмування, самопереконання, самозобов'язання, самонаказу, самовпливу, самооцінки, самоконтролю та самозвіту, яка сприяє самовихованню особистості.

6. Виховання як соціальне явище

Проблема виховання - одна із найдавніших і вічних соціальних проблем, бо саме воно є суттєвим компонентом культурного розвитку людини, суспільства. Загалом, виховання можна визначити як процес цілеспрямованого та планомірного впливу на людину з боку інших людей, що забезпечує формування особи, її підготовку до суспільного життя, діяльність з передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду.

Виховний процес - всеосяжний і довготривалий. Кожна людина планомірно чи спонтанно бере участь у вихованні оточуючих її людей і водночас сама постійно зазнає впливу їхніх виховних зусиль. Виховання - один з об'єктів вивчення соціології, воно здійснюється з метою: забезпечити, гарантувати процес включення особи в суспільне життя, адже у суспільстві і через нього реалізується мета - формування особи. При цьому важливим є відбір таких засобів і методів, що здатні забезпечити найбільший ефект виховного впливу.

Осмислення форм і змісту виховання є об'єктом таких досліджень, як педагогіка, психологія, філософія та багато інших суміжних дисциплін. Як соціальне явище, процес виховання дедалі частіше стає спеціальним об'єктом дослідження соціологічної науки. Соціологію цікавить соціальний аспект виховання, а саме: як завдяки вихованню людина включається в ті чи інші соціальні групи, займає певні позиції в структурі суспільства, освоює та виконує ті чи інші соціальні ролі та функції у суспільстві. Соціологію у вихованні цікавлять його соціальні характеристики, вплив на цей процес соціального середовища, соціальних інститутів і т. ін.

Соціологія виховання вивчає формування особи як конкретного досія соціальності з певними світоглядними настановами та життєвими спрямуваннями в сукупності взаємовідносин зі складовими соціального середовища (індивіди, групи, інституції, норми, правила, дії тощо). У зв'язку з цим перед даною дисципліною постає завдання - визначити соціальну суть виховання в кількох проекціях.

7. Загальні та спеціальні принципи навчання і виховання дітей із вадами мовлення

Загальні закономірності виховання дошкільників з порушеннями мовлення.Виховання та навчання. Суть процесу виховання. Основні закономірності виховного процесу. Зміст виховного процесу. Завдання виховання. Основна мета виховного процесу. Рівні організації виховного процесу. Шляхи ефективності процесу виховання. Етапи процесу виховання. Виховання як соціальне явище. Шляхи ефективності виховного процесу.

Принципи, методи, засоби, форми виховання дошкільників з порушеннями мовлення.

Загальна характеристика принципів виховання дітей з порушеннями мовлення. Поняття методу виховання у педагогічній діяльності. Класифікація методів виховання. Методи формування свідомості особистості. Методи організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки особистості. Методи стимулювання та мотивації діяльності та поведінки особистості. Методи контролю, самоконтролю та самооцінки у вихованні. Умови оптимального відбору та ефективного застосування методів виховання. Система виховних засобів. Засоби виховання. Форми виховної роботи.

Організація виховної роботи у спеціальному дошкільному навчальному закладі для дітей з ПМР.

Організація виховної роботи в дошкільному закладі для дітей з ПМР. Планування виховної роботи (перспективний, календарний та індивідуальний плани). Програми виховання дошкільників з ПМР. Напрями виховної роботи в спеціальному дошкільному закладі для дітей з ПМР. Особливості виховання дошкільників з ФФНМ, ЗНМ заїканням. Підготовка до школи дітей з ПМР.

Зміст та методики виховання дошкільників з ПМР

Зміст та методики розумового виховання дошкільників із ПМР. Зміст та методики фізичного виховання дошкільників із ПМР. Зміст та методики естетичного виховання дошкільників із ПМР. Зміст та методики морального виховання дошкільників із ПМР. Зміст та методики трудового виховання дошкільників із ПМР.

Принципи навчання - основні положення, що визначають зміст,організаційні форми та методи навчальної роботи.

Загальні принципи:

1.Принцип - науковості, усі факти,знання і положення,що вивчаються повинні бути науково правильні.

2.Принцип - систематичності й послідовності навчання, від простого до складного, від легкого до важкого, від відомого до невідомого. Удосконалення вчителем творчого та тематичного планування, визначає послідовність вивчення теми, повторення та контроль за засвоєним матеріалом.

