Гендерний підхід та ґендерно-орієнтоване бюджетування інклюзивної освіти як пріоритет управлінської діяльності

Размещено на http://allbest.ru

Гендерний підхід та ґендерно-орієнтоване бюджетування інклюзивної освіти як пріоритет управлінської діяльності

Козенко Р.В. Козенко Роман Володимирович, кандидат наук з державного управління, доцент кафедри менеджменту освіти та права Центрального інституту післядипломної освіти ДЗВО «Університет менеджменту освіти». Київ, Україна., Пікож Т.М. Пікож Тамара Михайлівна, старший викладач кафедри менеджменту освіти та права Центрального інституту післядипломної освіти ДЗВО «Університет менеджменту освіти». Київ, Україна., Супрун В.В. Супрун В'ячеслав Васильович, кандидат економічних наук, доцент, професор кафедри менеджменту освіти та права Центрального інституту післядипломної освіти ДЗВО «Університет менеджменту освіти». Київ, Україна., Супрун К.В. Супрун Костянтин В'ячеславович, аспірант кафедри публічного управління і проектного менеджменту Навчально-наукового інституту менеджменту та психології ДЗВО «Університет менеджменту освіти». Київ, Україна

Анотація

У статті розглянуто сучасний стан, наявні проблеми, особливості та перспективи впровадження ґендерного підходу в освітній галузі України. Охарактеризовано і розкрито зміст понять ґендер, ґендерна рівність, ґендерний підхід та ґендерно-орієнтоване бюджетування.

Окреслено основні напрями ґендерної соціалізації молоді шляхом розвитку партнерства органів управління освітою, закладів та установ освіти, організацій громадянського суспільства в сучасних умовах реформування освіти в Україні на основі європейського досвіду та створення відповідних управлінських механізмів їх реалізації.

Визначено актуальні питання формування національної освітньої політики щодо ґендерної рівності та ґендерного підходу в інклюзивній освіті, створення в закладах освіти відповідних передумов, які б надавали кожній людині можливість реалізуватися незалежно від ґендерної приналежності та стану здоров'я, фізичного, розумового, психічного розвитку, з урахуванням індивідуальних запитів, можливостей, здібностей та інтересів в умовах інклюзивного навчання як складової модернізації вітчизняної освіти, розбудови Нової української школи.

Узагальнено особливості організації освітнього процесу в закладах освіти в умовах інклюзивного навчання, дано загальну характеристику і розкрито зміст понять інтеграції та інклюзії в освіті як найбільш сучасних форм навчання осіб з особливими освітніми потребами, порушеннями психофізичного розвитку та з інвалідністю, визначено наявні проблеми, особливості реалізації та перспективи організації інклюзивного навчання, реабілітації та створення інклюзивних робочих місць і забезпечення зайнятості осіб з інвалідністю.

Безперечно, важливою складовою освітнього процесу постає трудове навчання та професійна орієнтація, формування професійного вибору з урахуванням можливостей осіб з особливими освітніми потребами, порушеннями психофізичного розвитку та з інвалідністю. Відтак, надзвичайно важливим є професійне орієнтування дівчат і юнаків з особливими освітніми потребами ще у початковій школі та формування у них професійно важливих якостей.

Відповідно, однією з форм соціальної адаптації, а потім і часткової реабілітації стає інклюзивне навчання з використанням процедур, пов'язаних з трудовою діяльністю, для формування у дівчат і юнаків з особливими освітніми потребами знань, умінь і навичок, які в звичайній соціокультурній ситуації дозволяють їм компенсувати дефект трудового навчання.

Водночас, управління інноваційним розвитком взаємопов'язаних ринку освітніх послуг, праці та зайнятості населення України в умовах трансформаційних змін здійснюється з урахуванням наявного соціально-економічного стану України і передбачає інклюзивність ринку праці, його адаптацію до демографічних змін, підвищення продуктивності праці, активну підтримку формування нових знань, умінь, навичок, способів мислення, поглядів, цінностей, інших особистих якостей, що визначає здатність особи успішно соціалізуватися, провадити професійну та/або подальшу навчальну діяльність, на основі сучасних освітніх технологій та суспільного запиту на підготовку, перепідготовку як працюючих, так і майбутніх фахівців різних верств населення у різних сферах діяльності.

