Науково-дослідна діяльність викладацького складу університетів Наддніпрянської України у передреформений період ХІХ ст.

Однією з форм організації наукової діяльності, яка почала активно поширюватися в Російській імперії у першій половині XIX ст., були наукові товариства. Ці установи створювалися за зразком передових країн Західної Європи та Північної Америки. На початку XIX ст. склалися передумови для колективних робіт, встановлення тісніших контактів між ученими. Статут 1804 р. передбачав створення при імператорських університетах наукових товариств, які поширювали б у суспільстві гуманітарні, природничі й точні науки Уставы императорских Московского, Харьковского и Казанского университетов [5 ноября 1804 г.] // Сборник постановлений по Министерству народного просвещения (1802-1825). СПб.: Тип. Императорской Академии наук, 1864. Т. 1. Стб. 266.. З розвитком на українських землях університетської освіти помітно активізувалась організація наукових товариств. Ці установи ставали головним осередком університетського наукового життя. Для наукових товариств першої половини XIX ст. характерна чітка спеціалізація: створюються природничі, гуманітарні, технічні, сільськогосподарські та інші установи.

Можна чітко виділити два типи наукових товариств -- об'єднання, що працювали при університетах, та самостійні заклади. Невдовзі після відкриття Харківського університету його передова професура ініціювала створення при ньому наукового товариства. І 1812 р. було засновано установу під назвою «Харківське товариство наук», що ставила за мету «розповсюдження наук і знань як через наукові дослідження, так і через видання корисних для суспільства праць» Устав Харьковского общества наук [ноябрь 1812 г.] // Сборник постановлений по Министерству народного просвещения (1802-1825). СПб.: Тип. Императорской Академии наук, 1864. Т. 1. Стб. 730, 733; Центральний державний історичний архів України в м. Києві (ЦДІАК України). Ф. 2017 Харківське історико -філологічне товариство (1808-1876 рр.) Оп. 1. Спр. 1. (1081 спр.).. «Товариство наук» складалося з двох відділень: природничого, де провадилися дослідження з фізики, хімії, природничих наук, медицини, механіки, та гуманітарного, де вивчалися давні й нові мови і літератури, історія та етнографія.

Наукові розвідки друкувались у щорічних збірниках. Перше засідання «Товариства наук» відбулось у березні 1813 р. Щорічно проводилось у середньому 5 засідань. Воно існувало безперервно до 1818 р., а потім іще на деякий час було відроджене1824 р. Устав Харьковского общества наук [ноябрь 1812 г.] // Сборник постановлений по Министерству народного просвещения (1802-1825). СПб.: Тип. Императорской Академии наук, 1864. Т. 1. Стб. 730, 733; Центральний державний історичний архів України в м. Києві (ЦДІАК України). Ф. 2017 Харківське історико-філологічне товариство (1808-1876 рр.) Оп. 1. Спр. 1. (1081 спр.). Провідну роль у діяльності цієї установи відігравали професори Харківського університету: Т. Осиповський, Г. Успенський, І. Срезневський, І. Шад, І. Каменський та інші. 1827 р. членами «Товариства наук» були 80 осіб, а в рік відродження -- 52 особи. Це перше наукове товариство на території Наддніпрянської України проіснувало до 1830 р. История Харьковского общества наук // Труды Общества наук, состоящего при императорском Харьковском университете. Харьков, 1817. Т. 1. Статут 1835 р. суттєво коригував право університетів відкривати наукові товариства. На відміну від Статуту 1804 р., в новій редакції було зазначено, що Ради університетів могли засновувати лише наукові товариства, необхідні «для вдосконалення досліджень к певній галузі науки» Сравнительная таблица уставов университетов 1884, 1863,1835 и 1804 годов. СПб.: Типография -литография Санкт-Петербургской тюрьмы, 1901. Стб. 147..

Внаслідок цього виникло кілька вузькоспеціалізованих товариств. Зокрема, 1840 р. засноване «Товариство київських лікарів», провідну роль у діяльності якого відігравали професори- медики Київського університету. В січні 1861 р., завдяки зусиллям професора Харківського університету В. Ф. Грубе, було відкрите «Харківське медичне товариство».

Першим його очільником став харківський професор Д. П. Лямбль, а серед його членів значилося багато інших професорів університету: Ф. К. Альбрехт, Ф. І. Ган, Є. С. Гордєєнко, К. О. Демонсі, Д. П. Лямбль, Л. С. Ценковський, Л. Л. Гіршман, В. Ф. Грубе, І. К. Зарубін та інші (Петров, П. Т. 1965, с. 18-19). Міністр народної освіти А. В. Головнін скаржився, що протягом дореформеного періоду кількість наукових товариств була дуже обмеженою, і більша їх частина діяла в Москві й Санкт-Петербурзі, тоді як в інших частинах Російської імперії їх було зовсім мало (Головнин, А. В. 1865, с. 59). Але навіть діяльність тих поодиноких наукових товариств, що існували в першій половині ХІХ ст., підготувала фундамент для масштабних наукових досліджень вітчизняних учених у наступні роки. Важко переоцінити роль цих установ, що об'єднували передових учених-ентузіастів і ставали самостійними науковими центрами, в поширенні та популяризації серед населення «практичних» знань. Функціонування наукових товариств полягало в безпосередній організації досліджень, проведенні краєзнавчих експедицій, регулярних засідань, на яких вислуховувались і обговорювались тематичні доповіді, виданні часописів і збірників праць, читанні публічних лекцій, організації виставок тощо. Інститут наукових товариств, що пройшов становлення у першій половині ХІХ ст., залишається однією з провідних форм організації наукових досліджень.