3. Принцип доступності, навчальний, його зміст, форми і методи мають відповідати віковим особливостям учнів, їх розумовим можливостям, щоб діти сприймали і розуміли пояснювальний матеріал.

4. Принцип зв'язку навчання з життям, щоб мета і зміст навчання забезпечували не тільки виклад теоретичних положень, а й розкривали спосіб використання в практичних видах робіт. Підготовка дітей до правильного застосування теоретичних знань.

5. Принцип наочності - базується на показі конкретних предметів, явищ, процесів,за допомогою роз'яснень, прикладів, створюється уявлення про те чи інше уявлення.

6. Принцип міцності засвоєння ЗУН - щоб засвоєний матеріал якомога довше зберігався в пам'яті і міг бути відтворений, використаний у будь-який час.

7. Принцип свідомості й активності - осмислений і творчий підхід до опанування знань, роз'яснення, мети, завдань,значення його для вирішення життєвих проблем.

Спеціальні принципи:

1.Принцип педагогічного оптимізму - визначають право кожної людини незалежно від його особливостей бути включеним в освітній процес, спиратися на ідею Л.С. Виготського про зону найближчого розвитку.

2.Принцип ранньої педагогічної допомоги - раннє виявлення та рання діагностика відхилень.

3.Принцип корекційно-компенсуючої спрямованості - опора на збережені аналізатори, функції і системи організму. Корекційна робота спрямована на виправлення або послаблення недоліків психофізичного розвитку.

4.Принцип розвитку мовленнєвого мислення - дитина, що нормально розвивається, з перших місяців життя, знаходиться в нормальному мовленнєвому середовищі і активно взаємодіє з предметним і соціальним оточенням, володіє всіма необхідними умовами для розвитку мовлення і мислення, формування мовленнєвої поведінки.

5.Принцип диференційованого і індивідуального підходу - створення сприятливих умов навчання, що враховують індивідуальні особливості кожної дитини. Вибіркове використання методів і засобів. Диференційоване навчання за нозологіями; в одному закладі різні групи, в межах групи - підгрупи.

6.Принцип класифікації дефекту проведення психофізіологічного та психологопедагогічного вивчення матеріалів з метою визначення особливостей психічного розвитку дітей з ПМР, причини труднощів, постановка завдань, адекватних дефекту.

7.Принцип дозованої педагогічної допомоги - підказка, спочатку самостійно.

Список використаної літератури

1. Богуш А.М. Витоки мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку / А.М.Богуш. - К.: ІЗМН, 1997. - С. 22-84.

2. Богуш А.М. Дошкільна лінгводидактика: теорія і практика / А.М.Богуш. - Запоріжжя.: Просвіта, 2000. - 216 с.

3. Вознюк Н.М. Етико-педагогічні основи формування особистості: Навчальний посібник / Н.М. Вознюк. - К.: Центр навч. л-ри, 2005. - 196 с.

4. Волкова Н.П. Педагогіка: Навчальний посібник / Н.П. Волкова. - К.: Академія, 2003. - 576 с.

5. Гнутель Я.Б. Виховна робота в сучасних умовах: теорія і методика / Я.Б.Гнутель. - Тернопіль, 1998. - 268с.

6. Кузьмінський А.І., Омельяненко В.А. Педагогіка: Підручник /А.І.Кузьмінський, В.А. Амеляненко. - К.: 3нання-прес,2003. - 418 с.

7. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Навчальний посібник / Н.Є. Мойсеюк. - К.: Гранмна, 1999. - 350 с.

8. Педагогіка: Навчальний посібник / В.М. Галузяк, М.І. Сметанський, В.І. Шахов. - Вінниця: РВВ ВАТ «Віноблдрукарня», 2001. - 200 с.

9. Трихін І.О. Основи шкільного виховання: навчальний посібник / І.О.Трихін, О.Т.Шпак. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 368 с.

ЛЕКЦІЯ 2. Тема: «Сучасні виховні системи: зарубіжний і вітчизняний досвід» (2 години)

План

1. Структура вітчизняної системи виховання

2. Структура зарубіжної системи виховання

3. Порівняльні висновки

1. Структура вітчизнянної системи виховання

За останні 20 років у теорії виховання з'явилося нове, маловідоме раніше поняття «підхід до виховного процесу». Його розуміють як виділення головного в педагогічному явищі, образно кажучи, як «бінокль», у який педагог розглядає предмет свого дослідження:

1. Системний підхід - аналіз явищ і процесів у певній системі, яка дає можливість упорядкувати їх і розглядати як єдине ціле, у взаємодії і зв'язку між собою.

