Педагогічна антропологія К.Д. Ушинського в контексті фундаментальних педагогічних теорій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Педагогічна антропологія К.Д. Ушинського в контексті фундаментальних педагогічних теорій*

Василь Онищенко

Філософсько-педагогічні ідеї, які концептуалізуються і тематизуються у сучасній філософії освіти, певною мірою втілюються в контексті фундаментальних педагогічних теорій [1]. Однією із фундаментальних педагогічних теорій є педагогічна антропологія, започаткована видатним вітчизняним педагогом ще в XIX ст. К. Д. Ушинським (1824-1870) [4-7].

Зв'язок педагогіки з антропологічними науками, в яких вивчається тілесна, психічна і духовна природа людини, найбільш повно розкрита К. Д. Ушинським, який наголошував, що “предметом виховання є людина, і якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона повинна насамперед пізнати її також у всіх відношеннях” [7, c. 23]. Знати людину у всіх відношеннях означало для видатного психолога і педагога вивчення її фізичних (тілесних) психологічних (психічних, душевних) і духовних (ноологічних) особливостей. Педагогіка, яка організовує цілеспрямоване виховання і навчання людини, має використовувати досягнення наук про людину (антропологічних наук).

Педагогічна антропологія К. Д. Ушинського, зазначав В. А. Роменець, будучи оригінальним твором, увібрала на свої сторінки плідні ідеї світової філософської, наукової і художньої культури. Будь-яка однобічність недопустима у педагогічній антропології, адже йдеться про пізнання й виховання людини в її праві на неповторне вираження своєї особистості, у праві на самовизначення у самопізнанні і самостворенні. “Перед читачем, - писав В. А. Роменець, - унікальна праця: людина постає в ній у всебічності своєї природи: тіла й душі, душі і духа, в своєму індивідуальному розвитку, що відображає історичний рух людства” [2, c. 261].

Подаючи величезний матеріал своєї педагогічної антропології, К. Ушинський обережно і поступово будує саму систему викладу. Спочатку описуються фізіологічні явища, потрібні для розуміння психічних, далі - психофізичні (психічні) й нарешті, духовні [7, c. 53]. Ця старовинна арістотельсько-авіценнівська структура капіталь-ної праці К. Ушинського вступить, мабуть, і в ХХІ ст., зазначав В. А. Роменець [2, c. 264].

У ноологічній за своєю сутністю і спрямуванням капітальній праці К. Д. Ушинського послідовно розкри-ваються: 1) психофізичні і психологічні процеси усвідом-лення людини, починаюч з простих вихідних почуттів і завершуючи складними розумовими процесами; 2) почуття сердечні і розумові; після роз'яснення природи бажань і волі К. Д. Ушинський вводить структуру духовних особливостей людини й цим завершує індивідуальну антропологію; 3) духовні особливості людини, що виражають потяг її до Істини-Блага-Краси [2, c. 264].

Педагогічну антропологію К. Д. Ушинського пронизують християнські мотиви. Релігійні почуття і переживання К. Ушинський мислить як притаманні кожній душі, вони показують її психологічні основи потягу до Бога, зазначає В. А. Роменць [2, c. 268]. “Те, що феномологічно постає в теорії Ушинського як результат досліджень, є зрештою, головною засадою розвитку, формування й виховання людської духовності. Релігійність - не зовнішній компонент психологічної теорії Ушинського, вона пронизує наскрізь міркування цього видатного психолога-мислителя й показує як незмірно далекого від позитивістських пошуків його епохи. Психологія (як і педагогіка - слід додати, - В. О.) втрачала у своїй духовності рівно стільки, скільки вона втрачала релігію як предмет свого дослідження” [2, c. 268].

Розглядаючи педагогіку як науку і мистецтво, слід зазначити, що як наука так і мистецтво має свої теорії. “Будь-яка практична діяльність, - зазначав К. Д. Ушинський у передмові до своєї “Педагогічної антропології”, - що прагне задовольнити вищі моральні і взагалі духовні потреби людини, тобто ті потреби, які належать виключно людині і становлять виключні риси її природи, це вже мистецтво. У цьому розумінні педагогіка буде, звичайно, першим, вищим з мистецтв, бо вона прагне задовільнити найбільшу з потреб людини і людства - їхнє прагнення до вдосконалення у самій людській природі: не до вираження довершеності на полотні або в мраморі, але до вдосконалення самої природи людини - її душі й тіла; а вічно передуючий ідеал цього мистецтва є довершена людина” [4, c. 22].

