Світоглядні засади трактування терміну "духовність" українськими педагогами другої половини ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Світоглядні засади трактування терміну “духовність” українськими педагогами другої половини ХІХ століття

Outlook fundamentals of the term “spirituality” interpretation by the ukrainian educators (the second half of the XIX century)

О.С. Цибулько

Актуальність дослідження.

У період національного відродження України особливої актуальності набуває проблема духовності. Розвиток духовних якостей особистості є однією з провідних напрямків реформ національної системи освіти, що передбачає використання нових методологічних категорій. У цьому контексті науковий інтерес становить детальне вивчення поняття “духовності” Важливим етапом на шляху розвитку та становлення сучасної системи освіти з усіма її принципами та морально-духовними орієнтирами стало саме ХІХ століття.

Внаслідок реформування соціально-економічного, політичного, освітнього та культурного життя Російської імперії, до складу якої входили землі Наддніпрянської Україна, у другій половині ХІХ століття відбулися світоглядні зміни у свідомості суспільства. Актуальним стало питання національного відродження, що спонукало особистість до переосмислення проблем людського буття. Просвітницька та педагогічна діяльність громад, членами яких у різні проміжки часу були відомі представники українського народу: В.Б. Антонович, М.П. Драгоманов, М.І. Костомаров, П.О. Куліш, П.П. Чубинський та ін., відіграла значну роль у формуванні національної свідомості етносу, розвитку української культури, заклала підвалини національної освіти.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значний внесок у розвиток педагогічної думки України здійснили М. І. Пирогов, П. Г. Редкін, М. О. Корф, П. Д. Юркевич, С. С. Гогоцький, С. І. Миро- польський, К. Д. Ушинський. Ідеї цих науковців підсумовуються в працях Л. О. Голубничої, О. А. Горчакової, Л. О. Журенко, Л. А. Климчак, С. Л. Кузьміної, С. А. Саяпіної, у межах інших педагогічних досліджень розглядають їх Л. Д. Березівська, Л. С. Бондар, Н.М. Гупан, Л. О. Дубровська, І.В. Зайченко, С. Т. Золотухіна, Т. А. Ільїна, О. Л. Кірдан, О. В. Михайличенко, Н. С. Побірченко, В. В. Постолатій, Т. В. Філімонова та інші. Однак, історико-педагогічних працях, де предметом дослідження стало питання генези поняття “духовність”, немає.

Виклад основного матеріалу дослідження. У статті розглядається питання світоглядних засад трактування терміну “духовність” українськими педагогами другої половини ХІХ століття. Особлива увага приділяється фундаментальним концепціям “духовності” в педагогіці. У статті виявлено особливості національного визначення терміну “духовності”.

Висновки. На основі вищевикладеного можна виокремити наступні трансформації у змісті поняття “духовність” у педагогічній думці України другої половини ХІХ століття. Залишаючись релігійною, парадигма духовності поступово змінюється. Важливим аспектом трансформації релігійної парадигми став дискурс трансцендентності проблеми, результатом чого стає зростання педагогічних складових зміни поняття духовності. Незмінним залишається розгляд поняття духовності як сенсу людського буття, а отже, і основою освіти та виховання. Особливу роль педагоги приділяють визначенню цінностей, таким як ідеї істини, добра та краси. Поняття духовності в означений період доповнюється багатьма аспектами, стає багатовимірнішим, багатогранним.

Ключові слова: духовність, любов, екзистенція, освіта, виховання.

Актуальність теми. У період національного відродження України особливої актуальності набуває проблема духовності. Розвиток духовних якостей особистості є однією з провідних напрямків реформ національної системи освіти, що передбачає використання нових методологічних категорій. У цьому контексті науковий інтерес становить детальне вивчення поняття “духовності”. Важливим етапом на шляху розвитку та становлення сучасної системи освіти з усіма її принципами та морально-духовними орієнтирами стало саме ХІХ століття. Оскільки, саме у цей період відбулися значні зміни у соціально-економічному секторі держави, а саме: скасування кріпосного права в царській Росії, реформи в інших сферах життєдіяльності країни, зокрема в освітній, все це зумовлювало підготовку кваліфікованих кадрів.

