На сторожі рідного Слова. Життя і чин Анатолія Погрібного

(Учні попередньо ознайомлювалися з книгою «Умію, та не хочу», або Про фальш одного етикету»).

Учень 1: читаючи книгу «Умію, та не хочу», або Про фальш одного етикету», ми довідалися, що А. Погрібний поділяв погляди українського педагога Григорія Ващенка, який сутність концепції національного виховання виразив формулою: «Служіння Богові й Україні».

Учень 2: служіння Богові - це плекання у людині вищого, божественного, одухотвореного начала, що покликане вберегти її від ницого, брудного, аморального, дарувати душі чистоту і світлість.

Учень 3: а служіння Україні - то служіння рідному своєму краєві як найбільшій цінності, тій, що має бути невід'ємною органічною часткою цього вищого духовного та божественного, що мусить бути в душі кожного українця. Отже, служити Богові - значить служити Україні. Служити Україні - значить служити Богові.

Учень 3: у А. Погрібного читаємо: «Незаперечною істиною є те, що в сучасному світі кожен непідколоніальний, культурний народ звертається до Бога своєю рідною мовою, а Бог мову кожного народу найкраще розуміє. Рідна мова кожного народу - то Божа мова. Тож, коли ми чуємо, нібито українська мова - «неканонічна», «не для проповіді», «не для служби Божої», «невгодна Богові», то більшого невігластва важко й уявити, адже у Святому Письмі сказано з цього приводу у посланні Святого Апостола Павла до коринтян: «Як багато різних мов є на світі - і жодна з них не без значення! У церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, ніж десять тисяч слів чужою мовою! Коли молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а розум без плоду».

Учень 4: і сьогодні актуально лунають слова Анатолія Григоровича із його публіцистичних праць, зокрема книги «Умію, та не хочу».

Учень 5: «Хочеться, одначе, вірити, що все більша і більша кількість українців проймається розумінням того, що саме сьогодні надійшов той історичний час, коли ми мусимо, нарешті, скристалізувати й утвердити себе як націю, освоїти вельми необхідну в цьому світі науку самошанобливості та національної непоступливості, взятися за викорінення яничарства та манкурства, хохляцтва і малоросійства у своєму середовищі».

Учениця: «Тепер же, кажучи словами Ліни Костенко, у нас немає права на поразку!»

Учень: «Мусимо спільними, поєднаними зусиллями відродити зруйновану мовну ауру нашої землі».

Учениця: «Кожне щире слово, вимовлене не по-українськи - це видаток з нашої української скарбниці, який до неї вже ніколи не вернеться...»

Учень: «Народ творить мову, але мова, у свою чергу, формує націю. З допомогою своєї мови мусимо стати сильнішими».

Учениця:«Спілкуймося українською. Почнімо з простого, звертаючись українською мовою на вулиці, в метро, транспорті, офісі, магазині чи на ринку, у розмовах по телефону.»

Учень: «Роз'яснімо, що кожен українець має не тільки право вибору мови спілкування, але ще й обов'язок, відповідальність перед нацією, суспільством за рідну мову, яка без спілкування стане лише латиною.»

Учень: Спілкуймося українською!

Учитель. Хотілося б нагадати вам, як про роль кожного у збереженні рідного слова сказав сучасний український поет І. Малкович у поезії «Напучування сільського вчителя»:

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше, але ти, дитино,

Учениця: прості українці називали Анатолія Григоровича народним професором, вони дуже любили і люблять Анатолія Погрібного за його відкритість, щирість, чесність, порядність, безкомпромісність, чітку громадянську позицію, яку він відстоював у своїх радіопрограмах «Якби ми вчились так, як треба».

Учень: Цій передачі немає аналогів у нашому українському радіоефірі. На адресу цієї програми до Анатолія Григоровича писали люди з усієї України, вони висловлювали свої думки щодо мовного питання в Україні, своїх громадянських обов'язків, деяких політичних питань в Україні.