Акцентовано увагу, що процеси інклюзії осіб з особливими потребами в закладах освіти набудуть подальшого розвитку в Україні за умови формування ефективної системи надання освітніх послуг особам з особливими освітніми потребами на всіх рівнях освіти, зміни ставлення суспільства до цієї категорії осіб, покращення кадрового, матеріально-технічного та фінансового забезпечення інклюзивної освіти, впровадження ґендерно-орієнтованого бюджетування інклюзивного навчання в бюджетному освітньому процесі та необхідності їх нормативноправового забезпечення для досягнення ґендерної рівності в Україні, здійснення необхідної фахової підготовки педагогічних працівників і обслуговуючого персоналу, проведення їх масової перепідготовки та підвищення кваліфікації.

Ключові слова: ґендер; ґендерна рівність; ґендерний підхід; ґендерно-орієнтоване бюджетування; бюджетний процес; бюджетна програма; особливі освітні потреби; інтеграція; інклюзія; інклюзивне навчання.

Вступ / Introduction

Постановка проблеми. Основним правовим документом, що визначає і закріплює право громадян України на освіту є Конституція України. Разом з тим, під час реалізації цього права не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками віку, статі, раси, стану здоров'я, інвалідності, громадянства, національності, політичних, релігійних чи інших переконань, кольору шкіри, місця проживання, мови спілкування, походження, соціального і майнового стану, наявності судимості, а також інших обставин та ознак.

А тому актуальним питанням сьогодення є створення відповідних умов для особистісного розвитку і самореалізації кожного громадянина України відповідно до базових цінностей демократичного суспільства, прав людини, з усвідомленням рівних прав і можливостей. Рівність прав жінок і чоловіків є одним з фундаментальних принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй та Міжнародних зобов'язань України.

Закономірно, що у нових соціально-економічних умовах розвитку суспільства відбуваються значні зміни в державній освітній політиці щодо людей, які за певними критеріями відрізняються від більшості громадян. Метою інклюзивної освіти стає забезпечення повноцінного й гідного життя осіб з особливостями психофізичного розвитку та з інвалідністю, їх підготовка до активної участі в житті суспільства та інтеграція в соціальні відносини.

Водночас, найкращі практики розвинених країн світу щодо створення рівних можливостей у здобутті освіти свідчать про актуальність врахування ґендерного компонента у системі організації та реалізації всього освітнього процесу. Як свідчить європейська практика, особливої актуальності набуває створення в закладах освіти різних типів, форм власності та підпорядкування відповідних умов, які б давали кожній людині можливість реалізуватися незалежно від ґендерної приналежності. Процес ґендерної соціалізації молоді найефективніше відбувається під час навчання під впливом освітньо-виховних факторів, що інтенсивно впливають на формування егалітарної свідомості здобувачів освіти.

Певна недосконалість законодавчих та підзаконних нормативно- правових актів, якими регулюються питання інклюзивного навчання, ґендерної рівності, зайнятості осіб з інвалідністю, неврахування чинними актами змін, що відбуваються в суспільному житті країни, зниження соціального статусу педагогічних, науково-педагогічних працівників, науковців, втрата привабливості та престижності професії вчителя є факторами, що стримують розв'язання наявних проблем та формування єдиної концептуально узгодженої та науково обґрунтованої державної освітньої політики щодо ґендерної рівності в суспільстві, ґендерного підходу в освіті, впровадження ґендерно-орієнтованого бюджетування в бюджетному освітньому процесі.

В Україні, на жаль, не сформовано ще достатню законодавчу базу щодо професійної підготовки і навчання осіб з інвалідністю у звичайних, а не спеціальних закладах професійного навчання, що не дає змоги особам з інвалідністю повноцінно отримати професію, спеціальність та інтегруватися в суспільство. Пільги і стимули, передбачені чинним законодавством України роботодавцям для заохочення їхньої діяльності щодо працевлаштування осіб з інвалідністю, залишаються для них декларативними і малодоступними.

В Україні до 2018 року була відсутня практика включення до колективних договорів підприємств та організацій питань сприяння інтегруванню осіб з інвалідністю до трудової сфери. Поняття «дискримінація» щодо осіб з інвалідністю законодавством України не було визначено. Не передбачено було також і відповідних механізмів та процедур адміністративної чи юридичної відповідальності за дискримінаційні дії стосовно осіб з інвалідністю, а також за невжиття відповідних заходів щодо забезпечення доступу осіб з інвалідністю до соціальної та виробничої інфраструктури нарівні з іншими громадянами [1].

