Вітчизняні освітньо-виховні традиції і педагогічний спадок видатних діячів українського православ'я ХVІ-ХVII ст.

Размещено на http://allbest.ru

Полтавський національний педагогічний університет

Андрій Твердохліб

Анотація

У статті розглядаються погляди на виховання, що знайшли відображення у педагогічному спадку священнослужителів - відомих діячів православної церкви на теренах України (насамперед, у XVI-XVII ст.). Аналізуються, зокрема, факти діяльності «козацького митрополита» Іова Борецького, його сучасників і наступників, чиї ідеї зберігають свою актуальність і донині.

Ключові слова: виховання; православ'я; виховні традиції; моральність; гуманізм; педагогічна думка

Вступ

Постановка проблеми. Навчання і виховання молодого покоління, добір змісту та методів виховного впливу завжди мали значну вагу в суспільстві, поєднуючи в собі як прагматичний, так і моральний аспекти. Упродовж багатьох століть духовний стрижень особистості наших співвітчизників формувався під впливом релігії, яка була і залишається сьогодні джерелом гуманістичних тенденцій у вихованні.

У вітчизняній історії зустрічаємо цілу низку персоналій, які, будучи видатними світськими чи церковними діячами, залишили нащадкам перевірені власним життєвим досвідом настанови, пов'язані з дотриманням у своєму житті певних принципів і норм, заснованих на підґрунті православної віри і водночас глибоко співзвучних народній педагогічній думці, таких, що лягли в основу багатьох виховних традицій українців

Нині, коли ці традиції знову опиняються в полі уваги науковців і практиків педагогічної діяльності, настанови видатних діячів минувшини набувають нової ваги і значущості у виховному процесі, сприяючи збереженню національної ідентичності українського народу, повертаючи йому ті духовні ідеали, з якими століттями жили і боролися за власну державність і незалежність наші предки.

Джерела і публікації, на які спирається автор. Історико-педагогічні розвідки, що розкривають витоки вітчизняної педагогічної думки, стали надбанням широких наукових і суспільних кіл у ХІХ-ХХІ століттях. Їхня мета і напрями інтерпретації дослідницького матеріалу значною мірою пов'язані з суспільно-політичними запитами і обмеженнями, що особливо помітно, зокрема, на тлі радянської доби. За словами Т. Тхоржевської, у роботах учених цього часу (Г. Васьківська, Ю. Руденко, М.Стельмахович, Б.Ступарик та ін.) «зазвичай домінуючим є акцент на розкритті народності без детального аналізу природи, світоглядних коренів традицій, коли язичницький та християнський елементи в них спеціально не виокремлюються, переплітаються; питання впливу християнських конфесій на формування традицій не досліджується й не виділяється окремо» (Тхоржевська, 2007, с. 10). Подібні тенденції помітні і в ранній пострадянський період. Зрушилися вони переважно на початку нинішнього століття, коли в роботах учених уплив православ'я на українську педагогіку почав обговорюватися відверто і аргументовано (В. Бондаренко, О. Вишневський, М. Закович, Т. Тхоржевська, В. Фазан та ін.). Чималу роль у цьому процесі відіграло і оприлюднення праць опозиційних щодо радянської влади дослідників, і насамперед, Г. Ващенка, автора вичерпного і лаконічного формулювання змісту виховного ідеалу українців - служіння Богові й Україні.

Водночас, слід зазначити, що в історії православ'я України знаходимо чимало імен діячів, чиї педагогічні ідеї були значущими не лише для свого часу, а й відобразилися на становленні національної педагогіки в найбільш об'єктивному її вигляді, який сьогодні вже частково відроджений і продовжує своє ствердження, в тому числі й на релігійному підґрунті. Віддаючи належне священнослужителям, що доклали чимало зусиль для формування засад інтелектуального і морального розвитку своїх співвітчизників у різні часи, маємо на меті розкриття внеску до справи формування вітчизняних виховних традицій діячів православної церкви у XVI-XVП століттях - у період, що небезпідставно позиціонується як час культурного піднесення України і становить чималий інтерес із позицій сучасного національного відродження.

Виклад основного матеріалу

У періоди особливої соціально-політичної напруженості мають тенденцію актуалізуватися проблеми боротьби за розум і почуття населення, що зазвичай знаходить вияв у діяльності двох типів тісно пов'язаних інституцій - релігійних і освітніх.

Складна суспільно-політична ситуація на українських землях, що склалася на кінець XVI століття, актуалізувала процеси ідеологічної боротьби, осторонь яких православна церква не могла залишатися - тим більше, що вони тісно перетиналися з життєво важливим для неї супротивом католицизмові. Утворення в XV - XVI століттях козацтва - суспільного стану, що обстоював ідею української державності - стало важливим кроком до ствердження національних традицій у духовному житті суспільства, насамперед його «простих» верств, оскільки ополячення еліти в цей час також відбувалося досить інтенсивно.

