Ідеї політехнізму, колективної педагогіки та професійного спрямування в освіті дорослих та у працях громадських і партійних діячів періоду 1920-х - 50-х років ХХ століття

Keyworlds: Collective pedagogies, Soviet pedagogies, Adults education, Skilled workers., Occupation.

В історії нашої української держави періоду 20-х - 50-х рр. ХХ ст. визначався як період ствердження ідей комуністичного виховання та партійної ідеології, ствердження колективної педагогіки та виховання радянського світогляду у “нової” людини. Для української держави це був трагічний період, тому що офіційно проголошена радянським урядом “українізація” перетворилася, в політичній сфері, в “націонал-комунізм”, а в педагогічній сфері - утворенням національної школи, де разом із прищепленням класових цінностей і комуністичної ідеології вилучався етнонаціональний культурний складник, повага і любов до України, до своєї мови і історії.

Найвпливовішими виховними інституціями того часу визначалися комуністична партія, комсомол, піонерія, профспілки, школа, професійні училища, інститут.

Педагогіка як конкретна наукова дисципліна і впливовий виховний засіб продовжувала основну ідеологічну тенденцію даного хронологічного періоду - це ліквідація неписьменності серед народу, підвищення загальноосвітнього рівня молоді, робітничого класу і дорослого населення, підготовки більшої кількості кваліфікованих кадрів для народного і промислового господарства [7, с. 112].

Серед офіційних документів, що на перших етапах визначили шляхи розвитку нової школи в Українській РСР були: Проект положення “Про єдину трудову школу УРСР” (1919 р.); “Про політичну пропаганду і культурно-освітню роботу на селі” (1919 р.); Декларація Наркомосу освіти УРСР “Про соціальне виховання дітей віком від 8 до 15 років” (20.07.2020 р.); Декрет РНК УРСР “Про організацію робітничих факультетів” (7 березня 1921 р.); Закон “Про народну освіту в УРСР (1 листопада 1922 р.); Постанова Політбюро ЦК КП(б)У “Про запровадження загального обов'язкового навчання (1924 р.); Постанова Політбюро ЦК КП(б)У “Про стан народної освіти в Україні” (1927 р.); Постанова ЦВК і РНК СРСР “Про встановлення єдиної системи індустріально-технічної освіти” (17 вересня 1929 р.). У 1920 р. урядом радянської України було прийнято декрет “Про навчальну професійно-технічну повинність”, в якому всі робітники віком від 18 до 40 років підлягали залученню до професійного навчання; проводилася ліквідація неписьменності серед дорослої молоді. Період 20-х - 50-х рр. ХХ ст. характеризується збільшенням мережі навчальних закладів для молоді і дорослих, а саме створенням: шкіл лікнепу, шкіл робітничої і селянської молоді, школи робочих підлітків, школи трудових резервів, гуртків політосвіти і самоосвіти, створення робітничих і селянських університетів, вечірніх класів, створення ремісничих і професійних училищ, створення інститутів професійної освіти та соціального виховання. Все це було обумовлено новою ідеологією і політизацією, уніфікацією освітніх програм, підручників, посібників, формою підготовки, перепідготовки та удосконалення професійної підготовки дорослого населення для праці на виробництві та для отримання робітничої професії. Враховуючи політичні амбіції новоствореного СРСР (1922), треба зауважити, що це було початком сталінського адміністративного тиску на освітньо-виховну систему України, яка і так була “...політизована” запровадженням єдиної радянської системи виховання дітей і молоді” [17, с. 126].

В цей період працюють видатні педагоги, теоретики, дослідники, громадські і політичні діячі, діяльність яких була тісно пов'язана зі становленням системи народної освіти і освіти дорослих у першій половингі ХХ ст., ними були: С. Ананьїн, М. Авдієнко, Х. Алчевська, В. Арнаутов, П. Булонський, Г. Ващенко, О. Залужний, М. Галущинський, В. Затонський, М. Зотін, А. Зільберштейн, Т. Лубенець, Н. Крупська, М. Калінін, С. Сірополко, М. Скрипник, І. Тешенко, С. Русова, Я. Ряппо, А. Болтунов, О. Бубнов, С. Бухало, М. Грищенко, Є. Мединський, В. Перетц, С. Шацький, О. Шумський, С. Литвинов, О. Музиченко, А. Макаренко, Я. Чепіга, В. Ястржембський, В. Марков, Г. Гринько, Я. Чепіга.

