Історичне краєзнавство в контексті концепції Нової української школи: методологічна та дидактична площини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичне краєзнавство в контексті концепції Нової української школи: методологічна та дидактична площини

Ігор Коляда

У статті розглядаються різні тлумачення поняття історичного краєзнавства в науковій і навчальній літературі. Визначається його місце та роль в історичній освіті. Автором показано значення регіональної історії в реалізації концепції Нової української школи.

Ключові слова: історичне краєзнавство, наука, освітній процес, методи дослідження, Нова українська школа.

В статье рассматриваются различные трактовки понятия исторического краеведения в научной и образовательной литературе. Определяется его место и роль в исторической науке и историческом образовании. Автором показано значение региональной истории в реализации концепции Новой украинской школы.

Ключевые слова: историческое краеведение, наука, образовательный процесс, методы исследования, Новая украинская школа.

Здобуття Україною незалежності стало стимулом відродження історичної пам'яті народу. Небачено розширилися межі наукового пошуку й коло людей, причетних до вивчення та збереження багатовікових культурних традицій. На тлі загального посилення інтересу суспільства до витоків і джерел духовності з кожним роком примножується потенціал й урізноманітнюються функції краєзнавства, зростає його виховна роль. На рубежі тисячоліть, у період переоцінки цінностей і творення нових форм людського співжиття виховний та об'єднуючий потенціал «малої історії» стає особливо вагомим.

Актуальним і особливо витребуваним на сучасному етапі реалізації концепції Нової Української школи залишається значний людинотворчий потенціал краєзнавства, що сприяє вирішенню основних завдань закладів вищої освіти, як наголошується в Законі України «Про вищу освіту», з «... формування особистості шляхом патріотичного... виховання, утвердження в учасників освітнього процесу моральних цінностей, соціальної активності, громадянської позиції та відповідальності.».

Розвиток краєзнавства в системі національної освіти, вироблення дієвого механізму їх взаємодії, активізація політики державного сприяння цьому процесу є назрілою проблемою не лише науки історичного краєзнавства, але й освітянської практики.

Краєзнавство в Україні стало могутнім засобом пробудження національної самосвідомості українського народу, його національно- історичної пам'яті та духовності, без чого неможливим був би процес утвердження української державності. Інтерес до минувшини можна пояснити тим, що ніколи не вичерпується допитливість людини, котра прагне дізнатися, що відбувалося на землі, де вона народилася, живе, що було тут до неї, якими були її предки, з якими труднощами вони зустрічалися, як їх переборювали.

Дослідження здобувачами освіти історії рідного краю - це перші сходинки до усвідомлення себе як громадянина. Як свідчить досвід, активними членами суспільства стають ті молоді люди, що досконало знають своє коріння.

Кожен здобувач освіти, який цікавиться минулим своєї країни, краю знаходить теми та сюжети для самостійного наукового пошуку у величезному часовому діапазоні - від часів трипільської культури до наших днів.

Для України краєзнавство завжди було не лише міцним фундаментом історичної пам'яті, а й формою самозахисту від випробувань долі. Безпрецедентні гоніння царизму на українську культуру й мову загрожували українству національною смертю, і тільки самовіддані зусилля кількох поколінь краєзнавців підтримували в суспільстві інтерес до культури, мови, традицій українського народу. Обстоювати українські національні цінності і в імперські, і в радянські часи значило свідомо піддавати свою долю неабияким випробуванням.

На фоні загального посилення інтересу до власних витоків і багатовікових культурних традицій з кожним роком зростають потенціал та функції історичного краєзнавства, розширюється його роль в освітньому процесі.

Саме історія рідного краю дає змогу людині, особливо молодій, усвідомити свою причетність до долі країни, власну відповідальність. Витоки патріотизму починаються там, де людина вперше усвідомила себе особистістю, зробила перші кроки на життєвому шляху.

В українській історичній та дидактичній науці склалися різні підходи до визначення змісту поняття «історичне краєзнавство».

Існує погляд на історичне краєзнавство як на допоміжну історичну дисципліну, як, наприклад, хронологія, метрологія, генеалогія, сфрагістика, геральдика, нумізматика тощо. Хоча такий підхід видається неправомірним, оскільки останні мають своїм предметом обмежене коло специфічних проблем, які досліджуються за допомогою спеціальних методів, тоді як історія краю вимагає комплексного вивчення.