2. Структурний підхід - розгляд явищ, що входять в ту чи іншу систему як ієрархія структурних компонентів вертикально-горизонтального розташування зв'язків між ними.

3. Комплексний підхід - різновид системного і структурного підходів, але відрізняється від них тим, що об'єднує (комплектує) різнорідні фактори, які мають значення для виховання:

а) єдність цілей і напрямів виховного впливу; б) врахування у вихованні техніко-економічних, організаційних, ідеологічних і соціальних факторів суспільного життя, які впливають на виховання; в) поліпшення планування і координації роботи всіх ланок, що займаються вихованням; г) охоплення виховним впливом усього населення, включаючи батьків; д) включення виховного впливу в соціальну практику; є) постійна перевірка виховних зусиль та їх ефективності.

4. Діяльнісний підхід до виховання - висування діяльності як головного фактора єдності свідомості, поведінки і ставлення до праці, коли учнем здійснюється певна система видів діяльності (навчальна, суспільно-трудова, ігрова, естетична, спортивна, індивідуально-спрямована, ціннісно-орієнтаційна).

Через діяльність учень вступає у стосунки з педагогами, а педагоги, в свою чергу, виховують його через свою діяльність, через керівництво його діяльністю. Виробляється в діяльнісному підході єдність свідомості і поведінки.

5. Творчий підхід - умова, фактор успіху в спільній діяльності педагогів і учнів, де на перший план висувається учнівська творчість як результативний компонент їх навчання творчості з боку педагогів. Творчий підхід розглядається як специфічна частка діяльнісного підходу. Педагогічна творчість є запорукою успішного розвитку і здійснення на високому рівні навчально-виховного процесу.

6. Диференційний підхід - поділ учнів у процесі навчання і виховання на мікрогрупи за однорідними критеріями: навчально-діяльнісними (успішність, сумлінність), поведінковими (зразковою, незадовільною), соціальними умовами (матеріальна забезпеченість, наявність сімейних умов для виховання), іншими, локальнішими ознаками для проведення дослідно-експериментальної роботи.

7. Індивідуальний підхід - урахування в процесі виховання особливостей кожного учня на основі його психолого-педагогічного вивчення, прогнозування його розвитку і здійснення певної виховної програми.

8. Суб'єктно-об'єктний підхід - розгляд виховного процесу, як і навчального, крізь поділ його учасників на активнодіючі суб'єкти (педагоги, активісти) і об'єкти (учні), з тим, щоб у процесі виховання останні активізувались і, займаючись самовихованням, стали суб'єктами впливу на себе.

2. Структура зарубіжної системи виховання

Структура зарубіжної системи виховання у Великобританії. Шкільна освіта Англії завжди була взірцем децентралізованої моделі: місцеві освітні органи порівняно з центральною владою мали значні повноваження в організації освіти. Зокрема, вони розподіляли державні фінанси серед, шкіл, створювали учнівські місця з навчальних закладах, до їхніх повноважень входило структурування та імплементація навчальних планів та програм, організація професійного зростання вчителів.

Сучасна система освіти Великобританії складається з чотирьох рівнів: початкового, середнього і так званого подальшого і вищої освіти. Дошкільне виховання відбувається в школах-яслах і дошкільних класах. Початковою освітою охоплюються діти з 5 до 11 -12 років. З 5 років діти відвідують дворічні школи для малюків, з 7 до 11 років початкові школи, з 11-12-літнього віку для них починається етап середньої освіти.

З середини 50-х років у Великобританії почалась державна перебудова системи середньої освіти, яка незавершена й досі. У результаті в країні існує декілька типів середніх шкіл, значно відмінних одна від одної навчальними програмами і цілями навчання. Для всіх, типів шкіл законодавчо закріплений єдиний освітній мінімум, який повинна дати школа. Законодавством також введена безкоштовна середня освіта, яка завершується у віці 15-16 років. Випускники шкіл складають екзамени і отримують сертифікат про середню освіту. Цей сертифікат є достатнім для початку самостійної трудової діяльності, але не дає права вступу до вищого навчального закладу.

