Формування політичної культури демократії в сучасній Україні: соціалізуючі можливості вищої освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування політичної культури демократії в сучасній Україні: соціалізуючі можливості вищої освіти

В статті досліджуються соціалізуючі можливості сучас-ної вищої освіти щодо формування політичної культури демо-кратії в Україні. Було встановлено, що за умов технократичної моделі вищої освіти, яка впроваджується, такі можливості зведені до мінімуму й мають лише ймовірнісний характер. У зв'язку з цим, можна очікувати формування політичної куль-тури з надзвичайно низьким рівнем політичної грамотності у тієї частини населення, яка займає важливі позиції в суспіль-стві й здатна здійснювати вплив на інших. Це матиме ряд не-гативних наслідків для практичної реалізації ідеї демократії в Україні.

Останнім часом в соціально-політичних та гуманітарних науках з'явилася значна кількість праць, присвячених переосмисленню феномену демократії, визначенню та аналізу її вразливих сто-рін. Великі ідеали демократії є привабливими для народів багатьох країн світу. Проте, процес демо-кратизації, котрий передбачає впровадження фор-мальних демократичних інститутів, всезагального виборчого права, політичних партій, виборної за-конодавчої влади, далеко не завжди призводить до очікуваних результатів. У значній мірі це пов'язане у тому числі й з тим, що різними суспільствами надто важко приймаються більш тонкі компонен-ти демократії, зокрема, демократична політична культура. Політична культура змінюється відносно повільніше, ніж суспільно-політичний устрій. Діалектика їхніх відносин вирізняється складністю зв'язків та цілою системою опосередковуючих ла-нок. Разом з тим, саме політична культура визначає характер функціонування елементів демократич-ної політичної системи. На неї покладається роль залучення членів суспільства до цінностей демо-кратії, формування у них інтересу до політичного життя та зацікавленості участі в політиці, надання знань, необхідних для раціональної політичної по-ведінки та успішної політичної діяльності, спри-яння творчому розвитку таких знань та вмінню застосовувати їх в політичній практиці. Засвоєння/ формування політичної культури забезпечує про-цес політичної соціалізації, який у вузькому сенсі являє собою свідоме та цілеспрямоване впрова-дження політичних цінностей, переконань, нави-ків та ін. за допомогою відповідних соціальних інститутів, серед яких значне місце посідає освіта. Сьогодні в Україні інститут освіти зазнає значних перетворень. Сучасні освітні реформи пов'язані з фундаментальними змінами структурних та зміс-тових складових освіти, що також перевизначає й її можливості щодо політичної соціалізації на кожному освітньому рівні. “Лідери думки”, агенти політичної соціалізації, майбутні управлінці усіх рівнів у різних галузях виробництва та сфери по-слуг, кандидати у представники місцевої та дер-жавної влади тощо, виходять з середовища вищої освіти. Дослідження можливостей сучасної укра-їнської вищої освіти щодо політичної соціалізації у зв'язку з зазначеними вище змінами дозволить зрозуміти, яка політична культура може бути сфор-мована та оцінити перспектив демократії в Україні (як один з критеріїв).

Дослідженням питань української політич-ної культури та демократії займалися, зокрема, М. Ф. Головатий, який вивчав проблеми формуван-ня політичної культури молоді в контексті транс-формаційних процесів українського суспільства; Ю. І. Кравченко - розглядав політичну культуру та політичну свідомість як детермінанти розвитку демократично-орієнтованої держави; О. Л. Толоч- ко - вивчав стан та перспективи демократизації політичної культури в українському суспільстві на шляху до ЄС; О. М. Кондратець - розглядав полі-тичну культуру як чинник демократичних перетво-рень; О. О. Поліщук - досліджував електоральний ракурс української політичної культури в контек-сті демократичної перспективи; та ін. У період з 2004 по 2014 рр. у фахових журналах України було надруковано кілька статей, присвячених аналізу ролі освіти у процесі демократизації української політичної культури. Зокрема, праця С. Г Рябова “Особливості громадянської освіти у формуван-ні політичної культури перехідного суспільства” (2004 р.), Д. Черняк - “Політична освіта як один з чинників демократизації суспільства” (2011 р.), А. Зуйковської - “Політична культура і пріо-ритети громадянської освіти в Україні” (2012 р.), Андрущенко - “Демократична культура осо-бистості: проблеми формування” (2014 р.) та ін. Разом з тим, практично немає праць, у яких було б здійснено спробу зрозуміти, як сучасне реформу-вання вищої освіти може вплинути на українську політичну культуру та які умови це створить для реалізації ідеї демократії в Україні.

