Соціокультурні функції музейної педагогіки в історичному і сучасному контексті

Размещено на http://allbest.ru

Соціокультурні функції музейної педагогіки в історичному і сучасному контексті

Наталія Філіпчук

м. Київ

Анотація

Доводиться, що в національних культурно-освітніх системах музейна педагогіка сприймається як: спеціалізована наукова галузь; вчення про посередництво між музейними експонатами і відвідувачем; наукова дисципліна, що здійснює, реалізує основні функції музею; наука, що вивчає потенціал музейної культури для освітнього процесу; наука про використання навчального матеріалу, освітніх знань для успішного засвоєння музейних цінностей тощо.

Ключові поняття: музейна педагогіка, соціокультурні функції, історичний контекст, сучасний контекст, українська державність, культуровідповідність.

Вступ

Актуальність проблеми. Єдність держави і народу є тією неперехідною цінністю, яку мають оберігати, захищати, зміцнювати громадяни, соціальні та державні інститути. Безперечно, що особисті, корпоративні (групові), суспільні, державні цінності, які слугують критеріями, задовольняючи певні потреби, мотиви, інтереси, по-різному функціонують, впливають на соціосередовище, наділені різними потенціалами і своєю значущістю. Сила їхнього впливу на суспільні процеси стає відчутною тоді, коли інтереси, мотиви різнорівневих соціальних одиниць об'єднані однією ідеєю. У такій збалансованій соціокультурній ніші значно легше зреалізовувати стратегію нації і держави, адже цінності не трансформуються в альтернативні протистояння. Зберігати і примножувати ці цінності покликані музеї, педагогічний потенціал яких визначає музейна педагогіка.

Величезний пласт пам'яток національної і світової культурної спадщини є і буде завжди мати особливий мотиваційний інтерес Людини і суспільства. Безперечно, музеї слід розглядати як обов'язкову складову туристичної політики, бізнесової діяльності. Завдяки їм значно активізовуються економічні, соціальні процеси в країнах, регіонах, де існує розгалужена музейна мережа, а також розвивається діалог культур і народів, оскільки в цьому сегменті постійно знаходиться значна кількість іноземних та вітчизняних туристів. Ці заклади являють собою образ певної країни, народу, уособлюючи культурні цінності конкретної спільноти, нації, цивілізації. Музеї стали в більшості країн світу найкращою презентацією їхнього культурного, духовного, політичного розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історико- педагогічні аспекти розвитку музейної педагогіки висвітлено у працях українських науковців (О. Валенкевич, Н. Ганнусенко, О. Січкарук та ін.). Потенціал музеїв щодо впливу на духовний, світоглядний, творчий розвиток особистості окреслено в роботах музеєзнавців, культурологів, педагогів (Т. Бєлофастова, Л. Гайда, Т. Пантелійчук та ін.). Напрями діяльності музеїв у сучасному соціумі окреслено у працях Н. Дробної, Г. Панахид, О. Топилка, С. Цибко та ін. Однак у працях дослідників музейної педагогіки недостатньо цілісно представлено її соціокультурний потенціал з урахуванням історичного досвіду функціонування музеїв і визначення сучасних пріоритетів діяльності музейних інституцій.

Мета статті - окреслити соціокультурні функції музейної педагогіки в історичному і сучасному контекстах, зокрема щодо забезпечення формування поваги до цінностей культури, впливу на світогляд особистості, ретрансляції досягнень різних видів мистецтва тощо.

Виклад основного матеріалу

У формуванні державницької свідомості громадян кожна соціальна інституція відіграє свою певну роль, зокрема й музейна установа. Музеї різних профілів і видів наділені потенціалом для реалізації цього завдання. Від історичних і краєзнавчих до художніх і музичних - усі вони містять експозиційні матеріали, артефакти, музейні предмети, які варто використовувати в культурно-просвітницькій і науково-дослідницькій роботі в контексті державотворення. Причому цій меті має підпорядковуватися як внутрішня функція музею (збір, збереження, дослідження експонатів), так і зовнішня (освіта, просвіта, екскурсійно-туристична діяльність), що безпосередньо спрямована на відвідувача. У різні історичні періоди внутрішні та зовнішні функції характеризувалися своєрідними мотивами, суспільними потребами, ідеологічними завданнями.