Такі підходи мають своїм наслідком висновок: історичне краєзнавство поруч із джерелознавством, археологією, історіографією належить до основних історичних дисциплін.

Замість терміну «історичне краєзнавство» вживається ще цілий ряд інших: «регіональна історія», «місцева історія», «крайова історія», «обласна історія», «локальна історія», «мала історія».

Краєзнавство входить одночасно і в сферу науки, і в сферу громадської діяльності. Притаманна йому комплексність і багатогранність утруднює його розгляд у науковому вимірі. Проте, перевагою краєзнавства є можливість застосувати не лише його наукові основи, але й та система зв'язків із громадськістю, які воно забезпечує¹.

Власне термін «краєзнавство» з кінця XIX ст. досить часто зустрічається в науковій і науково-популярній літературі. Фундаторами національного наукового краєзнавства стали І. Франко та С. Руд- ницький. Плідна праця М. Драгоманова, М. Грушевського, Д. Ба- галія, Д. Яворницького та інших наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. також сприяла розвитку краєзнавства як науки й усвідомленню її нерозривного зв'язку з освітньою галуззю.

Першим в Україні ще наприкінці XIX ст. обґрунтував поняття «краєзнавство» як окремої гуманітарної науки і виклав його суть, значення та місце в житті народу у статті «Галицьке краєзнавство» (1892 р.) І. Франко. Добре поставлена краєзнавча робота в школі, на думку І. Франка,, «дає змогу докладно ознайомитись зі своїм краєм і усією Батьківщиною... Адже це перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти - знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, об'єднаного організму»².

Першим погляд про те, що краєзнавство можна трактувати у вузькому і широкому розумінні цього значення, обґрунтував саме С. Рудницький. У першому випадку маємо так зване етнографічне, історичне, літературне тощо, а в другому - комплексне (синтетичне), або географічне краєзнавство, яке так чи інакше включає в себе всі інші його види³.

Значний внесок у становлення наукового осмислення краєзнавства належить освітянам, педагогам, які в 1920-ті роки намагалися визначити предмет й завдання краєзнавства. Саме тоді з'являється термін «краєзнавство», «краеведение», який замінив раніше розповсюджений «отечествоведение», «батьківщинознавство» ⁴.

Серед сучасних учених найбільший вклад у розробку теорії національного краєзнавства внесли П. Тронько, І. Жупанський, Я. Водарський, О. Реєнт, А. Санцевич, Я. Верменич, Н. Ковальський, В. Замлинський, О. Діброва, М. Костриця, М. Крачило, В. Круль, М. Янко тощо.

Так, сучасні українські вчені Я Жупанський і В. Круль розглядають національне краєзнавство як цілісну систему, що функціонує у світі тримірних моделей, утворених компонентами:

* простору (географічне краєзнавство);

* часу (історичне краєзнавство);

* соціуму (соціальне краєзнавство)⁵.

У найзагальнішому вигляді сучасне краєзнавство, вважає, М. Костриця, є нижчим таксономічним елементом країнознавства. Функції країнознавства - освітня, науково-дослідницька, практична, прогностична, методологічна, світоглядна тощо, - підпорядковані завданню всебічної обробки первинної країнознавчої інформації, розробленню і популяризації цілісної концепції розвитку та функціонування країни, вироблення типології країн⁶.

Як пізнання рідного краю в межах населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, історико-географічного регіону, включаючи їх сучасний стан та історичний розвиток визначив краєзнавство Я. Водарський Історичне краєзнавство він трактував як вивчення історії розвитку суспільства та природи даної місцевості⁷.

Краєзнавство, на думку Я. Верменич, це підсистема регіо- налістики, що має виразну специфіку та дає підстави для окремого розгляду його когнітивних і соціальноінформаційних функцій. Відтак, регіональне дослідження набуває значення краєзнавчих знань тоді, коли у них виникає потреба в контексті вивчення історії «малої батьківщини», того чи іншого регіону або міста⁸.