Реакційна політика царського уряду, що негативно позначалася на розвитку вищої освіти Російської імперії, зачепила й наукову діяльність. Так, 1824 р. міністр народної освіти, консервативно налаштований А. С. Шишков запропонував ужити певних заходів, щоб розвиток вітчизняної науки був «очищений від усіляких сторонніх і шкідливих мудрувань» Предложение Главному правлению училищ министра народного просвещения Шишкова [11 декабря 1824 г.] // Сборник распоряжений по Министерству народного просвещения (1802-1834). СПб.: Тип. Императорской Академии наук, 1866. Т. 1. Стб. 535..

Але ставлення можновладців до науки почало поступово змінюватися за часів царювання Миколи І. Тодішній розробник імперських ідеологічних доктрин, міністр народної освіти С. С. Уваров усвідомлював роль наукового прогресу. На його думку, вектор розвитку російської науки мав бути спрямований на те, щоб, «зберігаючи всі вигоди європейського просвітництва, просувати наукове життя Росії нарівні з іншими націями», але водночас повинен був дотримуватись і самобутності, яка базується «на власних засадах і відповідає потребам народу і держави» (Уваров, С. С. 1864, с. 75-76). Та лише в середині 1850-х рр., після важкої й болісної поразки у Кримській війні, коли спливла на поверхню науково-технічна відсталість Російської імперії, царський режим нарешті повністю усвідомив, що розвиток науки є на часі. Майже одразу після приходу до влади нового імператора Олександра ІІ почали згортатися численні реакційні заходи його попередника Миколи І. Стосувалося це й освіти і науки, важливість розвитку яких почали підкреслювати провідні можновладці. Так, уже наприкінці 1855 р. міністр народної освіти О. С. Норов під час ревізійної поїздки по університетах говорив: «Наука, панове, завжди була для нас однією з найважливіших потреб, але тепер вона перша» Отчёт министра народного просвещения за 1855 год // Журнал Министерства народного просвещения. 1856. Июнь (№ 6). Отд. І. С. 162..

Таким чином, до середини ХІХ ст. виникала і сформувалася нова корпорація працівників -- науковці. 1852 р. міністр народної освіти П. О. Ширинський-Шихматов заявив, що державні службовці по науковій і навчальній частині «є особливим станом службовців» і «назва учених належить їм як за сутністю і родом занять, так і за самими умовами призначення їх на службу по цій частині, оскільки для цього вони зобов'язуються або мати науковий ступінь, або підлягають спеціально встановленим випробовуванням для підтвердження своїх знань та здатності викладати» (Цит. за: Соболева, Е. В. 1983, с. 36).

На законодавчому рівні звання «вчений» у Російській імперії було закріплено лише 16 квітня 1862 р., коли найвищий законодавчий орган Російської імперії Державна рада видав попередньо затверджену підписом Олександра ІІ постанову «По питанню про те, кого слід розуміти під назвою “учених”...». У цьому нормативно-правовому документі роз'яснювалося, що «під назвою учених... маються на увазі: а) ті, хто отримав від одного з російських університетів наукові ступені доктора, магістра або кандидата наук і звання дійсного студента по різних факультетах, а також ті, хто має ступені: доктора медицини, лікаря, магістра фармації, магістра ветеринарних наук, провізора і ветеринара; б) ті, хто закінчив курс у колишньому Педагогічному інституті зі званням старших і молодших учителів гімназій, або ті, хто отримав таке звання за результатами спеціального іспиту; в) ті особи, які стали відомими завдяки власним творам і визнані гідними отримати звання учених за рішенням університетів, академій та наукових товариств» По вопросу о том, кого следует разуметь под названием «учёных», детям которых принадлежит право вступления в гражданскую службу [16 квітня 1862 г.] // Сборник постановлений по Министерству народного просвещения (1855-1864). СПб.: Тип. Императорской Академии наук, 1865. Т. 3. Стб. 744. (Стб. 743-745).. Учені постійно намагалися донести до можновладців значущість науки для життя суспільства й держави, а також привернути увагу до її потреб. Зокрема, одним з ініціаторів таких закликів був М. І. Костомаров, який наголошував на корисності розвитку наукових знань для соціального прогресу і зростання добробуту населення Санкт-Петербургские ведомости. 1861. № 237. С. 3.. Але імператорські чиновники далеко не завжди повертались обличчям до наукової галузі та її працівників.

