Формування риторичної компетентності особистості майбутнього фахівця в умовах сучасної освітньої парадигми

Водночас, аксіоматичною є думка про те, що існування й розвиток будь-якого соціуму неможливі без урахування принципів, які орієнтують на особистість, її загальну культуру, мораль і етику, гуманізм, вихованість, національну свідомість. У цьому аспекті значна роль щодо виховання, навчання, формування суспільної активності, творчості, патріотизму, мовленнєвої шляхетності молоді належить риторичній особистості викладача. Саме його інтелектуальний і моральний потенціал, риторична майстерність і мистецтво переконування через слово української культури, сповнене прозаїчної та поетичної розкоші творів І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Мирного, М. Стельмаха, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Л. Українки, О. Олеся, В. Симоненка, Л. Костенко та інших митців стають засадничими якостями щодо формування національно-ментальних чеснот особистості українця. Першою й визначальною умовою розвитку риторичного потенціалу фахівця є зразкове мовлення, приклади для наслідування, джерело пізнання. Таким взірцем має бути рівень риторичного потенціалу викладача вищої школи, його вміння оперувати лексичними і граматичними конструкціями, культуромовний і соціолінгвістичий потенціал, українознавчий світогляд, а також риторична компетентність загалом, яка визначається психолінгвістичними, когнітивно-комунікативними й дидактичними критеріями.

Сучасна освітня парадигма, яка знаходиться на етапі модернізації, реалізації інноваційних педагогічних і навчальних технологій, зобов'язує майбутнього фахівця розвиватися як риторична особистість. І в цьому аспекті варто розглянути психологічні характеристики студента як суб'єкта педагогічної взаємодії, а саме: питання, що пов'язані зі з'ясуванням ролі та місця мотивації навчально-пізнавальної діяльності. Студентам різних спеціальностей властиві потреби і бажання брати участь у спільних обговореннях, дискусіях, висловлювати власні думки, тим самим виявляти свою індивідуальність, презентувати себе у студентському колективі. Це є важливим мотиваційним стимулом до вивчення риторики майбутніми фахівцями, особливо до формування й подальшого розвитку й удосконалення професійного мовлення засобами української мови. Чітко окреслюємо складові психолого-педагогічних чинників риторичної особистості фахівця, зокрема визначаємо такі з них, як особистісно- індивідуальні якості, особистісно-соціальні якості, спеціалізація мовленнєвого процесу, інтенсифікація освітнього процесу.

Психолінгвістичний аспект окресленої теми орієнтує на послуговування терміном «текстовий стереотип», який, на нашу думку, доцільно розуміти як особливий самоорганізований психологічний механізм, що сприяє «укладанню» різноманітної інформації, зокрема професійно важливої, яка надходить із тексту. Одним із основних виявів комунікативної спрямованості навчання вважаємо текстоцентричний підхід до розвитку професійного мовлення. Риторика як об'єкт вивчення має бути представлена ретельно відібраним, системно організованим матеріалом, центральною ланкою якого є текст. Текстоцентричний підхід до мови передбачає підбір текстів-зразків, що мають типологічні характеристики певних жанрів мовлення, і подає мову як систему підсистем, що функціонує в різних сферах комунікації.

Формування й розвиток риторичної особистості майбутнього фахівця повною мірою залежить від соціальних умов. Будь-які зміни в суспільстві не можуть відбуватися без мови, яка є головним знаряддям соціологізації - перетворення істоти в члена суспільства. Узагалі неможливо уявити існування людини, народу, нації без мови, адже мова стимулює індивідувальну і громадську свідомість, спонукає її до певних дій. Мова стала для людини не тільки засобом спілкування, збереження й передачі інформації, історичного досвіду, а й засобом керування поведінкою людини.

Усебічний розвиток особистості є проявом суспільної необхідності розвитку соціальної системи і є внутрішнім джерелом розвитку в соціально-продуктивній діяльності. Духовний світ людини, що формується під впливом об'єктивних процесів життєдіяльності, виступає активною силою в її перетворювальній діяльності, у ході якої змінюється не тільки довкілля, а й сама особистість. І тут невід'ємним компонентом є мова, яку людина взяла від батьків, від родини.

Освітня мовна парадигма в Україні має складну і давню історію. Ще починаючи з часів існування Київської Русі, такі відомі просвітники, як Ярослав Мудрий, Іларіон Великий, Володимир Мономах започаткували просвітництво рідною мовою. Продовжили їхню справу братські школи, інтелектуали Києво-Могилянської академії. Саме Києво-Могилянська академія є центром науки і культури всієї Європи, а це свідчить про високий рівень освіти в Україні.