Внаслідок подій громадянської війни (1914-1918 рр.) і жовтневого перевороту не вистачало професійних і робітничих кадрів на заводах і фабриках, не вистачало інтернатів та притулків для дітей-сиріт. Тому з надзвичайною гостротою постало питання підготувати вчителів і вихователів, кваліфіковану робочу силу для різних галузей виробництва і промисловості. Для цього створювались і діяли для дорослого населення і малописьменних гуртки політосвіти, вечірні класи, учительські курси, селянські будинки агітпункти, народні будинки, хати-читальні, народні університети. Загальнодоступний недільний університет був різновидом робітничих університетів, як одна з форм масової культурно-політичної роботи серед дорослого населення [19, с. 152].

В надзвичайно складних і політичних і соціально-економічних умовах стверджувалась і діяла система народної освіти України, яка складалась з

2-х основних складових частин:

1) соціального виховання дітей від 8 до 15 років;

2) професійної освіти для молоді, яка намагалася отримати освіту і диплом кваліфікованого робітника з певної професії.

На період 1923 р. у республіці мешкало 80 % українців і 20 % представників інших національностей. Як свідчать архівні дані, на 1923 р. в українських селах діяло 665 селянських будинків, 2490 хат-читалень, 87 бібліотек. В 1924 р. в республіці налічувалось: 14 інститутів і 72 педагогічних технікумів, а в 1925 р. існувало 17 робітфаків і 217 шкіл робітничої молоді. Але вже на 1927 р., за рахунок швидкого будівництва, існувало 3595 селянських будинків і 7114 хат-читалень [17, с. 128].

Партійний і громадський діяч М. О. Авдієнко, схвалюючи політику партії щодо підтримки розвитку освіти і навчання дорослих та зростання професійних освітніх установ, наголошував, що саме ліквідація неписьменності серед дорослої молоді, яка працює, має стати найголовнішим питанням культурної революції в УРСР. Громадський діяч і педагог Н. К. Крупська підтримувала освітню ідею поєднання навчання з продуктивною працею і політичною освітою, яка б давала молоді основи знань, нові фахові професії, виховувала комуністичний світогляд.

А. В. Луначарський розглядав освіту дорослих як обов'язкову в контексті комуністичного виховання молоді. Він брав активну участь у кампанії боротьби з неписьменністю серед населення шляхом організації мережі шкіл, народних університетів, вечірніх класів, курсів політосвіти, які відповідали вимогам загальноосвітнього безкоштовного навчання.

Цікавими, на наш погляд, є наукові доробки дослідника М. С. Грищенка, який освіту дорослих розглядав з позиції трудового та політехнічного навчання і визначав державні заходи щодо виробничого спрямування навчання дорослих. Разом з тим, М. С. Грищенко приділяв увагу особливостям будівництва трудової школи, яка формувала робітничу зміну, давала нові професії. Тому, в курс навчальних лекцій позашкільних закладів освіти для дорослих, він пропонував вводити такі предмети, як: політична економія, географія, суспільні рухи, Конституція СРСР.

Громадський діяч і педагог Я. Ряппо вважав, що система освіти не може бути відмежована від усієї справи комуністичного будівництва: “... немає культурно-освітніх закладів, немає науки, немає мистецтва, що було б відокремлене від суспільства, від певного господарського і соціального ладу.” [15, с. 62]. Тобто, Я. Ряппо наголошував, що системний підхід навчання передбачає наявність комплексного і колективного підходу до комуністичного виховання молоді і трудящих того часу.

За сприянням партійного діяча В. П. Затонського, школи були розмежовані для письменних і малописьменних. Саме він був автором постанови “Про залишкову ліквідацію неграмотності і про заходи по ліквідації малограмотності серед дорослого населення УРСР” (1931 р.), яка була конче необхідною і вчасною на той час.

