Мегатренд дистанційної освіти: переваги, недоліки, ризики

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими чи практичними завданнями

Надзвичайно бурхливий розвиток технологій та зміни навколишнього світу спричинили глобальну кризу системи освіти. В Україні сьогодні кожна галузь потребує реформ та змін. Але освіта - це надзвичайно важливий фактор формування особистості на всіх етапах життя. Тому сучасному суспільству потрібна високоякісна освіта, яка спроможна забезпечити підвищені вимоги до споживача та виробника матеріальних і духовних благ [4].

Застосування і розвиток інтернету, персональних комп'ютерів формують мегатренд ХХІ століття і визначають рух до нового типу суспільства - суспільства знань, в якому освіті належить виконувати ключову роль в багатьох сферах суспільної діяльності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій з даної теми.

Впровадження технологій дистанційного навчання, зокрема перспективи розвитку дистанційної освіти в зарубіжних країнах, досліджували Ст. Віллер, Дж. Андерсон, Р. Елінг, Т. Едвард, А. Тріндаде. У вітчизняних працях науковців проблемам дистанційної освіти присвячено роботи Л. Васільєвої, В. Воронкової, І. Кузьміної, А. Кузьмінського, К. Линьова, Н. Морзе, В. Прошкіна, Н. Савицької, Н. Ушакової та ін. Однак в цих роботах автори мало уваги приділяють системним ризикам і недолікам дистанційної освіти.

Мета статті - визначення основних ризиків та недоліків дистанційної освіти.

Виклад основного матеріалу

Поняття “мегатренд” визначив Джон Нейсбіт як “основний напрямок руху, який визначає вигляд та сутність суспільства, що змінюється” [7].

Швидкий розвиток технологій змінює світ і сьогодні вже людство переживає початок четвертої технологічної революції. Розкриваючи її особливості, Клаус Шваб виокремлює три взаємопов'язані блоки мегатрендів та технологічних драйверів майбутнього: “1) фізичний блок, до якого увійшли: безпілотні транспортні засоби, зБ-друк, передова робототехніка, нові матеріали; 2) цифровий блок, до якого віднесено Інтернет речей; 3) біологічний, до якого належать інновації в біологічній сфері, зокрема генетика, генна інженерія, синтетична біологія” [17].

В умовах глобальної нестабільності та розвитку нових технологій одним з мегатрендів стає мегатренд дистанційної освіти як освіти майбутнього. У тисячах публікацій дистанційна освіта починає розглядатися як орієнтир, вектор модернізації, тенденція розвитку. Так, лише в Google можна знайти 14900000 публікацій з поняттям “дистанційна освіта”.

Одним з перших закладів, який вперше використав дистанційні форми навчання, став Берлінський інститут вивчення іноземних мов. Від середини 1850-х рр. навчальний процес в цьому закладі був організований через листування, що пізніше отримало назву “corresponding learning” (кореспондентського навчання). Таким же чином, за допомогою звичайної пошти, яка на той час вважалася найбільш регулярною загальнодоступною системою зв'язку, здійснювалося навчання окремих осіб у Лондонському університеті (від 1858 р.). Здобувачам навчального закладу дозволялося складати іспити на отримання академічного ступеня, незалежно від форми здобуття знань (очної, листування чи самонавчання) [1].

Новим етапом у розвитку дистанційного навчання та початоком його науково-теоретичного осмислення є період пов'язаний із інтенсивним впровадженням комп'ютерних технологій в освітню галузь у 6о-ті роки минулого століття. Про це говорить А. Кузьмінський, який пов'язує становлення дистанційного навчання з “технічним прогресом, зокрема з розвитком обчислювальної техніки” [5].

В Україні вперше заговорили про дистанційне навчання у 2000 р., прийнявши 20 грудня “Концепцію розвитку дистанційної освіти в Україні”, яка окреслює дистанційне навчання як, “систему технологій, що гарантує оперативну доставку здобувачам освіти, достатнього масштабу матеріалу, що вивчається; інтерактивне взаємодіяння викладачів і студентів у навчальному процесі, надання особам резерву самостійної роботи з освоєння запропонованого матеріалу” [3].

