Розвиток педагогічної думки в Закарпатті першої половини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мукачівський державний університет

Розвиток педагогічної думки в Закарпатті першої половини ХХ століття

Сушанин В.П. здобувач вищої освіти ОС «Магістр»

У статті розглянуто особливості та тенденції розвитку педагогічної думки в Закарпатті першої половини ХХ століття. Проведено аналіз творчого доробку освітян краю (А. Карабелеша, І. Панькевича, М. Поповича та ін.) та його роль у формуванні закарпатської педагогічної думки.

Ключові слова: освіта, педагоги Закарпаття, А. Карабелеш, І. Панькевич, М. Попович.

The article considers the features and trends of pedagogical thought in Transcarpathia in the first half of the XX-th century. An analysis of the creative work of educators of this edge is carried out (A. Karabelesh, I. Panjkevych, M. Popovych, etc.) and their role in the formation of Transcarpathian pedagogical thought is determined.

Key words: education, teachers of Transcarpathia, A. Karabelesh, I. Panjkevych, M. Popovych.

Розвиток педагогічної науки в Закарпатті бере початок у творах О. Духновича, зокрема його «Народної педагогії в пользу училищ та учителей сельских» (1857 р.). Особливістю розвитку педагогічних ідей у Закарпатті є їх європейська орієнтація, оскільки закарпатські землі впродовж багатьох століть належали різним європейським державам (Г абсбурзькій монархії, Австрійській імперії, Австро-Угорській імперії, Чехословацькій республіці, Угорщині). Разом з тим, закарпатська педагогіка завжди орієнтувалася на свої національно-культурні традиції, була пронизана ідеєю національного самоусвідомлення, збереження своєї історії тощо. Особливого піднесення педагогічна наука набула в 20-30 рр. ХХ століття, коли спостерігається інтенсивний розвиток освіти та шкільництва, вплив передової громадськості краю на поширення педагогічних ідей серед крайової інтелігенції. Об'єктивний історико-педагогічний аналіз персоніфікованих ідей минулого дозволить виокремити актуальні напрями й доповнити педагогічну науку новими цікавими фактами.

Історико-педагогічна картина першої половини ХХ століття Закарпаття представлена в наукових розвідках В. Гомонная (біографічні портрети видатних педагогів і вчителів-практиків Закарпаття), М. Кляп (діяльність А. Волошина як видатного політичного, громадського діяча, основоположника педагогічної науки в Закарпатті), В. Росула, О. Фізеші, С. Човрій (тенденції становлення та розвитку педагогічної освіти в Закарпатті), Б. Качура, Г. Лемко, Г. Розлуцької, П. Стрічика, М. Талапканича, В. Химинця (загальні питання розвитку освіти, шкільництва та педагогіки) та ін.

Метою нашої публікації є історико-педагогічний аналіз розвитку педагогічної думки в Закарпатті першої половини ХХ століття.

Перша половина ХХ століття для історії Закарпаття насичена державно-територіальними перетвореннями, що вплинуло на розвиток усіх без винятку суспільно-політичних, соціально-економічних і культурно-освітніх процесів. Насиченість подіями світового масштабу призвела до того, що в 1919 р. по завершенню Першої світової війни територія Закарпаття переходить зі складу Австро-Угорщини до складу Чехословацької республіки як окрема адміністративно-територіальна одиниця Підкарпатська Русь. За свідченнями багатьох істориків (І. Гранчак, Є. Задорожний, А. Олашин, О. Субтельний та ін.) період Підкарпатської Русі характеризується інтенсивним розвитком суспільного та економічного життя, що позначилося на добробуті громадян, розвитку освіти, шкільництва, різних галузей мистецтва тощо. Незважаючи на тенденції мадяризації (за австро-угорського періоду) та «прихованої» чехізації [3, с. 140], в краї спостерігається відродження стійкого інтересу до розвитку національної історії, культури та освіти, що позначилося не тільки на кількісному зростанні закладів освіти, а й через формування цілої когорти видатних освітян та педагогів краю. Адже, окрім А. Волошина та О. Маркуша, в освітніх закладах розпочинає роботу чимала кількість педагогів, які вже мали фахову освіту, були активними учасниками педагогічних гуртків, брали участь у наукових педагогічних конференціях та з'їздах, що організовувалися в краї та в інших містах - Відні, Празі, Братиславі, Будапешті та ін.

Як ми вже зауважили, А. Волошин виступив натхненником розвитку педагогічної думки в Закарпатті першої половини ХХ століття. Так, він намагався утвердити та запровадити на практиці школу нового типу, зокрема: «... хочеме переробити давню книжну школу, - вказував А. Волошин, - на нову діяльну, давню аристократичну - на демократичну, школу формалізму - на школу науково-обосновану, на школу правди, на школу поправді практичну і руську» [1, с. 1]. Все це спонукало його до вивчення досягнень психолого-педагогічної та методичної науки, узагальнення європейського педагогічного досвіду та його ретрансляцію через укладені педагогом підручники та навчальні посібники: «Коротка історія педагогіки для учительських семінарій» (1921 р., 1931 р.), «Педагогіка і дидактика для учительських семінарій» (1923 р.), «Педагогіка і дидактика» (1924 р., 1935 р.), «О соціяльном вихованню» (1924 р.), «Педагогічна психологія» (1930 р., 1932 р.), «Методика» (1932 р.), «Методика народно-шкільного навчання» (1935 р.) та ін.

Послідовниками А. Волошина стали представники закарпатської педагогічної громадськості А. Карабелеш, І. Панькевич, М. Попович та ін. Зупинимося на їх досягненнях більш детально.