Стара система шкіл збереглася в деяких районах сільської місцевості. Тут по закінченні початкової школи на основі тестових екзаменів учнів розподіляють серед трьох нерівноцінних типів середніх шкіл: найбільш здібні (біля 20%) учні вступають до середніх шкіл, з терміном навчання 5-7 років, менш здібні (біля 5%) учні розподіляються в технічну школу з терміном навчання 5,рідше 7 років, а інші (біля 70%) продовжують навчання в сучасній школі, де навчаються 4, іноді 5 років. Свою назву сучасна школа отримала через те, що в ній історично не викладали древні мови - латинь і давньогрецьку, а вчили тільки сучасну мов. Основне завдання середньої школи - підготовка до вступу до вузу. У старших класах учні діляться на дві основні групи і далі навчаються за двома різними групами: гуманітарної і природничо-математичної освіти. У середніх технічних школах дається загальноосвітня, загальнотехнічна і початкова професійна підготовка. Сучасна школа дає звичайну середню освіту. Значна частина програми цієї школи - практичні заняття. Більшість її випускників відразу ж починають професійну діяльність. Найбільш обдаровані випускники сучасної школи мають можливість скласти спеціальні екзамени і перевестися в середню школу для продовження освіти.

Реорганізація середньої школи привела до появи у великих містах єдиних, або комплексних шкіл для кавчання дітей віком від 11 до 18 років за єдиною для всіх учнів програмою. У багатьох районах ідея єдиної для всіх шкіл програми привела до появи нижніх шкіл для дітей 14-18 років. У деяких місцях початкова і середня школа розпалися на три послідовні рівні. Основною причиною появи такого різноманіття шкіл стало недостатнє централізоване фінансування шкільної реформи. Вихід був знайдений у введенні загальнонаціональної системи екзаменів, що визначає рівень знань випускників середньої школи. Типи шкіл, їх назви і програми можуть бути різними, а ось екзамен і присудження сертифіката про середню освіту - єдині і обов'язкові для всіх.

Середня школа, що закінчується екзаменом, п'ятирічна. Як вже відзначалося, закінчення середньої школи не дає права для вступу до вузу. Для цього потрібно закінчити шостий клас середньої школи і скласти екзамен на сертифікат - загальний сертифікат про поглиблений рівень освіти. У деяких школах для отримання його вчаться два роки. Якщо порівнювати кашу систему освіти і англійську, то сертифікат про середню освіту відповідає нашому атестату зрілості, а якщо отримують сертифікат про поглиблений рівень освіти, то це прирівнюється до диплома про закінчення підготовчого курсу вузу. Відмінність у тому, що англійський «атестат зрілості» на відміну від нашого не дає права на вступ до вузу, для цього потрібно закінчити шостий клас і отримати сертифікат про поглиблений рівень освіти. До вузів готують також коледжі шостого класу, коледжі третього рівня, коледжі подальшої освіти, де викладаються не тільки освітні предмети шостого класу, а й надається професійна освіта.

Термін «подальше навчання» у Великобританії відноситься до продовження освіти після закінчення обов'язкового навчання за програмами, що не ведуть до отримання ступеня або його еквівалента. Як правило, це:

* академічне навчання, в результаті якого отримують сертифікат про поглиблений рівень освіти з декількох предметів (не менше трьох). Ці сертифікати надають право вступу до британських університетів;

* професійне навчання, в результаті якого отримують кваліфікацію, що дає можливість почати професійну діяльність у вибраній вами галузі;

* професійно-академічне, що дає право не лише працювати у вибраній галузі, а й продовжити навчання в університеті, але треба мати на увазі, що британські університети надають перевагу власникам загального сертифіката про поглиблений рівень освіти.

Після отримання подібного сертифіката розпочинається етап вищої освіти.

Виховна система в Німеччині. Сучасна німецька школа - це унікальний педагогічний простір у рамках якого відбувається не тільки територіальне об'єднання, а й духовний, світоглядний розвиток нації. При цьому одним з пріоритетних напрямків на даному етапі є входження в «єдину європейську школу» при обов'язковому збереженні кращих національних традицій. У зв'язку з цим в Німеччині проводиться перегляд цілей і завдань середньої освіти, модернізація її змісту.

Основні утруднення переходу до єдиного освітнього простору полягають перш за все у суттєвій економічній різниці між старими і новими землями, наслідки якої виявились набагато драматичнішими, ніж це передбачалось на початку.