Музей, як і театр чи школа, передусім виконував роль, яку йому замовляла держава. Закладалась відповідна методологічна база для здійснення такої «виховної ідеології», яка б відповідала духу і змісту конкретного суспільно-політичного укладу. Дуже чітко такий взаємозв'язок прослідковувався в часи панування тоталітарно-комуністичної ідеології і практики. Уже ХІІ з'їзд РКП(б) у 1923 р. проголосив «необхідність революційного виховання молоді», рішення першого в СРСР Музейного з'їзду (1930 р.), спрямовані на підпорядкування діяльності музеїв потребам соціалістичного будівництва, повною мірою визначили основну мету - впровадження комуністичної ідеології. Таким чином, «радянське музеєзнавство визначало експозицію музею як цілеспрямований науковий показ пам'яток матеріальної і духовної культури минулого й сучасності, побудований на основі марксистсько-ленінської методології, формуючи комуністичний світогляд» (Мезенцева, 1980, с. 83).

Здобуття Україною незалежності, самостійницький державний шлях зумовлюють докорінну зміну філософії змісту національного музеєзнавства. Незважаючи на те, що поняття «ідеологія» не закріплено Конституцією України, закони України про освіту, культуру надають чітких орієнтирів щодо пріоритетних завдань у системі освіти та музейної справи, які є ідеологічними по своїй суті. На наш погляд, алогічним є намагання (знову ж таки з ідеологічних, політичних мотивів) позбавити навчально-виховний, науковий, культурно-мистецький процеси ідей, сенсів, ціннісних смислів, які відповідають національним інтересам, державним і особистісним цілям. Аналізуючи Закон України «Про освіту» (2017 ), зокрема його 6 статтю «Засади державної політики у сфері освіти та принципи освітньої діяльності», варто особливу увагу звернути на такі пріоритети, як: «виховання патріотизму, поваги до культурних цінностей українського народу, його історико-культурного надбання і традицій»; «формування громадянської культури»; «нерозривний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, національними традиціями» (Про освіту, 2017, с. 9-10).

У Законі України «Про музеї і музейну справу» (1995) поняття «музей» трактується як «науково-дослідний та культурно-освітній заклад, створений, зокрема, і для популяризації музейних предметів та музейних колекцій з науковою та освітньою метою, залучення громадян до надбань національної та світової культурної спадщини» (Закон України Про музеї і музейну справу, 1995). Опираючись лише на ці окремі принципи і функції освітніх та музейних закладів, можна, по-перше, стверджувати про закономірне існування спільного для них інтеграційного поля. По-друге, стають зрозумілими теоретичні засади, на основі яких вибудовується ідейна й функціональна спрямованість музейної педагогіки.

Перед музеєзнавством України за якісно інших обставин постали і нові завдання. Вони полягали в тому, що музейні заклади почали функціонувати в умовах відновленої (де-юре) державності. Отже, музейна політика мала опиратися на зовсім інші засади політично-правового, культурно-історичного, гуманітарного характеру. Необхідно було вибудовувати (як і в інших сферах життєдіяльності) власну модель музейної культури, а в музейній педагогіці слід, нарешті, окрім загальнолюдських цінностей упроваджувати україноцентричні ідеї та принципи. Розв'язання цих проблем потребувало застосування нових підходів, форм роботи, а особливо трансформації змісту музеєзнавства. Практично всі музеї мали налаштовуватися не на зміну декорацій і експозицій, оскільки час і обставини, суспільство і держава вимагали корінних перетворень в оцінках реально існуючих музейних предметів і явищ. Нагальною потребою стало впровадження в українське музейництво нових ціннісних українознавчих установок, які б з висоти погляду Українського народу і держави обґрунтовували і репрезентували витоки національної культури, історії, духовної і матеріальної спадщини, сучасного і майбутнього української нації. Відмова послуговуватися історичними й іншими гуманітарними концепціями і доктринами, написаними чужинством у зарубіжних столицях - найпосутніші рішення, що дозволяли утверджувати власне «Я» у свідомості громадян, стаючи суб'єктом у міжнародній політиці.