Андрій Карабелеш (1906-1964) народився на Свалявщині. Освіту здобув в Ужгородській духовній семінарії, а згодом у Карловому університеті в м. Прага. По завершенню студій повернувся до Підкарпатської Русі, де вчителював у школах Міжгірщини, а також в Хустській і Мукачівській гімназіях. Його педагогічний інтерес сформувався під упливом теорії вільного виховання Л. Толстого, адже, як зауважує В. Гомоннай, він «вірив, що людина має право вільного формування свого світогляду, переконань без будь-якого насильства з боку суспільства і освітньої політики пануючих класів» [2, с. 99]. Вільне виховання, на думку А. Карабелеша, сприяє саморозвитку, саморозкриттю моральних якостей дитини, її нахилів і здібностей, закладених у дитині від народження. Також, А. Карабелеш був знайомий з творами К. Ушинського. Особливо близькою для нього була ідея народності навчання, яку втілював у своїй практичній вчительській діяльності всіляко заохочуючи школярів до навчання рідною мовою, на основі народних і літературних творів свого народу. Зокрема, сам педагог написав і видав низку віршованих збірок «Вибрані вірші» (1928 р.), «У променях світанку» (1929 р.), «У Карпатах» (1943 р.), «Край рідний» (1943 р.), «За колючою огорожею» (1943 р.), в яких оспівав красу рідних Карпат та показав жахіття концентраційних таборів, до яких потрапив у часи Другої світової війни.

Іван Панькевич (1887-1958) народився на Львівщині. Освіту здобув у Львівській гімназії та Віденському університеті. До Ужгороду І. Панькевич потрапив 1919 р. як фахівець у справах шкіл, а згодом був працевлаштваний професором Ужгородської гімназії, де пропрацював аж до її закриття в 1939 р. У закарпатському краї І. Панькевич заслужив славу поборника рідномовного навчання. Зокрема, він відіграв вагому роль у впровадженні проукраїнського варіанту правопису, а його підручники з навчання грамоти використовувалися в русиномовних початкових школах і багаторазово перевидавалися, як от: «Граматика руського языка для молодших клас шкіл середніх і горожанських» перевидавалася в 1922, 1927, 1930 рр.

Свої педагогічні погляди І. Панькевич, зокрема щодо мови навчання, висвітлював у редагованих ним часописах «Віночок для підкарпатських діточок» та «Учитель». Також, як зазначає дослідник життєпису І. Панькевича В. Гомоннай: «доктор І. Панькевич - один із засновників у 1920 р. двох культурно-освітніх товариств «Просвіта» та «Педагогічного товариства Підкарпатської Русі» [2, с. 96-97]. Окрім того, саме І. Панькевич виступив одним із ініціаторів скликання Першого учительського конгресу, на якому серед організаційно-педагогічних проблем піднімалося також питання рідномовного навчання, зокрема внормування граматики мови навчання, закликав не зловживати політикою у вирішенні мовного питання. За сприяння І. Панькевича «львівському осередку «Просвіти» надходили замовлення від закарпатського крайового об'єднання щодо україномовної літератури: «Прохання надіслати до дрібної бібліотеки книг М. Вовчка «Сестра», Б. Грінченка «Дядько Тимоха», М. Куліша «Оповідання», Ю. Федьковича «Вибір з творів», С. Руданського «Співаночки»....» [Цит. за: 3, с. 183].

Михайло Попович (1908-1953) народився на Виноградівщині. Освіту здобув у Мукачівській гімназії, а згодом навчався на юридичному факультеті Карлового університету в м. Прага. Після завершення навчання М. Попович повертається до Підкарпатської Русі, де переважно займається літературною діяльністю. Зокрема, його перу належали поезія та проза, памфлети, есе про тогочасне життя краю, які видані книгою «Думи про Верховину» тільки 1959 р. Звісно, що М. Попович писав і для дітей, так до збірки «Хата» (1937 р.) ввійшли його вірші, гуморески для дітей, які відображали педагогічні погляди М. Поповича на виховання дітей у дусі любові до рідного краю, природи, праці. Не міг оминути також питання впровадження обов'язкового шкільного навчання: «1921 г. в Подкарпатской Руси, - заначає М. Попович у статті «Судьба закарпатських дітей», - было школоповинних детей, котри не посещали школи, 31.855» [Цит. за: 2, с. 104]. Після встановлення радянської влади М. Попович працював над підручниками для шкіл з угорською мовою навчання та очолював ужгородський філіал видавництва «Радянська школа».

Таким чином, перша половина ХХ століття в Закарпатті характеризується пожвавленням інтересу до педагогічної науки серед передової громадськості краю, що було, головним чином, наслідком державної освітньої політики чехословацького уряду з розвитку освіти та шкільництва Підкарпатської Русі. Педагогічна наука краю, окрім А. Волошина, була представлена й іншими освітньо-педагогічними та громадськими діячами, серед яких А. Карабелеш, І. Панькевич, М. Попович. Особливостями розвитку педагогічної думки цього періоду були: чітка національна орієнтація педагогічних ідей, обстоювання ідеї рідномовного навчання, обов'язкового шкільного навчання всіх дітей школоповинного віку, розвитку літератури для дітей та підручникотворення.

педагогічна думка закарпаття

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Волошин А. Методика народно-шкільного навчання (На правах рукопису) / А. Волошин. - Ужгород, 1935. - 113 с.

2. Гомоннай В. В. Антологія педагогічної думки Закарпаття (XIX - XX ст.) / В. В. Гомоннай. - Ужгород: Закарпаття, 1992. - 286 с.

3. Фізеші О. Й. Початкова школа Закарпаття в системних освітніх трансформаціях другої половини ХІХ - початку ХХІ ст.: дис. на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук: спец. 13.00.01 Загальна педагогіка та історія педагогіки / О. Й. Фізеші; Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова. - К., 2016. - 586 с.

Размещено на Allbest.ru