Досвід багатьох країн показує, що демократизація суспільства супроводжується пошуками таких варіантів управління інклюзивною освітою, які б найбільш вдало забезпечували ґендерну рівність, ґендерний підхід та ґендерно-орієнтоване бюджетування завдяки підтримці з боку місцевої громади та взаємодії органів управління освітою, соціальної політики та праці в них.

Врахування інтересів, потреб, можливостей та досвіду різних груп жінок та чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства лежить в основі ґендерно-чутливої політики країни, одним із дієвих інструментів впровадження якої є ґендерно-орієнтоване бюджетування - комплексний ґендерний підхід в бюджетній політиці та бюджетному процесі на державному й місцевому рівнях, що включає розподіл бюджетних коштів за ґендерним принципом. Системний підхід до застосування ґендерно- орієнтованого бюджетування на державному і місцевому рівні поєднує фінансовий та соціальний аспекти бюджету, а також сприяє скороченню ґендерних розривів в Україні.

Актуальність проблеми дослідження зумовлена реаліями та перспективами сучасного суспільного життя, що передбачають впровадження в суспільну практику основ демократії, справедливості, ґендерної рівності, рівних прав і можливостей, гідних умов життєдіяльності людини незалежно від ґендерної приналежності та стану здоров'я, фізичного, розумового, психічного розвитку, з урахуванням індивідуальних запитів, можливостей, здібностей та інтересів. При цьому, зростаючою є роль освіти як галузі, що має потужний потенціал для формування та провадження ідей демократичного суспільства, розвитку майбутнього української держави, налагодження соціального партнерства і дієвих відносин державних, регіональних та місцевих органів влади, структур управління освітою, закладів освіти, роботодавців, підприємств, установ і організацій громадянського суспільства та інших відповідних зацікавлених сторін як визначального механізму підвищення ефективності державного управління.

Важливим є вирішення проблем зайнятості та самозайнятості окремих груп населення, зокрема внутрішньо переміщених осіб, працівників в умовах протиепідемічних заходів і відповідних обмежень, викликаних поширенням COVID-19, створення в закладах освіти відповідних умов, які б давали кожній людині можливість реалізуватися незалежно від ґендерної приналежності та стану здоров'я, фізичного, розумового, психічного розвитку, з урахуванням індивідуальних запитів, можливостей, здібностей та інтересів. Організація освітнього процесу для дітей та молоді з порушеннями психофізичного розвитку та з інвалідністю стає досить актуальною в умовах трансформаційних змін ринку праці, зайнятості населення та надання освітніх послуг.

Водночас, спостерігається ґендерна сегрегація у виборі напрямів навчання. Стереотипні уявлення обмежують участь дівчат і юнаків у виборі професії або спеціальності, позашкільному вихованні та унеможливлюють їх цілісний і гармонійний розвиток. Вибір предмету дівчатами і юнаками базується на традиційних ґендерних уявленнях щодо «жіночих» і «чоловічих» видів професійної діяльності. Також існує багато інших бар'єрів, що заважають як вступу жінок до робочої сили, так і їх подальшому підвищенню по службі, а саме: відсутність послуг з догляду за дітьми; стереотипи щодо жіночих професій; менша мобільність через можливі прояви фізичного насилля; юридичні проблеми. Усунення гендерного розриву має стати пріоритетом четвертої промислової революції, і підприємства, установи та організації повинні взяти на себе зобов'язання вживати ефективних заходів з цією метою [21].

Сьогодні до позитивних тенденцій слід віднести: врахування фактору статі (психофізіологічні, психічні, поведінкові, особистісні відмінності) у навчанні і вихованні; врахування здібностей, інтересів, потреб кожної людини, що сприяє розвитку самостійності здобувачів освіти, особливо дівчат, встановлення доброзичливих стосунків між педагогічними працівниками та здобувачами освіти.

