Педагогічна діагностика у відчизняній науці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Педагогічна діагностика у відчизняній науці

Елементи педагогічного діагностування застосовувалися у всіх педагогічних системах з найдавніших часів до нашихднів з метою виявлення й обліку особливостей учасників педагогічногопроцесу, професійного відбору як тих, кого навчають, так і тих, хто навчає, оцінки їхньої діяльності, професійного й особистісного розвитку, поточного йпідсумкового контролю результатів навчання й виховання. Термін «діагностика» походить від двох грецьких слів dia - між, через, після й gnosis - знання. У науковій літературі можна зустріти різні тлумаченняцього поняття. Але при цьому у всіх випадках під словом «діагностика» розуміють таку діяльність, що здійснюється на основі отриманого знання пролюдину, колектив, явище, процес й містить у собі відповідний аналіз ірекомендації.

У науковій, навчальній і довідковій літературі поняття «діагностика» найчастіше пов'язують із лікарською діяльністю, вивченням і лікуванням хвороб людини. Звичайно діагностику трактують як специфічну медичнупрактику, що має метою розпізнавання захворювань і забезпеченняефективного лікування. Вважаємо, що такий підхід до з'ясування зміступоняття «діагностика» є не зовсім точним. Якщо звернутися до історії виникнення діагностики, то можна з'ясувати, що першими діагностами були не медики, як це прийнято вважати, а люди, щозабезпечують керування військами. Відомо, що в античному світі діагностиперебували в оточенні полководця. Їхнім завданням був підрахунок кількостівбитих і поранених на полі бою. Але оскільки вони найчастіше могли надатипершу медичну допомогу пораненим, їх стали постачати медичними сумками зліками, бинтами й т.ін. Поступово завдання оцінки й надання допомогипораненим ставала для діагностів усе більше значущою. В епоху Відродження діагностика з області чисто військової перейшла в медицину й затвердилася вній як розпізнавальна діяльність, спрямована на вивчення, оцінку йпрофілактику розвитку хвороб.

Вивченням розпізнавання у філософському аспекті в епоху Середньовіччя займалися не тільки філософи - наприклад, Джон Локк, але й знаменитіцілителі - Авіцена, Гален. Однак про науковий підхід до теорії діагностуванняможна говорити лише з кінця XIX - початку XX століття, коли своїдослідження починають польські вчені Т. Котарбіньський, В. Чиж і російськийлікар С. Боткін, який вважав діагностику одним з видів прикладної науки. Уцей же час, поняття «діагностика» починає використатися як філософськийтермін і приблизно цей же часовий відрізок знаменується проникненням діагностичних методів із психіатрії в психологію. Нині діагностика активновикористається в управлінській, педагогічній, психологічній, технічній й іншійсферах діяльності людини. Залежно від характеру накопиченого знання - теоретичного або дослідно-емпіричного - визначається й характер самої діагностики: наукова абоемпірична діагностики, які між собою є взаємозалежними й доповнюють однаодну.

У цілому, аналіз наукових джерел показує, що діагностика - це, насамперед, специфічний вид пізнавальної діяльності, суть якого розуміється по-різному. Деякі автори ототожнюють діагностику з такими простими актамипізнання, якдізнавання й упізнання. Однак просте відтворення предметів абоявищ, що характерно для дізнавання й упізнавання ще не носитьдіагностичного характеру. Воно може бути випадковим і не спиратися назнання відтворених явищ. У результаті дізнавання й упізнавання явища некласифікуються, не вивчаються фактори, що впливають на їхній розвиток, неаналізується сутність. Широко поширена точка зору на діагностику як пізнавальну діяльність, близьку до наукового дослідження. Однак між діагностикою й науковимдослідженням теж не можна ставити знак рівності. Істотна відмінністьдіагностики від наукового дослідження міститься в меті й характері. Науковедослідження проводиться з метою одержання нового знання про явища.

