Характеристика сучасних тенденцій професійної підготовки

Размещено на http://allbest.ru

Полтавський національний педагогічний університет

імені В.Г.Короленка

Вступ

Постановка проблеми. Тенденція (від середньовічного латинського - спрямованість) - спрямованість розвитку будь-якого явища, думки, ідеї [14]. У наукових працях поняття тенденція фігурує як компонент словосполучень, утворених із лексемами становлення, розвиток, трансформація; за змістовим навантаженням воно відповідає тому, що ще не реалізоване, але окреслює напрям руху.

Згідно з «Великим тлумачним словником сучасної української мови», становлення - це філософська категорія, що відображає процес діалектичного переходу від одного ступеня розвитку до іншого як момент взаємоперетворення протилежних та водночас взаємозв'язаних моментів розвитку - появи і зникнення; формування когось, чогось у процесі розвитку. Звідси «розвиток» - це процес, унаслідок якого відбувається зміна якості чого-небудь, перехід від одного якісного стану до іншого, вищого.

Якщо закономірності ще не виявлені, відомий тільки загальний напрямок розвитку (із його суперечностями, різноспрямованістю впливу, неможливістю передбачити час руху до мети й ступінь відповідності результату), але все ж є впевненість, що рух іде в напрямку до мети й коли-небудь вона буде досягнута, у педагогіці говорять не про закон розвитку, а про його тенденції, що дає змогу з більшою чи з меншою часткою ймовірності передбачити можливість реалізації мети.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Тенденції розвитку в освіті України постають предметом дослідницької уваги в працях багатьох авторів. Так, І. Бабин, С. Домбровська, Л. Ілюхіна, І. Зязюн, О. Коловіцкова, В. Осадчий, М. Реуцький вивчали тенденції змін у сфері вищої та середньої освіти. У студіях Л. Наточий проаналізовано тенденції розвитку управлінської культури керівників загальноосвітніх шкіл. А. Грибанькова, В. Мудрак, Н. Сидорчук окреслювали тенденції розвитку системи професійно-педагогічної підготовки студентів.

У роботах К. Дурасової, О. Мудрої зосереджено увагу на тенденціях ринку освітніх послуг в Україні й за кордоном. Проблему методики дослідження розвитку управлінської культури керівників-менеджерів різних рівнів управління осмислювали Л. Буркова, Б. Заремський, Л. Наточий, Я. Нікорак, В. Пилипчук, Д. Ригалін та інші дослідники. У роботах учених наголошено на неопрацьованості методики виявлення тенденцій професійної підготовки, що, на наш погляд, можна вважати справедливим.

Мета статті. Схарактеризувати сучасні тенденції професійної підготовки у підготовці майбутніх керівників навчальних закладів до інноваційного управління

Виклад основного матеріалу

Тенденції професійної підготовки майбутніх керівників навчальних закладів до інноваційного управління, на нашу думку, варто витлумачувати як спрямованість на такі зміни (у меті, змісті, формах і методах педагогічної взаємодії, у кваліфікації викладачів та умовах їх реалізації), які вможливлять результат, пов'язаний із новоутвореннями в системі знань, умінь, навичок, у світогляді, в особистості студентів, що сприятимуть майбутній успішній професійній діяльності, а саме - досягненню випереджувального, інноваційного розвитку навчальних закладів.

Унаслідок аналізу філософсько-методологічних праць; європейських і державних програмних документів із питань освіти; практики управління навчальними закладами; підготовки майбутніх керівників НЗ за спеціальністю «Специфічні категорії. Управління навчальним закладом»; теоретико-методичних джерел; педагогічних засобів, методів і прийомів, які вможливлюють підготовку до інноваційного управління, зафіксовано низку тенденцій.

Такий підхід дав змогу спроектувати професійний образ випускника магістратури з інноваційного управління навчальними закладами та змоделювати перспективний педагогічний досвід підготовки майбутніх керівників НЗ до інноваційного управління.