Поняття традиції означає вивірену життєздатність певних елементів культури упродовж тривалого часу, визнання і збереження їх у вигляді звичаїв, поглядів, норм поведінки тощо. Виховні традиції, характерні для українського народу як етнічно поєднаної спільноти, що перебуває водночас під значним впливом християнства, мають одну із перших своїх фіксацій у писемній формі ще в «Повчанні» Володимира Мономаха, де він, за твердженням М. Левківського (2003), «вперше обґрунтував необхідність переходу від релігійного виховання до практичних завдань, що визначаються повсякденним життям». Проте цей перехід не означав відмови від релігійного контексту формування особистості дитини: зміщувалися пріоритети саме з його релігійно-аскетичних засад на користь практики життєорганізації людини в її світському житті, тих повсякденних завдань, які перед нею постають і які вона має неминуче вирішувати. Водночас, поряд із такими завданнями можновладця, як дотримання в суспільстві справедливості («і бідного смерда, і убогу вдовицю не давав на поталу сильним»), князь говорить: «...і за церковним порядком і за службою сам спостерігав» (Поучение..., 1986, с. 68). Не вдаючись до щільного аналізу стосунків мирської та церковної влади в часи написання «Повчання.», відзначимо, що Володимир Мономах підкреслював позитивну роль церкви у житті суспільства («Добро ж творячи, не лінуйтеся ні на що хороше, насамперед, щодо церкви» (с. 64)) і прагнув бачити в ній одно із джерел миру і справедливості в своїй державі.

Розглядаючи роль православної релігії в житті наших співвітчизників, бачимо, що повсякчас її місія в суспільстві була не лише виховною, а, ширше, - освітньою. Причому, слід говорити не тільки і не стільки про вплив, скільки про взаємовплив. Як зазначає М. Шевчук, «наприкінці XVI - на поч. XVII ст. освіта стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення за збереження етнічної цілісності України». Так, братства, що виникли у багатьох українських містах, є яскравим прикладом релігійно-національних організацій, причому «діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка» (Шевчук, 2013, с. 365).

У ході розгорнутої на межі століть полеміки, що торкалася насамперед церковного устрою, стосунків між православними й католиками, елітою й народом, а відтак, торкнулася освіти, мови і змісту навчання, знаково прозвучали голоси ідеологів православної релігії Іова Борецького, Івана Вишенського, Захарії Копистенського, Мелетія Смотрицького та інших. Повної єдності поглядів на означені питання у їхніх творах, звичайно, не знаходимо. Так, скажімо, Іван Вишенський більшою мірою обстоював ідеали раннього християнства, відкидаючи рудименти язичництва у релігійних віруваннях і обрядах православних християн, засуджував мирське як зло і проповідував перевагу церковних книг перед усіма іншими, був непримиренним противником соціальної нерівності. Його ортодоксальність і «культурне старовірство», про яке говорив український історик М. Грушевський, більшою мірою сприяло розширенню теоретичного поля соціально-філософської думки тогочасності, ніж реальному вирішенню проблем суспільства і його членів.

Водночас Захарія Копистенський, у своїх полемічних творах засуджуючи римсько-католицьку церкву, був цілком сучасний у своїх думках і висновках, далекий від надмірної жорсткості чи утопічності суджень. На відміну від Вишенського, він апелює до можновладців як тих, хто покликаний оберігати православну віру. Критикуючи унію і пророкуючи її згубні для Речі Посполитої наслідки, Копистенський постійно підкреслює набутки своїх співвітчизників і одновірців: «Было теж и в Россіи нашей дидаскалов много, а который писма зоставили, не вспоминаючи старих, новых мяную пару якую: преподобного Артемія инока, который, споспЪшествующу ему господу, в ЛитвЪ от ереси аріанской и лютеранской многих отвернул, и през него бог справил, же ся весь народ русскій в ЛитвЪ в ереси тыи не перевернул; монах Стефан Зизаній, в грецком и словенском языку муж учоный велце; блаженный Леонтій Карпович, архимандрит виленскій, муж богодухновенный, в языку греческом и латинском знамените бЪглый, оборонца благочестія; пречестной Виталій, архидіакон, учитель и любомудрец. А живых благодатіею божіею маємо з потребу» (Палінодія).

Одним із живих на той час талановитих «дидаскалів», що залишили слід як у вітчизняній освіті, так і у історії православної церкви в Україні, був Іов (Іван Матвійович) Борецький (бл. 1560-1631).