Безумовно, держава, місцеві органи влади та самоврядування повинні створити необхідні умови забезпечення прав і можливостей для здобуття освіти на всіх рівнях освіти особами з особливими освітніми потребами з урахуванням їхніх індивідуальних потреб, можливостей, здібностей та інтересів, а також забезпечити виявлення та усунення факторів, що перешкоджають реалізації прав і задоволенню потреб таких осіб у сфері інклюзивної освіти. Важливим є соціальний захист здобувачів освіти у випадках, визначених законодавством, а також забезпечення рівного доступу до освіти особам із соціально вразливих верств населення.

Питання організації діяльності сучасних закладів освіти щодо реалізації інклюзивного навчання в період трансформаційних змін потребує додаткового обговорення з метою виокремлення актуальних проблем та шляхів їх подальшого вирішення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Аналіз основних досліджень та публікацій показує, що питання організації інклюзивної освіти та стратегій, проблем і перспектив інклюзивного навчання висвітлені в працях В. Бондара, В. Боковського, А. Колупаєвої, Г. Хворової, А. Шевцова, І. Ярмощук та інших. Питання філософії інклюзивної освіти та концептуальні аспекти інклюзивного навчання висвітлені в працях І. Зязюна, В. Кременя, В. Синьова, Н. Софій, Ю. Найди та інших. Питання вивчення проблем та реалізації інклюзивного навчання в сучасному освітньому просторі розглядаються в роботах В. Бондара, Л. Даниленко, М. Деркача, Н. Дятленко, С. Єфімової, В. Засенко, Ю. Кавуна, Н. Коломінського, А. Колупаєвої, Ю. Рибачука, М. Сварника, Н. Софій, О. Таранченко, Н. Тимошенка тощо. Дослідження інтеграційних та інклюзивних процесів у соціальному і освітньому середовищах вивчалося в зарубіжних працях М. Айшервуда, Д. Бішопа, Ф. Вуда, Д. Гарнера, Д. Депплера, Р. Зіглера, А. Хатфілда. Заслуговують на увагу вітчизняні роботи з проблем інклюзивної освіти М. Андрєєвої, О. Безпалька, Г. Давиденко, Т. Ілляшенко, Л. Коваля, В. Ткачука, О. Чубаря, А. Шевцова, Ю. Щербяка, І. Ярмощука.

Актуальні питання ґендерної проблематики та впровадження ґендерної складової в освітній процес викладені у працях таких науковців і освітян, як, зокрема, С. Айвазова, В. Агеєва, О. Аніщенко, Г. Бережна, О. Бондарчук, Г. Будкалюк, С. Вихор, Т. Вороніна, Н. Гендерник, Т. Говорун, Л. Гонюкова, В. Громовий, О. Кізь, О. Кікінежді, І. Кльоцина, Л. Кобелянська, О. Коцур, В. Кравець, Н. Лавриненко, Г. Лактіонова, К. Левченко, О. Луценко, Т. Мельник, І. Мунтян, О. Нежинська, Н. Приходькіна, Н. Самойленко, Супрун, О. Цокур, К. Шевченко та інші [3], [7], [11]-[14], [16], [17], [20], [22]-[26].

Серед зарубіжних учених, які займалися ґендерною проблематикою, слід виокремити таких як С. Бонні, А. Борхост, М. Вільдт, А. ван дер Влютен, Е. Гейєс, М. Геппл, А. Грейс, П. Гутро, П. МакЛарен, С. Пелетчик, М. Стратигакі, Е. Тіздел, Е. Фестл та інші [6], [27]-[31].

Однак, незважаючи на значний науковий та практичний інтерес до окресленої тематики, невирішеною частиною проблеми є провадження тієї чи іншої моделі політики інклюзивності освіти та ґендерної рівності, доступу до ринку праці та зайнятості, ґендерного підходу та ґендерно-рієнтованого бюджетування інклюзивної освіти як пріоритету управлінської діяльності, паритетної демократії в контексті здійснення реформ, що відбуваються та плануються в системі освіти України.

Мета та завдання / Aim and tasks. Актуальність статті зумовлена реаліями нових соціально-економічних умов, інституційних перетворень в Україні та перспективами розвитку всіх сфер сучасного суспільного життя, пов'язаних з ідеями демократії, справедливості, рівності, прав людини, добробуту та здорового способу життя, з усвідомленням рівних прав і можливостей.