Отже, українська наука зароджувалась у вкрай несприятливих умовах. На розвиток дослідницької роботи професорсько-викладацьких кадрів університетів негативно впливали різні фактори: відсутність науково- дослідної інфраструктури, недостатнє фінансування, брак лабораторій, клінік, бібліотек, обсерваторій тощо. Водночас внутрішня структура університетів, а саме поділ на факультети, сприяла і багато в чому зумовила формування нових галузей знань.

На розвиток науки в Наддніпрянській Україні у дореформену добу XIX ст. впливали принципові політичні й соціально-економічні суперечності того часу. Брак висококваліфікованих наукових кадрів, хронічне недофінансування і слабка матеріальна база університетів суттєво заважали масштабним науковим дослідженням. У цих умовах науку розвивали ентузіасти. Українські вчені брали активну участь у створенні та діяльності наукових товариств. Науково-дослідна робота членів цих установ була орієнтована на задоволення практичних потреб промисловості, сільського господарства, охорони здоров'я, розвитку освітнього рівня населення.

Розвиток української науки, вдосконалення форм її організації відбувалися нерівномірно, переживаючи періоди спаду і піднесення. Аналіз державних заходів щодо керівництва наукою, системи підготовки наукових кадрів, удосконалення форм наукової діяльності засвідчує, що вирішення цих важливих проблем перебувало в тісному зв'язку з зовнішньою і внутрішньою політикою царського уряду. Але, попри складні умови, прогрес української науки був неухильним і постійним. Вона почала набирати силу, зростала кількість учених, перетворювалася на національну за складом, що сприяло зародженню, формуванню й становленню вітчизняних наукових шкіл та їх подальшому розвитку.

Бібліографія

Багалій, Д. 2004. Вибрані праці. Т. 3. Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам). Ч. 1. (1802-1815 гг.). Харків: Видавництво НУА.

Владимирский-Буданов, М. Ф. 1884. История императорского университета св. Владимира. Т. 1. Университет св. Владимира в царствование императора Николая Павловича. Киев: Тип. императорского университета св. Владимира.

Головнин, А. В. 1865. Обзор деятельности Министерства народного просвещения и подведомственных ему учреждений в 1862, 63 и 64 годах. Санкт-Петербург.

Данилевский, Г. П. 1866. Украинская старина. Харьков.

Крижановський, Л. А. 1935. До історії геолого-мінералогічних дисциплін в Київському університеті за 100 років. Розвиток науки в Київському універистеті за 100 років. Київ: Вид. КДУ. С. 260-280.

Левицкий, О. И. 1893. Пятидесятилетие Киевской комиссии для разбора древних актов (1843--1893). Историческая записка о её деятельности. Киев: Кульженко.

Павленко, Ю. В. & Руда, С. П. & Хорошева, С. А. & Храмов, Ю. О. 2001. Природознавство в Україні до початку ХХст. в історичному, культурному та освітньому контекстах. Київ: Академперіодика.

Павлова, Г. Е. 1990. Организация науки в России в первой половине XIX в. Москва Наука.

Петров, П. Т. 1965 К истории Харьковского научного медицинского общества. 100- летие Харьковского научного медицинского общества, 1861-1961. Киев. С. 18-19.

Пирогов, Н. И. 1985. Избранные педагогические сочинения. Москва.

Погребинский, А. П. 1954. Очерки истории финансов дореволюционной России. Москва.

Посохов, С. И. 2014. Университет и город в Российской империи (втор. полов. XVIII -- перв. полов. XIXвв.). Харьков: ХНУ имени В. Н. Каразина.

Прокудин, Ю. Н. 1953. Выдающийся русский ботаник XIX столетия В. М. Черняев. Харьков: Изд. Харьковского государственного университета.

Рождественский, С. В. 1902. Исторический обзор деятельности Министерства народного просвещения. 1802-1902. Санкт-Петербург.

Соболева, Е. В. 1983. Организация науки в пореформенной России. Ленинград: Наука.

Срезневский, И. И. 1834. Взгляды на памятники укр. народной словесности. Учёные записки императорского Московского университета. Ч. VI. Октябрь.

Стельмах, С. П. 2000. Становлення професорської корпорації в Харківському університеті на початку ХІХ ст. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. Вип. 47. С. 60-65.

Уваров, С. С. 1864. Десятилетие Министерства народного просвещения (18331843). Санкт-Петербург: Тип. Императорской АН.

Фальборк, Г. & Чарнолуский, В. 1899. Народное образование в России. Санкт- Петербург.

Фойгт, К. 1859. Историко-статистические записки об императорском Харьковском университете, его заведениях от основания университета до 1859 года. Харьков.

Хотинский, Е. С. 1950. Академик Николай Николаевич Бекетов. Очерк о жизни и деятельности. Харьков: Харьковское книжно-газетное изд-во.

Шип, Н. А. 1991. Интеллигенция на Украине (ХІХ в.): Историко-социологический очерк. Киев Наукова думка.

Шульгин, В. Я. 1860. История университета св. Владимира. Санкт-Петербург: Рюмин.

Размещено на Allbest.ru