У зв'язку з цим, метою даної статті є: досліди-ти соціалізуючі можливості сучасної вищої освіти щодо формування політичної культури демократії в Україні. Досягнення поставленої мети передба-чає виконання наступних завдань: 1) визначити компоненти демократичної політичної культури, на формування яких найбільшим чином впливає безпосередньо вища освіта; 2) встановити відмінні аспекти вищої освіти, завдяки яким забезпечується такий вплив; 3) показати роль більш високого рівня освіти громадян у розв'язанні проблем реалізації демократії в сучасному суспільстві; 4) визначити проблеми формування демократичної політичної культури в Україні в умовах сучасної реформи ви-щої освіти.

Однією з найбільш значимих праць, у яких роз-кривається зв'язок між рівнем освіти та змістом і характером політичної культури суспільства, її придатністю підтримувати демократичну політич-ну систему, є монографія Г Алмонда та С. Верби “Громадянська культура: політичні установки та демократія в п'яти країнах”. У ній узагальнено ре-зультати масових опитувань, які були спрямовані на дослідження політичної культури демократії, а також тих соціальних структур, на які вона спира-ється [1]. Оскільки дана концепція громадянської культури складає основу методології досліджува-ної нами проблеми, зупинимося на деяких її зміс-тових моментах.

На думку Г. Алмонда та С. Верби, політична культура являє собою те, як політична система інтерналізується в знаннях, відчуттях та оцін-ках її членів. Політична культура практично будь- якого сучасного суспільства не є гомогенною, вона - це той або інший тип “суміші" орієнта-цій на об'єкти політичної системи. Демократич-на політична культура, на відміну від інших, ха-рактеризується переважною долею орієнтацій на участь у політичному процесі та на індивіда як політичного актора. Саме такі орієнтації гармо-нійно узгоджуються з демократичними структу-рами політичної системи і забезпечують тенден-цію до стабільності. Таку культуру автори назива-ють громадянською культурою.

Розглядаючи освіту як одну з тих соціальних структур, на які спирається громадянська, демо-кратична політична культура, Г. Алмонд і С. Верба вивчали вплив освіти, - її рівня та характеру, - на формування необхідних для такої культури типів політичних орієнтацій членів суспільства. Так, в результаті дослідження було виділено три типи відмінностей між політичними орієнтаціями більш освічених та менш освічених респондентів: 1) є такі політичні орієнтації, які визначаються впли-вом більш високого рівня освіти - причому в усіх п'яти країнах однаковим чином; 2) є окремі полі-тичні орієнтації, які мало відрізняються в різних освітніх групах - так само, в усіх країнах; 3) іс-нують деякі політичні орієнтації, на які освітній рівень здійснює в різних країнах різний вплив. Та-кож було помічено, що більшість залежностей між освітою і політичною орієнтацією належить до першого типу, тобто визначаються впливом більш високого рівня освіти. Автори наводять дев'ять та-ких залежностей щодо більш освіченого індивіда, які охоплюють: рівень та характер його поінфор-мованості стосовно політики; увагу до політично-го життя; наявність думки з більш широкого кола політичних тем; більш високу ймовірність бути втягненим у політичні дискусії; наявність більшо-го відчуття свободи обговорювати політичне життя з більш широким колом людей та ін. [1, с. 418-419]. В усіх залежностях відмінності між особами з від-носно низькою освітою й тими, хто більш осві-чений були суттєвими: “В усіх країнах і майже в усіх випадках особи з освітою не вище початкової відрізняються від тих, хто хоча б трохи навчався в університеті, тією частотою, з якою зустрічається дана установка принаймні на 20 відсоткових пунк-тів, а нерідко й значно більше” [1, с. 419]. Г Ал-монд та С. Верба підкреслюють важливість освіти як фактору, що впливає на демократичні здібнос-ті, більш того, який породжує протогромадянську тенденцію. На їхню думку: “Неосвічена людина або людина з обмеженою освітою - це зовсім ін-ший політичний актор, ніж той, хто досяг більш високого рівня освіти” [1, с. 416]. Крім того, більш високі освітні досягнення впливають на політичну компетентність і здатні замінити результати сі-мейної та шкільної політичної соціалізації. Разом з тим, було встановлено, що більш високий рівень освіти значною мірою пов'язаний з виробленням саме когнітивних компонентів громадянської куль-тури і не обов'язково афективних та оціночних, на які скоріше відчутним є вплив національного і гру-пового історичного та життєвого досвіду.

