Виховний аспект хорового мистецтва як фактор ефективності розвитку майстерності майбутніх педагогів-музикантів

Анотація

У статті автор розглядає естетичну і виховну функції хорового мистецтва, питання виконавської якості вокально-хорової підготовки cтудентів у виші. Виcокий рівень вокально-хорової підготовки майбутнього педагога-музиканта розглядається як основа професійної компетенції, майстерності і затребуваності в майбутній професійній діяльності.

Ключові слова: вокально-хорова підготовка, професійна оcвіта, педагогічна підготовка, виконавча майстерність, хорове мистецтво, диригент.

Постановка проблеми. Виховання творчої особистості - одне з найважливіших завдань, що стоїть перед музичної педагогікою. Вирішення цієї проблеми потребує виявлення виховного потенціалу кожної навчальної дисципліни, зокрема предметів "Хорове диригування" та "Хоровий клас", покликаного сприяти оволодінню студентами професійною педагогічною майстерністю, диригентським мистецтвом, а також розвитку творчого мислення, cамоcтійної діяльності та лідерських якостей майбутніх педагогів-музикантів. Проблема ефективної вокально-хорової підготовки майбутніх педагогів-музикантів як і раніше активно вивчається і обговорюється. Обмеженість в часі багатьох профільних дисциплін змушує шукати нові, прогресивні способи реалізації основних завдань вокально-хорового педагогічної освіти. Головним завданням у класі диригування є формування професійних знань і навичок, що дозволяють проводити вокально-хорову роботу, тим самим сприяючи підготовці студентів до самостійної діяльності як диригента хору. Заняття охоплюють різноманітні види навчальної роботи: виконання партитури музичного твору, інтонаційне освоєння музики, аналіз і диригування хоровими творами. Система підготовки майбутніх диригентів спрямована на теоретичне осмислення суті навчально-виховного процесу в вищих навчальних закладах. Для вирішення цього питання потрібно надати велику увагу професійно необхідним якостям особистості, які б забезпечили високий рівень професіоналізму, творчої активності та готовності майбутнього музиканта до диригентсько-хорової діяльності.

Аналіз досліджень та публікацій. Аналіз джерел з хорознавства доводить, що зарубіжними і вітчизняними науковцями А. Авдієвським, А. Козир, О. Коломоєць, В. Краснощоковим, П. Ніколаєнко, Т. Овчинниковою, Н. Орловою, Е. Печерською, К. Пігровим, О. Раввіновим, О. Ростовським, Г. Стуловою, Г. Струве, Ю. Юцевичем, П. Чесноковим досліджено різні аспекти історії хорового співу, вокальної роботи в хорі, елементів хорової звучності й роботи диригента над хоровим твором, методики роботи вчителя з молодіжним колективом тощо. виховний хоровий педагог

Мета статті - розглянути естетичну й виховну функції хорового мистецтва та питання виконавської якості вокально-хорової підготовки майбутніх педагогів-музикантів під час навчання у виші.

Виклад основного матеріалу дослідження. Досліджуючи суспільно-культурні процеси наших днів, можна переконатися, що виконавська творчість в галузі хорової музики розвивається досить бурхливо. Такий зростаючий інтерес до хорових жанрів пояснюється, на наш погляд, величезним потенціалом виразності, емоційного впливу хорової музики на слухача.

Одним з найважливіших факторів є підвищення рівня виконавської складності. Багато сучасних хорових творів може виконати тільки високопрофесійний колектив з нестандартним діапазоном, великою кількістю голосів. Чимало творів завдяки незвичності звучання помилково сприймаються як складні і відразу відкидаються хормейстером. Тут, безумовно, потрібні багатоаспектні методи аналізу. Проте, велика кількість хорових творів може стати чудовим матеріалом для вокально-хорового навчання майбутніх педагогів-музикантів. І одне із завдань полягає у з'ясуванні того, які з цих сучасних хорових творів, можуть бути включені в систему вокально-хорового навчання студентів. Відбір таких твoрів повинен відповідати багатьом критеріям. Перш за все - це естетична цінність. Далі слід врахувати образно-змістовний компонент і художню цілісність твору. Ще один важливий аспект полягає у визначенні того, на освоєння яких конкретно вокально-хорових навичок спрямовано вивчення того чи іншого сучасного хорового твору [3, с. 45].

Мистецтво хорового виконання є однією з цікавих проблем для дослідження, вивчення та обговорення, адже творчий характер дискурсу визначається специфікою даного виду виконавської діяльності. Безсумнівно, це твердження обумовлено деякими факторами: по-перше, колективною природою творчої дії; по-друге - регламентуючим характером його прояву - керівною функцією диригента; по-третє, тим, що формує загальний творчий результат, і, нарешті, - все те, чим відрізняється специфіка хорового виду звучання.