Будучи викладачем Львівської братської школи, на противагу схоластичним віянням, Борецький «не регламентував науку дітей схоластичним вивченням «граматики богомольного й праведнословного часословія», як рекомендував Іван Вишенський, а прагнув до того, щоб маленькі українці знали й сім наук визвольних» (Возняк, 1985, с. 18). Таким чином, до вирішення дидактичних питань він підходив з передових позицій свого часу, у дусі принципів педагогіки реалістичного гуманізму, слушно вважаючи, що викладання, яке спирається на досвід, на свідоме засвоєння, передбачає практичну користь від отриманих знань.

Сама особистість Борецького являє собою взірець непересічного громадянина, що доклав чимало зусиль для укріплення православ'я на своїй батьківщині. Не можна оминути увагою і той факт, що найбільш значущі події тогочасного суспільного і релігійного життя в Україні, які привертають увагу істориків як значущі й важливі для її подальшої долі, насамперед - у питаннях православної віри і церкви та їхнього статусу в Польсько-Литовській державі, значною мірою були зініційовані діяльністю Борецького, або ж відбувалися за його участю.

Іов Борецький, що зажив слави «козацького митрополита», спираючись на цей суспільний прошарок у боротьбі за пріоритет православної віри на українських землях на тлі поступового окатоличення правлячої еліти, розумів, як важливо в цих умовах виховувати людей, свідомих щодо власної етнічної приналежності. Звідси і його суперечливі, з певних точок зору, ідеї щодо необхідності світської освіти для переважної кількості населення, і обстоювання навчання рідною мовою, у якій вбачав потужний імпульс до національної самоідентифікації.

Про значущість останнього пізніше, в ХІХ ст., один із основоположників вітчизняної наукової педагогіки К. Ушинський писав: «Покоління народу проходять одне за іншим, але результати життя кожного покоління залишаються в мові - в спадщину нащадкам. У скарбницю рідного слова складає одне покоління за іншим плоди глибоких сердечних рухів, плоди історичних подій, вірування, погляди сліди прожитого горя і прожитої радості, - словом, увесь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові.

Мова є живим, найбагатшим і міцним зв'язком, що з'єднує колишні, нинішні і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле. Він не тільки виражає собою життєвість народу, але є саме сама ця життя. Коли зникає народна мова, - народу нема більше!» (Ушинський, 1974, с. 146). Борецький у контексті свого часу глибоко усвідомлював цю істину і намагався втілювати її у практику викладання, хоча, як освічена людина, вільно володів кількома мовами і за потреби користувався ними.

Заслуговує на увагу і те, що Борецький чимало зробив для демократизації навчання. З його ініціативи до статуту Львівської братської школи було унесене положення щодо пріоритету знань над походженням чи статками того, хто навчається. Водночас, сам він, навіть сягнувши найвищих церковних чинів (ставши Митрополитом Київським, Г алицьким і всієї Руси), приділяв чимало уваги освітній діяльності, продовжував викладати в Київській братській школі богословське вчення.

Ім'я Іова Борецького як людини, що залишила відбиток у долях своїх наступників, зустрічаємо в життєписах Петра Конашевича-Сагайдачного, Мелетія Смотрицького, Стефана та Лаврентія Зизаніїв, Памво Беринди, Петра Могили, Єлисея Плетенецького та багатьох інших. Зіставлення та порівняння інформації, зібраної дослідниками, дає змогу стверджувати, що Борецький мав не лише впливовість як освітній і церковний діяч, а й значний особистий авторитет у передових колах українського суспільства своєї доби, як це можна судити, зокрема, на прикладі іншої виданої постаті досліджуваної доби, Петра Могили, що мав митрополита Йова своїм багаторічним наставником. Розгортання в середині XVII ст. в Україні системи православної освіти, до якого Могила доклав чимало сил і засобів, можна розглядати як вияв прагнення відійти від найменших думок про меншовартість православ'я порівняно з католицизмом, здійснювати просвітницьку діяльність на патріотичних засадах, як це намагався робити й Борецький. педагогічний борецький православний україна

Таким чином, аналізуючи спадок отців української православної церкви XVI-XVП століть, відзначаємо, що у їхній діяльності тісно пов'язувалися два основні напрями докладення своїх сил, знань, матеріальних статків: це розвиток церкви як соціального інституту та розвиток духовності населення українських земель засобами як просвітництва, так і системної освіти. Найважливішим підсумком діяльності видатних постатей українського православ'я цього періоду вважаємо формування ціннісних засад українського виховання, що торкалися як моральних, так і інтелектуальних аспектів, налаштовували на досягнення виховного ідеалу, актуальність якого значною мірою зберігається і для сучасної України.

Список використаних джерел

1. Бондаренко, В. В. (2010). Педагогічні погляди та просвітницька діяльність Д. Туптала (Димитрія Ростовського) у контексті освітнього простору другої половини XVII-XVIII століть. (Дис. канд. пед. наук). Полтава: ПНПУ імені В. Г. Короленка.

