Формування педагогіки як науки та її методологічні основи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування педагогіки як науки та її методологічні основи

Бегас Людмила Дмитрівна, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри спеціальної та інклюзивної освіти, Уманський державний педагогічний університет ім. Павла Тичини

Анотація

Виховання та освіта займало першорядне значення у цивілізації людини. Без педагогіки, мабуть, і не було цієї цивілізації. Адже за допомогою педагогіки передається досвід із покоління в покоління.

Починаючи з першої половини ХІХ ст., від І.Ф.Гербарта, який вперше спробував підвести під педагогіку філософськи, етично та психологічно аргументовану теорію та розділив педагогіку (науку про виховання) на окремі, але тісно пов'язані частини: дидактику та теорію виховання, - розуміння сутності педагогіки, її цілей, змісту неухильно змінюється у бік розширення та поглиблення, єдності соціалізації, виховання та розвитку в цілісному процесі формування особистості.

В основі сучасних методологічних підходів до вивчення цілісного процесу соціалізації, виховання та розвитку особистості лежить загальнофілософський напрямок наукового пізнання, що розкриває шляхи дослідження функціонування всього суспільства, його груп та розвитку окремої особистості у конкретних історико-культурних умовах життя суспільства. Їхнє основне призначення на даному етапі розвитку суспільства - подолання існуючого відриву філософії, соціології з інших суміжних наук, наближення педагогічних досліджень до конкретних соціокультурних умов соціуму.

Розширення та збагачення понятійно-категоріального апарату сучасної педагогіки, постановка нових проблем, переосмислення методичного науки про освіту. Йдеться не лише про поглиблення діалектичного підходу, а й про вибудовування екзистенційно-феноменологічної парадигми у педагогічних дослідженнях, про розширення методологічної бази за рахунок інших наук.

Ключові слова: педагогіка, методологія, виховання, розвиток, дослідження

Abstract

Begas Lyudmyla Dmytrivna, Candidate of Pedagogical Sciences, Associate Professor of the Department of Special and Inclusive Education, Uman State Pedagogical University

FORMATION OF PEDAGOGY AS A SCIENCE AND ITS METHODOLOGICAL BASIS

Beginning with the first half of the XIX century, from IF Herbart, who first tried to bring under pedagogy philosophically, ethically and psychologically reasoned theory and divided pedagogy (science of education) into separate but closely related parts: didactics and theory of education , - understanding of the essence of pedagogy, its goals, content is constantly changing in the direction of expansion and deepening, the unity of socialization, education and development in the holistic process of personality formation. At the heart of modern methodological approaches to the study of the holistic process of socialization, education and development of the individual is the general philosophical direction of scientific knowledge, which reveals ways to study the functioning of society, its groups and individual development in specific historical and cultural conditions.

Their main purpose at this stage of society - to overcome the existing gap between philosophy, sociology and other related sciences, the approximation of pedagogical research to specific socio-cultural conditions of society.

The expansion and enrichment of the conceptual and categorical apparatus of modern pedagogy, the formulation of new problems, rethinking methodological tools is largely due to serious changes in the methodology of educational science. methodological base at the expense of other sciences.

Key words: pedagogy, methodology, education, development, research.

Постановка проблеми

педагогіка наука освіта

Педагогіка - наука і практика навчання та виховання людини на всіх вікових етапах її особистісного та професійного розвитку. Педагогіка є наукою про сутність, закономірності, принципи, методи і форми навчання і виховання людини. Педагогіка - сукупність знань та вмінь з навчання та виховання людини. Педагогіку слід розглядати як особливу сферу діяльності з виховання та навчання людини. Педагогіка - наука про педагогічний процес, організований в умовах педагогічної системи та забезпечує розвиток його суб'єктів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Важливі положення про розвиток педагогіки як науки висвітлювалися такими вченими як Я.А.Коменський, Вольфганг Ратке, І. Сафронов та ін.

Мета статті - дослідження особливостей розвитку педагогіки як науки ,її методологічних основ.

Виклад основного матеріалу

Педагогіка як наука є сукупність знань, які лежать в основі опису, аналізу, організації, проектування та прогнозування шляхів удосконалення педагогічного процесу, а також пошуку ефективних педагогічних систем для розвитку та підготовки людини до життя в суспільстві. Історичний розвиток науково-педагогічного знання проходить кілька етапів:

1. Зародження педагогічних ідей у руслі філософських навчань.