Безумовно, можливі і якісь інші аспекти розглядання означеної проблеми, але, тим не менш, спрямованість представлених вище позицій є актуальною.

Один з постулатів, пов'язаних з ідеєю колективної природи творчої дії, осмислюється як якась константа. Це і є та обов'язкова умова, поза якою апріорі не може формуватися будь-яка діяльна участь, оскільки саме спільний проект дії і стає головною мотивацією її існування.

Єдність зусиль до досягнення мети сприймається як єдність співучасті в процесі її реалізації. І саме відчуття всіма і кожним односпрямованої природи дії, яка відбувається, виникає виключно завдяки керівній функції диригента.

Очевидним є те, що ансамблева форма музикування, яка являє собою також варіант колективного модусу кореляції, може існувати і без подібного роду умови, оскільки фактор більш локального середовища прояву "всіх" і "кожного" (нечисленний склад учасників) забезпечує відносно системну форму їхньої збалансованості [4, с. 67].

Питання виконавської якості звучання в структурі хорового способу музикування передбачає інший ступінь взаємозумовленості "співочих одиниць". І визначальним критерієм внутрішньої співорганізованості всіх структурно-виконавських елементів є особистість диригента.

Фактор диригентського впливу має широку амплітуду свого впливу на будь-який вид контекстуальних зв'язків: від структурно-об'єднуючого моменту (хоровий колектив) до екстраполяції власної творчої позиції в рамках виконавського процесу (трактування). Особливий інтерес представляє той ракурс взаємодії диригента і хору, де існує не тільки можливість співіснування в єдиній системі координат, а й з'являється умова спільного креативного пошуку, яка стає базовим критерієм для оцінки змісту подальшої реалізованої дії на основі цілепокладаючих характеристик, що затверджуються керівною ініціативою диригента. І в цьому процесі спільного творчого пошуку з'єднується множинне і особистісне - виникає той синтез, де втілюється загальне художнє завдання.

Специфічність одержуваного результату творчої роботи багато в чому проектується на "звукову частину" виконавської дії і оскільки природа хорового інструменту - "співоча", то саме звук стає головним чинником виявлення акустично-художнього враження.

У зв'язку з цим особливості характеристики хору, як інструменту, в більшій мірі розкриваються саме через співочу манеру, тому її вплив відчутно в оцінці виконавської стилістики того чи іншого хорового колективу в цілому. Найбільш значущою для творчого процесу робить цю "даність" те, що і складає специфіку хорового виду звучання, де самобутність співочого компонента визначає якість колективної дії співучасті, де і народжується єдине емоційно-слухове уявлення про природу звукового образу як носія змістовного початку музичного твору [2, с. 61].

В реалії, у виконавській практиці зустрічаються колективи, які в різній мірі володіють рисами тієї чи іншої співочої манери. Як правило, в більшій мірі - це якась универсалія, де об'єднуються, скоріше, ознаки загально-хорового виду звучання і в цьому ланцюжку ансамбль, лад, єдині дикційні навички вимови є основними елементами професійної якості виконання.

І лише деякі колективи мають властиву тільки їм співочу манеру, адже головним залишаються риси своєрідності виконавського рішення, зафіксовані в темброво-фонічній формі їхнього прояву. Мається на увазі все те, що пов'язано безпосередньо з характеристикою звучання хору як інструменту. Тут особливе значення надається озвученому матеріалу з позицій специфіки голосу і як інформаційного носія, і як певної фарби, що являє співочо-стильову специфіку того чи іншого хорового колективу. Очевидно, що кожен диригент формує власну стратегію, орієнтуючись на звуковий еталон, який відповідає його художньо-естетичним установкам. Ця даність і обумовлює той самий "співочий образ", який складає основу звукової моделі будь-якого виконавського коллективу [2].

Для одних хормейстерів пріоритетом є темброва характеристика звучання хору в цілому - моно-звукова форма (Б. Тевлін, В. Полянський, Л. Конторович), для інших - темброво-фонічний компонент стає вирішальним засобом втілення художнього завдання (В. Мінін, В. Чернушенко, Б. Певзнер). І в кожному окремому випадку тембр буде фарбувати все звукове полотно, всю звукову форму як матерію, в умовах якої народжується музичний образ твору, який виконується.

Тому завжди феномен специфічності звучання того чи іншого хорового колективу багато в чому залежить від системи оціночних критеріїв його керівника. І, перш за все, особливостей установчих позицій диригента на "предмет" хорового звучання, які кардинально впливають на всі складові темброво-акустичної форми, починаючи від співочої манери - приципів ведення звуку, характеру звукоутворення, наявності або відсутності vibrato до явища звукового результату - тембрової виразності, майстерності володіння голосом (філірування), мистецтва ансамбля в процесі колективного музикування [1, с. 89].