З середини 90-х рр. з'являються різноманітні пропозиції по радикальному перегляду існуючої системи середньої освіти. До найбільш перспективних варіантів структурної реформи відносять дві моделі: двохтипна модель середньої освіти, запропонована К Хуррельманном у відкритому листі до КМК «Дві школи для однієї Німеччини» і вертикальна модель, запропонована Р. Вінкелем.

Необхідно відзначити, що всі пропозиції по перетворенню системи середньої освіти включають намагання модернізувати основну школу: одні автори вважають, що необхідно призупинити ситуацію «бігства» з неї, оскільки ті, «хто хоче бачити диференційовану систему шкільної освіти, повинні підтримати основну школу», інші вважають, що необхідна її інтеграція в інші типи середніх навчальних закладів, тому що «кожний захід по врятуванню основної школи найпарадоксальнішим способом погіршує її стан». Основними факторами такого негативного ставлення до основної школи стали:

* зниження значення свідоцтв про закінчення середньої школи при

влаштуванні на навчальні виробничі місця у зв'язку із зростанням

кваліфікаційних вимог до професійної діяльності;

* виникнення великої кількості реальних і загальних шкіл, які повністю задовольняють попит на багаторічну середню освіту, яка в перспективі забезпечує можливості соціального росту;

* збільшення числа іноземців зі значними мовними проблемами, кількість яких досягла 50-60% (у 1979р. їх було в середньому 20%).

Запропонована двохтипна модель середньої школи дозволяє враховувати інтереси батьків, які виступають за збереження гімназії, надає всім учням рівні шанси, робить більш централізованим і оглядовим освітній простір німецької школи, заміняє суперечку про «кращий тип середньої школи» на конкуренцію за звання «кращої школи» і , нарешті, дозволяє проводити реформу школи у відповідності до єдиних європейських критеріїв. Окрім того, на думку К.Хуррельманна, завдяки такому підходові усувається основна школа, яка не відповідає сучасним вимогам, оскільки «сьогодні суспільство з «залишковою основною школою не може вважатись гуманним, а суспільство з єдиною школою не є демократичним».

Особливе значення надається тому, що для всіх учнів створюються рівні можливості для отримання загальної освіти, для закінчення середньої школи і навчання на 3-х річному гімназійному ступені. Тому необхідно перш за все реформувати старшу ступінь, без якої в повній середній школі як і раніше буде домінувати академічна підготовка без реальної і професійно-практичної освіти. Тим паче, саме цей крок стане предтечею для модернізації вищої та середньої професійної освіти. Переваги даної моделі (6+4+3) , на думку Р.Віннера полягає у збереженні основної школи, необхідної на даний момент для того, щоб середня вважалась демократичним навчальним закладом.

Разом з тим, учні долучаються до порівняльного аналізу культурних традицій, до рефлексії реалій власної країни з позицій європейських сусідів, критично ставляться до забобонів і переборюють стереотипи, розуміють значення «європейський параметр» для взаєморозуміння і взаємодії людей.

Виховна система в США. Визначені державою і суспільством вимоги до освіти як правило у значній кількості визначають характер розподілу фангів, а також і напрямок досліджень. Останні два десятиліття визначаються активною розробкою теорій та моделей у руслі когнітивізму. Звернемо увагу на найбільш впливові з них.

Теорія трьохярусного інтелекту. Її автор Роберт Стенберг - відомий у країні професор психології та педагогіки Бельського університету. Він піддав різкій критиці теорію «1 0» і пов'язаних з нею тестів на визначення як сили розуму, так і шкільних успіхів. Інтелект за Р.Стенбергом багатозначний. Він включає в себе не лише здібності до запам'ятовування фактів, ідей, концепцій, але й аналітичні, креатині та практичні здібності. Інтелект за Р.Стенбергом має трьохярусну структуру, в якій вказані взаємопов'язані здібності.

Головне призначення інтелекту - допомогти людині досягти мети, яку вона собі ставить у житті. Умовою успіху є розвиток трьох провідних складових інтелекту (аналітичної, креативної й практичної) у їх цілісності. Р.Стенберг із своїми співробітниками провів багато експериментальних робіт у школах, ідо доводять ефективність його теорії для підвищення якості освіти.

Теорія структурної модифікації інтелекту.

Впливовий напрям у сучасній дидактиці - конструктивізм - походить з основних положень Піаже, Брудера, Виготського про розвиток інтелекту, здібності кожної дитини при правильній організації навчання оволодівати більш складними мислительними операціями.