Постановка проблеми. Внаслідок реформування соціально-економічного, політичного, освітнього та культурного життя Російської імперії, до складу якої входили землі Наддніпрянської Україна, у другій половині ХІХ століття відбулися світоглядні зміни у свідомості суспільства. Актуальним стало питання національного відродження, що спонукало особистість до переосмислення проблем людського буття. На території Наддніпрянської України вагоме значення мали тези кирило- мефодіївців як чинники формування морально-духовних орієнтирів нації. Виключного значення набули думки М.І. Костомарова, П.О. Куліша, Т.Г. Шевченка. Бо окреслені ними ідеї автономізму, демократизму, федералізму, народолюбства, українофільства активно використовувалися представниками громадівського руху другої половини ХІХ - початку ХХ століття. Просвітницька та педагогічна діяльність громад, членами яких у різні проміжки часу були відомі представники українського народу: В.Б. Антонович, М.П. Драгоманов, М.І. Костомаров, П.О. Куліш, П.П. Чубинський та ін., відіграла значну роль у формуванні національної свідомості етносу, розвитку української культури, заклала підвалини національної освіти.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значний внесок у розвиток педагогічної думки України здійснили: М.І. Пирогов, П.Г. Редкін, М.О. Корф, П.Д. Юркевич, С.С. Гогоцький, С.І. Миропольський, К.Д. Ушинський. Ідеї цих науковців підсумовуються в працях: Л.О. Голубничої, О.А. Горчакової, Л.О. Журенко, Л.А. Климчак, С.Л. Кузьміної, С.А. Саяпіної, у межах інших педагогічних досліджень розглядають їх Л.Д. Березівська, Л.С. Бондар, Н.М. Гупан, Л.О. Дубровська, І.В. Зайченко, С.Т. Золотухіна, Т.А. Ільїна, О.Л. Кірдан, О.В. Михайличенко, Н.С. Побірченко, В.В. Постолатій, Т.В. Філімонова та інші. Однак, історико-педагогічних праць, де предметом дослідження стало питання ґенези поняття “духовність”, немає.

Постановка завдання. Дослідження світоглядних засад трактування терміну “духовність” українськими педагогами другої половини ХІХ століття.

Виклад основного матеріалу дослідження

Аналізуючи особливості наукового доробку українських педагогів другої половини ХІХ століття слід зазначити, що значення поняття духовності ототожнювалося з релігійною системою, зокрема християнською. Однак, вже простежуються риси поступового зменшення релігійного впливу на свідомість суспільства на основі дискурсу проблеми трансцендентно-технологічного.

Трансцендентне - сутність, яка апріорно дається людині, те, що додається до людських сил, а не створюється ними. Технологічне (інструментальне) значення - якості людини, які можуть бути розвинуті людиною шляхом її виховання. Сутність поняття “духовність” визначається педагогікою через “онтологічність”, “телеологічність”, “синтетичність”, “аксіологічність”, хоча самі поняття вживаються не завжди.

Під онтологічністю духовності розуміється те, що вона є особливою сукупністю різних аспектів людської свідомості, сенсом людського буття. Телеологічністю духовністі є розвиток людського усвідомлення процесів буття впродовж усього життя. Аксіологічністю є сенс життя людини розуміння таких етичних категорій як істина, добро, краса. Синтетичністю є поєднання, синтез понять - істина, добро, краса, а з іншого боку, - трансцендентних та технологічних (інструментальних) її чинників.

Сутність поняття “духовності” формувалося впродовж багатьох століть під впливом наінальних традицій і звичаїв. Основними якостями, якими мав би володіти педагог у цей період, що б найефективніше розкривати духовність власної особистості педагога був - “саморозвиток” та “комунікабельність”, причому, остання насамперед у системі діалогу між вчителем та учнем.