Музейна педагогіка як науково-суспільна та прикладна дисципліна, що «вивчає процеси освіти та виховання у просторі музею є важливим засобом для реалізації освітньо-виховної функції музею» (Панахид, 2015). Вона відіграє значну роль у новітніх процесах, які народилися завдяки вибореній незалежності. На цю інтегративну дисципліну покладаються відповідальні суспільні місії - достовірно, доступно, дохідливо, правдиво, по-громадянському гідно представляти експозиційні та фондові предмети й матеріали (артефакти), переконливо впливаючи на аудиторію слухачів, відвідувачів. Особливо значущою є така позиція щодо чутливих питань історії української державності. Зважаючи на те, що музейна педагогіка з часів свого становлення виконувала важливу роль активного посередника між музейною колекцією і відвідувачем, таке «посередництво» мусить бути професійно і по-громадянському добротним. Йдеться не про звичайне усталене ознайомлення з предметами музейної колекції, провідна функція музейної педагогіки - якомога ефективніше вплинути на розум та емоції відвідувача, його світогляд і переконання.

Хоча музей як соціальну інституцію відокремлено від школи, університету чи іншого навчального закладу, проте він є принаймні неформальним, але освітнім простором, у якому діють і впроваджуються провідні педагогічні принципи. Часто тут застосовуються схожі методичні, дидактичні, гносеологічні концепції та підходи задля отримання пізнавального й виховного ефекту. Якщо порівнювати гуманітарні орієнтації України з європейськими країнами, то помітно, що їхні культурно-освітні системи музейну педагогіку сприймають як значиме соціальне явище. У Польщі, наприклад, її розглядають не інакше як наукову дисципліну, яка передусім забезпечує реалізацію головної функції - освітньої, що доповнює дві інші складові - естетичну та функцію збереження. У Швеції ця науково-практична дисципліна стала важливим чинником у навчально-виховному процесі. Тут музей відіграє водночас роль способу і засобу успішного навчання. Музей, музейні предмети, колекції й раритетні експонати досить уміло з точки зору педагогічної майстерності використовують для кращого досягнення дидактичних і виховних цілей і завдань.

Як варто оцінювати тенденції в багатьох європейських країнах щодо актуалізації музейної педагогіки в культурно- освітньому просторі? Очевидно, що еволюція її розвитку (понад столітній період), офіційно розпочата в 1913 р., у країнах Європи уможливила адаптацію професійного середовища до цього дещо незвичного поняття. Проте домінантну ідею, яку запропонував німецький мистецтвознавець А. Ліхтварк щодо освітньої функції музею як головної і визначальної в музейній справі, було підтримано. Можна стверджувати, що такий підхід став значним стимулятором для музейної політики. Інший аспект, який необхідно відзначити, - європейські національні освітні системи вдосконалювалися завдяки активному «входженню» культури до змісту навчально-виховного процесу шкіл, коледжів, ліцеїв, гімназій. Культура ставала методологічною основою змісту освіти, а один із провідних педагогічних принципів - культуровідповідність реально впроваджувався в життя. Скажімо, у Франції на початку навчального року впродовж кількох тижнів учні, студенти відвідують музеї, виставки, картинні галереї, культурно-історичні пам'ятники і визначні місця, пізнаючи національну культуру, історію своєї країни, народу. У Норвегії, наприклад, діє своєрідна програма «Ранець школяра», розрахована на весь період шкільного життя. Вона має шість основних культурно-мистецьких напрямів - національна культурна спадщина; література; театр; кінематограф; музика; живопис і образотворче мистецтво, які зумовлюють і стимулюють інтерес до музеєзнавства, удосконалюють форми й засоби музейної педагогіки, бо всі ці види мистецтв, культурно- історична спадщина презентуються багатьма різнопрофільними музейними установами. Такі підходи сприяють розвитку пізнавальних інтересів, творчих нахилів, забезпечують виховання громадянського і патріотичного ставлення до своєї батьківщини. Музейна педагогіка формує інтеграційні поля для вдосконалення формального й неформального освітніх просторів, допомагає якісно наповнювати логічно-пізнавальний і почуттєвий процеси розвитку Особистості новими знаннями, сенсами та смислами.