Носій громадянської культури формується в результаті політичної соціалізації, яка є процесом із доволі складним набором факторів. Щодо вищої освіти, то самий її соціалізуючий вплив, на нашу думку, має два аспекти. Перший, - не пов'язаний ані з безпосередньо політичним знанням, ані з кон-кретним напрямом фахової підготовки, - є харак-терним для вищої освіти як такої. Це формування здатності аналітичного мислення, вміння встанов-лювати причинно-наслідкові зв'язки між явищами; формування навику застосування проблемного підходу до будь-якої ситуації, розуміння її багатовимірності; розвиток вміння працювати з інфор-мацією (оцінка компетентності джерела, часу по-ходження інформації та ін.), об'єктивного підходу в оцінках та належної обґрунтованості зроблених висновків; розуміння призначення понятійно-кате-горіального апарату та правильне його використан-ня, чіткість і ясність мови; раціональність. Можна очікувати, що будучи добре розвиненими у окремо-го громадянина, дані вміння та навики так або інак-ше виступатимуть основою для формування більш високого рівня його політичної культури. Другий аспект - це безпосередньо теоретичні та актуаль-ні знання про політику, які засвоюються через вивчення відповідних дисциплін. Теза про те, що більш високий рівень освіти має надавати людині, вочевидь, й більш високий рівень соціально-гума-нітарної підготовки, останнім часом є надто непо-пулярною як серед вузькофахових представників, так і серед чиновників від освіти. Разом з тим, на думку американської дослідниці М. Нуссбаум, для того, аби у державі був реалізований принцип де-мократії, у її громадян мають бути сформовані при-наймні наступні здібності: 1) здатність розуміти, що за процеси відбуваються в середині країни та за її межами і які причини їх породжують; 2) здат-ність розуміти наслідки впливу тієї або іншої полі-тики на людей, їхню життєву практику та перспек-тиви; 3) здатність адекватно оцінювати політичних лідерів та їхні можливості; 4) здатність вирізняти дію різноманітних інформаційних та інших техно-логій і бути стійким до їхнього впливу; 5) здатність розуміти і брати на себе відповідальність за свою участь у політичному житті суспільства; 6) розумі-ти і приймати культурне, етнічне, релігійне та інше різноманіття людей і соціальних груп; 7) мати ці-лісне бачення непростої картини соціального світу тощо. Крім того, враховуючи доленосний характер, яким наділені політичні рішення, необхідно також формувати й глибоку гуманітарну складову: умін-ня уявляти усе різноманіття складних питань, що стосуються людського життя від його початку й до кінця, спираючись на велике різноманіття люд-ських доль, а не просто на узагальнені дані статис-тики [5, с. 36]. Формування цих здібностей у ви-щій школі забезпечується, крім іншого, високою якістю навчальних програм, адекватним підбором наукової літератури, високою якістю науково-ви-кладацького складу та застосуванням сучасних методик викладання, високим рівнем академічної дискусії тощо.

Розглядаючи вищу освіту як один з факторів формування громадянської, демократичної полі-тичної культури, ми також маємо вказати й на її роль щодо тих, принаймні двох особливостей со-ціального життя, які у значній мірі впливають на можливості реалізації демократії у сучасному сус-пільстві. По-перше, вся класична теорія демократії будувалася на ідеалі освіченого та інформованого громадянина, такого, який може приймати раціо-нальні рішення й має високий рівень політичної грамотності. Проте, у ХХ столітті стало можливим звернутися до емпіричних досліджень громадської думки, що їх було проведено, зокрема, Ф. Конвер- сом у 1930-х рр., Р. Берельсоном та П. Лазарсфель- дом у 1940-1950-х рр., Г Алмондом та С. Вербою у 1959-1960 рр. тощо. Реальність виявилася далекою від класичного демократичного ідеалу. Першими ж результатами стали дані, які не дуже добре ха-рактеризували середнього громадянина як щодо його інформованості так і щодо його політичної грамотності. В наслідок цього, модель інформова-ного громадянина зазнала серйозної критики, адже вона потребує від громадян незвичайного інтересу до суспільного життя, допитливості та значних зу-силь, а це робить демократію неможливою: “жор-стка вимога високого рівня залучення громадян, у той час, як повсякденні справи не дозволяють їм приділяти політиці більшу кількість часу, або про-сто не буде виконуватися, або при її виконанні бу-дуть порушуватися свободи громадян” [7, с. 17]. Аби реабілітувати свої уявлення, дослідники при-пустили, що ідеальний громадянин не є завжди активним, а скоріше потенційно активним і прояв-ляє увагу до політичних проблем лише за сигналу тривоги. Тим більше, такий ритм політичної актив-ності може бути ефективним для цілей демократії за умов якісної політичної соціалізації, коли певна кількість громадян мають ключові знання про сус-пільство та політику. Застосування таких знань у будь-який актуальний момент часу має допомагати відносно швидко отримати досить адекватну кар-тину політичної ситуації. Інше питання: як можли-во виконати це завдання?