Краєзнавство А. Санцевич визначає як комплекс наукових дисциплін, які, відрізняючись предметом і методами дослідження, вивчають під різним кутом зору певну територію. Це дає підставу говорити про різні наукові аспекти краєзнавства, що визначаються об'єктом вивчення. В числі таких об'єктів - природа, історія, господарство, населення, культура, народна творчість і т. ін.⁹

У 1990-ті роки, у період становлення незалежності України, значний вклад у розвиток методології історичного краєзнавства, як науки зробив голова Національної спілки краєзнавців України академік П. Тронько. «Краєзнавство - наголошував академік П. Тронько, - це і наука, і мистецтво донесення до широкого загалу особливостей історичного процесу. Неможливо переоцінити його виховну роль і моральну віддачу, адже це реальний інструмент концентрації суспільної енергії навколо пріоритетних завдань збереження історико-культурної спадщини та довкілля»¹⁰.

Історичне краєзнавство в Україні, вважав академік НАН України П. Тронько вважав, що, існує у двох формах - державній і громадській, які знаходяться у тісному зв'язку, взаємодоповнюють та збагачують одна одну.

У своїх дослідженнях П. Тронько визначав, що краєзнавство це:

* по-перше, сукупність наукових дисциплін, різних за змістом і окремих за методами дослідження, які вивчають конкретний регіон, район, місцевість, в історичному, географічному, геологічному, етнографічному, археологічному й інших аспектах;

* по-друге, краєзнавство - це могутній науковий рух по популяризації знань про край, регіон, село та залученню широких мас населення до активної участі у дослідженні місцевої історії, створенні її літопису;

* по-третє, краєзнавство - це громадський рух, основними завданнями якого є практичні дії по збереженню історико- культурної спадщини краю, відродженню духовності, історичної пам'яті; формування національної самосвідомості і національної гідності, активізація громадської позиції людини¹¹.

Уважаючи історичне краєзнавство невід'ємною складовою історичної науки, Н. Ковальський включав у його сферу широке коло різнопланових об'єктів, об'єднаних за територіальною ознакою. При цьому він звертав увагу на можливість подвійного трактування поняття «край»: вузького - як місто, село тощо, і широкого - район, область, політико-адміністративний комплекс, який історично склався в межах певної території¹².

Краєзнавство, О. Жванко наголошує на тому, що це комплекс наукових дисциплін, різних за змістом та методами дослідження, які здійснюють наукове та всебічне пізнання краю¹³.

«Історичне краєзнавство є галуззю історичного знання, яке всебічно вивчає історичний процес певного краю, населеного пункту. Як наука історичне краєзнавство виробляє власні методику й техніку історичного дослідження. Його понятійно- категоріальний апарат підпорядковується теорії історичного пізнання, тому постійно поповнюється і вдосконалюється надбаннями всіх історичних наук», - зазначає Г. Бондаренко¹⁴.

Про синтезуючу роль краєзнавства наголошує Т. Нагайко. Саме краєзнавство, на його погляд, як галузь історичної науки, дозволяє виявити зв'язки між усіма елементами навколишнього се- редовища в їх історичному розвитку. В історичній площині краєзнавство репрезентоване вивченням історії населених пунктів, підприємств, господарств, установ тощо. Крім того, важливе значення має вивчення долі визначних постатей, які народилися, працювали, перебували або ж вивчали регіон, місто, село. Саме мікрорівневий контекст дозволяє простежити універсальну функцію краєзнавства в системі історичної науки. У академічній науці дисциплінарними синонімами історичного краєзнавства є історична регіоналістика та локальна історія. Його теоретико-методологічні основи збігаються з низкою існуючих напрямків. Дослідницький інструментарій сучасного історичного краєзнавства формується на основі комплексної взаємодії окремих галузей історичного знання, спеціальних історичних дисциплін та новітніх методологічних підходів історичної науки: краєзнавство, народознавство, етнографія, етнологія, історична антропологія, культурна антропологія, демографія, історична урбаністика, топоніміка, мікро-історія, історія повсякденності, усна історія, історична пам'ять тощо. У дидактичній площині краєзнавство покликане забезпечити знайомство з методами та принципами пошуково-дослідницької роботи, її організаційними засадами тощо¹⁵.

В умовах реалій «Нової української школи» історичне краєзнавство, на наше глибоке переконання, несе важливу виховну функцію, слугуючи засобом пробудження національної самосвідомості народу. Воно мислиться як ефективний засіб вивчення історико- культурної спадщини, що сприяє проведенню просвітницької роботи, формуванню креативного мислення і компетентностей, спрямованих на формування активної позиції молодої генерації громадян у суспільно-політичному і націокультурному середовищі. Місце історичного краєзнавства в усіх ланках освітнього процесу, а головне - науково-інтелектуальний та духовний вплив краєзнавчих знань та компетентностей на формування державницької свідомості та патріотичних почуттів у молодих громадян нашої країни, засвідчує важливість краєзнавства в українському освітньому середовищі, що робить його по-справжньому національним за змістом та формою.