Тенденції, зафіксовані внаслідок аналізу філософсько-методологічних праць: керівник інноваційний професійний навчальний

1) на підставі розвитку уявлень постмодернізму мінливість визнають основною характеристикою сучасного світу (В. Кремень зазначає, що в соціально-історичному плані постмодернізм відтворює «некероване зростання складності», глобальну кризу взаємин людини з природою й суспільством);новими «наративами» постмодернізму є перфоманс (performance) - мінливість подій, ситуативність; симулякр (творчий монтаж імітованої реальності); ефективність (а не істина); мова й комунікація як джерело легітимації знань; актуальність завдань, що належать до категорії до «тут і тепер»; цінностями в постмодернізмі постають свобода (freedom), різноманітність, толерантність і погляд на суспільство, де «всі автори й актори»; на зміну традиційним, звичайним поняттям і категоріям постмодернізм пропонує власну термінологію, основними поняттями вважають плюралізм і деконструктивізм [4]; глобальна криза виявляється через конфлікт взаємодії людини з природою та кризу історії у формі наростання катастрофізму і призводить до пошуку імперативу виживання людства [15]);

2) з'являються «нові форми знань», винаходять нові «правила гри» у науці, суспільстві, управлінні, освіті; розробляють філософські й конкретно-наукові теорії, що обґрунтовують можливість «появи порядку з хаосу»; виходу з глобальної кризи; подолання локальних деструкцій на основі застосування випереджувального розвитку та інноваційності на всіх рівнях управління, зокрема й навчальними закладами (це синергетика, нанотехнології, інноватика, теорія випереджувального управління);

3) постає об'єктивна необхідність у підготовці функціонально ефективних керівників навчальних закладів, що адекватна до вимог інноваційного управління; під впливом глобальних змін в освіті трансформується теорія і практика управління освітньою установою;

4) зміни в управлінні системою освіти безпосередньо пов'язані з якістю підготовки керівного складу освітніх установ; освіта, особливо професійна, повинна відреагувати на цю тенденцію відповідністю професійної підготовки та перепідготовки кадрів управління навчальними закладами; підвищенням у керівників навчальних закладів здатності до сприйняття та використання на практиці нових управлінських ідей, технічних інструментів і методів управління; формуванням у керівників навчальних закладів новаторських здібностей, ініціативи й підприємливості; отже, зв'язок освіти через систему професійної підготовки та виховання з суспільством породжує зміну змісту, форм та умов професійної підготовки майбутніх керівників навчальних закладів до інноваційного управління, що в загальному вигляді повинна забезпечити перманентний розвиток навчальних закладів.

Тенденції, констатовані за результатами вивчення європейських і вітчизняних програмних документів із питань освіти:

1) визнання інноваційної культури в країнах-членах Євросоюзу одним з основних напрямів політики (57-а сесія Генеральної Асамблеї ООН, виконуючи положення «Порядку денного 21-го століття», проголосила десятиліття 2005-2014 рр. Декадою освіти для сталого розвитку, провідною організацією якої є ЮНЕСКО; освіта для сталого розвитку - це процес і результат прогнозування та формування людських якостей (знань, умінь і навичок, стосунків, стилю діяльності людей та співтовариств, рис особистості, компетентностей, що забезпечують постійне підвищення якості життя) [7; 8; 9; 11; 12]. У Конвенції «Про визнання кваліфікацій вищої освіти в Європейському регіоні» (Ліссабон, 1997) [3], у Спільній декларації міністрів освіти Європи «Європейський простір у сфері вищої освіти» (Болонья, 19 червня 1999 р.) [14], у рекомендаціях Ради Європи, сформульованих у п'яти ключових положеннях, рівень оволодіння якими слугує критерієм якості здобутої освіти, та в інших документах Євросоюзу формування інноваційної культури схарактеризоване як чинник сприяння поширенню інноваційних процесів; цей підхід відображений у «Плані першочергових заходів щодо інновацій у Європі» (так звана «Зелена книга», Дублін, 1996 р.) [1], де передбачені першочергові заходи щодо формування інноваційної культури людини (формування нового мислення, що поєднує творчий потенціал, підприємництво, готовність до ризику, соціальну та професійну мобільність, руйнування консервативних поглядів; організація постійного навчання людини протягом усього життя; сприяння розробленню нових підходів щодо заохочення учасників інноваційних процесів; створення пан'європейської системи еталонного тестування якості роботи фірм й окремих людей тощо));

2) утвердження в «Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті» [6] стратегії інтенсифікованого, випереджувального інноваційного розвитку освіти і науки через підготовку й підвищення компетентності управлінців усіх рівнів;

3) регламентація в Законі України «Про вищу освіту» [2] спеціальних знань і вмінь, достатніх для інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, зокрема освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр»;

4) визнання Міжнародною радою стандартів для навчання, досягнення та освіти (International Board of Standards for Training, Performance and Instruction (IBSTPI) [5] і Національною рамкою кваліфікацій [10] компетентнісної освітньої парадигми як провідної.

