Прагматичні концептуалізації історичної пам’яті у проблемному полі політичного виховання

Анотація

Мета статті окреслити функціональний потенціал історичної пам'яті та проаналізувати її роль у практиках і стратегіях політичного виховання молоді. Методологічною основою дослідження слугують провідні принципи наукового пізнання: науковості, системності, історизму та плюралізму. Статтю виконано із використанням таких методів, як проблемно хронологічний, системно-структурний, логіко-аналітичний, емпірико-теоретичний.

Наукова новизна. Доведено, що звернення до історичної пам'яті може стати дієвим інструментом політичної освіти та виховання молоді, однак воно безпосередньо залежить від цілей, які ставлять перед собою держава і влада.

Висновки. Визначено особливості політичного виховання в Україні й проаналізовано вплив на цей процес основних компонентів історичної пам'яті, її соціокультурний і духовний простір. Процес політичного виховання багатогранний за метою, завданнями, змістовим наповненням, формами, методами і прийомами. Здійснення політичного виховання із врахуванням прагматизму історичної пам'яті як його актуального складника вимагає оновлення змісту і методів вивчення соціально -гуманітарних дисциплін та створення у державі системи політичної освіти і виховання. Ключовими рисами історичної пам'яті, що розкривають її прагматичні концептуалізації, визначено емоційну забарвленість та вибірковість. Прагматична зорієнтованість історичної пам'яті визначає вибір чинних історичних осіб та подій. У такий спосіб героями національно-державницької версії історії стають персоналії, які є своєрідними символами становлення і утвердження державності.

Ключові слова: історична пам'ять; політичне виховання; освіта; молодь; політика.

Summary

Iryna Tymkiv. PhD (Philosophy), Lecturer, Department of Philosophy and Social Sciences, Ternopil Volodymyr Hnatyuk National Pedagogical University

Виклад основного матеріалу

Перед сучасною молоддю постає низка запитань щодо формування та структурування політико-ідеологічного простору держави. Зокрема, вони пов'язані із з'ясуванням їхнього ставлення до тих ідеологічних цінностей, які представляються суб'єктами політичного процесу, формування політичних і ідеологічних пріоритетів, уявлень про конкретні цілі в контексті політичних відносин, способів та засобів їхнього досягнення.

Філософська система кожної історичної епохи висуває свій оригінальний чи актуальний уже знаний образ людини. Кардинальні зміни в житті суспільства вносять відповідні корективи у виховний ідеал (Буяк, 2012, с. 51). Як зазначав О. Вишневський (2008): «...через десять років життя ставитиме до українця зовсім інші вимоги, ніж ті, які ставило донедавна і до яких наша виховна традиція пристосувалася» (с. 566). Політичне виховання має враховувати особливості кожного з етапів суспільного розвитку і його сучасні виклики.

На сьогодні розроблено широкий спектр теорій виховання: персоналістичні, академічні (традиціоналістські, класичні, загальні), соціальні, спіритуалістичні (метафізичні), соціокогнітивні, пси хокогнітивні, технологічні (техносистемні та системні) (за О. Сухомлинською).

Понятійно-категоріальне визначення «політичного виховання» має методологічний характер і виступає актуальним зав данням сучасної освітньої та виховної системи. Проблеми з дефініюванням пов'язані із багатозначністю визначення «виховання», яке лежить в його основі і може розглядатися і в контексті педагогічної діяльності, і як явище суспільного життя, пов'язане із соціальною адаптацією.

Особливості політичного виховання полягають у тому, що воно є двостороннім процесом і буде продуктивним лише за умови неперервної постійної взаємодії. Процес виховання багатогранний за завданнями, змістом, формами, методами і прийомами.