Мистецтво прагне творити те, чого ще немає, і перед ним у майбутньому майорить мета та ідеал його творчості. Теорія, зауважує К. Д. Ушинський, може бути однобічною, і ця однобічність їй навіть буває дуже корисна, освітлюючи особливо той бік предмета, який інші залишили в тіні; але практика повинна бути по можливості всебічною. Звідси випливав важливий методологічний імператив педагогічної антропології Ушинського: “Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна попереду пізнати її також в усіх відношеннях. У такому разі, зауважать нам, педагогів ще немає, і не скоро вони будуть. Це дуже можливо: а проте твердження наше справедливе” [4, c. 28].

Педагогіка як мистецтво є найскладнішим й найнеобхіднішим з усіх мистецтв. Але мистецтво виховання спирається на науку. Як мистецтво складне й обширне, воно спирається на безліч обширних і складних наук; як мистецтво, воно, крім знань, вимагає здібностей й нахилу, і як мистецтво ж, воно прагне до ідеала, якого намагаються досягти і який цілком недосяжний: до ідеала довершеної людини [4, c. 34]. Вихователь повинен прагнути пізнати людину такою, якою вона є в дійсності, з усіма її слабкостями і в усій її величі, з усіма її буденними, дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами.

Великий педагог і великий духовний Учитель К. Д. Ушинський наголошував, що вихователь повинен знати людину в сім'ї, в суспільстві, серед народу, серед людства й на самоті зі своєю совістю; у будь-якомі віці, у всіх класах, у всіх становищах, в радощах і горі, в приниженні й у величі, в розквіті сил і в недузі, серед необмежених надій і на смертному одрі, коли слово людської втіхи вже безсиле. Він повинен знати спонукальні причини найбрудніших і найвищих вчинків, історію зародження злочинних і великих думок, історію розвитку будь-якої пристрасті й будь-якого характеру. Тільки тоді буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу - а ці засоби величезні! [4, c. 36].

Педагогічно-антропологічне пізнання передбачає особистостіне ставлення до предмету дослідження, до реалізації доленосної особистостіно-орієнтованої системи виховання-освіти-навчання. Ця особистістісна самоактуалізація і самореалізація є, по-перше, свобідно-вольовою, творчо-вольовою, смислотворчою і не провокується жодноою примусовістю; по-друге, виховання-освіта-навчання передбачає істотну зміну людини як суб'єкта і носія фундаментальних ноологічних здатностей: уяви-інтуїції-розуму, віри-совісті-волі, любові-радості-надії. Педаго-гічна антропологія формулює свої навчально-освітньо-виховні імперативи, стверджуючи, що виховання дітей, підлітків, юнаків спрямовується на суб'єкт-суб'єктне формування у них духовності, самостійності, відповідаль-ності, духовно-розумної принциповості і почуття власної гідності (зокрема, національної), творчої активності, аналітичного та синтетичного мислення тощо.

У християнській антропології і ноології постають глибинні проблеми і таємниці людини, з усіма драмами і трагедіями. Людина у цьому розумінні є істотою трагічною, непристосованою до світу, в якому вона живе. У людині є трагічний конфлікт не лише зі світом і природою, але й із самою собою. Людина є людиною як носій духа, як духовна істота. Дух проявляється в особистості, котра переборює себе і світ. Людина живе у вічному протесті проти дійсності, людина є істотою амбівалентною, а відтак роздвоєною і ослабленою.

Педагогічна антропологія взасадничується християнсько-філософською антропологією, яка виходить із якісного виокремлення людини із природи, із розуміння людини як образу і подоби Божої.

Якщо людина створена за образом і подобою Божою, то потрібно лише уважніше придивитися до початків нашого духовного розвитку і пізнання, які надають нам психологія і ноологія дитинства, отроцтва та юності. Уже в дитячому віці починається роздвоєння (поляризація) цілісної духовності людини на темну і світлу складови ноосфери. Духовне начало в людині не є безособовим. Воно є особистістним (персоналістичним). Людина як дух-душа-тіло вкорінена в природне космічне буття, в структуру Божої Світобудови. Окрім цього, ми живемо у світі гріхопадіння, який перебуває у стані зла. А тому проблема добра і зла є не лише богослов-ською чи філософською проблемою, й істотною мірою педагогічною. Адже саме педагоги щоденно мають справу з проявами добра і зла, навчаючи та виховуючи молодь.