На сьогодні нові Закони України “Про освіту”, “Про фахову передвищу освіту”, “Про повну загальну середню освіту” дозволяють здобувачам освіти вибирати дистанційну форму навчання. В цих документах зазначено, що “головною метою створення системи дистанційної освіти є забезпечення загальнонаціонального доступу до освітніх ресурсів шляхом використання сучасних інформаційних технологій та телекомунікаційних мереж і створення умов для реалізації громадянами своїх прав на освіту”.

В наказі Міністерства освіти і науки України № 466 від 25.04.2013 “Про затвердження Положення про дистанційне навчання” зазначено, що “дистанційне навчання - це індивідуалізований процес набуття знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини, який відбувається в основному за опосередкованої взаємодії віддалених один від одного учасників навчального процесу у спеціалізованому середовищі, яке функціонує на базі сучасних психолого-педагогічних та інформаційно- комунікаційних технологій” [11].

Дистанційне навчання (Distance Learning, Distance Education) - це така форма організації освітнього процесу, основою якої є самостійна робота людини, яка навчається. Це дає змогу навчатися у зручний для людини час та у віддаленому від викладача місці (тому дистанційне). Названий тип навчання дає змогу отримати освіту широкому колу людей, які мають певні обмеження щодо очного навчання: йдеться про працюючих, військовиків строкової служби, осіб з особливими потребами, в'язнів та ін. Значна кількість людей має вікові обмеження, через що цю форму навчання інколи називають освітою дорослих (adult education). Тобто, дистанційне навчання передбачає “таку організацію навчального процесу, коли студент навчається самостійно за розробленою викладачем програмою і віддалений від нього у просторі чи в часі, однак може вести діалог з ним за допомогою засобів телекомунікації” [14].

Закриття закладів дошкільної, загальної, середньої та вищої освіти через “стримування поширення пандемії COVID-19 у 191 країні світу призвело до того, що 1,57 млрд. учнів і студентів (90 % світового контингенту) були змушені навчатися дистанційно. З одного боку, така ситуація була цілком виправданою, тому що давала змогу убезпечити людей від ризику захворіти на COVID-19. З іншого, карантин поставив нові виклики перед закладами освіти, а також органами управління освітою на місцевому і національному рівнях” [9, с. 4].

З метою мінімізації негативних наслідків закриття освітніх закладів й забезпечення гідних умов неперервної освіти у травні 2020 року Міжнародною цільовою групою “Вчителі для освіти - 2030” у співпраці з ЮНЕСКО та Міжнародною організацією праці було розроблено відповідні рекомендації для керівників освітніх закладів та представників органів управління освітою щодо відновлення роботи навчальних установ.

Рекомендаціями передбачено певні кроки з відновлення роботи середніх закладів освіти, а саме: “соціальний діалог і комунікація; охорона праці та техніка безпеки; психологічне, соціальне й емоційне благополуччя вчителів; підтримка та підготовка вчителів; практична діяльність права та умови праці вчителів; фінансові ресурси й інвестиції; моніторинг і оцінка” [18].

Серед обов'язкових вимог відновлення очного навчання в школі під час пандемії стали: “температурний скринінг, соціальне дистанціювання (1-2 метри), гігієна рук (кожні 2 години), масковий етикет, постійне провітрювання й часте прибирання приміщень, шкільного транспорту з обов'язковою дезінфекцією всіх поверхонь”. В багатьох країнах світу було розгорнуто соціальну рекламу про безпеку здоров'я в умовах пандемії та розроблено відповідні правила поведінки в громадських місцях. У країнах Европи, зокрема Великій Британії, Данії, Німеччині, Франції, активного поширення набули плакати та відеоролики щодо дотримання санітарних норм. З врахуванням цих вимог дозволено відновлення очного навчання в закладах освіти України.

Найбільш поширеними веб-ресурсами для дистанційного навчання є:

- Google Classroom (https ://classroom.google. com) - сервіс, який пов'язує Google Docs, Google Drive і Gmail та дозволяє організувати онлайн- навчання, використовуючи різні види інформації (відео-, текстову, графічну);

- платформа Moodle (https://moodle.org/) - відкрита безкоштовна система управління навчальними курсами, віртуальними освітнім середовищем;

- ClassDojo (https://www.classdojo.com/uk-ua/signup/) - сервіс, який допомагає максимально зімітувати шкільне середовище вдома та є достатньо простим інструментом для оцінки роботи класу в режимі реального часу;

- Classtime (https://www.classtime.com/uk/) - платформа, що допомагає вчителю створювати інтерактивні навчальні додаткі, дозволяє реалізовувати стратегії індивідуального підходу та вести аналітику навчального процесу;

- Zoom (zoom.us/download) - сервіс, що дозволяє швидко організувати відеоконференції та онлайн-зустрічі;

- LearningApps.org (LearningApps.org) - нескладний в освоєнні додаток для створення інтерактивних завдань різних рівнів складності: вікторин, кросвордів, пазлів та ігор.