2. Формування педагогічних поглядів та теорій у рамках філософсько - педагогічних творів.

3. Перехід від гіпотетичних та утопічних теорій до концепцій, заснованих на педагогічній практиці та експерименті [3,87].

У працях і епосах давньогрецьких, римських, візантійських, східних філософів і мудреців (Платона, Аристотеля, Плутарха, Геракліта, Сенеки, Квінті-ліана, Варлаама, Іоанна Дамаскіна, Авіценни, Конфуція) можна знайти безцінні.

Демокріт писав: «Гарними людьми стають швидше від вправи, ніж від природи... виховання перебудовує людину і створює природу».

Сократ бачив вірний шлях прояву здібностей людини у самопізнанні:

"Хто знає себе, той знає, що для нього корисно, і ясно розуміє, що він може і чого він не може". У пошуках істини багато хто керується сократівською тезою: «Я знаю, що я нічого не знаю».

Аристотель високо цінував місію вихователя: «Вихователі ще гідні пошани, ніж батьки, бо останні дають нам лише життя, а перші -- гідне життя». До цього часу актуальний принцип, сформульований Конфуцієм: «Вчитися і іноді повторювати вивчене».Сенека вважав, що освіта має формувати самостійну особистість: «Нехай каже він (учень) сам, а чи не його пам'ять».

У наступних класичних працях втілилися педагогічні ідеї та настанови. Це -- трактати Конфуція «Бесіди і судження», Плутарха «Про виховання», Квінтіліана «Ораторська освіта», Авіценни «Книга зцілення», Аверроеса «Система доказів», «Досліди» Монтеня.

В епоху Відродження ідеали виховання та освіти представлені в романах Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель», у педагогічному творі Вівеса «Про псування моралі», в трактатах Еразма Роттердамського «Про первісне виховання дітей», Т. Мора «Утопія», Ж .-Ж. Руссо "Еміль, або Про виховання". Проте праці, у яких втілювалися педагогічні погляди, були результатом гуманістичної освіченості філософів, учених і просвітителів. У цьому полягає їхня відмінність від сучасних досліджень у галузі педагогічної науки.

Тільки з XVII століття педагогічна думка починає спиратися на дані передового педагогічного досвіду. Так, німецький педагог Вольфганг Ратке (1571-1635) розробив змістовне поняття освіти та відповідну методологію, встановивши критерії педагогічних досліджень.

Майже одночасно Я. А. Коменський (1592-1670) спробував привести в систему та обґрунтувати об'єктивні закономірності виховання та навчання. Він керувався як багатим педагогічним досвідом різних країн, і своїм власним. Ці дослідження втілилися у творі «Велика дидактика».

У трактаті проводиться думка про те, як поставити знання закономірностей та принципів організації педагогічного процесу на службу педагогічної практики. Уся праця Коменського висвітлена вірою у розквіт людської особистості: «Людина є найвищою, найдосконалішою, найвищою творою». Фундаментальною ідеєю педагога є пансофізм, тобто узагальнення всіх знань, накопичених культурою та цивілізацією. Необхідне поширення останніх серед усіх людей, незалежно від соціальної, расової та релігійної приналежності. А це завдання має здійснюватися за допомогою навчання та виховання [10,95].Коменський вперше обґрунтував принципи навчання та виховання, створив струнку систему загальної освіти, розробив класно-урочний спосіб навчання у школі (який і зараз застосовується у багатьох країнах світу). Тому Я. А. Коменського називають родоначальником педагогічної науки.

У період із XVII по XVIII століття намітився етап генерування нових педагогічних ідей з дослідно-експериментальних, інноваційних на той час шкіл. В історії розвитку педагогічної думки цей факт пов'язаний з іменами І. Песталоцці (1746-1827), І. Гербарта (746-1841), Ф. Фребеля (1782-1852), А. Дістервега (1790-1866).

В умовах експериментальної школи І. Песталоцці перевіряв програму навчання та виховання бідняків, шукав її психологічні джерела. Він розробляв спосіб елементарного освіти, який розвиває можливості дитини через систему вправ. У процесі розробки основ освіти І. Песталоцці пропонував орієнтуватися знання психології.

У педагогічному творі «Виховання людини» Ф. Фребель сформулював закони виховання. Він бачив призначення останнього у виявленні та розвитку творчого початку людини.

У знаменитому творі «Загальна педагогіка» І. Ф. Гербарт наполягав на суверенності педагогічної науки, концентруючи увагу методологічному інструментарії педагогіки як науки. І. Ф. Гербарт багато в чому визначив подальший розвиток педагогіки XIX століття, де провідну роль зіграла розроблена їм дидактика. Він вперше розвинув ідею навчання, ввівши поділ на вчення і викладання, розкрив логіку навчального процесу, або «природну послідовність» у вигляді формальних ступенів. І. Ф. Гербарт ввів нове визначення методів навчання (описового, аналітичного, синтетичного) і співвідніс їх із послідовністю навчального процесу. Він запропонував практичні способи морального виховання (стримуючий, спрямовуючий, нормативний, виважено-ясний, моралізаторський, умовляє) і зведення рекомендацій, що враховують індивідуальність людини.

А. Дистервег сформулював і розкрив два взаємопов'язані принципи навчання і виховання - природовідповідності та культуровідповідності. Він ввів такі дидактичні правила -- ясність, чіткість, послідовність, самостійність учнів, зацікавленість вчителя і учня.

З початку XX століття помітно зросла кількість педагогічних центрів (кафедр в університетах, лабораторіях, науково-дослідних установах), пожвавився обмін досвідом між вченими в національному та міжнародному масштабі. Психологія відокремилася від філософії як самостійної науки. Активно розвивалися такі природничі науки, як біологія, хімія, фізика та математика. Вищезазначені моменти стимулювали становлення педагогічної науки та практики.

У цей період у педагогіці простежуються дві основні парадигми -- педагогічний традиціоналізм та альтернативний напрямок. До традиціоналізму тоді відносили соціальну педагогіку (джерелами педагогічної науки і практики вважали соціально-історичні знання), релігійну педагогіку (прагнення синтезувати віру та науку на основі релігійних канонів), педагогіку, орієнтовану на філософське осмислення процесу виховання та освіти. Антитрадиціоналісти запропонували нові ідеї та концепції: вільного виховання, експериментальної, прагматичної, функціональної педагогіки та педагогіки особистості.

Сучасний етап розвитку педагогічного знання (друга половина XX століття) заснований на саморозвитку наукової галузі, що поєднує процеси інтеграції та диференціації з широкою взаємодією з іншими науками - філософією, психологією, соціологією, фізіологією, математикою, політологією, економікою.

У період становлення педагогіки як науки було визначено три фундаментальні категорії (основні поняття педагогіки) -- «виховання», «навчання», «освіта».

«Виховання» як загальна категорія історично включала «навчання» і «освіта».

У сучасній науці під «вихованням» як суспільним явищем розуміють передачу історичного та культурного досвіду від покоління до покоління. При цьому вихователь:

1) передає досвід, накопичений людством;

2) вводить у світ культури;

3) стимулює до самовиховання;

4) допомагає розібратися в важких життєвих ситуаціях і знайти вихід із становища, що склалося [6,103].

У свою чергу вихованець:

1) опановує досвід людських відносин та основи культури;

2) працює над собою;

3) навчається способам спілкування та манерам поведінки.

В результаті вихованець змінює своє розуміння світу і ставлення до людей і себе.

Нагромадження та передача досвіду культури та цивілізації у взаємозв'язку з зростанням наукового знання стали не тільки невід'ємною функцією суспільства, а й умовою його розвитку. В даний час освіта і виховання розглядаються як основні фактори формування суспільства та держави, науки та культури.

Друга категорія - «навчання» - розуміється як процес взаємодії вчителя та учнів, у результаті якого забезпечується розвиток учня.При цьому вчитель:

1) викладає - цілеспрямовано передає знання, життєвий досвід, способи діяльності, основи культури та наукового знання;

2) керує процесом освоєння знань, навичок та умінь;

3) створює умови для розвитку особистості учнів (пам'яті, уваги, мислення).

У свою чергу учень:

1) вчиться - опановує переданої інформацією та виконує навчальні завдання за допомогою вчителя, спільно з однокласниками або самостійно;

2) намагається самостійно спостерігати, порівнювати, мислити;

3) виявляє ініціативу у пошуку нових знань, додаткових джерел інформації (довідник, підручник), займається самоосвітою.

Таким чином, діалектичне ставлення «навчання--виховання» спрямоване насамперед на розвиток діяльнісних та особистісних характеристик людини на основі її інтересів, набутих знань, умінь та навичок.

Залежно від особливостей реалізації процесу взаємодії викладання та вчення в науці та практиці виділяють різні дидактичні системи:

розвиваюче, проблемне, модульне, програмоване навчання.

Третя категорія педагогіки -- «освітою» розуміється як:

1) цінність людини і суспільства, що розвивається;

2) процес навчання та виховання людини;

3) як наслідок останнього;

4) як система [5,71].

Як будь-яка наука, «педагогіка» має свій термінологічний апарат, що базується на основних категоріях і розвивається в рамках конкретних напрямів дослідження предмета.

Не тільки педагоги-практики, нерідко за поняттям “методологія” бачать щось абстрактне, далеке від реального життя та від освітньої практики.

Тим часом методологія - це система принципів та способів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності [1,76].

Є й інші визначення методології як вчення про метод наукового пізнання та перетворення світу.

У сучасній літературі під методологією розуміють насамперед методологію наукового пізнання, тобто вчення про принципи побудови, форми та способи науково-пізнавальної діяльності.

Методологія науки дає характеристику компонентів наукового дослідження його об'єкта, предмета аналізу, завдань дослідження, сукупності дослідницьких засобів, необхідні їх вирішення, і навіть формує уявлення про послідовність руху дослідника у процесі вирішення дослідницьких завдань.

Ці визначення методології не суперечать одне одному. Більше того, вони відображають процес поступового розвитку галузі методологічної рефлексії, усвідомлення дослідниками власної діяльності, винесення такої рефлексії за межі індивідуального досвіду. Виходячи з цього, методологію педагогічної науки слід розглядати як сукупність теоретичних положень про педагогічне пізнання та перетворення дійсності.

Будь-яка методологія виконує регулятивні, нормативні функції. У цьому полягає її призначення. Але методологічне знання може виступати або у дескриптивній (описовій), або у прескриптивній (нормативній) формі, тобто у формі розпоряджень, прямих вказівок до діяльності.Дескриптивна методологія як вчення про структуру наукового знання, закономірності наукового пізнання служить орієнтиром у процесі дослідження, а прескриптивна спрямована на регуляцію діяльності. У нормативному методологічному аналізі переважають конструктивні завдання, пов'язані з розробкою позитивних рекомендацій та правил здійснення наукової діяльності. Дескриптивний аналіз має справу з ретроспективним описом вже здійснених процесів наукового пізнання [8,62].

У структурі методологічного знання виділяють, як правило, чотири рівні: філософський, загальнонауковий, конкретно-науковий та технологічний.

В.А. Сластенін, виділяючи філософський рівень методології як вищий, зауважує, що "нині одночасно співіснують різні філософські вчення (напрями), що виступають як методологія різних людинознавчих наук, у тому числі і педагогіки: екзистенціалізм, прагматизм, діалектичний матеріалізм, неотомізм, неопозитивізм" [9,70]. І.П. Сафронов у статті "Філософія освіти: стан, проблеми та перспективи" ще додає ідеалізм, раціоналізм.

Екзистенціалісти відзначають деформацію особистості сучасному світі, її відчуження, втрату своєрідності тощо. Вихід із цього становища вони вбачають у тому, що індивід має творити себе сам. Тому і мета школи полягає в тому, щоб навчити школярів творити себе як особистість, вчити їх так, щоб вони створювали себе.

Основним становищем, у якому будується система екзистенціалізму, є " існування " - екзистенція.Воно трактується як конкретне існування людини, як "я", що передує сутності і творить її. Сучасні філософи вказують на правильність положення про те, що сутність людини не дана раз і назавжди, а формується у процесі життя, - пише І.П. Сафронов [10,96]. Найважливіша роль збереженні цілісності і унікальності особистості приділяється школі. Її мета - навчити дитину творити себе як особистість. Екзистенціалісти люблять повторювати слова Сартра: "Людина є не що інше, як те, якою вона робить себе".