Характерною рисою педагогічної думки другої половини ХТХ століття є те, що зміст поняття “духовність” розглядався не крізь призму релігійно-догматичного визначення духовності, а шляхом розуміння ідеї існування людини. Вперше подібну думку висловив М.Т. Пирогов. На його переконання, зміст та сенс людського існування виявляється у осмисленні власної людської сутності, окресленні місця у Всесвіті, у самовдосконаленні та самопізнанні [4, с. 33]. У більш пізніх дослідження вищезазначене питання було розкрито у працях С.Т. Миропольського: Люди народженні для того, щоб бути людьми, розумними і вільними” [3, с. 109]. А смислові аспекти людського буття як життя духу визначає П.Д. Юркевич [8]. Відтак, з одного боку, дух людини з її прагненням до істини, добра є метою існування, з іншого, - “джерелом істини, добра і Богоподібності” [8, с. 224].

П.Г. Редкін у праці “Що таке виховання” звернув увагу на необхідності створення теоретичних засад педагогіки, визначення цілей виховання в контексті смислових аспектів буття людини. Таким смислом є, на його думку, “єдине ціле” (дух), що ґрунтується на божественних “ідеях краси, істини і добра” [5, с. 70].

Психологічні аспекти, як чинники формування у вихованців духовних орієнтирів та визначення смислових аспектів буття були розкриті К.Д. Ушинським: “... Що сказали б ви про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зумів би відповісти... на питання, що він хоче будувати ...? ...Те саме повинні ви сказати й про вихователя, який не зуміє чітко й точно визначити вам мету своєї виховної діяльності” [6, с. 78]. На думку дослідника, провідним завданням педагогіки має стати задоволення суспільних потреб у сфері саморозвитку та самовдосконалення особистості. Тдеал вдосконалення - “досконала людина”, сутністю якої є все прекрасне, святе, високе - дух [7, с. 113].

Однак, термін “духовність” у цей період ще не використовується. М.І. Пирогов розкриває його зміст через поняття “внутрішньої людини”, яка зароджується і розвивається у процесі осягнення особистістю світлих, чистих, високих істин. Суміжними з його думками є погляди М.І. Миропольського. С.С. Гогоцький розкривав поняття духовність через призму “вищої істини”, “вищого начала”, “вищої цілі” життя - ідею Бога, божественного провидіння, божественного духу [1, с. 58]. Ця ідея лежить в основі інших вищих начал - істини, краси і блага, які в своїй триєдності, синтезі й визначають аксіологічну сутність ідеї Бога.

Не відкидаючи смислової визначеності людини Божим духом, самої ідеї Бога, вчені визначали проблеми духовності людини як розвитку, еволюції духовного “Я” людини. Релігійна сутність, як мета людського існування наповнюється секулятивним змістом. Так, М.О. Корф, будучи віруючою людиною і вважаючи необхідним включення до шкільної програми Закону Божого, боровся за те, щоб цей навчальний предмет викладався не догматично [2, с. 64], а релігійність С.І. Миропольського “насичена найблагороднішими, чисто світськими завданнями виховання”, освіти як дітей, та і дорослих [3, с. 123]. Значний внесок у формування нового розуміння духовності вніс у своїх працях П.Г. Редкін [5]. С.С. Гогоцький підкреслює, що духовні досконалості не є даними і готовими, а “вимагають вільної і самостійної самоосвіти” [1, с. 54].

“Дух як єство”, що розвивається у процесі виховання, аналізує П.Д. Юркевич [8, с. 225]. У контексті проблеми природовідповідності виховання аналізував трансцендентні аспекти духовності С.І. Миропольський. Дитина, на його думку, - це “психологічний суб'єкт, що включає закони розвитку, моральної й інтелектуальної освіти” [3, с. 118].

Особливі ідеї людського духу у контексті трансцендентного буття висловлює К.Д. Ушинський [6; 7]. Власне, саме його ідеї спричинили процес створення антропологічної концепції “духовності”.