Громадський і партійний діяч Г. Ф. Гринько розглядав освіту дорослих як фахову орієнтацію дорослої людини у придбанні професії, підкреслював значення освіти і навчання дорослих як фактор ліквідації неписьменності, бачив в освіті дорослих форму неперервного навчання молоді і громадсько- педагогічний напрямок для забезпечення професійно-культурного розвитку дорослої особистості.

Педагог і громадський діяч Я. П. Чепіга наголошував на важливості освіти і навчанні дорослих, яка є самостійною освітньою функцією у формуванні національних інтересів дорослої працюючої молоді.

Педагог А. С. Макаренко бачив позитивну роль комуністичної моралі і колективу, який формує і зберігає людину. Ці моральні якості - виховання світоглядної позиції у молоді в дусі комуністичної моралі він вважав основними для майбутнього навчання дорослих.

Проблемам самоосвіти дорослих приділяв увагу педагог С. Ф. Черкасенко. Про це він, неодноразово, піднімав питання на сторінках вітчизняних педагогічних видань. Проблемі навчання дорослих ним присвячено працю: “Короткий курс правопису з додатком самостійного писання”, який вийшов у 1922 р. в Україні. В цій праці він робить наголос на самоосвіту дорослої людини, її підготовку до професійної діяльності, до формування класової свідомості та культурно-освітньої позиції.

На думку партійного і громадського діяча М.О. Скрипника, розвиток освіти дорослих в Україні в 1920-1930-х рр. ХХ ст. був не тільки суспільним явищем, а й періодом відкритої, теоретичної боротьби української національної інтелігенції і опозиційних рухів, які ще з 1918 р. мали за мету впровадити теоретичні постанови і конституційні положення національної системи освіти в реальне життя. Питаннями освіти дорослих і виробничого навчання займався дослідник А. Зільберштейн. Вчений активно працював над вдосконаленням навчальних програм для підготовки студентів у вищих педагогічних навчальних закладах. У своїй праці “Основні завдання вищої школи на сучасному етапі” він наголошував на необхідності покращення позиції трудової школи, виховання пролетарської ідеології та марксистсько- ленінських поглядів у молодого покоління [17, с. 131].

Дослідник М. Рубакін проблему освіти дорослих конкретизував у книзі “Практика самоосвіти”. Він акцентував, що освіта дорослих є всеохоплюючою і різнобічною як саме життя. М. Рубакін сформулював ідею неперервної освіти і надав їй теоретичне обґрунтування. Наукові праці М. Рубакіна лягли в основу майбутньої концепції освіти дорослих.

Науково-педагогічні ідеї педагога і дослідника С. А. Литвинова були спрямовані на прищеплення учням і студентам любові і поваги до комуністичного виховання, ідеології, моралі, він критикує буржуазну педагогіку, її принципи, є співавтором відомого підручника за загальною редакцією С. Чавдарова “Педагогіка”, що побачив світ у 1940 р. Це був перший україномовний підручник з педагогіки, яким упродовж 20 років користувалися викладачі, вчителі, студенти вищих і середніх навчальних закладів. Підручник готував підростаюче покоління до життя, а майбутніх вчителів і вихователів до педагогічної і виховної роботи з молоддю.

політехнізм колективна педагогіка професійний

Висновок

Процес навчання і розвитку освіти дорослих в 1920-х - 1950-х рр. ХХ ст. як один із напрямків загальної педагогіки, лежав в основі широкого сектора наукових пошуків радянських педагогів того часу, що об'єднувалися під парадигмою марксистсько-ленінських поглядів і впливали на створення національної системи освіти України. Це був період тріумфального будівництва сталінського соціалізму, підвищення ролі і значення виробничих кваліфікацій, створення народних університетів, формування мережі вечірніх шкіл для дорослих та шкіл робітничої і селянської молоді, реальних та професійних училищ.

Пріоритетними завданнями мережі навчальних закладів для дорослих в 20-х - 50-х рр. ХХ століття було підвищення загальнокультурного рівня робітників, майстрів, слухачів, оволодіння певними знаннями і певними професійними навичками, що в свою чергу, сприяли підвищенню у працюючої молоді рівня виробничої кваліфікації і загальної культури, ознайомлення з основами організації виробництва. Трудова молодь знайомилась з професійною діяльністю на виробництвах, в сільських господарствах, фермах, фабриках.

Використана література