У навчанні-освіті-вихованні людини здійснюється найбільш повний розвиток усіх її тілесних, душевних і духовних здатностей і сил. Педагогіка є атрибутивно антропологічною наукою, особливою наукою та особливим мистецтвом (завжди творчо-вольовим і смисло-творчим) про становлення і розвиток людини. Основоположною ідеєю педагогічної антропології ми приймаємо християнське розуміння людини як образу і подоби Божої, людини як триєдиної істоти - духа-душі-тіла.

Вивчення людини, знайомство із принциповими концепціями антропології (людинознавства) взагалі і філософської антропології, зокрема, є вкрай необхідним для кожного педагога, для розвитку педагогічної науки. Про таку велику необхідність антропологічних знань яскраво писав В. О. Сухомлинський: “Дивно і незрозуміло, чому в час самоутвердження особистості школа не дає людині ніяких знань про неї, про людину, зокрема про те специфічне, що підносить людину над світом живого: про людську психіку, мислення й свідомість, про емоційну, естетичну, вольову і творчу сферу духовного життя” [3, c. 377].

Педагогічна антропологія спрямовується на з'ясування становлення і розвитку тілесно-душевних сил і здібностей дитини, підлітка, юнака. У відповідності із триєдиною сутністю людини як тіла-душі-духа здійснюється розвиток особистості шляхом творчо-вольового і смисло-творчого рефлексивного усвідомлення самої себе. Особистість не визначається лише окремими та ізольованими тілесно-душевними чи душевно-духовними функціями. Особистісний синтез - це винятково людська активність, ноологічна самоактуалізація і самореалізація - духовно-розумна, морально-духовна та духовно-естетична.

Сучасна психологія і ноологія виявляють основоположні закономірності розвитку особистості, становлення її характеру на різних вікових етапах онтогенезу. Дослідження глибинної природи людського знання і пізнання виводить нас за межі психологічного і абстрактно-гносеологічного рівня. Тут ми входимо в метапсихологічний ноологічний (духовно-пізнавальний і духовно-розумний) контекст пізнання-буття, любові до буття, буттєвої радості, входимо в нову ієрархію вартостей. Це зобов'язує нас до постійного вдосконалення виховання-освіти-навчання, до розвитку тілесно-душевно-духовної структури людини.

Педагогічно-антропологічне пізнання передбачає особистостіне ставлення до предмету дослідження, до реалізації доленосної особистостіної системи виховання-освіти-навчання. Ця особистістісна самоактуалізація і самореалізація є, по-перше, свобідно-волійною, творчо-вольовою, смисло-творчою і не провокується жодною примусовістю; по-друге, виховання-освіта-навчання передба-чає істотну переміну людини як суб'єкта і носія уяви-інтуїції-розуму, віри-совісті-волі, любові-радості-надії. Педагогічна антропологія формулює свої навчально-освітньо-виховні імперативи, стверджуючи, що виховання дітей, підлітків, юнаків спрямовується на суб'єкт-суб'єктне формування у них духовності, самостійності, відповідальності, духовно-розумної принциповості і почуття власної гідності (зокрема, національної), творчої активності, аналітичного та синтетичного мислення тощо. педагогічна антропологія ушинський

Ноологічні виміри життя невід'ємні від смислу і призначення людини. Земне і небесне, тимчасове і вічне перетинаються в людині і в усій історії людства. Цим визначається ноологічна основа виховання в цілому. Тут у всій своїй всеохопності ставиться питання про співвідношення натурального (природного) і надприродного в людині. І тут постає важливе завдання не лише психологічного а й ноологічного розвитку людини на таких засадах, які надає нам християнська антропологія і ноологія.

У світлі християнської антропології природа людини розглядається інакше, ніж у натуралістичному (матеріалі-стичному) її розумінні. І хоча кращі представники науки про людину і визнають духовну складову як основу її єства, але на сьогоднішній день ми не маємо належним чином розробленої педагогіки духовності. Духовне начало організує всю сутність людського єства, є джерелом особистості людини, її ноосферою. Всі ці питання можна правильно окреслити і зрозуміти лише розглядаючи людину як образ і подобу Божу. Образ Божий в людині дає їй начало особистості, якого немає у тваринному світі.