Теоретичні основи дослідження / The theoretical backgrounds

Теоретичною та методологічною основою дослідження є діалектичний метод наукового пізнання та загальнонаукові методи пізнання: логічного та порівняльного аналізу (для виявлення особливостей інклюзивної освіти та прогресивних форм здобуття цієї освіти - інтеграційних та інклюзивних процесів у соціальному і освітньому середовищах як окремій освітній ланці); системного аналізу (для формування цілісного уявлення про систему публічного управління та громадського самоврядування в системі освіти в умовах інклюзивного навчання; аналізу і синтезу (для визначення понять інтеграції та інклюзії; статистичний метод та соціологічні методи (для виявлення стану інклюзивного навчання з погляду соціальних груп та суб'єктів освітнього процесу) та інше.

Теоретичною базою та методологічною основою дослідження є праці вітчизняних і зарубіжних учених, наукові дослідження у сфері інклюзивної освіти, законодавчі та нормативно-правові акти, що встановлюють правові та організаційні основи прогресивних форм здобуття освіти особами з особливими потребами, а також аналіз і узагальнення наукових та літературних джерел, праці вітчизняних і зарубіжних учених з проблем ґендерності, інтеграції ґендерного підходу у вітчизняну систему освіти, навчально-методичних праць і кращого досвіду щодо впровадження ґендерної тематики в освітній процес; конкретизація сутності та особливості впровадження ґендерної складової в освітній та бюджетний процеси, розвитку демократичного громадянства, державно-громадського управління, а також законодавчі та нормативно-правові акти, що встановлюють правові та організаційні основи суспільних відносин, ґендерної рівності у сфері освіти України, державного регулювання зайнятості усіх верств населення, формування механізмів функціонування і розвитку ринку праці та надання освітніх послуг, проблем зайнятості населення та державної політики зайнятості України.

Інформаційною базою дослідження є наукові та літературні джерела з досліджуваної проблеми, праці вітчизняних і зарубіжних учених, наукові дослідження, законодавчі та нормативно-правові акти, що встановлюють правові та організаційні основи суспільних відносин у сфері освіти та зайнятості населення, а також провадження інноваційних процесів в Україні, офіційні дані, інформаційні дані мережі Інтернет, власні спостереження авторів.

Методи дослідження / Research methods

Методологічну основу дослідження становить сукупність сформованих у практиці пізнання прийомів і способів реалізації системної та синергетичної методології, зокрема системний, структурно-функціональний, діалектичний, порівняльний, цільовий методи.

Методологічну основу дослідження становлять: закони і категорії наукового пізнання; системно-синергетичний підхід до пізнання процесів і явищ у нестабільних системах, зокрема, соціальних; закони і закономірності інноваційного розвитку соціально-педагогічних систем; теоретичні положення загального менеджменту та освітніх інновацій як сучасного спеціалізованого наукового напряму управління інноваційними процесами провадження інклюзивного навчання; принципи науковості, історизму, взаємозв'язку теорії і практики управління соціальними системами; принципи єдності теорії і практики, що забезпечують теоретичне, емпіричне й експериментальне вивчення предметів і явищ з метою розкриття сутності інтеграції та інклюзії в освіті як найбільш сучасних форм навчання осіб з особливими освітніми потребами, порушеннями психофізичного розвитку та з інвалідністю; наукові засади сучасної філософії, психології, педагогічної інноватики щодо дієвої сутності особистості та її активної перетворювальної ролі у процесі становлення і розвитку.

Наукові результати, теоретичні положення й висновки дослідження були здійснені у межах теми науково-дослідної роботи ДЗВО «Університет менеджменту освіти» в рамках діяльності лабораторії методології та практики професійного розвитку сучасного освітнього менеджера - «Науково-методичні засади підвищення ефективності державно-громадського управління неперервною освітою в умовах суспільної трансформації в Україні (номер державної реєстрації РК № 0116U007183).

Роль авторів полягає в розробці пропозицій щодо модернізації державної освітньої політики з урахуванням ґендерного підходу та інтересів громадянського суспільства, впровадження ґендерної рівності в освіті та ґендерно-орієнтованого бюджетування на державному і місцевому рівні, вдосконалення форм здобуття освіти особами з особливими потребами в закладах освіти в умовах децентралізації управління, а також ґендерної соціалізації молоді шляхом розвитку партнерства органів управління освітою, закладів та установ освіти, організацій громадянського суспільства як пріоритету управлінської діяльності у сфері освіти.