Учениця: Анатолій Григорович Погрібний на адресу радіопередачі «Якби ми вчились так, як треба...» отримував різні листи від слухачів з усієї України. У більшості листів дописувачів хвилювало мовне питання.

Учень: Віктор Козодоєв із Маріуполя: «Я русский по национальности, но меня поражает, почему такая возня с вопросом языка, особенно здесь - на Донбассе. Идёт сплошная спекуляция на языке, и это в то время, когда украинского здесь не услышишь. Лично я во многом обвиняю в этом самих украинцев, большинство которых в Мариуполе и не украинцы, и не русские, ибо предали свой язык и, считай, свою Родину. Я не питаю уважения к бандеровцам, но ведь они патриоты, за это их нельзя не уважать...»

Учениця: дописувачка із Донецької області: «Как грустно, что Украина остаётся страной рабов! А от раба что взять? Тыкают его мордой в багно, а он упирается, какая уж там национальная гордость? Да настоящие оборотни! Живут на Украине - и ненавидят всё украинское. Я, русская, живя на Украине вот уже 50 лет и глубоко уважая украинский народ, его обычаи, его культуру, просто не могу этого понять?!..»

Учениця: А. Литвинчук з м. Корос- тишева: «Пише Вам просто пенсіонерка, навіть без технічної освіти... Слухаю Ваші передачі і молю Бога, щоб ще довго-довго їх слухати... Не можу слухати ці брехні про утиски української мови та про те, що її наче аж рятувати треба в Україні. Що це - усе ставлять з ніг на голову? І як земля не розступиться під цими шовініс- тами-яничарами? Та я б жила без шматка хліба, але б ніколи не несла такої брехні людям. У нас місцеве радіо передає поздоровлення, що часом ні однієї української пісні не почуєш. По телевізору теж: „Криве дзеркало”, „Пісня року” - усе російське. Душа розривається, хочеться кричати! Де я живу, в якій країні ? Якщо хто не хоче України та її мови, нехай їде в Росію. Але нас хай оставлять у спокої, як-от і ті, що кричать про російську мову і рвуться в депутати».

Учень: пише вам Василь Молостов з Вінниці: «Певно, так воно і сталося, пане професоре, що усі українці знищені вже давно - десь під Берестечками, під Кру- тами, у Карпатських горах та по сибірських ГУЛАГах, а в Україні залишилися одні хохли, якась така нація чи генера- ція-дегенерація, якій абсолютно байдуже, якою мовою розмовляти, якій культурі поклонятися. Тобто, аби кендюх був повний, а там і трава не рости...»

Учениця: різні листи приходили на адресу Анатолія Григоровича за його безкомпромісність і непоступливість у мовних питаннях. Ось, наприклад, лист громадянина Борщова з Ужгорода:

Учень:«Ты, Петлюрко, читаешь

письма, какие тебе пишут, так прочитай, Петлюрко, и это письмо да расскажи, Петлюрко, почему ты говоришь только про русификацию, а не говоришь про американизацию.»

Учениця: В. Чернявська з Маріуполя у своєму листі стверджує, що «Погрибный, Яворивский - это современные трибуны Маяковские, воспевающие «помаранчевую революцию», хотя Господь к революции никогда не призывал... Особая роль грязной и ядовитой агитации и пропаганды в обливании советского общества принадлежит вам и Яворивскому. Вы с Яворивским являетесь не только политическими проститутками, а еще вы - инфекционны для народа Украины. Вы с Яворивским являетесь врагами социализма, среди тех, которые при Советском Союзе были в оппозиции против советской власти!..»

Учитель. Отже, ми бачимо, які різні листи надходили на адресу передачі «Якби ми вчились так, як треба.». Проте Анатолій Григорович не шкодував сили, часу, здоров'я на те, щоби постійно захищати українську мову як державну мову титульної нації багатомільйонного народу, що споконвіку жив і розвивався на своїх етнічних землях.

3. Підведення підсумків уроку. Узагальнення вивченого про життя і творчість А. Погрібного. Заповнення анкети

Учитель. Запитання учням:

1. Що нового ви довідалися про життя та діяльність Анатолія Григоровича Погрібного?