Модернізація змісту освіти у гуртках гуманітарного напряму на основі компетентнісного підходу

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Інститут проблем виховання НАПН України

Модернізація змісту освіти у гуртках гуманітарного напряму на основі компетентнісного підходу

Бойко Анна Едуардівна, науковий співробітник

лабораторії позашкільної освіти

Анотація

позашкільний освіта гурток гуманітарний

У статті проаналізовано сучасні теоретичні підходи до проблеми модернізації змісту позашкільної освіти у гуртках гуманітарного напряму та розкрито визначальну роль компетентнішого підходу у цьому процесі, зокрема формування комунікативної компетентності вихованців закладів позашкільної освіти.

Ключові слова: компетентнісний підхід, комунікативна компетентність, заклади позашкільної освіти, модернізація.

Аннотация

Модернизация содержания образования в кружках гуманитарного направления на основании компетентностного подхода

Бойко А.Э., научный сотрудник лаборатории внешкольного образования Института проблем воспитания АПН Украины

В статье проанализированы современные теоретические подходы к проблеме модернизации содержания внешкольного образования в кружках гуманитарного направления и раскрыто определяющую роль компетентностного подхода в этом процессе, в частности формирование коммуникативной компетентности воспитанников учреждений внешкольного образования.

Ключевые слова: компетентностный подход, коммуникативная компетентность, учреждения внешкольного образования, модернизация.

Annotatіon

Modernization of Content of Education in Institutions of Out-of-School Education of Humanitarian Direction Based on Competent Approach A. E. Boiko

Keywords: competence approach, communicative competence, institutions of out-ofschool education, modernization.

Перехід закладів позашкільної освіти у новий якісний стан співпадає у часі з усвідомленням позашкільної освіти не тільки як надзвичайно актуального явища для подальшого вдосконалення освітнього простору України, але і як однієї зі складових педагогіки розвитку.

Зростання ролі комунікативної компетентності приводить до підвищення ефективності управління суспільством, утвердження діалогу як пріоритетної форми взаємодії, становлення морально зрілої особистості.

Дослідження проблеми формування комунікативної компетентності особистості відображено з різних наукових позицій у багатьох соціологічних, лінгвістичних, психологічних і педагогічних працях. У наукових доробках педагогів і психологів спілкування визначається як важливий компонент загальної культури та одна з умов самореалізації особистості (М. Бехтєрєв, А. Гелен, О. Гойхман, М. Коул, К. Левітан, О. Леонтьєв, Б. Ломов, А. Макаренко, В. Мерлін, В. Сухомлинський, Т. Титаренко). Обґрунтуванню проблеми спілкування і культури міжособистісних відносин були присвячені наукові праці Б. Ананьєва, О. Бодальова, Л. Божович, Л. Виготського, А. Петровського та інших. Дослідження І. Беха, В. Галузинського, Л. Калашникової, Л. Мітіної, Ю. Пассова охоплюють формуванню комунікативної культури підростаючого покоління. Аспекти мовленнєвої діяльності у спілкуванні розглянуто в працях А. Вербицького, В. Дружиніна, А. Ксенофонтової, В. Куніциної, С. Нікітчиної, Г. Щукіної та інших. Проблеми розвитку комунікативної компетентності дітей відображено у дослідженнях Ю. Ємельянова, Р. Осадчук, Л. Петровської, С. Петрушина, Л. Столяренко, С. Трубачевої, О. Тюпті та інших науковців.

Зважаючи на те, що компетентнісний підхід стає основою оновлення змісту сучасної позашкільної освіти, а комунікативна компетентність, своєю чергою, виступає однією з базових освітніх компетентностей, актуалізується проблема формування високого рівня комунікативної компетентності вихованців закладів позашкільної освіти.

Насамперед слід підкреслити, що термін “комунікативна компетентність” складається з двох провідних понять: (від лат. роблю загальним, зв'язую, спілкуюся) і (від лат. здатний) і означає сукупність знань про норми і правила ведення природної комунікації - діалогу, дискусії, переговорів тощо.

З позиції соціології, комунікативну компетентність І. Виноградова, Т. Дрідзе, А. Соколов розглядають як такий рівень здобуття досвіду взаємодії з іншими, який забезпечує особистості адекватне (у рамках своїх здібностей і соціального статусу) функціонування в суспільстві. Комунікативна компетентність при цьому виявляється детермінованою насамперед змінами, що відбуваються в суспільстві, вимогами, які воно висуває до його членів [2, с. 7].