Виходячи із християнського розуміння особистості людини як безумовно цінного, самоцінного автономного суб'єкта, здатного за своєю свобідною вірою-совістю-волею наближатися до небесного, боголюдського єства, ми можемо констатувати імператив трансценденції людини - постійного виходу за свої природні і соціальні зумовленості. У рамках філософсько-педагогічної ноології цей імператив трансфор-мується у культурно-освітній імператив виховання і навчання: “від людини розумної до людини духовної”. А тому справжнім шляхом для людини може бути лише шлях постійного духовно-вольового зусилля самоактуалізації і самореалізації себе як богоподібної істоти. Тобто ціллю, смислом людського існування-екзистенції-трансценденції, людського земного життя-пізнання є прагнення до тої досконалості, про яку Спаситель говорить нам: “Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Матвія. 5:48).

В якості методології науки педагогіки К. Ушинський обрав християнську антропологію. У своїх дослідженнях вчений обґрунтував думку, згідно з якою людина є духовним феноменом. А тому духовний розвиток особистості не може відбуватися без віри, оскільки віра завжди залишається первинною силою людського життя. Віра - це постійне тяжіння людини до Бога, вона визначає її життя, погляди, прагнення і вчинки, світогляд у цілому. Виховання віри є основоположним у становленні та розвитку національного духовного характеру. Процес віроосвіченості нескінченно довгий. Він може продовжуватися ціле життя. Тому в дитини з самого початку життєвого шляху необхідно цілеспрямовано виховувати здатність усвідомлювати предмет своєї віри і таку віру, яка сприятиме формуванню у неї справжніх духовно-моральних цінностей, які досягаються любов'ю, духовною любов'ю до Бога і людей. Віра і любов пов'язані в одне ціле. Видатний педагог доводить, що не емпіричні і не фантастичні положення мають визначити долю, життя людини, а передусім її виховання і самовиховання. Отже, дитина не є лише об'єктом а й суб'єктом виховання, тому потребує всебічного пізнання і розвитку.

У контексті християнської педагогіки К. Д. Ушинський зазначав, що традиційно великий вплив на моральне виховання особистості в Росії здійснювала релігія. Водночас він був занепокоєний тим, що роль релігії, Церкви значно знизилась. Це приносить велику шкоду не лише окремій особистості, а й усьому суспільству. Людина досягає своєї моральної досконалості тоді, коли її виховання буде міцно зв'язаним з життєвими інтересами народу, патріотизмом. Патріотизм, як стан радісної любові і піднесеної творчості, є станом духовним; і тому він може виникнути лише за умов особистісної і соціальної свободи. У патріотичній єдності люди люблять свій народ в його духовній своєрідності і вірять в духовно-моральну силу і духовну творчість народу.

На основі розуміння сутності людини видатний педагог формував завдання виховання. Головним із них К. Ушинський вважав підготовку людини до актуального, вільного, гідного життя. Вчений доводив, що педагоги мають враховувати життєві права, потреби, вікові особливості дітей, уникати однобічності у процесі виховання. „Ні в чому, можливо, однобічний напрям знань і мислення не є таким шкідливим, - писав К. Ушинський, - як у педагогічній практиці. Вихователь, який дивиться на людину через призму фізіології, патології, психіатрії, так же неправильно розуміє, що таке людина і які потреби її виховання, як і той, хто вивчав би людину лише на основі великих творів мистецтв і великих історичних подій і дивився б на неї взагалі під кутом зору великих, звершених нею справ” [7, с. 33. Реалізацію цього завдання з урахуванням психолого-педагогічних особливостей дитини К. Ушинський вважав найбільш складним, але і найбільш необхідним.

Виховання лише тоді є продуктивним процесом підготовки до життя, коли воно дає передусім справжні знання про дійсність, коли людина стає здатною розумово удосконалюватися, набуває духовно-моральних, культурних цінностей. Отже, до більш конкретних завдань виховання К. Ушинський відносить: моральне, розумове та естетичне.

Моральне виховання педагог вважав провідним у всьому процесі формування особистості. “Ми рішуче висловлюємо переконання, - писав К. Д. Ушинський, - що моральний вплив є головним завданням виховання, набагато більш важливим, ніж розвиток розуму взагалі, наповнення голови пізнаннями і пояснення кожному його особистісних інтересів” [6, с. 31].