І тоді в повній мірі розкривається специфіка виконавської манери диригента і хору як засобу виразності, спрямованого на реалізацію художнього потенціалу твору.

Осмислення значення співочої манери в цілому дозволяє оцінити темброво-голосові можливості хору як інструменту в процесі формування звукового образу, адже не можна не відзначити, що саме ця якість (тембровий початок) завжди була відмінною рисою феномену вітчизняного співочо-хорового мистецтва.

Дана тенденція багато в чому актуальна і сьогодні, що особливо характерно для творчих рішень таких відомих педагогів-хормейстерів нашого часу, як A. Авдієвський, Б. Антків, Г. Верьовка, М. Гвоздь, М. Кацал, Ю. Курач, Ю. Любович, Є. Савчук, В. Яценко та ін. Це - ті імена, які визначали і визначають розвиток "національної хорової ідеї" на рубежі XX-XXI століть. Це - той творчий початок, де виразність голосу, його змістовно-емоційна наповненість була, є і буде домінуючою властивістю співочо-виконавської манери вітчизняних хорових та співочо-інструментальних колективів.

Досягненню цієї мети передує тривалий шлях навчання початківця диригента, коли він знайомиться з музичною культурою минулого і сьогодення, вивчає історико-художні епохи, музичні стилі і жанри, коли починається його осягнення методів композиторського письма, практичне закріплення технічних навичок (особливо навичок "читання з листа" хорової партитури), розвиток аналітичного мислення і поліфонічного слуху (вміння контролювати кожну хорову партію під час виконання), а також формується власний репертуарно-виконавський багаж.

Робота з хоровою партитурою - головний напрямок у професії диригента-хормейстера. У процесі вивчення партитури виробляються особливі і головні професійні навички диригента: самостійне попереднє освоєння музичного твору, обраного для подальшого виконання, переконлива презентація хоровому колективу партитури на роялі або фортепіано, вибудовування своєї концепції твору й інші.

Після цього починається глибоке вивчення обраної хорової партитури: аналізуються музична драматургія, форма, фактурні шари, музична мова твору, літературний текст, виявляються вокально-хорові особливості, функціональні зв'язки між партіями і "незручні" фрагменти; партитура розучується на інструменті; нотний текст збагачується позначками і коментарями диригента, який "чує" реальне звучання хору тощо. Уже на цьому етапі добираються диригентські жести, які допоможуть в майбутньому передати задум композитора.

У результаті величезної підготовчої роботи у диригента складається своя концепція твору, з якою він готовий вийти до свого головного інструменту - хорового колективу.

Сучасна хорова партитура у багатьох випадках несе в собі не тільки традиційний музичний текст, а й включає масу нових допоміжних елементів, пов'язаних зі специфікою сучасної нотації. Сюди відносяться різного роду прийоми - звукові (фонічні, мовні) і шумові. Вивчаючи сучасну хорову музику, диригент стикається з "новою" для нього партитурою (яка пронизує традиційну нотну) - виписаними композитором докладні позначення темпів, всіляких штрихів, способів звуковидобування тощо. Проаналізувати і "пізнати" таку партитуру можна тільки при умові отримання нових знань в галузі сучасної композиції, застосувавши їх в поєднанні з уже наявними навичками вивчення партітури. Так, до традиційного візуального охоплення музичного твору додаються навички візуального виявлення та розшифровки нестандартних авторських позначень динамічних відтінків, тембрів, фонетичних особливостей тощо, які зустрічаються тільки в даній конкретній партитурі. Також необхідним стає придбання навичок виконання хорової партитури на інструменті і одночасного відтворення шумових ефектів (за наявності), мовних особливостей і специфічних фонічних прийомів звуковидобування в декламаційних фрагментах (окремі вигуки, гліссандо, кластери тощо) [4].

З розвитком в наш час сучасних аудіовізуальних технологій у початківця-диригента з'являється унікальна можливість ознайомлення з різними диригентськими школами сучасності, які представляють відкриті майстер-класи онлайн, відкриті заняття онлайн, демонструючи вміння роботи з хором в цілому та практику вивчення хорових партитур, завдяки чому у молодого фахівця значно полегшуються пошуки потрібних жестів, підвищується ефективність засвоєння того чи іншого способу виконання різних прийомів, крім того, застосування різних комп'ютерних програм дозволяє фіксувати жести диригента для подальшого наочного порівняння та вибору найкращих варіантів.