Результати дослідження / Research results

Сьогодні в Україні здійснюється модернізація галузі освіти, що зумовлена впровадженням Концепції реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа» на період до 2029 року і прийняттям нових законів України «Про освіту», «Про повну загальну середню освіту». Реформування освітньої галузі в нашій країні відбувається згідно з демократичними соціально- економічними перетвореннями і пріоритетами сьогодення, які засвідчують право кожної людини на здобуття освіти, адекватної її пізнавальним можливостям і відповідну соціалізацію особистості до життя в суспільстві.

Серед основних цілей реформування та модернізації освіти виокремимо: забезпечення інклюзивної і справедливої якісної освіти та заохочення можливості навчання впродовж усього життя для всіх; сприяння безперервному, інклюзивному і сталому економічному зростанню, повній і продуктивній зайнятості та гідній праці для всіх, а також забезпечення гендерної рівності та розширення прав і можливостей усіх.

Сучасний стан розвитку українського суспільства характеризується посиленням уваги до проблеми формування особистості, її всебічного розвитку, виховання і соціалізації в суспільстві шляхом свідомого життєвого вибору та самореалізації, відповідальності, трудової діяльності та громадянської активності.

Гнучкість системи освіти та потреба у врахуванні індивідуальних особливостей дітей є актуальною проблемою європейського та світового досвіду формування та розвитку системи освіти упродовж усього життя. Адаптація осіб з особливими освітніми потребами (особи, які потребують додаткової постійної чи тимчасової підтримки в освітньому процесі з метою забезпечення їх права на освіту) у суспільстві в сучасних умовах економіки, шляхом їх навчання для подальшого працевлаштування (інклюзія) є проблемою будь-якої держави.

Сучасна законодавча база, що визначає можливість здобуття освіти особами з особливими потребами ґрунтується на основних нормативно-правових документах, а саме: Конституції України; законах України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійну (професійно-технічну) освіту», «Про дошкільну освіту», «Про реабілітацію інвалідів в Україні», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», «Про охорону дитинства»; указі Президента України «Про додаткові невідкладні заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими можливостями»; Державній національній програмі «Освіта (Україна ХХІ століття); постановах Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах», «Положення про спеціальну школу», «Положення про навчально-реабілітаційний центр»; листах Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України «Про організацію інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах», «Про організацію психологічного і соціального супроводу в умовах інклюзивного навчання»), відповідних рекомендаціях Міністерства освіти і науки України.

Комплексно характеризуючи закони України у сфері освіти дітей з особливими освітніми потребами, варто зафіксувати певну неузгодженість термінологічного апарату та власне системи реалізації права на освіту дітей з особливими освітніми потребами. Якщо Закон України «Про освіту» гарантує альтернативний вибір освітніх послуг, то Закон «Про реабілітацію інвалідів в Україні» передбачає надання реабілітаційних послуг лише в спеціальних загальноосвітніх школах (школах-інтернатах) - закладах для дітей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку.

Прикінцевими положеннями Закону України «Про освіту» встановлено, що, окрім закладів загальної середньої освіти, здобуття повної загальної середньої освіти забезпечують також спеціальні заклади освіти, зокрема, спеціальні школи, навчально-реабілітаційні центри.

Особи із особливими потребами можуть інтегруватися в загальноосвітній простір України. Цей процес наразі являється одним із напрямів гуманізації системи освіти, що характеризується як особистісна орієнтація освіти, забезпечення варіативності на здобуття базової або повної загальної середньої освіти, створення рівних можливостей для дітей з вадами розвитку в здобутті якісної освіти, відповідно до здібностей та індивідуальних можливостей дітей із особливими потребами [7]. У словнику іноземних слів «інтеграція» (від лат. Integratio - відновлення, заповнення; integer - цілий) означає об'єднання в ціле будь-яких частин, елементів; процес взаємного пристосування і об'єднання.

Поняття інклюзія (від Inclusion - включення) трактується як процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціальному житті. Термін «діти з особливими освітніми потребами» використовують для дітей до 18 років, які потребують додаткової навчальної, медичної і соціальної підтримки з метою покращення здоров'я, розвитку, навчання, загальної якості життя та соціалізації, тобто включення в громади своїх однолітків та інших дітей [12].