Метадіагностування - забезпечити ефективний вплив на людей, на явища з метоюїхнього поліпшення, корекції. Ряд авторів поняття «діагностика» ототожнюють із такими поняттями, як«виявлення», «вивчення», «пояснення». На наш погляд, діагностика містить усобі кожний з названих пізнавальних актів, але не зводиться до жодного з них.

Сутність діагностики як пізнавального акту точніше передає словорозпізнавання. Відповідно до словника С. Ожегова [7, с.658], розпізнавання маєна увазі спочатку дізнавання об'єктів й явищ «по яких-небудь ознаках, а потімустановлення сутності зазначеного - «визначення». Така ж поетапна логікапізнання від явища до сутності, від сутності першого порядку до сутностідругого порядку й ін., характерна й для діагностики. Імовірно тому, в більшостівипадків діагностику дорівнюють до розпізнавання й уважають ці словасинонімами. Тим більше що слово «діагноз» переводиться із грецької мови як «розпізнавання».

У той же час, діагностика, поряд з пізнавальним, містить у собіконструктивно-перетворювальний (формуючий) компонент. Тому, на наш погляд, діагностика - це пізнавально-перетворююча діяльність людей, що маєсвоєю метою вдосконалювання людини, групи людей, явищ і т.ін. Невипадковоефективність діагностики оцінюється по тому, наскільки виправдують себе їїрекомендації.Перші спроби використати термін «діагностика» стосовно до педагогічнихявищ з'явилися ще в 1920-і роки. У той же час, у цих цілях більшою міроювикористовувався термін «психологічна діагностика». Таким чином, вважаємоза необхідне розглянути послідовний розвиток уявлень не тільки пропедагогічну, але й про психологічну діагностику, насамперед у планізастосування її педагогічній практиці. У наш час психологічна діагностика є часткою психологічної науки, що розробляє принципи, шляхи й прийоми розпізнавання, оцінки йвимірювання індивідуально-психологічних відмінностей особистості.

У структуру сучасної психологічної діагностики входять:

загальна теорія психологічного виміру;

часткові теорії й методики виміру властивостей і поведінки особистості;

теорії й методики оцінювання, або нетестова діагностика.

Передісторія психологічної діагностики обчислюється багатьма століттями. Перші «тести», призначені для визначення індивідуальнихпсихологічних особливостей, були відомі більше 4000 років тому. Історіянайдавніших цивілізацій дає тому чимало свідчень. Ще в Стародавньому Китаїза 2200 років до н.е. була створена система відбору чиновників, що охоплювалаширокий спектр проявів особистості - від уміння писати до поведінки їх упобуті. Уже Платон добре розумів значення природних задатків, яківідрізняють людей не тільки один від одного, але й впливають на їхні здібностідо тієї або іншої справи.

Наприкінці XIX століття в психологію проникає й швидко завойовуєпопулярність ідея виміру. Психологічна наука одержує можливість кількісноговираження індивідуальних відмінностей. Це сприяє зародженню психологічноїдіагностики, оформлення якої як самостійна область досліджень завершуєтьсяв 20-і роки XX століття. Значний внесок у становлення психологічноїдіагностики внесли праці Ф. Гальтона, Дж. Кеттелла, Г. Еббінгауза, Е. Крепеліна, А. Біне, інших фахівців в області виміру індивідуальнихвідмінностей.Термін «психологічна діагностика» був запропонований Г. Роршахом в1921 році - так було назване обстеження за допомогою створеного їмдіагностичного тесту. Зміст цього поняття незабаром істотно розширюється, іпід психологічною діагностикою починають розуміти все те, що пов'язане звиміром індивідуально-психологічних відмінностей. У 1930-40-і роки, у зв'язкуз виникненням проективної психології особистості й віднесенням тесту Г. Роршаха до проективних методик, за поняттям «психологічна діагностика» закріплюється досить обмежена область досліджень, пов'язаних з теорією йпрактикою цих методик, що були антиподами традиційних психометричних. Тим самим психологічна діагностика відокремлюється від психологічноготестування.