По-друге, у 1930-1940-х рр. для багатьох екс-пертів основним було також питання про вплив ЗМІ на громадську думку. Існували небезпідставні побоювання, що розвиток сучасних ЗМІ призве-де до епохи тоталітарного панування еліт (теорія магічної кулі або ін'єкції, теорія масового суспіль-ства). Однак, порівняно з тим ефектом, на який очікували, матеріали ранніх досліджень виглядали досить обнадійливими - вплив ЗМІ фіксувався як відносно незначний. Зокрема, дослідження П. Ла- зарсфельда показали, що медіа не є такими небез-печними та всемогутніми (теорія обмежених ефек-тів) [2, с. 47-51]. Проте, дуже швидко віра в міні-мальність ефектів медіа, заперечення можливості домінування еліт у громадській думці з викорис-танням ЗМІ серйозно похитнулися. Застосовуючи різні методологічні підходи, кілька дослідницьких груп виявили докази значного впливу ЗМІ. Хоча стара модель, в якій медіа грають роль магічної кулі або ін'єкції, й не була відроджена, багато до-слідників комунікації досить високо оцінювали ефекти дій ЗМІ і тих політиків, які їх використо-вують. Так, наприклад, американський політолог Дж. Цаллер, який досліджував природу та фактори зміни громадської думки у зв'язку з виробництвом та соціальним розподілом знання і був оптимістом щодо відносної автономії громадськості, джерелом знань про політику, їх виробником вважав еліти, чиї ідеї та установки відображають ЗМІ. Саме до-мінування еліт Дж. Цаллер визначив як: “ситуа-цію, у якій еліти змушують громадян прийняти таку думку, яку вони не прийняли б, якби їм була доступна більш якісна інформація й вони могли б проводити аналіз політичної ситуації” [7, с. 466-467]. За таких умов можна прийняти найкраще рі-шення на основі доступної інформації й при цьому припуститися страшної помилки. Означена таким чином проблема виявляється дуже складною, зда-ється навіть, що безвихідною для долі демократії. Проте, іншим, принаймні протилежним відвертій маніпуляції, шляхом просто змушені йти опозицій-ні ЗМІ. Забезпечуючи простір для суспільних деба-тів, вони мають сприяти тому, аби люди на основі раціональної аргументації вирішували, якими вони хочуть бачити шляхи розвитку свого суспільства. А це, в свою чергу, визначає й напрямок урядової політики. Разом з тим, за такої моделі взаємовід-носин ЗМІ та демократії необхідно знов-таки щоб громадяни, як учасники дискусій, так і глядачі/ слухачі мали належний рівень освіти та політичної грамотності.