Початки морального виховання дитина отримує в сім'ї. Сім'я - це природний союз, який утворюється на засадах любові, віри, свободи. Чим міцнішим є цей союз, тим більші можливості він має для морального виховання дитини. Саме в колі сім'ї пробуджуються сили душі індивіда, тут дитина починає любити, вірити, тут закладаються першооснови волі й характеру, тут головні джерела майбутнього щастя і нещастя, тут із маленької дитини виростає велика моральна особистість, або ж негідна людина.

К. Ушинський вважав, що сім'я - це жива “лабораторія” людських доль, проте біда полягає в тому, що не кожна сім'я володіє мистецтвом виховання; є сім'ї, в яких батьки дали дітям можливість фізичного існування, але не дали духовно-морального. Особливо негативний вплив на моральний розвиток дитини здійснює розклад (розпад) сім'ї, втрата духовної приналежності. Сім'я внутрішньо з'єднана любов'ю і щастям - це школа духовно-морального здоров'я, вона є джерелом творчості і щастя людини. Моральне виховання, вважав К. Ушинський, має сформувати в особистості почуття обов'язку, відповідальності, честі і гідності, справедливості тощо.

У творчому доробку К. Ушинського виразно постає питання естетичного виховання особистості, яке педагог пов'язує зі всіма формами і напрямами виховного впливу, особливо з етичним. Він справедливо писав, що “… все естетичне у відносинах між людьми, гарне у вчинках і є мораль. Гарне не може бути аморальним і моральне не може бути не гарним” [5, с. 180]. Саме такий підхід дозволив вченому зробити висновок про те, що естетичне виховання - це результат систематичного розвитку всієї природи людини в цілому, а не прищеплення в ній якихось особливих естетичних сприймань, почуттів, смаків і т. ін. Тому критично ставився до тих авторів, які поняття вихованої людини ставили в залежність від зовнішніх ознак (вміння гарно зав'язати краватку, модно одягатися, подобатися жінкам і т. ін.). Для правильного розуміння поняття “естетично вихована людина” К. Ушинський послуго-вувався передусім виявом внутрішнього світу людини (гуманний світогляд, прекрасні думки, ідеї, вчинки тощо). Зазначимо, що і сьогодні естетика особистості, її поведінки, духовного багатства - питання першорядне, адже часто не лише молода людина, а й доросла не дотримується естетики спілкування, чинить брутально, цинічно. Це свідчить про те, що у людини не сформовано естетичне почуття, естетичний ідеал прекрасного. Справжній людині має бути притаманним прагнення до краси, воно допомагає їй побачити навколишній світ у гармонії і дисгармонії, але все-таки активно сприймати і перетворювати цей світ у напрямі прекрасного і піднесеного.

К. Ушинський розумів універсальність естетичного начала, але для того, щоб діти могли це бачити, а потім реалізувати в житті, вимагається чітке визначення таких начал, основ, а також засобів впливу. З цього приводу педагог наголошував, що естетично діяти прямо на дітей важко, і що потрібно передусім дорослих освічувати естетично. Статуї, картини, природа діють на дорослих скоріше, а вони вже вносять ці впливи в життя, в слова, в рухи тіла, у домашнє коло, в одіж, у ставлення до дітей, і вже в цій формі діти сприймають прекрасне.

Такий підхід розкриває цілу програму дій для вихователя: по-перше, необхідність його високої загальної й естетичної культури; по-друге, розуміння сутності естетичного виховання в різні періоди життя людини; в-третіх, вміння визначити головні засоби і форми цього виховання для конкретного етапу розвитку; і, врешті-решт, чітко сформульована думка про те, що вихователь є посередником між прекрасним і дітьми, він керує формуванням естетичного ставлення людини до дійсності, використовуючи свій особистий приклад, природу, усну народну творчість, мову, мистецтво. Вихователь безпосередньо вносить естетичний елемент у свої відносини з дітьми, адже естетичні, духовно-моральні відносини учителя і учня - це запорука правильного естетичного виховання.

Важливим засобом естетичного виховання К. Ушинський вважав природу. Педагог любив організовувати з учнями екскурсії по рідному краю. Він доводив, що природа розвиває спостережливість, збагачує людину яскравими образами, які сприяють не лише естетичному, а й розумовому розвитку. Проте, щоб природа естетично впливала на дитину, учитель має провести велику попередню роботу з учнями, підготувати їх до сприймання прекрасного. Дитину треба навчити правильно сприймати естетичне не лише в природі, а й суспільстві, людських відносинах, діяльності. Не варто, уникати оцінки анти-естетичного у спілкуванні, людських вчинках тощо.