Видатний педагог А. Макаренко писав: «Я під метою виховання розумію програму людської особистості, програму людського характеру, при цьому в поняття «характер» я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів та внутрішньої переконливості, і політичне виховання, і знання абсолютно всю картину людської особистості; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати програму людської особистості, до якої повинні прагнути» (Макаренко, 1990). Педагог відносив до основних принципів виховання повагу і вимогливість, щиросердечність і відкритість, принциповість, турботливість і уважність, знання, вправи, загартування, працю, колектив, сім'ю, перше дитинство, кількість любові та міру суворості, дитячі радощі, гру, по карання, заохочення (Севастьянова, 2013, с. 130).

Дослідниця педагогічної спадщини А. Макаренка, О. Севастьянова зауважила: «Кожен викладач, учитель, вихователь завжди повинен пам'ятати, що насамперед йому треба розбудити у своїх вихованців шляхетність і людяність, бажання віддавати людям усе накопичене працею й відшліфоване знанням, виховати в них щедрість душі, уміння бачити все гарне, що зароджується і розквітає в нашому житті і суспільстві» (Севастьянова, 2013, c 130).

На сьогоднішній день українська молодь перебуває у стані кардинальних політичних змін, що, зі свого боку, призводить до трансформації політичної культури на демократичних засадах в українському суспільстві. Відбувається переоцінка суспільних та культурних цінностей молодими громадянами (Царенко, 2011, с. 111).

Два компоненти у політичному вихованні: раціональний та емоційний виділяє С. Рябов. Раціональний компонент полягає у передачі потрібної політичної інформації, формуванні певної системи політичних знань. Він втілюється у політичній освіті. Будь-яка політична організація намагається забезпечити необхідний для свого самозбереження та саморозвитку мінімум знань у своїх членів. Унаслідок цього вона змушена створювати свою систему політичної освіти, якою займається будь-яка держава. Через стандарти шкільної та вишівської освіти, засоби масової інформації, що контролюються нею, держава здійснює цілеспрямований вплив на політичну свідомість та поведінку громадян, намагається виробити в них якості, адекватні характеру політичного режиму. Систему державної політичної освіти складають шкільні та вишівські політологічні курси, політичні програми державних теле- і радіокомпаній, політичні рубрики газет і журналів, що контролюються урядом. У структурі політичних партій також діють свої системи політичної освіти, за допомогою яких партійні маси інформуються про цілі та завдання партії, програмні принципи її діяльності, стратегію і тактику. Системи партійної освіти передбачають партійні школи (у тому числі й вищі), гуртки політичних знань, теоретичні та пропагандистські журнали, газети. Великі партії контролюють теле і радіоканали або мають на них свої програми.

Емоційний компонент політичного виховання зводиться до вироблення певного ставлення до політичних об'єктів та явищ, він пов'язаний із формуванням сталих емоційних преференцій людей, які часом діють незалежно від свідомості у політичній сфері (Рябов, 1994, с. 167-168).

Дослідники виділяються такі функції політичного виховання, як виховна, освітньо-комунікативна та розвивально-нормативна (Грицай, 2009).

Саме завдяки політичному вихованню особистість засвоює та розвиває характерні для тієї політичної системи, що її оточує, суспільні цінності й моральні засади, правила і норми, звичаї та традиції, які, зазнаючи певних трансформацій, передавалися від покоління до покоління у колективній та історичній пам'яті. політичний виховання історичний пам'ять україна

Два підходи у розробці теоретичних і методологічних аспектів у проблемі виховних можливостей історичної пам'яті: традиціоналістський (історична пам'ять складова нації як етнічної, «природньої» спільноти) та конструктивістський (пов'язує об'єктивацію історичної пам'яті з процесами взаємодії та комунікації багатьох позицій) розглядає Г. Корж (2012).

Осмислення гуманістичного потенціалу історичної пам'яті йшло паралельно з освоєнням величезного масиву знань про людину і набутий нею досвід цивілізованого співжиття. Досить звернутися до класичної геґелівської спадщини, щоб зрозуміти її головний посил: призначення пам'яті «робити події сучасними», наповнювати прагматичні рефлексії щодо минулого життям сьогодення (Нагорна, 2012, с. 18).