Цілком обґрунтованим в контексті нашого дослідження видається погляд О. Леонтович, яка розглядає комунікативну компетентність у лінгвістичному аспекті. На думку науковця, комунікативна компетентність, поруч із мовленнєвою і культурною, є складовою міжкультурної компетентності та “передбачає наявність комплексу вмінь, що дозволяють адекватно оцінювати комунікативну ситуацію, співвідносити інтенції з передбачуваним вибором вербальних і невербальних засобів, втілювати в життя комунікативний намір і верифікувати результати комунікативного акту за допомогою зворотного зв'язку” [6, с. 50]. Оскільки мовна компетентність охоплює лише частину необхідних для успішної комунікації умінь, то вона доповнюється комунікативною компетентністю, яка означає “уміння інтерпретувати специфічні для певної культури сигнали готовності співрозмовника вступити в міжкультурну комунікацію або, навпаки, небажання спілкуватися; уміння визначити частку говоріння і слухання в залежності від ситуації; уміння адекватно висловити свою думку і зрозуміти думку співрозмовника; уміння спрямовувати бесіду в потрібну колію...” тощо [6, с. 53-54].

У словнику соціально-психологічних понять “Коллектив. Личность. Общение” (1987) комунікативна компетентність розглядається як “особлива, що має елементарну природу, чутливість до психологічних проявів інших людей, їхніх прагнень, цінностей і цілей; вона зростає в міру опанування індивідом культурних, ідейно-моральних правил і закономірностей суспільного життя в його діалектичному розвитку і постійній видозміні” (Е. Кузьмін, В. Семенов).

У психологічному трактуванні комунікативна компетентність, як визначено в енциклопедичному словнику “Психологический лексикон” (2006) за загальною редакцією А. Петровського, це здатність встановлювати і підтримувати необхідні ефективні контакти з іншими людьми; це система внутрішніх ресурсів, потрібних для побудови ефективного комунікативного діяння в певному колі ситуацій міжособистісного впливу. Комунікативний акт містить у собі аналіз і оцінку ситуації, формування мети й операційного складу дії, реалізацію плану або його корекцію, оцінку ефективності (Ю. Жуков).

Комунікативна компетентність як рівень сформованості соціального досвіду суб'єкта є предметом вивчення Ю. Ємельянова. Дослідник зазначає, що це ситуативна адаптивність і вільне володіння вербальними і невербальними засобами соціальної поведінки; такий рівень навченості

взаємодії з іншими, який потрібен індивіду, щоб у рамках своїх здібностей і соціального статусу успішно функціонувати в суспільстві [3, с. 23].

На думку Г. Андрєєвої, комунікативна компетентність визначається як орієнтованість у різних ситуаціях спілкування, яка заснована на знаннях і чуттєвому досвіді індивіда, здатність ефективно взаємодіяти завдяки розумінню себе та інших за постійної видозміни психічних станів міжособистісних відносин й умов соціального середовища [1, с. 73].

У психолого-педагогічному аспекті комунікативна компетентність розглядається Н. Пижовою як “сукупність комунікативних здібностей, знань і умінь, адекватних для вирішення комунікативних завдань”. При цьому під комунікативними завданнями автор розуміє проблемні ситуації, що виникають у взаємодії між людьми [8, с. 45].

У нашому дослідженні варто згадати диспозиційну концепцію В. Ядова, яка набуває особливої значущості у зв'язку з переорієнтуванням системи освіти на гуманістичну парадигму, виходячи з якої під комунікативною компетентністю можна розуміти якісну сторону здатності особистості до взаємодії з іншими, засновану на її гуманістичній ціннісній позиції [10, с. 35].

Спираючись на підхід В. Ядова, Г. Трофімова пропонує визначати комунікативну компетентність як інтегративну здатність доцільно взаємодіяти з іншими на своєму рівні навченості, вихованості, розвитку, на основі гуманістичних особистісних якостей (товариськості, щирості, такту, емпатії, рефлексії тощо) та з урахуванням комунікативних можливостей співрозмовника [9, с. 19].

З позиції компетентнісного підходу в освіті, комунікативна компетентність є однією з базових освітніх компетентностей і становить собою оволодіння особистістю комунікативними якостями, які пов'язані з необхідністю взаємодіяти з іншими людьми, об'єктами навколишнього світу та його інформаційними потоками, умінням знаходити, перетворювати і передавати інформацію, виконувати різні соціальні ролі в групі та колективі (А. Хуторський).