Проведений нами аналіз чинного Закону Укра-їни “Про вищу освіту” (далі: Закон) виявив його пріоритетну орієнтацію на потреби виробництва та бізнесу. Зокрема, Законом передбачається ре-гламентація освітньої діяльності:. з метою під- готовки конкурентоспроможного людського капіталу для високотехнологічного та інновацій-ного розвитку країни, самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства, ринку праці та держави у кваліфікованих фахівцях” [4]. Ця орі-єнтація фактично присутня в усіх розділах Закону. В Україні сьогодні впроваджується модель вищої освіти, яка є технократичною за своїм характером. Найбільш привабливими сторонами цієї моделі з точки зору її апологетів від політики, виробництва, науки, є вузька спеціалізація, “необтяжена” гума-нітарним та соціально-політичним знанням. Серед населення переваги цієї моделі освіти очевидно вбачаються у тому, що саме сильний акцент на спе-ціалізації зробить у подальшому молоду людину конкурентоспроможною на ринку праці, надасть можливість не просто знайти роботу, а й розрахо-вувати на її пристойну оплату. За умов нинішнього економічного стану в країні це виступає потужним аргументом. Проте, при впровадженні технокра-тичної моделі, сама освіта стає лише придатком до виробництва й орієнтується на суто економічні по-казники фактично повністю ігноруючи свої завдан-ня щодо передачи культури, розвитку особистості, формування політичної грамотності тощо. Хоча у самому Законі вища освіта й визначається як су-купність, у тому числі, світоглядних та громадян-ських якостей, морально-етичних цінностей, які є за складністю вищими, ніж рівень повної загальної середньої освіти, ані в Законі, ані в супутніх йому документах не прописані необхідні для цього ме-ханізми реалізації. Навпаки, впровадження Зако-ну призводить не тільки до значного скорочення кількості годин на вивчення гуманітарних та со-ціально-політичних дисциплін, але й до звуження самої можливості їх вивчати. В одній з попередніх праць нами детально проаналізовано передбачені Законом зміни щодо даного питання й колізії та проблеми, які з ними пов'язані [6]. Такі базові для формування когнітивних орієнтацій політичної культури дисципліни, як філософія, соціологія та політологія не є тепер обов'язковими для вивчен-ня студентами всіх спеціальностей у ЗВО. Вони можуть бути включені (або не включені, що зале-жить від цілого ряду об'єктивних та суб'єктивних факторів) до списку “дисциплін за вибором сту-дента” та бути обраними (або не обраними) за його власним бажанням, що теж не має повної гарантії в силу організаційних складнощів. Таким чином, сьогодні в Україні соціалізуючи можливості вищої освіти щодо політичної культури зведені до міні-муму й мають лише ймовірнісний характер.

Низький рівень гуманітарної та соціально-по-літичної підготовки населення країни накладає на нього дуже значні обмеження й несе в собі ряд серйозних загроз. Хоча сама демократія наразі за-лишається ідеалом суспільно-політичного устрою, широке громадянство та достатньо високий рівень участі населення в політиці вже є однією з ознак сучасної демократичної політичної дійсності. Тому соціально-гуманітарні засади мають високу значи-мість. Відмова від гуманітарних та соціально-по-літичних складових освіти з рештою призводить до втрати людьми їхньої суб'єктності й неспро-можності реалізувати свій громадянський потенці-ал. Французькі дослідники ще наприкінці 60-х рр. минулого століття відмічали, що технократична модель освіти є дуже зручною для правлячого кла-су, і не тільки в силу її економічності, але й тому, що вона створює найбільш сприятливі умови для розв'язання політичних проблем та утримання вла-ди. Оскільки освіта широких мас зводиться в осно-вному до оволодіння професійними навиками, їхня культура консервується на досить низькому рівні, вони опиняються приреченими на ерзац культуру - так звану масову культуру. Правляча еліта, маю-чи у своєму розпорядженні чисельні ЗМІ, отримує у цьому випадку найбільш сприятливі умови для того, аби використати культурну прогалину у сво-їх політичних інтересах, маніпулюючи свідомістю людей, адаптуючи їх до вигідних для себе ціннос-тей [8, с. 319]. При цьому, девальвуючи освіту для більшості, еліта спроможна забезпечити повноцін-не всебічне навчання своїх нащадків у відповідних закладах з фундаментальною гуманітарною та со-ціально-політичною підготовкою - приватних або державних, переважно за кордоном.

Впровадження в Україні технократичної моделі освіти, пов'язане з прагненням залучитися до сві-тових освітніх тенденцій. Сьогодні ж вони є у тому числі й такими, що: “Практично в усіх країнах сві-ту у початковій та середній школі, в коледжах та університетах скорочується об'єм вивчення гума-нітарних наук і різних видів мистецтв ... держави беруть курс на короткотермінову рентабельність і формують корисні, такі, у яких існує найбільша по-треба, уміння, необхідні для отримання прибутку” [5, с. 13]. Результатами такої моделі освіти стають, зокрема, обмеженість поведінкового репертуару і миследіяльнісних стратегій, а також формальний, суто технічний підхід до рішення складних про-блем людського життя, так званий “екстремізм простих рішень” [9, с. 36-37]. У зв'язку з цим М. Нуссбаум вважає, що освіта, яка націлена ви-ключно на досягнення економічної ефективності в рамках світового ринку виховує у людей якості, які загрожують самому існуванню демократії і без-умовно заважають створенню достойної світової культури [5, с. 151].