Актуальним при дослідженні концептуалізації історичної пам'яті у проблемному полі політичного виховання буде звернення до аналізу її структури. Зокрема, В. Полянський виділяє такі основні компоненти історичної пам'яті:

* етноісторична пам'ять у вигляді спогадів про походження та предків. Осягнення і осмислення минулого народу є одним з вирішальних факторів залучення людини до духовного життя;

• соціальна пам'ять, в яку входять уявлення людей про спосіб і рівень життя на різних етапах існування етносу;

• політична пам'ять, що включає в себе знання людей про колишні форми державного устрою. Якщо етнос мав свою державність, її становлення і розвиток викликає великий інтерес. Втрата державності з тих чи тих історичних причин тягне за собою хворобливі емоції;

• до соціокультурної пам'яті входить широка палітра уявлень індивідів про витоки рідної мови, народний епос, національні традиції і звичаї, про зародження писемності, про моральні і соціальні норми, які утвердилися у певному суспільстві;

• конфесійна пам'ять. В її основі уявлення індивідів про культові обряди минулого і прийняття релігії. У певних умовах на якийсь період часу релігія може висунутися на перший план в етнічну самосвідомість і чинити вирішальний вплив на поведінку людей в позитивному або негативному аспектах.

• пам'ять про історично сформовані форми спілкування з іншими народами, про культуру міжнаціонального спілкування. В історичних традиціях і звичаях усіх етносів закладені шанобливе ставлення і терпимість до людей інших національностей і віросповідання. Затвердження цивілізованих відносин між народами відбувається не стихійно. Воно можливе лише в тому випадку, якщо індивіди, а також їхні етнічні лідери зможуть поставити загальнолюдські інтереси вище національних і діяти відповідно до них (Полянский, 1999, с. 16-17).

Структуру соціокультурного та духовного простору національної пам'яті можна репрезентувати як сукупність умовних блоків, серед яких:

1) люди, ідеї, наративні комплекси, часописи;

2) монументальний/семантичний простір (пам'ятники, архітектура, назви вулиць, парків, площ);

3) університети, осередки духовності і культури;

4) архіви, бібліотеки, музеї;

5) живопис, музика, театр (Буряк, 2012, с. 46).

Морально-етичний виховний потенціал історичної пам'яті

визначається такими ціннісними засадами, як гуманізм, демократизм, толерантність, культурна релевантність (Корж, 2012, с. 11).

Для історичної пам'яті характерним є прагматичний аспект. Умотивовано його можна пов'язувати із такими її характеристиками, як емоційна забарвленість та вибірковість. «Кожен чи кожна із нас певною мірою дисциплінує свою пам'ять на кшталт Шерлока Голмса, запам'ятовуючи насамперед те, що, на його чи її власну думку, вкрай важливо для подальшого існування, забуваючи непотрібні для сьогодення і майбуття моменти минулого досвіду. Соціальний запас знання це не хаотичне нагромадження всього того, що знали дотепер, а впорядкований набір релевантних для сьогодення думок, навичок, умінь, рецептів, ритуалів і практик. Причому це впорядкування пам'яті здійснюють у відповідних інститутах відповідальні за це фахівці» (Кебуладзе, 2013, с. 30).

На думку І. Гирича, шкільна історія ніколи не керувалася, або керувалася лише частково, міркуваннями науковості (науковість і об'єктивність речі, які далеко не завжди збігаються). Навпаки, вона завжди підпорядковувалася критеріям політичної доцільності виховання підростаючого покоління в дусі, вигідному замовнику державі або громаді інтелектуалів, яка проектує таку систему історичних цінностей, що дозволить досягти певних політичних цілей (Гирич, 2011, с 56).