З великою увагою К. Ушинський ставився до розумового виховання, яке є важливою складовою всебічного розвитку особистості, підготовки її до життя і праці. Розумове виховання передбачає розвиток пізнавальних здібностей учнів, їх мислення, аналізу, рефлексії й саморефлексії. К. Ушинський вважав, що найінтенсивніше відбувається розумовий розвиток під час виконання пізнавальних і проблемних завдань, коли дитині необхідно виявити творчий підхід, ініціативність і самостійність думки. Головне завдання школи, писав великий педагог, полягає в тому, щоб пробудити розумові здібності учнів до самодіяльності і прищепити їм звичку до неї, вказуючи, де слід, шлях, але не тягнути їх на налигачі.

Основними чинниками, що визначають продуктивність розумового виховання, є науковість і різноманітність засвоюваних знань застосування такої методики навчання, яка забезпечує активність і самостійність пізнавальної діяльності, стимулювання інтересів, створює позитивний клімат навчання. К. Ушинський віддавав перевагу діяльному, активному навчанню. Прагнення до активності властиве всім живим істотам, у людини воно набуває особливого характеру і визначає весь процес її розвитку. В дитинстві це прагнення виявляється з особливою силою, і К. Ушинський розглядає його як „Основний закон дитячої природи”. Дитина вимагає діяльності щомиті і втомлюється не від діяльності, а від її одноманітності та однобічності. Педагог робить висновок про те, що чим менша дитина, тим різноманітнішою повинна бути діяльність на уроках та коротші і самі уроки. Хочеться з цього приводу зазначити, що, на жаль, ця настанова великого ученого і практика навчання грубо порушується в українських школах. Майже щоденно учням 6-7-х класів планується по шість, а то й сім уроків, що є і фізіологічно, і психологічно, і розумово поза межами можливостей дитини. А ще гірше те, що ці уроки відбуваються одноманітно, не цікаво, формально, саме так, як писав про них К. Ушинський ще в середині ХІХ століття: “Учитель тлумачить новий урок: учні, знаючи, що знайдуть цей урок у книзі, намагаються тільки дивитися на вчителя й не чути жодного слова з того, що він говорить. Тлумачачи вдвадцяте одне й те саме, вчитель, природно, не може говорити з тим піднесенням, яке симпатично збуджує увагу слухачів… Він дбає тільки про те, щоб більшість його учнів знала предмет, а як прийде до них це пізнання, - йому зовсім байдуже” 6, с. 25.

Послідовниками К. Ушинського в Україні були Х. Д. Алчевська, С. І. Васильченко, Б. Д. Грінченко, М. І. Демков, М. О. Корф, Т. Г. Лубенець, С. І. Миропольський, С. Ф. Русова та ін. Зокрема, Христина Данилівна Алчевська все своє життя віддала справі народної освіти. У 1862 р. вона відкрила Харківську жіночу недільну школу (безплатну). Ця школа понад півстоліття була прогресивним педагогічним центром освіти дорослих.

Подальші ноологічні мотиви педагогічної антропології К. Д. Ушинського докладно й грунтовно досліджувалися у працях С. Л. Франка, В. В. Зеньковського, Г. І. Ващенка, В. А. Роменця, Г. П. Васяновича та ін.

Література

Онищенко В. Д. Фундаментальні педагогічні теорії : монографія / Василь Денисович Онищенко. - Львів: Норма, 2014. - 356 с.

Роменець В. А. Історія психології XIX - початку XX століття. - К.: Вища школа, 1995, - 614с.

Сухомлинський В. О. Вибрані твори. В 5 т. Т. 3. / В. О. Сухомлинський. - К.: Рад. школа, 1977. -- 670 с.

Ушинський К. Д. Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології. Твори в 6 т. - Т. 4 / К. Д. Ушинський. -- К. : Рад. школа, 1952. -- 518 с.

Ушинський К. Д. Матеріали до третього тома “Педаго-гічної антропології”. Твори: У 6 т. Т. 6. К.: “Рідна школа”, 1955. - 616 с.

Ушинский, К. Д. Педагогические сочинения: в 6 т. - Т 2. - М.: Пед-ка, 1988. - 414 с.

Ушинский К. Д. Человек как предмет воспитания: Опыт педагогической антропологи. Собр. соч.: В 11 т. - Т. 8.- М.: Изд-во АПН РСФСР, 1950. - 778 с.

Размещено на Allbest.ru