Таким чином, в результаті тих змін, що відбува-ються сьогодні в сфері вищої освіти України (та й освіти взагалі), можна очікувати формування такої політичної культури, яку характеризуватиме над-звичайно низький рівень політичної грамотності (когнітивний компонент) населення, зокрема, тієї його частини, яка займає важливі позиції у сус-пільстві і здатна здійснювати вплив на інших. Хоча у сучасної демократії багато проблем і словоспо-лучення “криза демократії", “хвора демократія”, “синдром демократичної втоми” та ін. набули вже широкого розповсюдження в науковій літературі, демократія все одно наразі вважається “кращою серед гірших” форм правління, вченими розробля-ються різні теорії демократії, відбувається пошук оптимального способу поєднання легітимності представництва - участі представників народу в управлінні державою, з вимогами ефективності - їхньою здатністю швидко й успішно розв'язувати проблеми суспільства. Незважаючи на це, зазначе-ний вище тип політичної культури значно усклад-нюватиме практичну реалізацію ідеї демократії, а впровадження демократичних інститутів та прин-ципів демократії в українське законодавство носи-тимуть досить формальний характер.

Разом з тим, впровадження технократичної моделі освіти може бути пов'язане з формуван-ням технократичної влади: “Технократи займуть місце політиків у парламенті й будуть управляти країною, не турбуючись про вибори, пропонуючи рішення, розраховані на довгу перспективу, про-водячи непопулярні реформи. Управління країною стане в їхніх руках питанням civic engineering, “ме-неджменту з усунення проблем” [3, с. 13-14]. На думку бельгійського вченого Д. Ван Рейбрука, фак-тично будь-яка сучасна національна держава на-була технократичного відтінку за рахунок того, що ряд компетенцій було передано з демократичного поля у деяке інше місце: зросла влада центральних банків, Європейської комісії, МВФ та ін., які не будучи виборними органами багато у чому сприя-ють послідовній технократизації прийняття рішень [3, с. 14]. Хоча політика як така є чимось більшим ніж хороше управління, - рано чи пізно в ній по-стають й питання морального вибору, - технокра-тична влада “під прикриттям” скоростиглої еконо-мічної ефективності зводить політику до простого менеджменту, а питання “демократії де факто” вза-галі вилучається з порядку денного.

Подальший розвиток досліджень ми бачимо у вивченні того, як сучасні освітні реформи можуть вплинути на соціальну структуру суспільства та які наслідки це матиме для реалізації політики де-мократії в Україні.

Список використаних джерел

освітній демократія політичний

1.Алмонд Г. Гражданская культура: политические установки и демократия в пяти странах / пер. с англ.

Е. Генделя. М.: Мысль, 2014. 500 с.

2.Бакулев Г. П. Массовая коммуникация: Западные теории и концепции. М.: Аспект Пресс, 2005. 176 с.

3.Ван Рейбрук Д. Против выборов: дело демократии. Москва: Ад Маргинем Пресс, 2018. 106 с.

4.Закон України “Про вищу освіту” від 01.07.2014 р. №1556-УП. Відомості Верховної Ради України. 2014. №37-38. ст.2004. Режим доступу: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/1556-18#n2

5.Нуссбаум М. Не ради прибыли. Зачем демократии нужны гуманитарные науки. М.: “Государственный университет - Высшая школа экономики (ГУ ВШЭ)”, 2014. 192 с.

6.Фабрика А. А. Можливі наслідки реалізації нового підходу до вивчення циклу гуманітарних та соціально- економічних дисциплін у вишах. Гілея. 2016. Вип. 105 (2). С. 304-307.

7.Цаллер Дж. Происхождение и природа общественного мнения. / пер. с англ. А. А. Петровой. М.: Институт Фонда “Общественное мнение”, 2004. 559 с.

8.Шубкин В. Н. Социология и общество: Научное познание и этика науки. Монография. М.: ЦСПиМ, 2010. 424 с.

9.Шувалов А. В. Принцип симфонии в системе образования: Философско-педагогическое эссе. Вестник ПСТГУIV: Педагогика. Психология. 2011. Вып. 1 (20).

Размещено на Allbest.ru