Прагматична зорієнтованість історичної пам'яті, що є невід'ємною складовою політичної освіти і виховання, визначає вибір діючих історичних осіб та подій. У такий спосіб героями національно-державницької версії історії стають персоналії, що є своєрідними символами становлення і утвердження державності. Як зазначає Ю. Ганжуров: «При такому підході головними історичними персоналіями стають передовсім державні та політичні керманичі, діячі науки та культури, а також «народні герої». Так само вирішується доля подій. До основних об'єктів потрапляють ті, що відбивають важливі етапи становлення державності (боротьба за незалежність, національна революція тощо). За такою вибірковістю втрачається неперервність подій. В результаті виклад історії мовою національної пам'яті призводить до відомої «гри з часом»: хронологічні прогалини, пролонгація часу чи його стис нення» (Ганжуров, б.р.).

Як пише В. Кебуладзе, «Ми не маємо пам'ятати все принаймні тому, що існують, так би мовити, офіційні місця пам'яті (музеї, меморіали, пам'ятники, які самою своєю назвою виказують свою питому функцію) й професійні пригадувачі (історики, біб ліотекарі, музеєзнавці тощо)» (Кебуладзе, 2013, с. 30-31). Посилаючись на А. Шюца, автор стверджує, що «добре обізнаний громадянин» має знати не про минуле, а про експертів з минулого, до яких завжди можна звернутися у відповідних інституціях. Одна з головних відмінностей демократичного суспільства від тоталітарного й авторитарного полягає в тім, що в першому ці експерти справжні науковці, що формують свої наративи в конкуренції з наративами інших інтелектуалів, натомість у тоталітарних й авторитарних суспільствах експерти з історії обслуговують панівний наратив, що легітимує тоталітарну чи авторитарну владу. Такі експерти навіть і не науковці у властивому сенсі, адже вони не відкриті до вільного обговорення власних ідей; це державні чиновники, що займаються не так наукою, як ідеологією» (Кебуладзе, 2013, с 31).

Висновки. Таким чином, реалізація завдань політичного виховання із врахуванням прагматизму історичної пам'яті, що є його актуальною складовою, вимагає оновлення змісту, форм, методів вивчення соціально-гуманітарних дисциплін та створення у державі системи політичної освіти і виховання. Звернення до історичної пам'яті може бути дієвим інструментом політичної освіти та виховання молоді, однак мусимо констатувати, що воно перебуває у безпосередньому зв'язку із цілями, що їх ставлять перед собою держава та влада.

Джерела та література

1. Буряк, Л. (2012). Соціокультурний та духовний часопростір національної пам'яті: проблема структурування. Національна та історична пам'ять, 4, 42-51.

2. Буяк, Б. (2012). Політичне виховання молоді (філософсько-освітній аспект). Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка. Вишневський, О. (2008). Теоретичні основи сучасної української педагогіки. Київ: Знання.

3. Ганжуров, Ю. (б.р.). До питання актуалізації концептів національної пам'яті.

4. Гирич, І. (2011). Концептуальні проблеми історії України. Тернопіль: Навчальна книга Богдан.

5. Грицай, С. (2009). Актуальні проблеми громадсько-політичного виховання.

6. Кебуладзе, В. (2013). Пам'ять і забуття. Філософська думка, 6, 29-35.

7. Корж, Г. (2012). Історична пам'ять у стратегіях національно-патріотичного виховання. (Автореф. дис. ... канд. філософ. наук). Харків.

8. Макаренко, А. (1990). О воспитании. Москва: Политиздат.

9. Нагорна, Л. (2012). Історична пам'ять: теорії, дискурси, рефлексії. Київ: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України.

10. Полянский, В. (1999). Историческая память в этническом самосознании народов. Социс, 3, 11-20.

11. Поснова, Г. (2004). Особливості політичної культури молоді. Соціальна психологія: Український науковий журнал, 6, 17-26.

12. Рябов, С. (1994). Структура і функції знань про політику. Політичні питання, 1, 167-169.

13. Севастьянова, О. (2013). Проблема виховання в педагогічній спадщині. Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка, 7 (266), ч. ІІ, 126-132.

14. Царенко, О. (2011). Особливості формування політичної свідомості в процесі політичної соціалізації. Наукові праці. Політологія, 163 (175), 108-112. Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили.

References