Таким чином, хоч педагогіка ХІХ ст. повністю не відмовилася від релігійних постулатів, все ж почала поступово відходити від догматично-формалізованого, некритичного підходу до розвитку та виховання індивіда. У розумінні сутності духовності посилюються світсько-технологічні аспекти. Духовність, з одного боку, набуває онтологічної забарвленості, стає смисловим центром життєдіяльності особи, а з іншого - метою розвитку, метою людської буттєвості, що є виявом телеологічної приналежності. Подібні зміни головним завданням педагогіки проголошують формування духовно-стійкої особистості, а термін “духовність” стає методологічною базою педагогічної науки. її сутність у педагогіці даного часу має аксіологічну сутність, з основними цінностями істини, добра й краси. У своїх працях П.Г. Редкін акцентує свою увагу на важливості виховання дітей у гармонії краси, істини та добра. духовність педагогіка вихованець

Завданням педагогіки, на думку П.Д. Юркевича, є розвиток естетичних вподобань, моральної відповідальності, логічного мислення. Почуття прекрасного, істинного, совість і мислення - це найсуттєвіші основи сформованого, стійкого та досконалого духу [8, с. 225]. Аксіологічні аспекти генези поняття “духовність” є характерними також для педагогіки С.І. Миропольського, який розглядає поняття “духовність” як “служіння істині, добру і красі” [3, с. 118], С.С. Гогоцького, у якого істина, благо й краса є “вищими началами” [1. с. 59], М.І. Пирогова та К.Д. Ушинського, які основою поняття “духовність” визначають “високе і святе” [4; 6]. Невід'ємною складовою поняття є розуміння педагогами духовності як цілісної, синтезованої сутності, а на основі подібних суджень формується й погляд на людину як на цілісну систему. Людина - це єдність тіла та духу, а тому кваліфікована освіта повинна всебічно розвивати людину до повного пізнання істини.

П.Д. Юркевич також виходить із розуміння цілісної сутності людини, в основі якої лежить дух, як гармонійне поєднання ідей істини, краси, добра, яким відповідають такі здібності душі, як пізнання, почування, бажання та воля. На його думку, термін “духовність” необхідно розглядати як цілісну систему, синтезовану сутність, яка й визначає досконалість нашого духу.

Характерною рисою поняття “духовність” у другій половині XIX століття стрімке зростання її національної складової. Аналізуючи науковий доробок цього часу можна зробити висновок про початок розвитку духовності крізь призму національно- релігійної парадигми освіти. У цьому контексті дослідження поняття “духовності” належить М.О. Корфу, С.І. Миропольському, П.Д. Юркевичу, К.Д. Ушинському та ін.

Відомий науковець М.О. Корф відзначав, що “вивчення рідної мови складає одне із ранніх завдань початкової школи, яке далі ніколи не переривається” [2, с. 328], а С.І. Миропольський підкреслював важливість виховання в народних традиціях, яке сприяє розвитку у вихованців почуття національної ідентичності [3, с. 121]. П.Д. Юркевич характеризував освіту певною системою, мобільність реформування якої визначає ідея, спрямована до істинного, прекрасного, доброго - до Бога [8, с. 224], як морально-релігійна і творча самореалізація особистості в контексті національної культури.

Детально питання народності та ролі мови висвітлює К.Д. Ушинський. На думку вченого, основи виховання та мета виховання є різними у кожної нації і визначаються народним характером. Народ без народності - тіло без душі. Усяка жива історична народність є найпрекраснішим створінням Божим на землі, і вихованню залишається тільки черпати з цього багатого й чистого джерела [6, с. 71]. Центральним поняттям для виховання індивіда педагог вважає мову. Він вважає, що “рідне слово є основою розумового розвитку й скарбницею усіх знань: з нього починається всяке розуміння, через нього проходить і до нього повертається. Слово є тілом духу, і поки дух не виробиться з слова, не оволодіє ним цілком..., доти він не може посуватися і розвиватися вільно. Слово є єдиною сферою розвитку духу, й на володінні цією сферою має будуватися всяке навчання і розвиток” [6, с. 71].