Практика засвідчує, що чим кращий, оптимальніший доступ населення до культурних цінностей, який твориться політичними, соціально-економічними, правовими, психолого-педагогічними факторами і впливами, тим сприятливішими є умови для функціонування музейної педагогіки. Усілякі обмежувальні заходи фінансового, нормативного, режимно-часового характеру на рівні діяльності музеїв унеможливлюють доступність широкої громадськості, зокрема шкільної молоді, студентів, до музеїв. Школа чи будь-який інший навчальний заклад, що обмежує свою діяльність вузьким локальним простором, не інтегрований в соціокультурне середовище, є малоефективним, не здатним повною мірою забезпечувати якість навчально-виховної роботи. Безумовно, на продуктивну інтеграцію освітньої установи та музею впливають багато чинників передусім соціального характеру, а також хибна культурна політика держави чи органів місцевого самоврядування. На правду, зубожілість населення; відносно високий рівень оплати за культурні послуги; слабка матеріально-технічна база культурних (й освітніх!) закладів і низький статус соціального забезпечення працівників культурної (бюджетної) сфери; мінімізація культурно-гуманітарної складової в навчальних планах і змісті освіти; недостатня підготовка педагогів у контексті культурних компетентностей; відірваність абсолютно більшої частини народу від культурної спадщини, музеїв, бібліотек, театрів, кінематографу, виставок, які демонструють культурні цінності, - все це прямо й опосередковано впливає на «окультурення» й «олюднення» суспільства. Лише за умов подолання вищеозначених проблем успішно вирішуватимуться основні положення Закону України «Про освіту», ставатиме реальністю положення статті 5: «Освіта є державним пріоритетом, що забезпечує... культурний розвиток суспільства» (Закон України «Про освіту», 2017). Очевидно, статус музейної педагогіки у вітчизняному культурно-освітньому просторі посилюватиметься, якщо дві людинотворчі галузі - освіта і культура отримають належну підтримку й розуміння держави і громадянського суспільства.

На ставлення до музейної педагогіки впливають також стереотипи, сформовані радянським музеєзнавством. Оцінки провідних фахівців і науковців, які давалися цьому новому явищу, були досить критичними і несприйнятними. Передусім головною причиною зневаги до музейної педагогіки була ідеологічна установка про найкращий рівень культурного музейного будівництва в СРСР. У 80-х роках минулого століття в підручниках і посібниках із музеєзнавства зазначалося: «Марксистсько-ленінська методологія, всебічна підтримка з боку партії і держави сприяли тому, що радянське музеєзнавство, розробивши нові основи всіх видів музейної діяльності, стало найпередовішим у світі» (Мезенцева, 1980, с. 108-109). Так усі напрацювання у сфері музейної справи за кордоном, особливо в розвинутих «капіталістичних» країнах, нехтувалися й не бралися до уваги. Фетиш ідеологізації музейництва, політична пропаганда на самозвеличення брали верх над реальністю. Стверджувалося, що буржуазне музеєзнавство заперечувало необхідність освітньо-виховної роботи, займаючись тільки науковою діяльністю, звужуючи коло відвідувачів, які мають відповідну підготовку. Музеї соціалістичних країн віддають перевагу і проводять масову роботу. Лише побічно визнавалося про окремі аспекти її проведення в країнах західної демократії. В українському посібнику «Музеєзнавство» зазначалося: «Останнім часом у таких капіталістичних країнах, як ФРН, США, Англія, Франція, Італія, Голландія, Швеція також почали приділяти належну увагу масовій роботі - «Музейній педагогіці», як її там називають» (Мезенцева, 1980, с. 103). Висловлена в такій формі позиція щодо культурно-педагогічного явища, яке на той час функціонувало майже сім десятиліть у Європі, засвідчувала, що «музейна педагогіка» існувала «там», але не в СРСР. З точки зору прихильників ідеологічної цноти, це явище як спеціальна науково-педагогічна дисципліна не могла впроваджуватися в освітньо-культурному радянському середовищі, оскільки була «плодом» капіталізму.