Тенденції, виявлені внаслідок аналізу практики управління навчальними закладами та магістерської підготовки за спеціальністю «Специфічні категорії. Управління навчальним закладом»:

1) накопичення досвіду управління типами навчальних закладів (гімназії, ліцеї, колегіуми; недержавні заклади освіти, починаючи від дошкільного навчання; школи сімейного типу); експериментальних закладів освіти (школи-лабораторії наукових установ; недільні школи; школи екстернів (з індивідуальним навчанням)); навчальних закладів, у межах яких є дві чи більше структури (НВК): початкова загальноосвітня школа - ліцей або гімназія; дитсадок - школа; дитсадок - початкова школа - гімназія; ліцей - університет; університет - коледж - ліцей - професійне училище; міжрегіональні та міжнаціональні об'єднання навчальних закладів; освітні корпорації - об'єднання кількох позашкільних освітніх закладів недержавної форми власності; нові моделі закладів і систем освіти в сільській місцевості: залежно від обсягу території - шкільний освітній округ (ШОО), міжшкільний освітній округ (МШОО), районний освітній округ(РОО), міжрегіональний освітній округ (МРОО); за рівнем інтеграції навчальних закладів у територіальних освітніх округах - навчально-виховне співтовариство (НВС); навчально-виховне об'єднання (НВО) та ін.;

2) поширення практики застосування колегіального стилю управління навчальним закладом; прикладами творчої співпраці є спільні ради вчителів, учнів і батьків; спільні рішення адміністрації та батьківського комітету (залежно від тактики взаємодії й вибору ступеня відповідальності за ухвалені рішення); використання кооперованої управлінської моделі; управління на основі створення різноманітних команд - тимчасових і постійних, управлінських та тематичних, окремих (педагоги, адміністрація, батьки, учні) і змішаних; звернення до проектної форми організації управління процесами впровадження стратегічно важливих напрямів діяльності; створення специфічних ланок - лабораторій, практичних центрів педагогічного новаторства, видавничих рад, які покликані генерувати ідеї, узагальнювати та популяризувати, організовувати обмін досвідом новаторських спроб;

3) зростання потреби у кваліфікованих управлінських рішеннях, зокрема інноваційного характеру; це стосується таких питань, як:

- запобігання невдачам в управлінській діяльності, особливо у фінансово- господарській, комерційній, дипломатичній;

- пошуки додаткових джерел фінансування, вивчення попиту на освітні послуги;

- делегування повноважень;

- створення горизонтальних зв'язків;

- стимулювання професійного розвитку вчителів;

- створення інноваційної культури навчального закладу;

- пошук ідеї, яка може стимулювати розвиток нової освітньої практики;

- створення нових штатних одиниць (помічники кураторів навчальних груп, учителі, які ведуть індивідуально-групові заняття, спеціальний кур'єр, що приносить хворим дітям додому завдання, учителі-координатори, фахівці з індивідуального навчання й виховання, психологічна служба);

- організація дочірніх підприємств навчального закладу;

- управління діяльністю добровільних неприбуткових фондів навчальних закладів;

- налагодження кооперованих зв'язків між усіма зацікавленими в інноваційних змінах (органи управління освітою, науковці, батьки, громадськість);

4) актуалізація оновлення змісту магістерської програми «Специфічні категорії. Управління навчальним закладом» шляхом підготовки до інноваційного управління.

Автори програм, що входять до навчального плану підготовки, усвідомлюють необхідність формування в магістрантів управлінських знань, умінь і навичок, адекватних до ситуації реформування освіти, що допомагають управляти інноваційною діяльністю навчальних закладів, забезпечують їхній інноваційний розвиток. Серед напрямів інноваційної діяльності диференційовано освітньо-виховний, матеріально-технологічний, соціально-психологічний, фінансово-економічний та управлінський процеси.