Таким чином, більшість трактувань поняття “комунікативна компетентність” тяжіє до розуміння її як найважливішої умови оптимізації процесу спілкування за значної ролі наявного особистісного досвіду і розкриваються через різні структурні компоненти (Л. Петровська, Л. Столяренко, Ю. Ємельянов).

Незважаючи на відмінність визначень комунікативної компетентності, їх поєднує те, що до складу компетенції включаються знання, уміння, здатності, що забезпечують ефективність спілкування в будь -яких його формах, і здатності, які допомагають установлювати й підтримувати необхідні контакти з іншими людьми.

Різні підходи до визначення поняття комунікативної компетентності дають змогу, з одного боку, вважати її важливим інтегральним поняттям загальнопсихологічної теорії діяльності і відмічати, як у процесі діяльності здійснюється суб'єктивне відображення дійсності, з іншого боку, розглядати як суспільно значуще утворення особистості, що виникає під час освоєння певної діяльності.

У психолого-педагогічній літературі немає і єдиної структури комунікативної компетентності. Набір її компонентів не є вичерпним, і в кожному конкретному випадку структура має варіативний характер.

Особливої уваги для нашого дослідження заслуговують праці А. Кідрона, який виокремлює у структурі комунікативної компетентності такі компоненти: сукупність навичок для сприйняття, розуміння й оцінювання інших людей, тобто соціальна сенситивність; здатності оптимізувати міжособистісні відносини в мікроколективі; патерни поведінки, тактичні вміння спілкуватися, “техніка спілкування” і таке інше, тобто фактори впливовості; деякі особистісні передумови комунікативного потенціалу: стабільність Я-концепції (з якою також співвідноситься рівень психологічної стійкості особистості) тощо. При цьому дослідник комунікативну компетентність розглядає у трьох площинах:

1) особистісна площина, в якій відображена структура комунікативної здібності (навички);

2) площина поведінки, в якій виділяються закономірності ситуаційного формування готовності до спілкування і вміння спілкуватися (уміння);

3) площина взаємосприйняття й оцінки людей, де відбувається “відображення компетентності у спілкуванні в наборі комунікативних властивостей” (загальна спрямованість поведінки і стиль спілкування) [5, с. 110].

Досліджуючи структуру комунікативної компетентності, А. Захарова [3] акцентує увагу на уміннях, які є необхідними для ефективного спілкування:

- мовленнєві уміння (оволодіння мовленнєвою діяльністю і мовленнєвими засобами спілкування);

- соціально-психологічні уміння (оволодіння процесами взаємозв'язку, взаємовираження, взаєморозуміння, взаємовідносин, взаємодіяльності взаємовиявлення, взаємовпливу);

- психологічні уміння (оволодіння процесами самовладання, самомобілізації, самонастроювання, самоконтролю);

- уміння використовувати у спілкуванні норми мовного етикету відповідно до конкретної комунікативної ситуації (володіння ситуацією спілкування);

- уміння використовувати різні засоби спілкування (паралінгвістичні, екстралінгвістичні, кінестетичні);

- уміння спілкуватися в різних організаційно -комунікативних формах (дискусія, обговорення, суперечка тощо);

- уміння впливати на партнера по спілкуванню.

У контексті нашого дослідження важливою видається структура комунікативної компетентності Ю. Ємельянова [4], у якій дослідник виокремлює:

1) загальні здібності (здатність до навчання);

2) комунікативні знання, уміння, навички (вільне володіння вербальними і невербальними засобами соціальної поведінки - звукове мовлення з використанням вербальних і невербальних елементів, писемне мовлення зі стилями самовираження і паралінгвістичної графіки) і власне невербальні засоби; організація індивідом міжособистісного простору на своїй території, згідно із соціальними нормами;

3) особистісні змінні: Я-концепція (її самототожність, самопідкріплення, стабілізація, самоставлення, образ тіла); пластична або ригідна установка (ставлення - самоставлення); екстернальність, інтернальність.