До сьогодні частина педагогічної і музеологічної громадськості продовжують вважати, що музейна педагогіка не має того потенціалу, який би забезпечував суспільний прогрес. Спостерігається певна відчуженість педагогів і музейників, які намагаються локалізовувати діяльність у звичному для себе середовищі. У цьому є логіка, зокрема серед музейників, якщо за інерцією і надалі педагогіку сприйматимемо як авторитарну річ сталінського стандарту. І якщо вітчизняна освіта та педагогічна наука переживають не найкращі часи, то це не може ставити під сумнів соціальну й суспільну затребуваність музейної педагогіки. Тлумачення останньої крізь призму західної і східної інтелектуальної традиції дає підстави стверджувати про реальність і закономірність функціонування передусім у музейному просторі даної дисципліни. музейний педагогіка культура національний

Висновки

Слід визнати деяку універсальність у підходах до розуміння суті музейної педагогіки. Зокрема, у національних культурно-освітніх системах вона сприймається як: спеціалізована наукова галузь про посередництво між музейними експонатами і відвідувачем; наукова дисципліна, що здійснює, реалізує основні функції музею; наука, що вивчає освітній потенціал музейної культури; наука про використання навчального матеріалу, освітніх знань для успішного засвоєння музейних цінностей, закладених у експонатах; педагогічна дисципліна, яка покликана підвищувати суспільну роль музею як соціального інституту; практична галузь, що переймається вдосконаленням ролі навчальних закладів і неформальних культурно-освітніх просторів; засіб навчання з метою формування позитивної Я-конценції, пробудження інтересу до музейної духовної і матеріальної культури. Така палітра означень суті та функцій музейної педагогіки доводить її багатоаспектність, синтетичність і міждисциплінарність. Хоча за останнє століття таке соціальне новоутворення не отримало повної узгодженості на рівні більшості національних освітніх і соціокультурних систем, проте колективна думка світових самітів останніх років (Ріо-де-Жанейро, Ханчжоу, Флоренція) переконують, що людство в умовах боротьби за виживання і прагнень до прогресу, впроваджує в життя тезу - «Майбутнє, якого ми хочемо, з культурою». Ця глобальна і національна парадигма спонукатиме настійливіше звертатися до потенціалу музейної педагогіки, яка знаходиться в певному ряду педагогічних субдисциплін й відіграє позитивну роль в ефективній взаємодії освітніх і культурних інституцій.

Перспективою подальших досліджень є визначення потенціалу музейної педагогіки з позиції впливу на професійний розвиток педагогів.

Список використаної літератури

1. Бойко, В. (1994). Історії потрібна правда. Світловодськ: Світло.

2. Закон України «Про музеї і музейну справу». (1995). Відомості Верховної Ради України, 25.

3. Закон України «Про освіту». (2017). Щомісячник серії «Закони про освіту», 10(34). Київ: Парл. вид.

4. Панахид, Г. (2015). Музейна педагогіка: тематичний покажчик літератури. Львів: Ліга Львів.

Abstract

Socio-cultural functions of museum pedagogy in the historical and contemporary contexts

Nataliia Filipchuk

The article outlines the socio-cultural functions of museum pedagogy in the historical and contemporary contexts, in particular, in ensuring the formation of respect for cultural values, influence on the individual worldview, retransmission the achievements of various art forms, etc. It is determined that museum pedagogy as a scientific-social and applied discipline plays a significant role in the newest processes which were formed due to the gained independence.

Keywords: museum pedagogy, socio-cultural functions, historical context, contemporary context, Ukrainian statehood, cultural correspondence.

References

1. Boiko, V. (1994). Istorii potribna Pravda [Stories need the truth]. Svitlovodsk: Svitlo [in Ukrainian].

2. Panakhyd, H. (2015). Muzeina pedahohika: tematychnyi pokazhchyk literatury [Museum Pedagogy: thematic index of literature]. Lviv: Liha Lviv [in Ukrainian].

3. Zakon Ukrainy «Pro muzei i muzeinu spravu» [About museums and museum affairs]. (1995). Vidomosti VerkhovnoiRady Ukrainy, 25 [in Ukrainian].

4. Zakon Ukrainy «Pro osvitu» [About education]. (2017). Shchomisiachnyk serii «Zakonypro osvitu», 10 (34). Kyiv: Parl. vyd. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru