Визначення терміна духовність крізь призму педагогічних досліджень

Размещено на http://www.allbest.ru/

Буковинський державний медичний університет

Визначення терміна духовність крізь призму педагогічних досліджень

Новікова Тетяна Вікторівна кандидат філологічний наук, викладач кафедри суспільних наук та українознавства



Анотація

У статті розглянуто й проаналізовано визначення та тлумачення терміна «духовність» з огляду педагогічних досліджень. До уваги взято філософські, психологічні та релігійні передумов становлення цього терміна. Актуальність наукової розвідки зумовлена необхідністю комплексного дослідження наявних у науці визначень та тлумачень терміна «духовність». У дослідженні використано такі наукові методи: описовий та зіставний. Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше проведений комплексний аналіз дефініцій терміна «духовність» у наукових педагогічних дослідженнях.

Аналіз літератури з проблеми формування духовності особистості доводить, що термін «духовність» активно досліджують у педагогічній літературі. Утім, дискусії щодо його змісту продовжуються. Так, зокрема, поняття духовності стало поширеним після розпаду радянської ідеології і залишається актуальним і нині.

Результати роботи засвідчують, що духовність у педагогіці становить такі основні категорії: 1) морально-етичне виховання як компонент духовної культури;

патріотичне виховання, основане на визнанні культу Батьківщини та її мови;

пізнання сутності Божественної Істини; 4) самовдосконалення людини як дія, спрямована на внесення гармонійної впорядкованості в оточуючий світ. Отже, духовність можна розуміти як здатність особистості розбудовувати себе у напрямі вищих ціннісних інстанцій і стати вище за повсякденне життя й потреби.

Духовність - це внутрішній світ людини, зокрема зв'язок людини з релігією. Духовність - це те, що відрізняє людину від інших істот, те, що властиве лише їй одній. Духовність людини визначається тією мірою, наскільки вона задумується над цими питаннями. Утрата духовності рівнозначна втраті людяності. Формування духовних потреб особистості сьогодні є найважливішим завданням виховання.

Сучасній українській школі, на нашу думку, варто зробити впевненіший крок до більш глибокого духовного розвитку дитини. Адже формування духовної культури особистості не менш важливе, ніж уміти читати, писати, рахувати та розмовляти іноземною мовою. Відомо, що існує три основні напрямки, за допомогою яких формується духовна культура особистості - сім'я, школа та церква. Сьогодні потрібно повертати все духовно-релігійне надбання, яке Україна здобула за часів Київської Русі і втратила за радянських часів, крізь призму навчальних предметів у школі.

Ключові слова: духовність, педагогіка, філософія, психологія, релігія, компоненти духовності, особистість, виховання.

Novikova Tetiana Viktorivna Candidate of Philology, Lecturer of the Department of Social Sciences and Ukrainian Studies of Bukovinian State Medical University



Abstract

DEFINITION THE TERM SPIRITUALITITHROUGH THE PRISM OF PEDAGOGICAL RESERCH

The article considers and analyzes the definition and interpretation of the term «spirituality» in terms of pedagogical research. The philosophical, psychological, and religious preconditions for the formation of this term are considered. The urgency of scientific research is due to the need for a comprehensive study of the definitions and interpretations of the term «spirituality» available in science. The following scientific methods were used in the study: descriptive and comparative. The scientific novelty of the work is that for the first time a comprehensive analysis of the definitions of the term "spirituality" in scientific pedagogical research.

Analysis of the literature on the problem of forming the spirituality of the individual proves that the term «spirituality» is actively studied in the pedagogical literature. However, discussions on its content continue. Thus the concept of spirituality became widespread after the collapse of Soviet ideology and remains relevant today.

The results of the work show that spirituality in pedagogy is the following main categories: 1) moral and ethical education as a component of spiritual culture; 2) patriotic education based on the recognition of the cult of the Motherland and its language; 3) knowledge of the essence of the Divine Truth; 4) human self-improvement as an action aimed at bringing harmonious order to the world around. Thus, spirituality can be understood as the ability of the individual to develop himself in the direction of higher values and become higher than everyday life and needs.

Spirituality is the inner world of man, in particular the connection of man with religion. Spirituality is what distinguishes man from other beings, what is unique to him alone. A person's spirituality is determined by the extent to which he thinks about these issues. The loss of spirituality is tantamount to the loss of humanity. The formation of the spiritual needs of the individual today is the most important task of education.

In our opinion, the modern Ukrainian school should take a more confident step towards a deeper spiritual development of the child. After all, the formation of the spiritual culture of the individual is no less important than the ability to read, write, count, and speak a foreign language. It is known that there are three main areas through which the spiritual culture of the individual is formed - family, school, and church. Today we need to return all the spiritual and religious heritage that Ukraine gained during the Kievan Rus and lost during the Soviet era, through the prism of school subjects.

Keywords: spirituality, pedagogy, philosophy, psychology, religion, components of spirituality, personality, education



Постановка проблеми

Проблема духовності має особливе значення для українського суспільства, оскільки без оновлення ціннісно-смислових основ особистості та суспільства неможливі економічні й соціальні перетворення. Духовність - це ідеал, до якого прагнула й прагне людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності, а також вияв зрілості психіки особистості діяльністю сигнальної системи. Учені розглядають духовність як вищу підструктуру людини; указують на її інтегрувальну, системоутворювальну функцію у формуванні цілісності особистості; обґрунтовують провідну роль духовності як регулятора поведінки і діяльності людини, його взаємини з іншими людьми.

Проблеми духовності досліджувало чимало педагогів - це І. Бех, В. Болотіна, М. Борищевський, Г. Ващенко, В. Костів, А. Макаренко, Н. Побірченко, С. Русова, Г. Сковорода, В. Струманський, В. Сухомлинський та багато ін. Сучасні вчені зосереджені на вивченні таких проблем: духовні цінності як мета виховання (А. Богуш, О. Вишневський, Н. Миропольська, О. Сухомлинська), духовні потреби (Ж. Петрочко), вікові особливості морально-духовного розвитку особистості (В. Киричок, К. Чорна), формування духовного досвіду особистості у процесі виховання (В. Бриль, В. Оржеховська).

Однак зазначимо, що термін «духовність» не має однозначного трактування. Сьогодні існує щонайменше 70-80 варіантів визначень терміна «духовність». Чимало значень подібні один до одного, але в кожному є певне доповнення. У найпростішому розумінні духовність сприймають як вияв культури, традицій і правил.



Аналіз останніх досліджень і публікацій

Аналіз літератури з проблеми формування духовності особистості доводить, що термін «духовність» активно досліджують у педагогічній літературі. Утім, дискусії щодо його змісту продовжуються. Так, зокрема, поняття духовності стало поширеним після розпаду радянської ідеології і залишається актуальним і нині.

Зокрема, духовність розглядають як спосіб людського буття, що визначається системою життєзначущих цінностей, як якість особистості (Р. Агузумцян, В. Барулін, І. Бех, Л. Буєва, Д. Дубровський, І. Іллічова, М. Каган, С. Кримський, В. Лекторський, Д. Леонтьев, Н. Некрасова, В. Федотова, Н. Хачатрян, Ж. Юзвак та ін.).

Духовність досліджують як прагнення до найвищого ідеалу і сфери трансцендентного (А. Деркач, С. Кримський, З. Фоміна, В. Щердаков та ін.); як суто людський феномен, певний прошарок свідомості (Б. Братусь, В. Зінченко, Є. Ісаєв, В. Слободчиков та ін.); як актуалізацію глибинних основ людської психіки (Д. Богоявленська, О. Канапацький, А. Лизогуб, В. Пономаренко); як принцип розвитку самореалізації людини, «звернення до вищих ціннісних інстанцій конструювання особистості» (В. Знаков).

Духовність також розглядають як найвищу доброчинність етичної культури (Л. Попов, О. Голубєва, П. Устін), як духовний стан, коли людина зосереджуеться на переживаннях духовних цінностей (пізнавальних, моральних, естетичних). Учені відзначають, що особистісними цінностями і детермінантами розвитку людини та її поведінки є добро і зло (Попов, Голубева & Устин).

Мета статті - розглянути та проаналізувати визначення та тлумачення терміна «духовність» з огляду педагогічних досліджень. Актуальність наукової розвідки зумовлена необхідністю комплексного дослідження наявних у науці визначень та тлумачень терміна «духовність». Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше проведений комплексний аналіз дефініцій терміна «духовність» у наукових педагогічних дослідженнях.

Виклад основного матеріалу

Сьогодні у педагогічній науці все частіше порушують питання, пов'язані з духовністю і духовно-моральним вихованням особистості. Вони є актуальними з огляду на стан сучасного українського суспільства, яке характеризується глибокою кризою духовності. Справді, важко не погодитися з тим, що усі аспекти життя і діяльності людини несуть на собі відбиток руйнівних процесів у сфері духовності і моралі. Це, насамперед, визначає основоположний характер проблеми духовно-моральних вимірів буття людини у педагогіці. Зокрема, розв'язання питань, пов'язаних із вихованням духовності, є визначальним щодо майбутнього розвитку молоді.

Проблема духовності є однією з головних проблем сучасної педагогіки. Як вважає О.В. Сухомлинська, постійна присутність проблеми духовності в ідеологічному, інтелектуальному, культурному полі можна пояснити тим, що вона не має однозначного й остаточного вирішення. На думку дослідниці, духовність є складним психічним феноменом самоусвідомлення особистості, внутрішнім сприйманням, привласненням нею сфер культури, олюдненням, вростанням у неї і розумінням як власного надбання [1, с. 56]. Напевно, тому в межах українського педагогічного простору на сьогодні представлено чимало досліджень духовності, що висвітлюють це поняття під зовсім різними, а часом і суперечливими кутами бачення. Зазвичай різноманітні тлумачення духовності зорієнтовані на світоглядні позиції їхніх авторів, що породжує полеміку щодо розуміння цього терміна. Про це, зокрема, пише і Я. Турбовський, вказуючи на те, що емоційність обговорення сутності духовності зумовлена «нескінченним розмаїттям особистісних пристрастей й вподобань» [2, с. 7-9]. Останнє, очевидно, можна пояснити тим, що духовність є категорією насамперед філософською і релігійною, яка поступово «педагогізується» і вростає в систему понять педагогіки. Разом з цим, у педагогіці сьогодні відсутнє універсальне трактування терміну духовність.

У сучасній педагогічній науці зустрічаємо різні погляди, міркування щодо трактування поняття духовності. Зокрема, відомі педагоги Г. Ващенко, В. Зенківський, Я. Корчак, М. Пирогов, С. Русова, К. Ушинський та ін. наголошували на потребі виховання в дітей та молоді високих духовних цінностей. В. Зенківський зауважує, що виховання має бути поставлене так, щоб «першістю в ньому було устремління до неба, а не до землі. Людина тим і відрізняється від інших живих створінь, що вона не лише належить землі, але й підіймається над нею, живе іншим світом...» [3, с. 52].

Окремим явищем у дослідженні духовності молоді, її ідеалів і моральних переконань є педагогічна спадщина В.О. Сухомлинського. Учений зазначав, що духовність - складне поєднання таких особливостей інтелектуальної почуттєво- емоційної та вольової сфер людської психіки, які сприяють формуванню потреби у пізнанні світу, себе, інших людей та засвоєнню духовних цінностей. Видатний педагог створює оригінальну цілісну педагогічну систему, у якій акцентує увагу на формування моральних цінностей: «У людини, яку ми виховуємо, повинні бути святі істини і святі імена, святі принципи і святі, незаперечні, непорушні правила поведінки» [4, т. 5, с. 484]. Він наголошував, що одуховнення виховного процесу є важливим шляхом розвитку чуттєво-емоційної сфери учнів. Відсутність духовності призводить до порожнечі душі. На думку В. Сухомлинського, духовність - це передусім морально-етичне й патріотичне виховання, що ґрунтується на визнанні культу Батьківщини, матері, книги, рідної мови, народних традицій, праці. А найголовніше - це особливий дух школи, це одухотворені поривання, думки, вчинки її вихованців і вчителів [5, с. 209-400].

На думку Ш.О. Амонашвілі, поняття «дух», «душа» та «духовність» належать до педагогічного простору, традиційно пов'язуючи духовність з об'єднанням трьох основних цінностей людського буття (істини, добра, краси), відповідно виділяючи три сфери духовної діяльності - пізнання, мистецтво, мораль [6, с. 103]. Учений зазначає, що духовність пов'язана передусім з характеристиками свідомості особистості та тісно пов'язана із самовдосконаленням людини, її здатністю керувати власним життям.

За словами Ш.О. Амонашвілі, духовність пов'язана передусім з характеристиками свідомості особистості: «Четвертий вимір, вимір духовний, найбільш Чудова, Прекрасна, найвища Вимірність є шлях розширення свідомості, шлях пізнання сутності Божественної Істини... Пошук Істини є геройство Духу». Видатний педагог пов'язує духовність з самовдосконаленням людини, її здатністю керувати власним життям: «Духовність є наше цілеспрямоване прагнення до удосконалення нашого Духу, нашої сутності». Шлях до удосконалення Духу лежить на Землі - це і є спосіб життя кожного з нас серед людей” [7, с. 20-22].

Г. Шевченко констатує, що духовність є відбиттям внутрішньої гармонії людини, натхненням душі, великої Мудрості, внутрішньої сили особистості, що вміщує в собі красу і гармонію світу, єдність думок, почуттів і вчинків, моральні імперативи. Тобто Г. Шевченко аналізує її як специфічну властивість людини, внутрішню енергетичну силу особистості, а також як проблему оволодіння смисложиттєвими цінностями, метою та смислами. Як вважає педагог, духовність потрібно розглядати як «цінність і як невід'ємну ознаку людини», «стрижень життя», «творчість за законами краси і красу вчинку». Також автор говорить про властивість духовності інтегрувати енергію, екологію і красу людського Духу, і пов'язує з духовністю здатність до переживання краси духовного світу і різних його виявів, зокрема, наукового, естетичного, сердечного [8, с. 11].

І.А. Зязюн, Г.М. Салач зазначають про духовну людину як розумну істоту. На їх думку, «людина розумна» на сучасному етапі нездатна подолати будь-які кризи життя, а тому з'явилася зацікавленість до людини духовної, яка по-новому ставиться до цих проблем, усвідомлюючи необхідність абсолютних цінностей та ідеалів з метою уникнення глобальної катастрофи. На думку цих учених, без культу духовності людство загине. За їх словами, духовність - це спосіб розбудови особистості, це, образно кажучи, зустрічі з самим собою - своєю душею, внутрішнім «Я». Духовність - це вихід до цих інстанцій формування, конструювання особистості та її менталітету [9, с. 56]. Саме в сучасній педагогіці виникло таке поняття, як «духовний потенціал особистості». Це поняття треба розуміти, як здатність інтегрувати дії, спрямовані на внесення гармонійної впорядкованості в оточуючий світ.

На думку А. Богуш, духовність є своєрідним інтелектуально-чуттєвим, емоційним станом особистості, що протікає на позитивному тлі поведінки і діяльності людини і характеризує її цілісність як особистості. Духовність, як і щастя, є тоді, коли людина сама відчуває її наявність у своєму власному «Я», відчуває, що це справді Людина високої духовності і життєтворчості. Прагнення людини до самовдосконалення є природним почуттям [10, с. 18].

Згідно з думкою О. Вишневського, духовність є найвищим щаблем серед ієрархії цінностей і водночас абсолютною цінністю. Педагог розуміє духовність як зумовлену світоглядом і вірою спрямованість людини до Бога і до ідеалів, які перебувають на нижчих рівнях ієрархії цінностей і які трактують згідно з Божим законом. О. Вишневський розробив власну систему цінностей, пов'язаних з моральним, особистісним, естетичним, родинним тощо аспектами життєдіяльності людини. При цьому духовність розуміють і як шлях до Бога, зорієнтованість людини на практичному додержанні Божих заповідей [11, с. 193].

Н. Лавриченко робить спробу поєднати поняття «духовність» і «моральність» у сучасній педагогічній науці, де духовність є способом індивідуального світопізнання і світовідношення у складному поєднанні з механізмом саморефлексії, тобто визначає ставлення людини до самої себе, тоді як моральність ґрунтується на історичному досвіді і формує такі культурні концепти, як моральні норми, принципи, поняття добра [12, с. 8-9].

На думку Т. Саннікової, «духовність» - це складний багатоструктурний феномен, який характеризує внутрішній світ індивіда і виявляє себе через:

моральність, збереження чистого сумління, безкорисливість, відповідальність, служіння людям через добродіяння, ввічливість у стосунках [13, с. 4]. Г. Авдіянц визначає духовність як внутрішнє життя суб'єкта, його почуття, думки, погляди, стосунки, що спрямовані на усвідомлення та засвоєння Істини, Добра і Краси [14, с. 12]. Як вважає К. Фоменко, духовність визначає вектор руху людини до постійної роботи над своїм внутрішнім світом, над самовдосконаленням [15, с. 10]. К. Чернуха духовність розуміє як інтегровану властивість особистості, яка виявляє потребу жити, творити згідно з ідеалами істини, добра, краси, як показник людських взаємовідносин, морально- естетичної та громадянської позиції, здібності до співчуття, співпереживання, милосердя [16, с. 16].

Отже, у представників педагогічної науки вбачаємо спільну мету - досліджувати й аналізувати процеси формування духовності молоді з огляду нових педагогічних підходів. Сьогодні ще немає єдиного тлумачення терміна «духовність» у контексті педагогічної науки. Актуальним й досі залишається формулювання такого визначення духовності, яке б задовольняло виховні запити української держави і було ефективним у здійсненні духовноморального виховання. Таке педагогічне тлумачення духовності можливо сформулювати, зважаючи на надбання педагогічної науки минулого й сучасності й беручи до уваги філософські, психологічні та релігійні передумови становлення цього терміна. Ці три сфери, на думку сучасних дослідників, є підґрунтям для формування поняття духовності в педагогічній сфері [17, с. 159]. духовність педагогічний патріотичний виховання

Отже, розглянемо детальніше філософське підґрунтя духовності. З філософсько-етичного погляду поняття духовності тлумачать як ознаку переходу людини у світ цінностей. Зокрема, етичний вимір інтерпретації поняття передбачає, що призначенням духовності є спрямування життєдіяльності людини у моральнісний вимір. Так, наприклад, О. Шрамко вказує на те, що «в сучасній філософській думці вимальовується її беззаперечна моральнісна основа» [18, с. 284].

На думку С. Кримського, духовність мислиться як еквівалент морального розуму, гуманізму, совісності, пошуку ідеалу, у якому єдність блага, істини й краси створює смисловий стрижень духовної діяльності людини», «духовність - це здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на етичній основі. Зокрема, актуальним є твердження філософа про те, що «на тлі нових інтерпретацій та феноменів духовності фундаментальне значення зберігає і в ХХ! ст. християнський Декалог і, насамперед, трійця: Віра - Надія - Любов». Варто зауважити, що С. Кримський аналізує духовність як неповторність не лише індивіда, а й як неповторність нації, оскільки, учений уважає, що кожна нація є історичною особою. Більше того, у філософсько-соціальному розумінні, «особистість не може бути об'єктом, тобто тим, що протистоїть людині, а тільки суб'єктом. Так як і Бог не може бути об'єктом, це тільки суб'єкт. Це значить, що особистість треба зрозуміти, тобто включити в своє життя» [19, с. 3].

Аналізуючи зазначені вище трактування, можна стверджувати, що сучасна філософія бачить духовність як мірило взаємовідносин людей у суспільстві, канал зв'язку між людьми та об'єднавчий чинник людства. Крім цього, духовність є умовою цілісного існування особистості як взаємодії внутрішнього і зовнішнього світів. Важливими філософськими ознаками духовності є творчість і гармонійність. Зокрема, можна простежити й інші компоненти духовності - життя духу всередині людини, який спонукає людину до самовизначення, а також здатність особистості здійснювати моральний вибір.

Таким чином, з огляду філософсько-соціальних досліджень духовність розуміють як форму інтеріоризації в опануванні соціального досвіду, детермінаційно- імперативний компонент буття людини, імпульс, аналог і зміст її творчої місії, сукупність вражень, ідей і цінностей, як перспективу для подолання екологічних й інших глобальних проблем, шанс людству попередити антропологічну катастрофу, як сферу формування особистості, набуття власного індивідуального образу на основі моральних цінностей; а також як умову формування монадної особистості. Відтак, справжня духовність - служіння іншим людям.

Зупинимося на окремих сучасних тлумаченнях духовності у межах психологічної науки. Так, Б. Братусь уважає, що духовність належить до родових визначень людського способу життя як феномен багатообразності, суб'єктивного буття. На думку вченого, психологічним підґрунтям духовності є специфічні функції смислових утворень як основні одиниці свідомості особистості. Б. Братусь аналізує духовність у контексті її властивості відкривати людині доступ до любові, совісті, почуття обов'язку, науки й релігії, а також вказувати їй на те, що є для неї головним і найбільш цінним, давати їй те, заради чого варто жити [20, с. 121].

За словами І. Беха, особистість варто розглядати цілісно - у поєднанні фізичного і духовного начал. Тому духовність у нього, передусім, пов'язана з моральною культурою людства. Водночас І. Бех трактує духовність як Дух, який є в людині через прийняття нею Христа. Крім цього, роздумуючи над духовними цінностями у світлі християнства, дослідник указує на їхню роль у визначенні того, як людина сприймає Бога, вищий світ, а звідси і решту людей. У цьому контексті головна роль належить вірі, надії й любові. Разом з цим, якщо людина не приймає духовні цінності, це свідчить про відсутність любові до Господа, а також про те, що людина зосереджена на собі, власних потребах і почуттях [21, с. 203-205].

На думку Ж. Юзвак, духовність варто розуміти як психічний феномен - психічну якість людини, що гармонійно поєднує специфічні риси інтелектуальної, чуттєво-емоційної і вольової сфер психіки, завдяки яким у людини формуються потреби у пізнанні світу, самої себе, людей навколо і засвоюються духовні цінності. Як зазначає дослідниця, духовність - це здатність до удосконалення й самовдосконалення на психічному та особистісному рівнях [22, с. 5-7.]

В. Слободчиков уважає, що духовність - це глибинна сутність людини, що визначає її як родову істоту. На думку вченого, «людина духовна настільки, наскільки абсолютний Дух став її суб'єктним духом». Відтак, духовність проявляється у своїй найбільшій мірі тоді, коли її носій вступає в особисті стосунки з Богом. У такому разі духовність стає способом життя людини. При цьому важливо зазначити, що Бог, у розумінні вченого, - вища Основа буття усього, що існує [23, с. 338].

За словами о. Б. Нечипоров, який працює у сфері розробки християнської психології, духовність варто розуміти як «Відродження». Цим терміном дослідник називає триєдиний шлях, яким проходить людина на шляху самовдосконалення. При цьому важливим є розуміння людини як вищого творіння Божого і великої цінності з погляду християнства, оскільки у кожному закладена святиня - образ Божий, вічний і нетлінний. У цьому контексті, на шляху здобуття духовності, на думку автора, людина, по-перше, проходить шлях збагачення свідомості духовними смислами, що відбувається під час пізнання власної сутності; по-друге, здійснює покаяння перед Богом і, по-третє, вступає на стежку особистого благочестя, що є, фактично, її зорієнтованістю на творення добра [24, с. 47].

Досліджуючи основи духовно-морального здоров'я людини, А. Андрушкевич зазначає, що духовність - здатність людини обирати й розрізняти істинні моральні цінності і підкоряти їм свої вчинки, поведінку і спосіб життя. Дослідник також тлумачить духовність як джерело активності людини, умову зростання й ускладнення її психічного світу, внутрішню детермінанту дій і вчинків людини, її способу життя загалом. Зокрема духовність визначає спрямованість особистості, сприяє її спасінню від аморального шляху, який веде до загибелі, фізичному та психічному здоров'ю, виживанню людини в соціальному середовищі, а якщо йдеться про макромасштаб, то й поступальному розвитку суспільства й людства взагалі [25, с. 21].

І. Ільїчова вважає, що духовність є особливою частиною буття людини, специфічною нормою відображення об'єктивного світу, додатковий засіб для того, щоб у ньому орієнтуватися і з ним взаємодіяти. На думку дослідниці, варто говорити про принципову єдність матеріального й духовного, незважаючи на їхню показну незалежність. Автор робить висновок, що трактування ідеї духовності в християнській релігії пов'язане з усвідомленням людини образом Божим, а власне духовність аналізують як святість. Крім цього, духовність розглядають як еталонний образ людини та її буття, що відповідає загальнолюдським моральним ідеалам, які осмислюються індивідом як цінності і стають регуляторами його різноманітних життєвих виявів. Духовність як вищий моральний імператив спонукає людину рухатися шляхом самовиховання і самовдосконалення [26, с. 6-17].

Однак, як відомо, прямий, первинний зміст терміна «духовність» пов'язаний із релігією і з поняттям Духу зокрема. Відтак у контексті релігійно- філософському духовність аналізують як а) стан духовного; складене лише з одного Духа; б) пов'язане з духовним відомством (наприклад, духовенство, духовний навчальний заклад); присутність Духа Божого у людині; безпосередній контакт душі з яким-небудь «зовнішнім» духом (наприклад, стриманість духом, перебування в дусі); якісна властивість душі бути образом (ейдосом, дзеркалом) Духа Божого. Згідно з ученням апостола Павла, істинна духовність пов'язана з внутрішнім пізнанням тих світів і горизонтів Буття, які приховані від зовнішніх органів чуття; вона дає людині містичну здатність прямо розуміти - внутрішнім оком, інтуїтивно - сутність речей і неупереджено оцінювати совістю власні наміри і вчинки [27, с. 209]. Крім цього, у християнській антропології духовність розуміють як вираження вищого моральнісного спрямування людського буття до Бога.

Зауважимо, що в православ'ї духовність є одним з ключових понять православної педагогіки як частина християнського богослов'я. Православна педагогіка тлумачить цей термін у контексті розуміння зв'язку між метою життя людини й Богом через воцерковлення душі. Вона визнає реальність духовної основи людини, а також реальність духовного світу як світу духів, зокрема, і демонічних духів. Звідси неможливим є духовне зростання людини через розвиток психофізичних функцій, наприклад, інтелекту, волі чи почуттів. Воцерковлення розуміють як одухотворення життя, преображення його силою Святого Духу.

Отже, духовність у православній педагогіці не збігається зі свідомістю, не вичерпується думкою й не обмежується сферою слів і висловлювань. Духовність тлумачать як поняття глибше. Звідси, духовна людина вчиться схилятися перед Богом, шанувати саму себе, бачити й цінувати духовність в інших і «бажати творчого розкриття і здійснення духовного життя на землі». У православній педагогіці поняття духовності подібне до поняття святості. Про це, зокрема, пишуть українські дослідники М. Даниленко та І. Мельниченко, на думку яких «асоціативно і онтологічно православна духовність найближче до поняття «святість». До того ж, святість визначають як граничний результат розвитку духовного початку в людині [28, с. 23-24].

Зазначимо, що в релігійному вимірі духовність тлумачать сьогодні і з позицій нехристиянських. Так, на противагу педагогам, які вбачають шляхи виховання духовності у відродженні християнських ідей, низка авторів в Україні вважає, що за основу виховання духовності доцільно брати інші релігійні й окультні (зокрема, антропософські та езотеричні) вчення. За словами О.В. Сухомлинської, «сьогодні отримують досить широке розповсюдження концепції езотеричного, ноосферного розвитку (зокрема, духовності), які, з одного боку, пов'язують духовність з природою і людиною, а з іншого - з різними філософсько-релігійними вченнями» [29, с. 24].

Так, з окультних учень, на які спираються педагоги у вихованні духовності, в Україні, зокрема, відомі ідеї Р. Штайнера. Його містичні й окультні погляди не відлякують сьогодні українських педагогів, які засновують «вальдорфські школи». Доцільність використання антропософського вчення у вихованні духовної людини вони пояснюють тим, що за вальдорфською педагогікою, виховання дитини ґрунтується у єдності її фізичного і божественного начал (тіла і душі). Використовуючи певні форми окультизму й мистецтва, послідовники Р. Штайнера вважають, що вони здійснюють еволюційний розвиток духу (перевтілення), що і є в їхньому розумінні духовним розвитком. Так, коли антропософи говорять про розвиток дитини, вони мають на увазі 3 штайнерівських семирічних цикли, під час яких душа дитини поступово перевтілюється з духовного світу, і «фізичне», «ефірне» й «астральне» тіла входять у те, що головний антропософ називає правильною взаємодією між собою, для того, щоб змогло втілитися «внутрішнє я», яке досі балансувало між смертю і новим народженням» [30, с. 8].

Крім того, варто зазначити, що божественне начало, про яке говорять вадьдорфські педагоги, передбачає орієнтацію на багатобожжя. Наприклад, у вальдорфських школах практикують молитви до «богасонця», «матері-землі» тощо. Незважаючи на це, сьогодні відкриваються навчальні заклади, які здійснюють духовний розвиток особистості за принципами вальдорфських шкіл. За словами вітчизняних вальдорфських педагогів, вони не зосереджуються на теософізмі і антропософізмі, а розглядають цю систему як різновид ідей вільного виховання гуманістичної педагогіки [31, с. 101-102].

Для виховання духовності деякі українські педагоги використовують у навчально-виховному процесі «духовно-космологічні» ідеї Реріхів - теософське езотеричне вчення «Агні-йога», у якому поєднані «східні витоки філософського гнозису. Однак дослідження текстів, які використовує вчення, і листів О. Реріх, засвідчили посилання на «непереборні окультні закони», а також на «окультну доктрину». Священними вважають тексти, написані в стані трансу шляхом «автоматичного писання», передані Реріх тибетськими вчителями [32, с. 47].

Учення М. Реріха, зокрема ідею добродійного синтезу або єднання культур, розглядають в українській педагогіці як підґрунтя для полікультурної освіти (Ю. Сива), як єднання культур, що є основним чинником взаєморозуміння й позитивного співробітництва представників етнокультурних систем (Т. Антоновська), як мистецтво, що об'єднує людство, - вектор виховання на основі ідей прекрасного, що допоможе виховати в учнів толерантність (О. Волошина). Крім цього, з ідеями М. Реріха пов'язують особливості формування емоційної культури (О. Гречина, І. Коваль, В. Півторапавло) і виховання на основі педоцентризму (О. Білецька).

Зауважимо, що в сучасній українській педагогіці сьогодні можна простежити спробу використання неоязичницьких ідей у вихованні духовності молодого покоління. Так, язичництво як «віру наших предків» беруть за основу формування духовності, зокрема у вищих навчальних закладах. Зокрема «Велесова книга», пам'ятка українського язичництва, на думку прихильників неоязичництва, у педагогіці є «формулою мудрості» і заряджена «неабиякою духовною енергією». Однак автори дослідження, використовуючи поняття «духовність», «духовна енергія», «духовна сила», «духовне утворення», «духовні цінності» тощо, не аналізують термін «духовний». Зважаючи на деякі вказівки щодо зв'язку язичницької культури з християнством, православ'ям зокрема, духовність у дослідженні, очевидно, розуміють як язичницький релігійний світогляд і протиставляють християнству: «Дощечка 6-а Книги Велеса чудово формулює думку наших предків про справжню суть християнізму: «А греки, хотячи охристити нас, аби ми забули своїх богів, сподівалися, що в такий спосіб вони навернуть нас до себе та зроблять з нас своїх невільників» [33, с. 441-444].

Однак реакція на вплив нових релігійних течій на педагогіку духовності досить неоднозначна. Так, Л. Кальницька зауважує, що розвиток релігійної духовності в Україні переживає нині досить складні часи. Однією з головних причин дослідниця вважає появу нових релігійних течій, які не сприяють формуванню сприятливої духовної ситуації. Відродження національного духу авторка пов'язує насамперед із загальнолюдськими цінностями, «які були освячені християнством». Саме така духовність, як зазначає педагог, заснована на єдиній церкві і релігії (християнській), змінить соціальне середовище і приведе до політичного та економічного відродження [34, с. 87].

Слідом за Л.С. Кальницькою, уважаємо доречним виховання молодого покоління на цінностях християнства. Оскільки християнська релігія, упродовж століть були і є домінантними в Україні, вони є джерелом культурного й духовного розвитку суспільства. Накопичивши великий виховний потенціал, християнство розробило важелі виховного впливу на людину, які становлять струнку педагогічну систему і які є альтернативою методам духовно-морального виховання, що їх пропонує світська педагогіка. Водночас, православна педагогіка є відповіддю на намагання вітчизняних освітян виховувати духовність українських школярів і студентства на основі окультних доктрин, таких як антропософія, агні-йога тощо, адже у ній є усе необхідне для здійснення такого виховного впливу на людину, який допоможе, за словами о. Б. Нечипорова, пройти шлях «відродження» і бути носієм духовності заснованої на високих цінностях християнства. Крім того, християнство має й історичну, культурно-спадкову прерогативу у вихованні молодого покоління, оскільки саме воно, на відміну від інших релігій, визначало вектор розвитку української суспільства впродовж століть. Відтак, дивними видаються спроби наукового обґрунтування виховання особистості засобами язичництва, наприклад, Велесової книги, існування якої сумнівне. Зважаючи на те, що виховання духовності, яким би «філософським» його не вважали прихильники охарактеризованих вище течій, неминуче передбачає зіткнення з вченням релігії, вважаємо за доцільне здійснювати його на основі християнства як основи духовних витоків нашого народу.

Таким чином, у філософському, психологічному й релігійному контексті духовність має два аспекти. З одного боку, її розуміють як даність - у сукупності її статичних характеристик. У такому розумінні, вона визначається як специфічно людська риса, те, що становить незмінну сутність людини як її вроджена властивість. З іншого боку, духовність інтерпретують як заданість з огляду динамічних ознак. У цьому розумінні духовність пов'язують зі емислотворчою діяльністю, яку можна визначити як вироблення людиною власних смислів у розумінні навколишнього світу, зв'язків, причин і цінностей, а також самої себе. Відтак, смислотворча діяльність розуміється як механізм духовного становлення людини.

Варто також виокремити декілька основних для педагогічного тлумачення духовності тенденцій до визначення цього поняття в інших науках. Так, сьогодні чітко простежуємо тяжіння до трансцендентного розуміння духовності і в релігійній, і в психологічній, і в філософській сферах. Зокрема, потужний потенціал християнського розуміння духовності представлений у роботах і вітчизняних, і зарубіжних дослідників. Паралельно з цим, незважаючи на секуляризований характер української освіти, педагоги сучасності все частіше шукають шляхів розв'язання проблеми духовності у релігійній царині, що у багатьох випадках пов'язується з християнською релігією. Виявлено, що центральним для розуміння духовності є поняття Духу з його внутрішнім життям, творчістю, структурою тощо.

Уважаємо, що в педагогічному контексті духовність варто розуміти як визначальну характеристику особистості. Якщо говорити про українську освіту, на нашу думку, духовність варто розглядати як динамічний процес внутрішнього розвитку особистості, зорієнтованої на моральний вибір, в основі якого - цінності християнства, але який не обмежується здійсненням цього морального вибору.

Звертаючись до християнських цінностей у вихованні в умовах світської школи, наголошуємо на глибшому розумінні духовного становлення людини аніж здійснення морального вибору. Зокрема, звертаємося до трансцендентного виміру духовності, який дає змогу розуміти духовне становлення людини як наближення до Бога з допомогою підпорядкування свого психофізичного розвитку її вищій, духовній, сутності, що є відображенням у ній Божого образу. Така внутрішня діяльність людини, утім, хоч і багато в чому залежить від вольових зусиль людини, пов'язана з впливом чинників незалежних від неї. Так, зокрема, у православній педагогіці визнається існування трансцендентного світу, який представлений силами добра і зла.

Звідси й основні компоненти духовності: життя Духу всередині людини, яке скеровує її до Бога, здійснення нею морального вибору на основі християнських цінностей і стремління до святості як ідеалу духовного становлення.



Висновки

Отже, з огляду теоретичних спроб тлумачення поняття духовності, можемо зробити висновок, що духовність у педагогіці становить такі основні категорії: 1) морально-етичне виховання як компонент духовної культури (чисте сумління, безкорисливість, відповідальність, служіння людям через добродіяння); 2) патріотичне виховання, основане на визнанні культу Батьківщини та її мови (духовність як неповторність нації); 3) пізнання сутності Божественної Істини (спрямованість людини до Бога і до ідеалів); 4) самовдосконалення людини як дія, спрямована на внесення гармонійної впорядкованості в оточуючий світ. Таким чином духовність можна розуміти як здатність особистості розбудовувати себе у напрямі вищих ціннісних інстанцій і стати вище за повсякденне життя й потреби.

Духовність - це внутрішній світ людини, зокрема зв'язок людини з релігією. Духовність - це те, що відрізняє людину від інших істот, те, що властиве лише їй одній. Духовність людини визначається тією мірою, наскільки вона задумується над цими питаннями. Утрата духовності рівнозначна втраті людяності. Формування духовних потреб особистості сьогодні є найважливішим завданням виховання.

Сучасній українській школі, на нашу думку, варто зробити впевненіший крок до більш глибокого духовного розвитку дитини. Адже формування духовної культури особистості не менш важливе, ніж уміти читати, писати, рахувати та розмовляти іноземною мовою. Відомо, що існує три основні напрямки, за допомогою яких формується духовна культура особистості, - сім'я, школа та церква. Сьогодні потрібно повертати все духовно-релігійне надбання, яке Україна здобула за часів Київської Русі і втратила за радянських, крізь призму навчальних предметів у школі.



Література

1. Сухомлинська О.В. Рефлексії про генезу духовності в контексті виховання: на шляху до синтезу парадигм. Духовноморальне виховання дітей та молоді: загальні тенденції та пошук. К, 1997. С. 3-29.

2. Турбовской Я.С. Духовность как объект методологического рассмотрения. Педагогика. №9. 2009. С. 3-13.

3. Зеньковский В.В. Педагогика. Клин: Христианская жизнь, 2004. 222 с.

4. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: в 5 т. К.: Рад. шк., 1977. Т. 4. 626 с.

5. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: в 5 т. К.: Рад. шк., 1976. Т. 1. 653 с.

6. Амонашвили Ш.А. Вера в ребенка рождает гениев. Мир психологии. 1996. №2. С. 103.

7. Амонашвили Ш.А. Почему не прожить нам жизнь героями духа? М.: Издательский Дом Шалвы Амонашвили, 2003. 64 с.

8. Шевченко Г.П. Духовні цінності. Педагогічна газета. 2001. №4. С. 11.

9. Зязюн І.А. Краса педагогічної дії. К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997. 332 с.

10. Богуш А.М. Дефініції «духовність» і «моральність» в аспекті національного виховання в Україні. Морально-духовний розвиток особистості в сучасних умовах. К., 2000. Кн. 1. С. 18-23.

11. Вишневський О.І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки. Дрогобич: КОЛО, 2003. 528 с.

12. Лавриченко Н. Категорії «соціальність», «духовність» і «моральність» в сучасній педагогічній науці. Шлях освіти. 2003. № 1. С. 7-11.

13. Саннікова Т. Сутність поняття «духовність»: світський і релігійний погляд. Філософські дослідження. Луганськ: Східноукр. нац. ун-т імені Володимира Даля. 2008. № 9. С. 4.

14. Авдіянц Г.Г. Формування духовних потреб молодших школярів у сім'ї: автореф. дис. ... канд. пед. наук: 13.00.07 - теорія і методика виховання. Луганськ, 2001. 20 с.

15. Фоменко К.М. Педагогічні умови духовної самореалізації старшокласників у навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи: автореф. дис. . канд. пед. наук: спец. 13.00.07 - теорія і методика виховання. Луганськ, 2004. - 20 с.

16. Чернуха Н.М. Духовний розвиток молодших школярів засобами національного мистецтва: автореф. дис. ... канд. пед. наук: спец. 13.00.07 - теорія і методика виховання. Луганськ, 1997. 24 с.

17. Кущик Т.О. Визначення духовності у сучасній педагогіці: філософські, психологічні і релігійні передумови. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». 2010. Вип. 16: Психологія і педагогіка. С. 156-174.

18. Шрамко О.І. Мистецька освіта як шлях виховання духовності. Актуальні проблеми духовності / відп. ред. Я.В. Шрамко. Кривий Ріг, 2007. С. 280-288.

19. Кримський С.Б. Принципи духовності ХХІ століття. Директор школи. 2003. № 4. С. 1-4.

20. Братусь Б.С. Начало Христианской психологии. М.: Наука, 1995. 236 с.

21. Бех І.Д. Виховання особистості. К.: Либідь, 2008. 848 с.

22. Юзвак Ж. Духовність: погляд психолога. Початкова школа. 2000. №3. С. 5-7.

23. Слободчиков В.И., Исаев Е.И. Психология человека. М: Школа-Пресс, 1995. 383 с.

24. Нечипоров Б.В. Введение в христианскую психологию. М.: Школа-Пресс, 1994. 192 с.

25. Андрушкевич А.А. Духовно-нравственное и нервно-психическое здоровье: медико-психологические аспекты диагностики, восстановления и формирования. Н. Новгород, 2001. С. 21.

26. Ильичева И.М. Психология духовности: автореф. дис. ... д. психол. наук: спец. 19.00.01- общая психология, психология личности, история психологии. - СПб., 2003. 52 с.

27. Слободчиков В.И., Исаев Е.И. Психология человека. М: Школа-Пресс, 1995. 383 с.

28. Даниленко М.В., Мельниченко І.Г. Іманентні особливості духовно-етичного виховання майбутніх вчителів. Проблеми сучасної педагогічної освіти: педагогіка і психологія / гол. ред.: O.B. Глузман. Ялта: Вид-во Кримського гуман. ун-ту, 2007. С. 13-29.

29. Сухомлинська О.В. Рефлексії про генезу духовності в контексті виховання: на шляху до синтезу парадигм. Духовноморальне виховання дітей та молоді: загальні тенденції та пошук. Київ, 1997. С. 3-29.

30. Даган Д., Даар Дж. Можно ли считать вальдорфские школы Рудольфа Штайнера нерелигиозными? Free Inquiry. 1994. Vol. 14. № 2. С. 8.

31. Литвин Л.В. Дослідження ідей вальдорфської педагогіки у вітчизняній педагогічній науці. Педагогічний процес: теорія і практика / гол. ред. С. О. Сисоєва. К: АПН. 2009. №1. С. 100-105.

32. Таевский Д. Агни-йога. История религии: словарь. М.: Intrada, 2001. 159 с.

33. Медвідь А.М., Медвідь Ф.М. Формування духовності у студентів-юристів на заняттях з ораторського мистецтва. Проблеми гуманізації навчання та виховання у вищому закладі освіти / гол. ред. П.В. Мельник. Ірпінь: Національна академія ДПС України. 2004. С. 437-445.

34. Кальницька Л.С. Духовність як важлива категорія перехідної доби. Проблеми гуманізації навчання та виховання у вищому закладі освіти. Проблеми гуманізації навчання та виховання у вищому закладі освіти / гол. ред. П.В. Мельник. Ірпінь: Національна академія ДПС України. 2004. C. 83-88.

References

1. Sukhomlyns'ka О-V. (1997). Refleksiyi pro henezu dukhovnosti v konteksti vykhovannya: na shlyakhu do syntezu paradyh [Reflections on the genesis of spirituality in the context of education: on the way to the synthesis of paradigms]. Dukhovno-moral'ne vykhovannya ditey ta molodi: zahal'ni tendentsiyi ta poshuk [Spiritual and moral education of children and youth: general trends and search]. K., 1997. PP. 3-29 [in Ukrainian].

2. Turbovskoy Ya.S. (2009). Dukhovnost' kak obyekt metodologicheskogo rassmotreniya [Spirituality as an object of methodological consideration]. Pedagogika [Pedagogy]. №9. 2009. PP. 3-13 [in Russian].

3. Zen'kovs'kyy V.V. (2004). Pedagogika [Pedagogy]. Klin, Khristianskaya zhyzn', 2004. 222 p. [in Russian].

4. Sukhomlyns'kyy V.O. (1977). Vybrani tvory: v 5 t. [Selected works: in 5 vol.]. K.: Rad. shk., 1977. Vol. 4. 626 p. [in Ukrainian].

5. Sukhomlyns'kyy V.O. (1976). Vybrani tvory: v 5 t. [Selected works: in 5 vol.]. K.: Rad. shk., 1977. Vol. 1. 653 p. [in Ukrainian].

6. Amonashvili Sh.A. (1996). Vera v rebenka rozhdayet geniyev [Faith in a child gives birth to geniuses]. Mir psikhologiyi [The world of psychology]. 1996. №2. С. 103 [in Russian].

7. Amonashvili Sh.A. (2003). Pochemu ne prozhit' nam zhizn' geroyami dukha? [Why not live our lives as heroes of the spirit?]. M.: Izdatel'skiy Dom Shalvy Amonashvili, 2003. 64 p. [in Russian].

8. Shevchenko H.P. (2001). Dukhovni tsinnosti [Spiritual values]. Pedahohichna gazeta [Pedagogical newspaper]. 2001. №4. P. 11 [in Ukrainian].

9. Z'az'un I. A. (1997). Krasa pedahohichnoyi diyi [Beauty of pedagogical action]. K.: Ukrayins'ko-fins'kyyinstytut menedzhmentu i biznesu, 1997. 332 p. [in Ukrainian].

10. Bohush A.M. (2000). Definitsiyi «dukhovnist'» i «moral'nist'» v aspekti natsional'noho vykhovannya v Ukrayini [Definitions of «spirituality» and «morality» in the aspect of national education in Ukraine]. Moral'no-dukhovnyy rozvytok osobystosti v suchasnykh umovakh [Moral and spiritual development of the individual in modern conditions]. K., 2000. Vol. 1. P. 1-23 [in Ukrainian].

11. Vyshnevs'kyy O.I. (2003). Teoretychni osnovy suchasnoyi ukrayins'koyi pedahohiky [Theoreticalfoundations of modern Ukrainian pedagogy]. Drohobych: KOLO, 2003. 528 p. [in Ukrainian].

12. Lavrychenko N. (2003). Katehoriyi «sotsial'nist'», «dukhovnist'» i «moral'nist'» v suchasniy pedahohichniy nautsi [Categories «sociality», «spirituality» and «morality» in modern pedagogical science]. Shlyakh osvity [The path of education]. 2003. № 1. P. 7-11 [in Ukrainian].

13. Sannikova T. (2008). Sutnist' ponyattya «dukhovnist'»: svits'kyy i relihiynyy pohlyad [The essence of the concept of «spirituality»: secular and religious views]. Filosofs 'ki doslidzhennya [Philosophical research]. Luhans'k: Skhidnoukr. nats. un-t imeni Volodymyra Dalya. 2008. № 9. P. 4 [in Ukrainian].

14. Avdiyants H.H. (2001). Formuvannya dukhovnykh potreb molodshykh shkolyariv u simyi [Formation of spiritual needs of junior schoolchildren in the family]. Extended abstract of Candidate's thesis. Luhans'k, 2001. 20 p. [in Ukrainian].

15. Fomenko K.M. (2004) Pedahohichni umovy dukhovnoyi samorealizatsiyi starshoklasnykiv u navchal'no-vykhovnomu protsesi zahal'noosvitn'oyi shkoly [Pedagogical conditions of spiritual self-realization of high school students in the educational process of secondary school]. Extended abstract of Candidate's thesis. Luhans'k, 2004. 20 p. [in Ukrainian].

16. Chernukha N.M. (1997). Dukhovnyy rozvytok molodshykh shkolyariv zasobamy natsional'noho mystetstva [Spiritual development of junior schoolchildren by means of national art]. Extended abstract of Candidate's thesis. Luhans'k, 1997. 20 p. [in Ukrainian].

17. Kushchyk T.O. (2010). Vyznachennya dukhovnosti u suchasniy pedahohitsi: filosofs'ki, psykholohichni i relihiyni peredumovy [Definition of spirituality in modern pedagogy: philosophical, psychological, and religious prerequisites]. Naukovi zapysky Natsional'noho universytetu «Ostroz'ka akademiya» [Scientific notes of the National University «Ostroh Academy»]. 2010. Vol. 16: Psykholohiya i pedahohika. P. 156-174 [in Ukrainian].

18. Shramko O.I. (2007). Mystets'ka osvita yak shlyakh vykhovannya dukhovnosti [Art education as a way of educating spirituality]. Aktual'niproblemy dukhovnosti [Actualproblems of spirituality] / vidp. red. Ya.V. Shramko. Kryvyy Rih, 2007. P. 280-288 [in Ukrainian].

19. Kryms'kyy S.B. (2003). Pryntsypy dukhovnosti ХХІ stolittya [Principles of spirituality of the XXI century]. Dyrektor shkoly [SchoolDirector]. 2003. № 4. P. 1-4 [in Ukrainian].

20. Bratus' B.S. (1995). Nachalo Khristianskoy psikhologiyi [Beginnings of Christian psychology]. M.: Nauka, 1995. 236 p. [in Russian].

21. Bekh I.D. (2008). Vykhovannya osobystosti [Education of personality]. K.: Lybid', 2008. 848 p. [in Ukrainian].

22. Yuzvak Zh. (2000). Dukhovnist': pohlyad psykholoha [Spirituality: the view of a psychologist]. Pochatkova shkola [Elementary School]. 2000. № 3. P. 5-7 [in Ukrainian].

23. Slobodchikov V.I., Isayev Ye.I. (1995). Psikhologiya cheloveka [Human psychology]. M: Shkola-Press, 1995. 383 p. [in Russian].

24. Nechiporov B.V. (1994). Vvedeniye v khristianskuyu psikhologiyu [Introduction to Christian psychology]. M.: Shkola-Press, 1994. 192 p. [in Russian].

25. Andrushkevich A.A. (2001). Dukhovno-nravstvennoye i nervno-psikhicheskoye zdorovye: mediko-psikhologicheskiye aspekty diagnostiki, vosstanovleniya i formirovaniya [Spiritual, moral and neuropsychic health: medical and psychological aspects of diagnosis, recovery, and formation]. N. Novgorod, 2001. P. 21 [in Russian].

26. Ilichova I.M. (2003). Psikhologiya dukhovnosti [Psychology of spirituality]. Extended abstract of Doctor's thesis. - SPb., 2003. 52 p. [in Russian].

27. Slobodchikov V.I., Isayev Ye.I. (1995). Psikhologiya cheloveka [Human psychology]. M: Shkola-Press, 1995. 383 p. [in Russian].

28. Danylenko M.V., Mel'nychenko I.H. (2007). Imanentni osoblyvosti dukhovno- etychnoho vykhovannya maybutnikh vchyteliv [Immanent features of spiritual and ethical education of future teachers]. Problemy suchasnoyi pedahohichnoyi osvity: pedahohika i psykholohiya [Problems of modern pedagogical education: pedagogy and psychology] / hol. ped.: O.B. Hluzman. Vyd-vo Kryms'koho human. un-tu, 2007. P. 13-29 [in Ukrainian].

...