Але окремого значенням національній традиції поняття “духовності” наділяли представники мистецтва та освіти, які здійснювали активну діяльність у сфері розвитку національної школи. Такими діячами у першу чергу були представники громадського руху: В.Б. Антонович, М.П. Драгоманов, П.Г. Житецький, О.Я. Кониський, М.І. Костомаров, П.О. Куліш, М.В. Лисенко, І.С. Нечуй-Левицький, М.П. Старицький, П.П. Чубинський, Т.Г. Шевченко та ін. Головним завдання освіти, виховання вони вважали розвиток почуття любові до рідної землі, мови, традицій, національної свідомості, формування мислення. Посилення ролі національних традиції у сфері освіти започаткувало процес формування національної парадигми духовності.

Важливим є й те, що педагоги не лише аналізували смислові, онтологічні аспекти ґенези поняття “духовність”, а й розглядали чинники розвитку духовності у контексті педагогічної ситуації. Вони робили спроби щодо пошуку окремих методів актуалізації смислових аспектів буття людини у контексті особистісного виміру.

Найбільш важливим для розвитку духовності особистості педагогічна думка України другої половини ХІХ століття визначає самотворчість особистості та комунікативні навички в структурі “вчитель-учень”. Відповідно до поглядів П.Д. Юркевича, виховання духу і формування вільної людини є взаємозалежними. Учений незмінно підкреслює: “Де дух, там і свобода” [8, с. 225], а “всяке виховання є самовихованням” [8, с. 225]. А С.С. Гогоцький умовою духовності, “або виявлення розумного і вільного духу”, визначає “свободу і самостійну освіту Є [1, с. 29]. Спонукання появи жаги людини до самовдосконалення, саморозвитку, самоосвіти вважали головною метою педагогіки М.О. Корф, М.І. Пирогов, П.Г. Редкін.

Використовуючи категорії “праця” та “свобода” розкриває питання саморозвитку та самовдосконалення як важливі складові ґенези духовності К.Д. Ушинський [7]. В основі комунікативності як чинника актуалізації духовності покладена система взаємодії “вихователь-вихованець”, “вчитель-учень”, “людина-природа”, “людина-суспільство”, “людина-книга”, “людина-мистецтво” тощо. Незважаючи на те, що поняття “комунікативність” не використовується, воно є важливою складовою як педагогічної теорії та практики, так і розуміння ґенези поняття “духовність”.

Особливо значної комунікативної ролі у розвитку особистості надавалося вчителю й вихователю як духовним наставникам, вплив яких є передумовою духовного становлення особистості. Метою педагогіки є задоволення вищих моральних і духовних потреб індивіда, чим на думку К.Д. Ушинського, є мистецтвом вчителя, вихователя [6], тому що без особистого безпосереднього впливу на школяра справжнє виховання є неможливим. [6, с. 73]. Пронизаною гуманізмом є педагогіка П.Д. Юркевича, який вважає “життєдайним началом” педагогіки любов [8, с. 227]. Засобом гуманістичного підходу до виховання особистості є, на думку вченого, комунікативний чинник. Вчений стверджує, що дитині від народження притаманне “почуття людяності” - потреби у спілкуванні з іншими людьми, завдяки чому отримуються внутрішні спонукання до розвитку і виховання душі [8, с. 227].

Отже, здійснюючи джерелознавчий аналіз історичних документів, педагогічних праць підтверджується припущення, що поняття “духовність” стало в досліджуваний період методологічною основою теоретичних пошуків. Педагогіка почала визнавати ідею духовності смислом людського буття, а й відповідно - метою виховання та освіти в цілому. Основою розгляду проблеми ще залишається релігійна парадигма, однак вона набуває вже суттєво інших ознак.

З часом зміст духовності зводиться до простіших визначень істин, проголошених християнською традицією. Поняття “дух”, “духовність” набувають синтетичного змісту. Межі пізнання постійно зростають, духовні чинники - релігійні і секулятивні, трансцендентні і технологічні, свідомі і безсвідомі, соціальні, національні, культурологічні та інші - стають складовими синтезу. Характерною рисою педагогічної думки другої половини ХІХ століття є те, що цей процес є більш ефективним, ніж у філософській, яка дуже повільно відмовлялася від догматично- релігійного визначення сутності духовності і яку цікавила насамперед безкомпромісна боротьба з матеріалізмом. Трансформація ґенези поняття духовності призводить до початку процесу формування “буттєво-особистісної” (антропологічної) (К.Д. Ушинський) та “національної” парадигм духовності. Цей процес тривав до початку ХХ століття.

Висновки

Отже, можна виокремити наступні трансформації у змісті поняття “духовність” у педагогічній думці України другої половини ХІХ століття. Залишаючись релігійною, парадигма духовності поступово змінюється, доповнюється секулятивною сутністю та змістом, особливо на рівні екзистенційному. Важливим аспектом трансформації релігійної парадигми став дискурс трансцендентності проблеми, результатом чого стає зростання педагогічних складових зміни поняття духовності. Незмінним залишається розгляд поняття духовності як сенсу людського буття, а отже, і основою освіти та виховання. Особливу роль педагоги приділяють визначенню цінностей, таким як ідеї істини, добра та краси. Поняття духовності в означений період доповнюється багатьма аспектами, стає багатовимірнішим, багатогранним. На основі цих висновків можемо говорити про таке визначення поняття “духовність” педагогікою другої половини ХІХ століття: духовність - це процес зародження, розвитку людської духовності як самовизначення, розвитку та самоактуалізації особистості на основі релігійних ідей істини, добра, краси.

Список використаних джерел

1. Гогоцкий, СС., 1879. `Краткое обозрение педагогики или науки воспитательного образования', Ч. 1, К., 111 с.

2. Корф, НА., 1982. `Наши педагогические вопросы', М.: Сотрудник школы, 409 с.

3. Миропольский, СИ., 1873. `Народная школа по идеям Коменского', Наша начальная школа, № 2, С. 102 -146.

4. Пирогов, НИ., 1985. `Вопросы жизни', М.: Педагогика, С. 29 -51.

5. Редкин, ПГ., 1953. `На чем должна основываться наука воспитания', М.: Учпедгиз, С. 61 -73.

6. Ушинський, КД., 1954. `Про народність у громадському вихованні', Т. 1, К.: Рад. школа, С. 50 -109.

7. Ушинський, КД., 1954. `Три елементи школи', Т. 1, К.: Рад. школа, С. 110 -126.

8. Юркевич, ПД., 1993. `Мир з ближніми як умова християнського співжиття', К.: Абрис, С. 222 -229.

References

1. Gogotskiy, SS., 1879. `Kratkoye obozreniye pedagogiki ili nauki vospitatel'nogo obrazovaniya (A Brief Overview of the Pedagogy or Science of Educational Education)', Ch. 1, K., 111 s.

2. Korf, NA., 1982. `Nashi pedagogicheskiye voprosy (Our Pedagogical Questions)', M.: Sotrudnik shkoly, 409 s.

3. Miropol'skiy, SI., 1873. `Narodnaya shkola po ideyam Komenskogo (People's School on Comenius' Ideas)', Nasha nachal'naya shkola, № 2, S. 102 -146.

4. Pirogov, NI., 1985. `Voprosy zhizni (Questions of Life)', M.: Pedagogika, S. 29 -51.

5. Redkin, PG., 1953. `Na chem dolzhna osnovyvat'sya nauka vospitaniya (What Should Be the Science of Education)', M.: Uchpedgiz, S. 61 -73.

6. Ushyns'kyy, KD., 1954. `Pro narodnist' u hromads'komu vykhovanni (About Nationality in Public Education)', T. 1, K.: Rad. shkola, S. 50 -109.

7. Ushyns'kyy, KD., 1954. `Try elementy shkoly (Three Elements of the School)', T. 1, K.: Rad. shkola, S. 110 -126.

8. Yurkevych, PD., 1993. `Myr z blyzhnimy yak umova khrystyyans'koho spivzhyttya (Peace with Neighbors as a Condition for Christian Coexistence)', K.: Abrys, S. 222 -229.

Размещено на Allbest.ru