Вихідними для конструктивістів є положення про активну участь дитини у створенні і конструюванні знань. У зв'язку з цим в навчальному процесі виділяють три етапи:

1. Отримання і розуміння знань, коли вчитель, спираючись на досвід, який уже мають діти, знайомить їх з новими явищами. На цьому етапі він використовує метод розповіді, дискусії, діалогу тощо;

2. Розширення меж отриманих знань шляхом організації діяльності учнів, що дозволяє застосовувати знання в нових у мовах;

3. Відкриття (винайдення.) нових знань., націлене на самостійний пошук учнями рішення чи проблеми.

Модель навчання мислительським умінням.

Автори досліджень виходять з того, то традиційне подання навчального матеріалу дає учням мало можливостей для мислительської діяльності. Навчальний процес акцентується на наданні знань, котрі мають засвоїти учні. Результатом такої навчальної діяльності є «правильна відповідь».

Цікавою є модель навчання мислительським діям, яку розробив спеціаліст із шкільних програм Кеннет Чуска. Він критикує сучасну школу за ігнорування завдання - п навчання мисленню. Вчителі не підготовлені до вирішення цих питань. Для виправлення ситуації К.Чуска пропонує розроблену програму «Процес навчання мисленню». Згідно з програмою існує чотири умови, які необхідні для того, щоб виникло мислення і його результати стани продуктивними.

Перша умова - наявність предмета для роздумів. Автор проаналізував шкільні програми і виділив 14 явищ, які в них присутні і дають можливість організувати мислительські рівні. Друга умова - наявність матеріалу, над яким можна думати (схеми, карти). Третя умова-визначення способів мислення (порівняння, класифікація, оцінка, уява). Четверта умова - постановка мети мислительської діяльності (винайдення найраціональнішого рішення, створення чогось нового).

Порівняльні висновки.

Отже, підходи, що мають основне значення в теоретичних дослідженнях (статтях, дисертаціях, монографіях), переходячи в практику роботи шкіл, учителів, набувають додаткового значення, зумовлюють винайдення нових форм і засобів. Наприклад, теорія комплексного підходу спонукала деяких місцевих педагогів створити виховні комплекси для роботи з учнями за місцем їх проживання, а системний підхід до роботи з учнями привів до виникнення нової галузі - педагогіки середовища.

Творчий підхід педагогів-новаторів привів до появи педагогіки співробітництва, яка оформилась у 1995 році. Кожен з новаторів педагогіки співробітництва являє собою взірець педагогічної творчості, запровадивши нову систему в навчальному або виховному процесі; наприклад, В.Ф.Шаталов - опорні сигнали для унаочнення матеріалу, які учні переносили в зошити, маючи саморобні наочні посібники для кожного уроку, і ряд інших знахідок, що створили систему Шаталова; С. М. Лисенкова - випереджаюче навчання першокласників шляхом задавання їм на три тижні наперед матеріалу для самостійного опанування, щоб коли вони до нього доходили на уроці, він ставав давно відомим і засвоювався легко; Є. М. Іллін, викладаючи російську літературу, будував уроки класики як уроки моральності, досвіду життя; М. П. Щетинін спробував вивільнити навчальний час за рахунок поглибленого вивчення окремих предметів (хімії, фізики, історії та ін.) і цей вивільнений час від тривалого вивчення матеріалу за стандартною програмою використовував для естетичного, гармонійного розвитку учнів; І. П. Волков, викладаючи працю і малювання, зумів зацікавити і прилучити учнів до різноманітної творчості - всі учні мали індивідуальні творчі книжки, куди занотовували (разом з учителем) свої вироби, доробки, навіть вірші і оповідання. Цим створювалася в школі атмосфера творчості - від першо- до одинадцятикласника; Ш. О. Амонашвілі створив свою систему «радісного навчання» для першокласників.

Незважаючи на те, що командно-наукова і командно-адміністративна системи були різкими супротивниками всіляких нововведень, новатори (за допомогою громадськості та преси, при масовій підтримці вчителів-однодумців, які запроваджували їх досвід) здобули відчутну перемогу. Так, демократія перемогла партократію на освітянській ниві. Слід сподіватися, що система демократичного виховання остаточно переможе старі догми і стереотипи.

Список використаної літератури

1. Виховна робота в закладах освіти України / М-во освіти України; Ін-т змісту і методів навчання. - Вип.2. - К., 1998- 352 с.