Неотомісти доводять провідну роль релігії у вихованні підростаючих поколінь. Вони звинувачують школу в зайвій раціональності та забутті "досвідомого", в якому нібито знаходяться джерела кохання, щастя, свободи та сенсу життя. Виховання, пише Жак Марітен, не може ґрунтуватися на суто науковому уявленні про людину, бо виховання насамперед має знати, що таке людина, яка сутність людини та які її основні цінності; Суто наукове трактування людини не відповідає на ці питання. Це може лише релігія з її релігійно-філософським уявленням про людину [8,128].

Неопозитивісти вбачають слабкість педагогіки у цьому, що у ній домінують марні ідеї та абстракції, а чи не реальні факти.

Найбільш яскравий представник прагматизму, американський вчений Дж. Дьюї, у своїх численних педагогічних роботах, критикуючи стару, схоластичну школу, висунув низку найважливіших принципів навчання та виховання: розвиток активності дітей, збудження інтересу як мотиву вчення дитини тощо. Мета освіти, на його думку, зводиться до процесу "самовиявлення" даних дитині від народження інстинктів і схильностей "[2,90]. , що йдуть із глибин "я", завжди правильні, хороші для людини. У глибинах "я" таїться джерело творчості, унікальність індивідуума. Внутрішнє "я" має вільно виявлятися, а традиційне виховання придушує вроджене "я", не дає йому виявитися. Неприязнь у сучасних прагматистів викликає людську свідомість, вона породжує контроль, самокритику, все те, що перешкоджає спонтанному виявленню "я". Таке трактування природи людини визначає погляди прагматистів на сутність виховання. особи.Суть теорії виховання полягає у виявленні та розвитку вже від народження "даної" натури людини. Єдина мета виховання - самовиявлення особистості.

Педагогіка, що спирається на діалектичний матеріалізм, виходить з того, що особистість є об'єкт і суб'єкт суспільних відносин. Її розвиток детерміновано зовнішніми обставинами та природною організацією людини. Провідну роль розвитку особистості ця педагогіка вбачає у вихованні, що є складний соціальний процес, має історичний і класовий характер. Особистість та діяльність людини перебувають у єдності: особистість проявляється та формується у діяльності.

З погляду ідеалізму, учень є безмежна особистість, чий початок є божественність, чия доля є безсмертя, вічність, нев'януча слава. У цьому контексті ідеальний учень - це учень, одержимий "бажанням удосконалення". Ідеальний учитель той, який може допомогти у розвитку людської індивідуальності. "В основі ідеальної школи лежать не випадкові, мінливі забаганки, а фундаментальні цілі. "Для педагога-ідеаліста, - вказує І.П. Сафронов, - розум породжує сам себе і в собі. Педагог не вважає метою діяльності в класі формувати розум за допомогою розвитку нервової системи учня через нервові реакції. Він скоріше намагається спонукати, стимулювати діяльність розуму учня за допомогою власної особистості. 96].

Про раціоналізм І.П.Сафронов пише: " Раціоналісти вважають, що розумне життя людини є ціль у ньому самому " [10,103].

Розмаїття філософій, які у ролі філософського підстави методології педагогіки, для російської педагогіки поки що не характерне, по крайнього заходу для офіційної педагогіки як соціального інституту російського государства. Усі погляди вітчизняних педагогів із цього питання можна звести до двох. Одні, говорячи про філософську підставу методології сучасної російської педагогіки, вважають, що такою філософською основою є діалектичний матеріалізм. Інші ж взагалі не стосуються філософського рівня методології у своїх роботах, не говорять на яку теорію пізнання спираються, віддаючи перевагу обґрунтовувати форми та принципи, що здійснюється ними наукового дослідження, із загальнонаукового рівня методології. У цьому випадку найбільш фундаментальним, що задає норми наукового дослідження, як правило, виявляється системний підхід з тими чи іншими варіаціями в назві.

Другий рівень - загальнонаукова методологія - є теоретичними концепціями, що застосовуються до всіх або до більшості наукових дисциплін.

Третій рівень - конкретно-наукова методологія, тобто сукупність методів, принципів дослідження та процедур, що застосовуються у тій чи іншій спеціальній науковій дисципліні.

Методологія конкретної науки включає як проблеми, специфічні для наукового пізнання в даній галузі, так і питання, що висуваються на більш високих рівнях методології, такі, наприклад, як проблеми системного підходу або моделювання в педагогічних дослідженнях.