Сьогодні в закордонній літературі поняття психологічна діагностика використається:

1) як синонім психологічного тестування,

2) як одержання даних про особистість за допомогою проективнихметодик (а також їхня розробка),

3) як теорія й практика оцінки психічного стану хворих за допомогою психологічних тестів (у цьому випадку виходять із пропозицій ряду авторів, наприклад, С. Розенцвейга, зберегти термін «діагноз» винятково для позначення яких-небудь розладів, відхилень).

У розвитку вітчизняної психологічної діагностики виділяють два періоди. Перший період: початок 1920-х - середина 1930-х років. Це роки масовогозастосування тестів у народній освіті, профвітборі й профорієнтації.

З розвитком психологічної діагностики в цей період тісно пов'язані дослідження в області психотехніки й педології. Для цього періоду характерним є широкезапозичення закордонних тестів. Результати тестових обстежень нерідкорозглядалися в якості вирішальних та абсолютизувалися. У той же часрадянськими вченими був висунутий ряд прогресивних ідей, розробка якихмогла б сприяти розвитку психологічної діагностики.

У ці роки в області психологічної діагностики, у тому числі в інтересахпедагогічної практики, плідно працювали М. Басов, М. Бернштейн, П. Блонський, С. Геллерштейн, Н. Левітов, А. Мандрика, О. Нечаєв, Г. Россолімо, М. Сиркін, І. Шпільрейн, A. Шуберт та ін. Особливий внесок урозвиток вітчизняноїпсихологічної діагностики вніс Л. Виготський. Саме йомуналежить ідея про психологічний діагноз.

Наприкінці 1960-х років починається другий період розвитку вітчизняноїпсихологічної діагностики, відзначений дискусіями про місце її в системіпсихологічного знання, принципах і методах, про відношення до закордонногодосвіду. Поступово дискусії поступаються місцем зваженому науковомуаналізу існуючих проблем, пошуком їхнього вирішення.

Особливо слід зазначити, що психологічна діагностика в значній міріпротягом свого розвитку була пов'язана з педагогічною практикою. Істотначастина психодіагностичнихметодик створювалася, перевірялася, проходила адаптацію й застосовувалася в освітній сфері. При цьому важливо підкреслити, що «...найбільш потужне суспільно-практичне звучання й затребуваністьпсиходіагностика особистості здобуває в тій мері, у якій вона включається (уякості важливого елемента) у процес створення умов для найбільш повногорозвитку й самореалізації особистості».

Поняття «педагогічна діагностика» у науковій літературі з'явилося в 1960- і роки, хоча педагогічна діагностика як практична, емпірична діяльністьнараховує стільки ж років, скільки вся педагогічна діяльність. Уже на зорілюдської історії люди на власному досвіді переконалися, що не можна успішновиховувати й навчати молодь, не намагаючись визначити результати своїхзусиль і рівень вихованості й навченості своїх учнів. Кінцева мета діагнозу мала важливе соціальне значення й полягала в стабілізації громадського життяй забезпеченні наступності поколінь. У рабовласницькому суспільстві, коли навчання й виховання цілкомоформилися як самостійна й специфічна діяльність, розпізнавання їхньоїефективності склало одну зі значимих педагогічних завдань.

Дослідження історичних джерел дає велике число прийомів, способів і засобів, за допомогоюяких оцінювалася, аналізувалася й узагальнювалася інформація про вихованняй навчання юнацтва. У міру розвитку педагогічної практики й теорії розширювавсяметодологічний і методичний арсенал пошуку шляхів і засобів оцінки й аналізунавчально-виховногопроцесу. Великий внесок у становлення й розвитокнаукової педагогічної діагностики внесли Я. Каменський, Дж. Локк, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Дістервег, М. Ломоносов, Н. Новіков, О. Радищев, В. Одоєвський, В. Бєлінський, А. Герцен та ін. Починаючи з кінця XIX століття, рекомендації, пов'язані з діагностикою впедагогічному процесі все більшою мірою стають науковими.