2. Галузинський В. Педагогіка: теорія та історія : Навч. посібник для студ. Вузів / Володимир Галузинський, Микола Євтух. - Рівне, 1996. - 236 с.

3. Капська А. Педагогіка живого слова : Навч.-метод. посібник для викладачів та студ. пед. ін-тів, пед. уч-щ / Алла Йосипівна Капська, М-во освіти. Ін-т змісту і методів навчання. - К.: ІЗМН, 1997. - 139 с.

4. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка : Навчальний посібник / Н.Є. Мойсеюк. - 3-є вид., доп. - К., 2001. - 607 с.

5. Наумець О. Педагогіка сучасної зарубіжної школи : Навчальний посібник для студентів педагогічних вузів / Ольга Наумець,; КДПУ ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 183 с.

6. Омеляненко В.Л. Педагогіка : Навч. посіб. для пед. навчальних закладів / В.Л. Омеляненко, С.Г. Мельничук, С.В. Омельяненко; В. Л. Омеляненко; М-во освіти України; КДПУ ім. В.Винниченка. - Кіровоград : Б.в. - 2000 Ч.1 : Загальні основи педагогіки. Теорія навчання (дидактика). - 1997. - 129 с.

7. Фіцула М.М. Педагогіка : Навч. посібник для студ. педагогічних вузів / М.М. Фіцула. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2002. - 190 с.

8. Ягупов В. Педагогіка : Навчальний посібник / Василь Ягупов,; Ред. С. В. Головко (гол.), Т. В. Янголь. - К.: Либідь, 2002. - 559 с.

ЛЕКЦІЯ 3. Тема: «Принципи та методи виховання. Методичні прийоми» (4 години)

План

1. Методи та прийоми виховного процесу

2. Закономірності і принципи виховання

1. Методи та прийоми виховного процесу

Поняття «метод» (грец. metodos - шлях дослідження, пізнання) означає спосіб теоретичного і практичного освоєння дійсності, а їх сукупність позначається поняттям «методологія». Виховання як специфічний вид діяльності та наукова галузь охоплює відповідну сукупність методів.

Методи виховання шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з метою досягнення виховних цілей.

Першовідкривачем методів виховання вважають німецького педагога Йогана-Фрідріха Гербарта (1776 - 1841), який вважав, що філософія визначає мету виховання, а психологія - шляхи до цієї мети.

Метод виховання поділяють на окремі елементи - прийоми виховання, які використовують для підвищення виховної ефективності методів.

Прийом виховання - складова частина методу, що забезпечує застосування його в певних умовах. Тому дослідники розглядають методи виховання як певну сукупність прийомів виховної взаємодії з вихованцями. Методи та прийоми можуть у конкретних ситуаціях переходити один в одного.

Методи і прийоми виховання є своєрідними інструментами в діяльності вихователя. Їх дієвість залежить від використання виховних засобів.

Засоби виховання - надбання матеріальної та духовної культури (художня, наукова література, радіо, телебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність), які задіюють під час використання певного методу. Дієвість методів виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна праця молодої людини над собою, природа, надбання національної культури (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).

Основним критерієм оцінювання виховного методу є відповідність його виховним цілям і завданням. У педагогічній науці існує кілька класифікацій виховних методів. Найчастіше при цьому беруть за основу систему виховних впливів, за допомогою яких відбувається формування особистості.

Однією з найпоширеніших є класифікація методів вченого-педагога Віталія Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:

1. створення умо: бесіди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, приклад.

2. Методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного досвіду суспільної поведінки: педагогічна вимога, громадська думка, довір'я, привчання, тренування, створення виховних ситуацій, прогнозування.

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання.

4. Методи самовиховання: самопізнання, самооцінювання, саморегуляція.

Використання їх забезпечує формування в учнів практичних умінь і навичок самовиховання як найвищої форми виховання і подальшого самовдосконалення. Вони враховують демократичні засади виховання, необхідність активної участі дітей у виховному процесі.

Методи формування свідомості особистості.

У демократичному суспільстві, в якому взаємини між людьми ґрунтуються передусім на засадах гуманізму, повноцінна діяльність кожної особистості може бути ефективною, якщо вона спирається на свідомість і переконання. Тому група методів, спрямована на формування цих якостей, є визначальною.