2. Возняк, М. С. (1985). О воспитании чад. Пам'ятки братських шкіл на Україні. Київ.

3. Копистенський, З. Палінодія іли Книга оборони. Взято з http://litopys.org.ua/biletso/bilo06.htm.

4. Левківський, М. В. (2003). Історія педагогіки: навч. посіб. Київ, Центр навчальної літератури.

5. Поучение Владимира Мономаха (1986). Изборник: повести Древней Руси. Москва: Худож. лит.

6. Тхоржевська, Т. (2007). Вплив християнства на розвиток світської педагогічної науки в сучасній Україні. Педагогічні науки: зб. наук. праць. (Вип. 44, с. 10-13). Херсон.

7. Ушинский, К. Д. (1974). Избранные педагогические сочинения: в 2 т. (Т. 1, с. 145-159). Москва: Педагогика.

8. Шевчук, М. (2013). Педагогічні погляди Івана Вишенського: крізь призму минулого до сучасності. Дидаскал. Упровадження інновацій як чинник єдності педагогічної теорії та освітньої практики, 13, 365-368.

References

1. Bondarenko, V. V. (2010). Pedahohichni pohliady ta prosvitnytska diialnist D. Tuptala (Dymytriia Rostovskoho) u konteksti osvitnoho prostoru druhoi polovyny XVII-XVIII stolit [Pedagogical views and educational activities of D. Tuptal (Dimitri Rostovsky) in the context of the educational space of the second half of the eighteenth and eighteenth centuries]. (PhD diss.). Poltava: PNPU imeni V. H. Korolenka [in Ukrainian].

2. Vozniak, M. S. (1985). O vospytanyy chad. Pam'iatky bratskykh shkil na Ukraini [About raising children. Sights of fraternal schools in Ukraine]. Kyiv [in Ukrainian].

3. Kopystenskyi, Z. Palinodiia ily Knyha oborony [Palinodia went to the Book of Defense]. Retrieved from http://litopys.org.ua/biletso/bilo06.htm [in Ukrainian].

4. Levkivskyi, M. V. (2003). Istoriia pedahohiky [History of pedagogy]: navch. posib. Kyiv, Tsentr navchalnoi literatury [in Ukrainian].

5. Pouchenie Vladimira Monomakha [The teachings of Vladimir Monomakh] (1986). Izbornik: povesti Drevnei Rusi [Izbornik: tales of Ancient Russia]. Moskva: Khudozh. lit. [in Russian].

6. Tkhorzhevska, T. (2007). Vplyv khrystyianstva na rozvytok svitskoi pedahohichnoi nauky v suchasnii Ukraini [Influence of Christianity on the development of secular pedagogical science in modern Ukraine]. Pedahohichni nauky [Pedagogical Sciences]: zb. nauk. prats. (Is. 44, pp. 10-13). Kherson [in Ukrainian].

7. Ushinskii, K. D. (1974). Izbrannye pedagogicheskie sochineniia [Selected Pedagogical Compositions] (Vol. 1, pp. 145-159). Moskva: Pedagogika [in Russian].

8. Shevchuk, M. (2013). Pedahohichni pohliady Ivana Vyshenskoho: kriz pryzmu mynuloho do suchasnosti [Ivan Vyshensky's Pedagogical Views: Through the Prism of the Past to the Present]. Dydaskal. Uprovadzhennia innovatsii yak chynnyk yednosti pedahohichnoi teorii ta osvitnoi praktyky [Didaskal. Introduction of innovations as a factor of unity of pedagogical theory and educational practice], 13, 365-368 [in Ukrainian].

Abstract

Tverdokhleb a. Poltava V. G. Korolenko national pedagogical University, Ukraine

The article examines the views on education that were reflected in the pedagogical heritage of clergymen - prominent figures of the Orthodox Church in the territory of Ukraine (first of all, in the XVI-XVII centuries). In particular, the facts of the activity of the Cossack Metropolitan Job Boretsky, his contemporaries and successors, whose ideas remain relevant to this day, are analyzed.

Based on the analysis of the inheritance of the fathers of the Ukrainian Orthodox Church of the XVI-XVII centuries, we note that in their activity two main directions were closely connected: the development of the church as a social institute and the development of spirituality of the population of Ukrainian lands by means of both enlightenment and systematic education. The most important result of the activity of prominent figures of Ukrainian Orthodoxy of this period is the formation of values of Ukrainian education that touched on both moral and intellectual aspects, set on the achievement of an educational ideal, whose relevance is largely preserved for modern Ukraine.

Keywords: education; Orthodoxy; educational traditions; morality; humanism; pedagogical thought

Размещено на Allbest.ru