Так, відповідно до постановки і розв'язання основних завдань проблеми розвитку професійної риторичної компетентності основних носіїв кодифікованої української мови - фахівців і залежності нормативних мовленнєвих актів від впливу соціальних явищ і чинників досить важливою в сучасній соціолінгвістиці є теорія У. Лабова, який розробив концепцію розвитку мови на основі живої мови її носіїв. Усі зміни у структурі мови вчений рекомендує пов'язувати зі змінами в колективі, що користується цією мовою. Мовні зміни автор поділяє на етапи:

а) початок змін - в обмеженій групі колективу, де засвоюються мовні форми усіма членами;

б) наступні покоління сприймають мовні зміни як особливості мови попередників;

в) під впливом новизни відбувається перебудова у фонологічній системі мови.

Зміни форм мовленнєвих кліше стають зразками, яких дотримується група з найвищим соціальним статусом, тобто зразками, які є престижними. Крім того, та частина суспільства, що прагне поліпшити мову і бере за зразок мову груп, які стоять вище в соціальному стані. Тож у мовних змінах, що виникають під впливом соціальних змін, знаходять відображення зміни в політичному і соціальному житті людей, а також те, як ці зміни віддзеркалені в їхній свідомості.

Не можна не констатувати соціальність мови в аспекті особистісного бачення як напряму «людина, яка говорить і навчає». Слід підкреслити, що мовленнєву діяльність не можна вивчати, обмежуючись розглядом окремої особистості. Недостатнім буде й розгляд індивідуальної взаємодії, який, в основному, є предметом символічного інтеракціонізму. Необхідно брати до уваги соціальний контекст рівня мовлення риторичної особистості. Індивід народжується вже адаптованим до членороздільної мови, але ще без членороздільної мови. Мова, з однієї сторони, являє собою складну систему засобів висловлювання, де всі елементи пов'язані один з одним, залишаючи місця для нововведень. З другої сторони, мова належить певній сукупності мовців. Вона є засобом спілкування між членами цієї групи. На думку Є. Дюркгейма, мова є соціальною, для неї релевантні всі параметри соціального факту (імперативність, незалежність від індивідуальних побажань і настроїв. Будь -яке суспільство неоднорідне за своїм складом: а) соціальні класи людей; б) належність людей до різних професій; в) географічне розшарування населення: місто/ село/ містечко; г) рівень освіти.

Слід зазначити, що всі зміни соціальної належності та структури відображаються в мові. Таким чином, мова не може існувати поза своїм соціальним середовищем. Постійні перетворення в комунікативному просторі не тільки збагачують мову, а, отже, і мовлення тих, хто її вивчає й удосконалює, а й змінює зміст освіти, замінює структурний підхід у навчанні комунікативно-діяльнісним підходом. Процеси, що відбуваються в суспільстві, надають для вивчення новий риторичний матеріал, тому так важливо соціалізувати особистість через формування здатності орієнтуватися в потоці лінгвістичної та методичної інформації, вільно володіти способами і засобами керування й передачі інформації.

У цьому аспекті дуже важливим постало питання про звернення до комунікативного навчання мови. Комунікативний або ж функціонально- комунікативний підхід становить чітке протиставлення до лінгвістичних і формальних схем навчання мовній комунікації та вдосконаленню культури усного й писемного професійного мовлення особистості.

Специфіка мовної ситуації в Україні зумовлюється тим фактом, що більшість змін у мові завжди пов'язується зі змінами в суспільстві, точніше, основні зміни в мові та спілкуванні є прямим наслідком суспільних змін (соціолінгвістичний аспект вивчення мови). Міжмовна комунікація, розвиток міжетнічних відносин, спілкування з представниками інших національностей, до того ж розвиток технологічних процесів - усі ці явища безпосередньо втілюються в мові у значенні номінацій до конкретних лексичних одиниць і надають можливість для дослідників аналізувати й описувати соціальні чинники, що впливають на формування професійної риторичної компетентності фахівців.

Таким чином, процес розвитку, динаміки, засвоєння норм (кодів) мови риторичною особистістю залежить від багатьох чинників:

- психологічного чинника: рівня розвитку пам'яті, зорової пам'яті, уваги, спостережливості, уміння аналізувати, синтезувати й порівнювати мовні явища і процеси;

- мотивації навчання, тобто внутрішньої потреби індивіда в опануванні визначених умінь;

- культурологічного чинника;

- соціального чинника, адже зміни в суспільстві створюють передумови для змін у тому чи тому напрямі психології індивіда, його культури, визначають і внутрішню потребу. Вплив соціального чинника на процес набуття досвіду нормативної комунікації, комунікативних умінь як на рівні усного, так і писемного мовлення, є одним із вагомих.

Загалом можна вказати на те, що соціальний аспект в умовах функціонування сучасної освітньої парадигми, у межах якої широко запроваджується технологічний і компетентнісний підходи до навчання майбутніх фахівців, є вагомим для формування умінь і навичок, що властиві риторичній особистості. Справді, соціальний аспект тісно пов'язаний із суспільними функціями: виникненням, розвитком української держави й української мови.