Часто у важливих життєвих ситуаціях учням бракує чіткості переконань, єдності слова і діла, громадської активності, які заступають користолюбство, хворобливе прагнення розваг несформованістю естетичних смаків. Це означає, що завчене ними ще не стало належно осмисленим, не трансформувалося в основні чинники життя. Такі риси виявляються і в досить розвинених інтелектуально дітей, які теоретично обґрунтовують усе правильно. Тому педагог покликаний створити умови для усвідомленого осмислення й застосування знань у повсякденному житті.

Вплив на свідомість - це вплив на розум і почуття людини з метою формування позитивних якостей і подолання негативних. Основним його засобом є слово вчителя, яке має благодійно впливати на розвиток особистості. Проте слово вчителя не повинно бути жорстоким, грубим, холодним. На думку В. Сухомлинського, «слово - найтонший дотик до серця: він може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Слово обертається найнесподіванішими вчинками навіть тоді, коли його немає, а є мовчання. Там, де потрібне гостре, пряме, чесне слово, іноді ми бачимо ганебне мовчання. Це найогидніший вчинок - зрада. Буває й навпаки: зрадою стає слово, яке повинно берегти таємницю. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне - приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі...».

Основні методи впливу на свідомість особистості - бесіда, лекція, дискусія, переконання, навіювання, приклад.

Бесіда

Бесіда - метод виховання та отримання інформації про особистість за допомогою безпосереднього словесного спілкування.

Результативність бесіди залежить від чіткості сформульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно від реакції співрозмовника, його індивідуальних особливостей. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. У процесі учитель повинен так спрямовувати її розвиток, щоб всі учні виявили бажання і змогли висловитись, поставити запитання, отримати відповіді на них.

Одна з передумов ефективності бесіди - психологічний контакт із співбесідником. У процесі бесіди слід враховувати, що інформація може бути суб'єктивною і вимагає доповнень, уточнень, перевірки за допомогою інших методів.

Бесіда - діалогічна взаємодія, яка припускає реалізацію інформативної (передача і прийом інформації), регулятивно-комунікативної (вплив на поведінку учасників спілкування), афективно-комунікативної (вираження та передача емоцій і переживань) функцій спілкування.

Але часто педагоги невиправдано зосереджуються лише на інформативній функції бесіди, організовують спілкування за схемою «суб'єкт - об'єкт», тяжіють до монологу та моралізування.

Для уникнення цього слід дотримуватися таких вимог:

? обирати актуальну тему бесіди для її учасників;

? учні повинні мати певний обсяг інформації з пропонованої проблеми;

? необхідно трансформувати інформаційний матеріал відповідно до особливостей учнів класу;

? конкретизувати основні питання, які будуть ставитися під час бесіди;

? змоделювати можливі та бажані варіанти відповідей на них;

? за необхідністю добирати наочний матеріал та співвідносити його з інформаційним наповненням бесіди;

? використовувати для повідомлення інформації у формі монологу не більше 50% часу, відведеного на всю бесіду;

? визначити оптимальні прийоми активізації уваги учасників на початковому етапі бесіди (обговорення ситуації з життя, проблемне запитання, відеофрагмент тощо);

? продумати оптимальні прийоми підведення підсумків бесіди залежно від її змісту та особливостей учнів (рольова гра, формулювання правил тощо);

? добирати доцільні прийоми для створення в учнів необхідного емоційного фону під час бесіди (логічні акценти, паузи, різноманітні варіанти інтонування під час подання інформації, музичні заставки).

Бесіда як виховний метод поділяється на види: фронтальна (групова, колективна) й індивідуальна.

Фронтальна (групова, колективна) бесіда. Найчастіше її проводять із класом на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін. Головне - спонукати учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя, сформувавши у них відповідне ставлення до них. Визначальними в бесіді є факти (вчинки окремих осіб чи колективні дії, будь-яке явище, моральне правило, узагальнений літературний персонаж і т. ін.). Форма їх подання повинна підштовхувати учня до роздумів, пошуку, відповідних висновків і переконань.

Особливий такт, аргументованість з боку організатора бесіди потрібні в ситуаціях, які передбачають переконання учнів у помилковості їх поглядів, неправильності поведінки. Тому педагог, володіючи різними прийомами, має обирати найоптимальніші, орієнтуючись на ефективність бесіди. Наприклад, ним може бути розгляд вчинку учня на прикладі відомого всім випадку, який раніше був правильно оцінений колективом. Психологи стверджують, що учні критичніше оцінюють чиїсь дії та вчинки, ніж власні. Використання під час бесіди аналогій і співставлень позитивно впливає на них.

...