Всі ці платформи мають свої обмеження та свої недоліки і, як показує наш досвід викладання дисциплін з використанням платформи 2оош, це веде до подальшої деградації освіти та зменшення рівня вмотивованості здобувати знання в закладах формальної освіти.

Відзначимо деякі переваги дистанційного навчання:

- гнучкість вибору дисциплін та тем для вивчення, свобода у плануванні часу для навчання;

- освітній процес може відбуватися паралельно з основною професійною діяльністю;

- вільний доступ до баз даних, інформаційних ресурсів різних країн та закладів освіти;

- індивідуальний темп навчання;

- відсутність вікових обмежень;

- інтерактивність та мобільність.

Система дистанційного навчання розрахована переважно на людей достатньо свідомих, які не потребують постійного контролю з боку викладача (вчителя). Важливу роль при дистанційному навчанні відіграє мотивація слухачів (учнів, студентів), їхня здатність до самоорганізації. Отже, найбільш суттєвими компонентами дистанційного навчання повинно стати створення практичних ситуацій під час навчального процесу, надання можливості для студента (учня) проявити себе, чіткість організації освітнього процесу та наявність відповідного програмного і навчально-методичного забезпечення.

На нашу думку, основними недоліками дистанційної освіти є:

- деперсоніфікація і “знелюднення” освіти, втрата живих зв'язків між суб'єктами освітнього процесу;

- втрачається виховний компонент освіти; освіта перестає бути важливим інститутом соціалізації особистості;

- збільшення психологічної і соціальної дистанції між учасниками навчально-виховних взаємодій;

- гіперболізація самостійної роботи учнів (студентів), незважаючи на невисокий рівень вмотивованості до навчання;

- зростання можливостей для кібербулінгу та інших форм насильства і агресії;

- освіта стає звичайнісінькою послугою, яку можна отримати, не докладаючи великих інтелектуальних та моральних зусиль.

Різні недоліки і ризики дистанційного навчання відображені у міркуваннях англійського професора Роя Елісона:

“Як можна “запалити” аудиторію любов'ю до свого предмету, якщо ти читаєш лекцію віртуально? Немає жодного стимулу демонструвати ораторське мистецтво, коли читаєш лекцію перед чорним екраном” [8];

“Люди - соціальні істоти, вони краще вчаться і засвоюють інформацію під час звичайного спілкування, а не перед комп'ютером. Це штучне середовище. У будь-якому невіртуальному класі створюється певне соціальне середовище, де студентам хочеться спілкуватися і дружити. Вони заохочують одне одного висловлювати свої думки. Через інтернет таке середовище не створиш” [8];

“Найбільш активно у віртуальних семінарах беруть участь ті студенти, які більш впевнені в собі та знають більше, ніж інші. Студенти, які не впевнені у своїх знаннях, беруть участь в дискусіях ще менш активно, ніж зазвичай” [8].

Акцентуємо увагу на ще декількох принципових моментах.

1. Необхідність формування живих знань про навколишню реальність (так зване імпліцитне знання). Імпліцитне знання невідокремлене від суб'єкта, тому інколи його називають живим знанням, унікальним та незамінним ресурсом життєдіяльності. Імпліцитне знання, виступає суб'єктним уособленим знанням, у ньому сконцентровані культура, способи, навички та технології пізнання дійсності та осмислення дії. Імпліцитне знання виступає ресурсом, який наповнює смислом будь- який вид господарської діяльності людини. Економічною сферою його реалізації є ринок праці та інтелектуальних послуг.