Подальшій розробці проблем методології історичного краєзнавства України на сучасному етапі присвячено наукові дослідження голови Національної спілки краєзнавців України, член- кореспондента НАН України, доктора історичних наук, професора О. Реєнта. У 2015 р. під його керівництвом завершилася підготовка підручника «Основи краєзнавства» для студентів закладів вищої освіти, який містить сучасні теоретичні та практичні розробки з основних питань краєзнавства, висвітлює науково-методологічні засади краєзнавства, історію розвитку науки, головні напрями в структурі краєзнавства та розкриває вплив краєзнавчих знань на патріотичне виховання молодого покоління. У додатках вміщено навчально-методичний і хрестоматійний матеріал із дисципліни «Основи краєзнавства». До його написання залучені відомі вчені, педагоги, фахівці-практики з краєзнавства. Поява такого підручника стала важливим етапом у розви- тку освітянського краєзнавства: він сприятиме новому поштовху краєзнавчих досліджень і поглибленню гуманітаризації української освіти в контексті завдань Нової української школи¹⁶.

Отже, сучасні українські дослідники розглядають історичне краєзнавство як сукупність наукових дисциплін різних за змістом та методами дослідження, що вивчають конкретний регіон, район, місцевість. Історичне краєзнавство є відображенням наукового та громадського руху, формою залучення широких кіл громадськості до пізнання історії рідного краю як складової частини історії України. Розглядаючи Нову українську школу як загальнодержавну та загальносуспільну справу, важливо поглиблювати її гуманітарну складову, яку ми нерозривно пов'язуємо з історичним краєзнавством.

історичне краєзнавство дидактичний

Примітки

1. Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство: навчальний посібник. Ч. І. Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2005. С. 7.

2. Петранівський В. Л., Рутинський М. Й. Туристичне краєзнавство: навч. посіб. / за ред. проф. Ф. Д. Заставного. 2-е вид., виправл. Київ: Знания, 2008. С. 91.

3. Там само. С. 93.

4. Кашаба О. Ю. Феномен історичного краєзнавства в контексті розвитку історичної науки // Краєзнавство. 2005. № 1-4. С. 31.

5. Жупанський Я., Круль В. Про об'єкт і предмет вивчення національного краєзнавства // Краєзнавство. 1994. № 1. С. 4.

6. Голубко В., Качараба С., Середяк А. Названа праця. С. 6.

7. Панкова Є. В. Туристичне краєзнавство: навчальний посібник. Київ: Альтерпрес, 2003. С. 6.

8. Голубко В., Качараба С., Середяк А. Названа праця. С. 6.

9. Панкова Є. В. Названа праця. С. 6.

10. Тронько П. Т. Краєзнавчий рух в Україні: шляхи подальшого розвитку // Український історичний журнал. 2004. № 2. С. 84.

11. Тронько П. Т. Українське краєзнавство в XX столітті (до 75-річчя Всеукраїнської спілки краєзнавців). Київ, 2002. С. 12-13.

12. Панкова Є. В. Названа праця. С. 6.

13. Жванко Л. М. Краєзнавство: Конспект лекцій (для студентів усіх курсів денної і заочної форм навчання напрямів підготовки: 6.030504 «Економіка підприємства», 6.030509 «Облік і аудит», 6.030601 «Менеджмент»). Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. Харків: ХНАМГ, 2010. С. 8.

14. Бондаренко Г. Теоретичні та методологічні проблеми історичного краєзнавства // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. 2007. № 1. С. 238.

15. Всеукраїнська нарада з питань викладання навчального курсу «Основи краєзнавства» у закладах вищої освіти. Матеріали та документи. Київ, 24 травня 2018 р. / науковий редактор О. П. Реєнт, відповідальний редактор О. А. Удод. Київ, 2018. С. 68.

16. Основи краєзнавства: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / кол. авт.; за заг. ред. чл.-кор. НАНУ О. П. Реєнта. Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2016. 276 с.

Размещено на Allbest.ru