Розглядаючи комунікативну компетентність як компетентність у спілкуванні, Л. Петровська виділяє в ній складові за аналогією із загальноприйнятою структурою спілкування. Якщо виходити з того, що в цій структурі існує три взаємозалежні сторони - перцептивна, комунікативна та інтерактивна, то відповідно й компетентність у спілкуванні може бути розглянута як компетентність у міжособистісному сприйнятті, міжособистісній комунікації, міжособистісній взаємодії [7, с. 153]

Комунікативна сторона спілкування, або комунікація у вузькому значенні цього слова, полягає в обміні інформацією між партнерами, передаванні та прийнятті знань, ідей, думок та відчуттів і потребує від учасників взаємодії здатності до самовираження, невимушеної експресивності. Інтерактивна сторона спілкування полягає в обміні діями між сторонами, що спілкуються. Перцептивна сторона спілкування - це процес пізнання людьми один одного з подальшим встановленням на цій основі визначених міжособистісних зв'язків. Для ефективності в перцептивній та інтерактивній сторонах спілкування комунікантам необхідні здібності розуміти себе та інших, прогнозувати міжособистісні ситуації.

Слід відзначити, що у більшості праць з проблеми, що вивчається, наголошується на трикомпонентній структурі комунікативної компетентності.:

- когнітивний компонент, пов'язаний із пізнанням іншої людини; охоплює здібності поділяти точку зору іншої людини, передбачити її поведінку, ефективно вирішувати різні проблеми, що виникають між людьми, тощо (В. Абраменкова, Т. Антипіна, Л. Артемова, А. Бодальов, Є. Щербакова, В. Ядов та інші);

- емоційний компонент; охоплює емоційну чуйність, емпатію, чутливість до іншого (В. Абраменкова, А. Кідрон, Е. Щербакова та інші);

- поведінковий компонент; відображає здібності людини до співпраці, спільної діяльності, ініціативність, адекватність у спілкуванні, організаторські здібності тощо (В. Абраменкова, Л. Артемова, Ю. Ємельянов, Е. Щербакова та інші).

Ґрунтуючись на вище окресленому, комунікативну компетентність вихованців закладів позашкільної освіти ми розглядаємо як здатність особистості, засновану на знаннях та досвіді, орієнтуватися у ситуаціях спілкування, розуміти мотиви, інтенції, стратегії поведінки як свої власні, так і партнерів, вибирати і здійснювати ефективну модель взаємодії з іншими.

Отже, узагальнивши наявні теоретичні підходи з проблеми дослідження, можна зробити висновок, що на сучасному етапі зміст позашкільної освіти вимагає докорінної модернізації. Щоб бути успішним, важливо володіти уміннями ефективного спілкування. Комунікативна компетентність вихованців закладів позашкільної освіти виконує функцію адаптації й адекватного функціонування особистості в суспільстві.

Література

1. Андреева Г. М. Социальная психология : учеб. для вузов / Г. М. Андреева. - М. : Аспект Пресс, 2000. - 376 с.

2. Виноградова И. А. Коммуникативная компетентность в социализации личности// И. А. Виноградова. - Н. Новгород : НГУ им. Н. И. Лобачевского, 2002. - С. 7-8.

3. Емельянов Ю. И. Теория формирования и практика совершенствования коммуникативной компетентности / Ю. И. Емельянов. - М. : Просвещение, 1995. - 183 с.

4. Захарова А. В. Генезис самооценки / А. В. Захарова. - Тула : Тульский гос. пед. ун-т, 1998. - 135 с.

5. Кидрон А. А. Умение общаться как фактор взаимодействия / А. А. Кидрон // Взаимодействие коллектива и личности в коммунистическом воспитании : сб. тезисов. - Таллин, 1979. - 158 с.

6. Леонтович О. А. Россия и США. Введение в межкультурную коммуникацию / О. А. Леонтович. - Волгоград : Перемена, 2003. - 399 с.

7. Петровская Л.А. Развитие компетентного общения как одно из направлений оказания психологической помощи / Л. А. Петровская // Введение в практическую социальную психологию / под ред. Ю. М. Жукова [и др.]. - М. : Смысл, 1999. - 377 с.

8. Пыжова Н. Н. Психологическая компетентность руководителя: учеб. метод. пособ. / Н. Н. Пыжова. - Минск : Академия упр. при Президенте РБ, 2005.

9. Трофимова Г. С. Дидактические основы формирования коммуникативной компетентности обучаемых : автореф. дис. ... д-ра пед. наук / Г. С. Трофимова. - СПб., 2000. - 37 с.

10. Ядов В. А. Социальная идентификация в кризисном обществе / В. А. Ядов // Социологический журнал. - 1994. - № 1. - С. 35-52.

Размещено на Allbest.ru