Об'єктивовані знання можна передавати на відстані, купувати, зберігати, але ними можна лише користуватися, поповнюючи імпліцитне знання новою інформацією, яка за сприятливих умов може бути перетворена на нове знання. Для цього необхідно, за ідеєю В. Макарова та Г. Клейнера “олюднення” знань, тобто їх усвідомлення та переосмислення як “спосіб існування свідомості”, що означає принципову невіддільність виробництва знань від суб'єкта [12, с. 17].

2. Як слушно зауважує українська дослідниця В. Воронкова [2], ми живемо у в епоху конвергенції, у часи, коли біти з цифрового царства зливаються з атомами фізичного світу. Цифрові цінності цифрового суспільства Четвертої промислової революції повинні розвиватися у контексті справжньої науки сталого розвитку - мабуть, найважливіше завдання ХХІ століття, без неї все інше не матиме значення. Інформаційні технології й цифрові зміни несуть “революційні зміни”, а то й “руйнування”, проте становлення цифрового світу - це тільки один з проявів виразнішої тенденції до взаємозалежності, коли взаємодіють і впливають одна на одну маса різних речей: торгівля, подорожі, цензура, приватність, і багато іншого. Цифрові технології цілком можуть змінювати хибні стереотипи й упередження та поглиблювати нерівність. Замість старих маркерів ідентичності, в основі якої лежала класова, етнічна й політична протилежність, виникають нові, ґрунтовані на поділі між міським/сільським або освіченим/неосвіченим населенням. Виникає проблема цифрової нерівності та погіршення можливості здобути якісну освіту вихідцям з сільських шкіл.

3. Практика, як справжній критерій істини, показала, що учитель (викладач), який здійснює навчання дистанційною формою, змушений працювати 7 днів на тиждень - без вихідних, протягом 24 годин на добу. Протягом доби до вчителя (викладача) приходять поштою виконані роботи, надходять запитання від учнів і батьків, навіть у нічний час. Багато часу займає рутинне введення завдань, тестів у відповідні форми на інтернет-платформах. Одним із ключових питань серед проблемних, є питання нерозробленості методики викладання предметів в умовах дистанційного навчання [6].

4. Актуальним також залишається питання захисту персональних даних та інформації за умов дистанційної освіти. Постає питання розробки та впровадження систем кібербезпеки та недопущення проявів кібербулінгу.

5. Залишаються ряд невирішених проблем, які не дають можливості повноцінно впроваджувати дистанційне навчання в закладах освіти України:

а) наявність у вчителів і учнів якісного доступу до інтернету;

б) наявність необхідного технічного та також відповідного програмного забезпечення;

в) достатній рівень розвитку у всіх учасників навчального процесу цифрової компетентності, яка уможливлює вирішення освітніх завдань;

г) доступ до освітнього контенту в інтернеті тощо.

Так, відповідно до даних МОН України, “станом на вересень 2019 р. 420 ЗЗСО в Україні не мали доступу до інтернету (близько 2,6 % від загальної кількості). У 2018 р. таких шкіл було 658. Порівняно з 2018 р. помітна позитивна динаміка - зменшення на 36,2 % ЗЗСО, які не мають доступу до інтернету. Найбільш складна ситуація в контексті доступу ЗЗСО до інтернету простежується в наступних областях: Житомирська - 69 шкіл, Вінницька - 66, Херсонська - 33, Івано-Франківська - 31, Волинська - 30, Черкаська - 30. Позитивну статистику спостерігаємо в таких областях: Сумська, Миколаївська - по 2 школи, Дніпропетровська, Донецька - по 3, Запорізька - 5, Одеська, Харківська, Чернігівська - по 6 шкіл тощо. Лише 6188 шкіл України (38,3 % від загальної кількості) в 2019 р. мали доступ до широкосмугового підключення із швидкістю передачі даних 30-100+ МБіт/с, що уможливлює якісну роботу з відео, аудіо, графікою, реалізацію інтерактивних технологій навчання тощо” [9, с. 32].

Також, спеціального вивчення вимагає аналіз вільного доступу учасників навчального процесу до Інтернет-мережі вдома, оскільки за умов дистанційного навчання такий доступ є необхідною умовою для його здійснення. На сьогоднішній день в Україні не реалізовано комплексного цілеспрямованого дослідження, що найбільш повно розкриває окреслене питання.