Четвертий рівень - технологічна методологія - становлять методика і техніка дослідження, тобто набір процедур, які забезпечують отримання достовірного емпіричного матеріалу та її первинну обробку, після якої може включатися у масив наукового знання. На цьому рівні методологічне знання носить чітко виражений нормативний характер.

Усі рівні методології утворюють складну систему, у межах якої з-поміж них існує певне соподчинение. При цьому філософський рівень постає як змістовне підґрунтя будь-якого методологічного знання, визначаючи світоглядні підходи до процесу пізнання та перетворення дійсності.

Висновки

Сучасна педагогіка активно осмислює такі педагогічні поняття, як "світ життя", "сенс буття", "особистий вибір", "зустріч", "педагогічна атмосфера", "простір", "час" та ін. Відмова від жорсткої нормативності, одномірності , Строго заданої детермінації дозволяє по-новому осмислити, розгорнути педагогічне явище, знайти адекватні вимогам сучасного часу та особливостям дитячо-юнацького співтовариства форми освіти та розвитку.

Література

1. Бабанський Ю.К. Проблеми підвищення ефективності педагогічних досліджень: Дидактичний аспект. М., 1982.

2. Бордовська Н.В., Реан А.А. Педагогіка. Підручник для вузів-ЄПб.: Пітер, 2000.

3. Журавльов В.І. Взаємозв'язок педагогічної науки та практики. М., 1984.

4. Ісаєв І.Ф. Теорія та практика формування професійно-педагогічної культури викладача вищої школи. М., 1993.

5. Латиніна Д.М. Історія педагогіки. Виховання та освіта в Росії (Х-початок ХХ в): Навч.посібник - М.: ІД Форум,1998.

6. Константинов Н.А., Мединський Є.М., Шабаєв М.Ф., Історія педагогіки-М: Просвітництво, 1982

7. Лихачов Б. Т. Сутність, критерії та функції наукової педагогіки / Педагогіка. 1997. № 6.

8. Лихачов Б. Т. Екологія дитинства: колись і тепер // Розвиток особистості. 1997. № 1

9. Харламов В . Ф. Педагогіка: Навч. посібник для студентів ун-тів та пед. ін-тов. - 2- ге вид., Перероб. та доп. - М.: Вищ. шк., 1990.

10. Шабаєва М.Ф. Історія педагогіки: Навч.посібник для ст-тов пед.ін-тів - М.: Просвітництво.1981.

References

1. Babanskyi, Yu.K. (1982). Problemy pidvyshchennia efektyvnosti pedahohichnykh doslidzhen [Problems of improving the effectiveness of pedagogical research]. Moscow.: Pedahohika [in Russians].

2. Bordovska, N.V., Rean, A.A.(2000). Pedahohika. Pidruchnyk dlia vuziv [Pedagogy. Textbook for universities].Saintt. Petersburg: Piter [in Russians].

3. Zhuravlov, V. I. (1984) Vzaiemozviazok pedahohichnoi nauky ta praktyky. [Relationship between pedagogical science and practice] . Moscow: Pedahohika [in Russians].

4. Latynina, D.M. (1998) Istoriiapedahohiky. Vykhovannia ta osvita v Rosii (X-pochatok XXst): navch. Posibnyk [History of pedagogy. Education in Russia (X-early XX century): textbook. manual]. Moscow: ID Forum [in Russians].

5. Konstantynov, N.A., Medynskyi, Ye.M., Shabaieva, M.F. (1982) Istoriia pedahohiky: Pidruchnyk dlia studentiv pedahohichnykh instytuti [History of pedagogy: A textbook for students of pedagogical institutes.] (vol. 1-5). Moscow: Prosvitnytstvo [in Russians].

6. Lykhachov, B. T. (1997) Ekolohiia dytynstva: kolys i teper [Ecology of childhood: then and now]. Rozvytok osobystosti - Personality development, 1, 62-128 [in Russians].

7. Kharlamov, I. F. (1990). Pedahohika [Pedagogy]. (vol. 1-2). Moscow: Vyshch. shk. [in Russians].

8. Shabaieva, M.F. (1981) Istoriia pedahohiky [History of pedagogy]. Moscow: Prosvitnytstvo [in Russians].

Размещено на Allbest.ru