Особливо цьому сприяв активний розвиток педагогічної психології на початку XX століття йвикористання психодіагностики в педагогічному процесі. Розвитокпедагогічної діагностики здійснювався паралельно зі створенням методівпсиходіагностики, причому ці процеси взаємно перетиналися.

У першій половині XX століття ідеї, пов'язані із проблематикоюпедагогічної діагностики у вітчизняній науці активно розвивали О. Нечаєв, С. Шацький, П. Блонський, А. Макаренко. У цей час плідно розвивалися тестові йінші експериментальні методики, оцінки рівня навченості й вихованості, і вцілому дослідження в області педології й психотехніки, що мали діагностичну спрямованість. Однак, наприкінці 20-х - початку 30-х років вони були підданірізкій критиці як невідповідні марксистському напрямку в педагогіці йпсихології. Офіційним підсумком цієї критики стала постанова ЦК ВКП(б) 04.06.1936 «Про педологічні перекручення в системі наркомпросів». Результатом виконання постанови було припинення досліджень, багаторозробок були відкинуті й забуті, а самі вчені й дослідники були репресовані, або змушені займатися іншою діяльністю. У період 1970-80-х років проблеми, що відносяться до предметного поляпедагогічної діагностики досліджувалися в роботах таких видатних вітчизнянихпсихологів, як О. Леонтьєв, А. Лурія, Д. Эльконін, А. Венгер. Важливопідкреслити, що вже в 1980 році Д. Эльконін розглядає проблеми психолого-педагогічної діагностики. У цілому аж до 70-х років XX століття, у вітчизнянійпедагогічній літературі проблеми діагностичного плану розглядалися якелементи теорії навчання або виховання. У другій половині 1980-х й в 1990-і року безпосередньо педагогічна діагностика стає об'єктом спеціальних педагогічних досліджень. З'являються друковані праці по даній проблемі. Цероботи Г. Карпової,А.Майорова, А. Бермус, І. Єфремова, С. Сафопцева, Л. Кравцова, Н. Раннєва та ін.

Виникнення педагогічної діагностики в сучасному розумінні пов'язано, нанаш погляд, зі становленням у педагогіці особливого напрямку - експериментального. У цьому зв'язку В. Воронов, В. Каган, H. Сиченіков та ін., отожнюють педагогічну діагностику з контролем результатів навчання або вмінням використовувати певні методи контролю. Інші вважають, щосутність педагогічної діагностики розкривається через її функції. Так К. Інгенкамп відзначає, що педагогічна діагностика спрямована на рішення триєдиного завдання - це: «1) оптимізація процесу індивідуального навчання; 2) забезпечення правильного визначення результатів навчання; 3) зведення домінімуму помилок ... при виборі спеціалізації навчання» . Третістверджують, що діагностика - це система, що включає в себе контроль, перевірку, оцінювання результатів, нагромадження статистичних даних, їхнійаналіз і прогностику.

Більше того, ряд авторитетних учених - П. Загрекова, І. Подласий та ін. уважає, що можна говорити про «педагогічну діагностику» у широкому йвузькому змісті слова. У широкому змісті слова педагогічна діагностика - цеспосіб одержання випереджальної інформації про ефективність функціонуванняцілісної системинавчання. У вузькому змісті - це один ізсистемоутворюючих компонентів педагогічної діяльності.

Наприкінці 1990-х років термінологія й проблематика педагогічної діагностики все більшою мірою входить у науковий оборот, а сама педагогічнадіагностика розглядається як один з компонентів педагогічної діяльності. Слід зазначити, що введення в активний науковий оборот терміна«психолого-педагогічна діагностика» представниками ленінградської (санки-петербургської) психолого-педагогічної школи сприяло твердженню уявленьпро органічну єдність і включеність у процес навчання, виховання йособистісного розвитку в навчальному закладі педагогічної діагностики, всебічного пізнання особистості. Ідейною основою такого підходу є концепціяБ. Ананьєва, що стверджує необхідність комплексного, системного підходу довивчення, пізнання й розвитку людини на основі психології.