Згідно з результатами дослідження, проведеного Українським інститутом майбутнього в рамках програми “Україна - новий центр європейської освіти”, рівень забезпечення інформаційними технологіями ЗСО виглядає наступним чином: “близько 700 освітніх закладів (4,3 %) взагалі не мають комп'ютерів; близько 1700 шкіл не підключені до інтернету (10,5 %); 108 тис. (34,5 %) із 313 тис. комп'ютерів у школах не підключені до інтернету, 37 тис. (12 %) - технічно несправні, а термін використання 191 тис.(61 %) - понад п'ять років” [15].

До якісного оптичного інтернету також не підключено 40 % шкіл, 92 % бібліотек, 37 % лікарень. І здебільшого вони теж розміщені в селах та невеликих містах. Це означає, що школи не можуть організувати дистанційне навчання в період карантину, а лікарні - впроваджувати телемедицину та повноцінно консультувати онлайн.

Результати опитування, отримані Міністерством цифрової трансформації України, “свідчать, що 37,9 % українців у віці 18-70 років мають цифрові навички на рівні нижче середнього, ще 15,1 % взагалі не володіють ними. Таким чином, 53 % населення України за методологією оцінки цифрових навичок, яка застосовується Європейською Комісією, знаходяться нижче позначки “середній рівень” [16].

Якщо розглядати цифрову компетентність за показником “інформаційні навички (рівень вище базових навичок)” в розрізі регіонів, то найменший відсоток (70,4 %) спостерігається в Східному регіоні, а найбільший (81,5 %) - в Південному. Одночасно, найбільша кількість осіб з відсутньою інформаційною компетентністю (24,6 %) мешкає у Центральному регіоні, а найменша (12,3 %) - у Південному”.

Комунікаційна навичка має найвищі рейтинги у Південному регіоні (84,8 %), найнижчі - у Центральному (69,1 %).

Відповідно до дослідження проведеного в липні 2020 року Центром Разумкова і Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва”, “близько половини українців негативно ставляться до запровадження дистанційної освіти у зв'язку з пандемією, підтримали цей крок 32 % громадян. Категорично негативних оцінок найбільше у Південному (29 %) та Східному (28 %) регіонах. Найістотнішими проблемами, з якими зіштовхнулися українці у зв'язку із переходом на дистанційне навчання, є зниження рівня успішності дітей (26 %), брак уваги учителів до потреб дітей під час навчання (22 %) та технічні проблеми: погана якість інтернету (21 %) чи відсутність пристроїв для онлайн-навчання (19 %). Про брак технічних засобів зазначають близько 20-30 % громадян у невеликих містах (до 100 тисяч мешканців). На думку більшості українців, головну відповідальність за якість освіти та підготовки шкіл до роботи в умовах пандемії несе Міністерство освіти та науки, 11 % вважають, що відповідальність за цей процес має нести Президент України” [10].

На наше глибоке переконання, дистанційна освіта і дистанційне навчання сприяють зникненню виховного компонента освіти, примітивізації отриманих знань і в кінцевому підсумку ведуть до неоварварства (технологічного варварства).

Ми поділяємо точку зору італійського філософа Джорджіо Агамбена: “частиною технологічного варварства, яке ми зараз переживаємо, є відмова від життя, від будь-якого досвіду почуттів, а також втрата фокусу уваги, постійно ув'язненого в спектральному екрані” [13]. Неоварварство стає сутнісною характеристикою сучасної освіти, продукуючи примітивні соціальні смисли, моральну деградацію і екзистенційний вакуум.

Висновки

Таким чином, в українських освітніх реаліях дистанційне навчання виявилося неспроможною технологією забезпечення якісної освіти. Більшість закладів освіти не підготовлені до впровадження дистанційного навчання на основі використання електронного формату: невисокий рівень цифрової компетентності адміністрації, вчителів та учнів, перенесення технологій та форм традиційного навчання в умови дистанційного навчання, відсутні чіткі рекомендації для вчителів щодо використання сучасних інформаційних технологій в освітньому процесі, відсутня необхідна методична та технологічна підтримка щодо впровадження дистанційного навчання тощо.

Дистанційне навчання, попри певні свої позитивні сторони, неспроможне забезпечити гармонійний розвиток особистості і продукування високоякісного інтелектуального капіталу і в кінцевому підсумку веде до технологічного варварства та деінтелектуалізації країни.

Список використаних джерел