Отже, педагогічна діагностика як галузьзнання й сфера практичноїдіяльності найбільше тісно пов'язана із психодіагностикою і педагогічноюпрогностикою. У той же час між ними є певні розходження. Як і у всякій діяльності, специфіка діагностичної діяльності проявляєтьсяна рівні об'єкта й предмета, мети й завдань. Об'єктом діагностичної діяльностіпедагога є педагогічні явища, до яких відносяться взаємодія учасниківосвітнього процесу, спільна діяльність, поведінка й відносини суб'єктів, щовиникають у процесі педагогічної взаємодії, а також індивідуально-особистіснівластивості цих суб'єктів і закономірності їхнього становлення. Предметомдіагностичної діяльності педагога є стани, властивості, характеристики тих, щонавчаються або освітнього процесу, а також тенденції, що визначаютьрезультативність професійної діяльності педагога. Відмінність педагогічної діагностики від психологічної діагностики вдаловизначив К. Станіславський. Він писав: «Для психолога педагогічний процес - умова дослідження. Для педагога педагогічний процес - це об'єкт дослідження». Дійсно, якщо психодіагностика більшою мірою прагне оцінитипсихіку людини, особистість, окремі психічні процеси, стани, властивості, соціально-психологічні явища, то педагогічна діагностика спрямована значноюмірою на результати формування особистості - рівень професійного йособистісного розвитку, підготовленості, вихованості, навченості й ін., напошук причин цих результатів і характеристику цілісної педагогічної системи йцілісної особистості.

Головна відмінність педагогічної діагностики від педагогічної прогностики в тому, що перша з них характеризує не минуле, не майбутнійстан явищ і процесів педагогічної практики, а їхнє сьогодення. Педагогічна діагностика допомагає педагогові вирішувати конкретні професійні завдання наоснові характеристики не майбутнього (як у прогностиці), а сьогодення, актуального стану учасників, явищ і процесів педагогічної практики. У цілому, на основі аналізу підходів до визначення сутності й зміступедагогічної діагностики як своєрідного явища педагогічної діяльності, сформулюємо ряд положень, які, на наш погляд, необхідно взяти за основутеоретичного розгляду й практичного вирішення проблем педагогічноїдіагностики: діагностика - цілеспрямований, самостійний вид пізнавально-перетворюючої діяльності людини, застосовувана в різних сферах життясуспільства; педагогічна діагностика - пізнавально-перетворююча діяльність порозпізнаванню й обліку навченості, вихованості, індивідуальних і груповихособливостей учасників педагогічного процесу і його компонентів, спрямованана забезпечення результативності даного процесу й досягнення мети.

Висновки

діагностування педагогічний психологічний

У цілому дослідження й практика показують необхідність визначення й урахування в педагогічному процесі індивідуальності тих, що навчаються у взаємозв'язку як психологічних, так і педагогічних характеристик особистості. У той же час педагогічна діагностика як специфічна діяльність урамках педагогічного процесу вивчається порівняно недавно, розробленістьтеоретичних положень, рівень практичного вирішення проблем педагогічноїдіагностики є явно не відповідним потребам теорії й практики вищої школи. Дані положення показують, що концептуальні установки й технології педагогічної діагностики мають потребу в подальшому обґрунтуванні, формуванні й розвитку.

Література

1. Бодунов М.В. Исследование соотношений формально-динамической стороныактивности с интегральными ЭЭГ-параметрами // Психофизиологические исследования интеллектуальной саморегуляции иактивности. М., 1980. - 184с.

2. Ингенкамп К. Педагогическая диагностика. Пер. с нем. / К. Ингенкамп. - М.: Педагогика, 1991. - 268с.

3. Машков В.Н. Методологические и эмпирические основания дифференциальной психологии труда. / Автореф. дис. ... докт. псих. наук. - СПб.,1996. - 546с.

Размещено на Allbest.ru