Інклюзивне навчання розглядається як система освітніх послуг, гарантованих державою, що базується на принципах недискримінації, врахування багатоманітності людини, ефективного залучення та включення до освітнього процесу всіх його учасників. Необхідним при цьому є формування інклюзивного освітнього середовища як сукупності умов, способів і засобів їх реалізації для спільного навчання, виховання та розвитку здобувачів освіти з урахуванням їхніх потреб та можливостей.

Інклюзія - процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціальному житті [2]. Інакше кажучи, інклюзія дає можливість кожному члену суспільства зробити свій вибір з усіх аспектів повсякденного життя, дозволяє кожній людині повноправно брати участь в житті суспільства згідно з її бажанням.

Інклюзивна освіта - це система освітніх послуг, що ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права здобувати її за місцем проживання, що передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітнього закладу [10].

Термін «інклюзивна освіта» є одним із ключових у таких визначальних міжнародних документах як: Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів (резолюція 48/96 Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1993 р.).

Цей документ наголошує, що держави-учасниці повинні використовувати всі засоби для забезпечення рівних можливостей осіб із особливими потребами у всіх сферах суспільного життя. В шостому пункті резолюції виокремлено освіту як важливий засіб інтегрування осіб із особливими потребами і підкреслюється, що держави-учасниці повинні визнати принцип рівних можливостей у сфері дошкільної, початкової, середньої та вищої освіти для інвалідів стала невід'ємною частиною системи загальної освіти.

Ідеологія, яка виключає будь-яку дискримінацію, яка забезпечує однакове ставлення до всіх людей, але створює спеціальні умови для дітей, що мають особливі освітні потреби, стає провідною в політиці більшості країн. В основі практики інклюзивної освіти лежить ідея прийняття індивідуальності кожного окремого здобувача освіти. Тому, інклюзивне навчання, з одного боку, має бути організоване таким чином, щоб задовольнити особливі потреби кожної дитини, а з іншого передбачає його самостійну активну участь у процесі отримання знань.

Навчання у класах з інклюзивним навчанням здійснюється за типовими навчальними планами, програмами, підручниками та посібниками, рекомендованими Міністерством освіти і науки України для закладів загальної середньої освіти, у тому числі за спеціальними підручниками. Задля забезпечення успішності навчання дитини з особливими освітніми потребами в закладі загальної середньої освіти необхідно організація індивідуалізації освітнього процесу, що реалізується в процесі планування індивідуальних програм розвитку для кожної дитини із особливими потребами. Необхідними є розробки комплексних програм розвитку дитини з особливими освітніми потребами; пристосування середовища до потреб дитини; надання додаткових послуг і форм підтримки у процесі навчання; організацію спостереження за динамікою розвитку учня [9].

У навчальних програмах з різних предметів доцільно розробити різні варіанти навчальних завдань з урахуванням специфіки фізичного, розумового, психічного розвитку учнів, а з фізкультури передбачити різні нормативи для дівчат і хлопців, зокрема і для виконання силових вправ з різним навантаженням. Також потрібно урізноманітнювати такі види і форми роботи як: шкільні свята, виховні години, бесіди, диспути на ґендерну тематику.

Процеси навчання дітей з особливими потребами в загальноосвітніх закладах стануть успішними за умови зміни ставлення суспільства до цих дітей та до самої ідеї інклюзії, покращення матеріального забезпечення системи освіти, здійснення необхідної фахової підготовки педагогічних працівників і проведення їх масової перепідготовки [25]. Держава забезпечує підготовку фахівців для роботи з особами з особливими освітніми потребами на всіх рівнях освіти. У подальшому освітньому процесі необхідно створити умови для особистісно орієнтованої профорієнтаційної орієнтації, допрофесійної та професійної освіти учнів з особливими освітніми потребами, системного удосконалення їх загальноосвітньої та трудової підготовки, забезпечення професійного самовизначення у співпраці із закладами професійної освіти.

Організація інклюзивного навчання потребує створення для дітей з особливими потребами спеціальних умов для навчання: взаємодії та підтримці, розвитку дружніх стосунків з ровесниками, набуття впевненості в своїх силах, можливостях, при поступовому формуванні світогляду, духовного світу, готовності жити і працювати в команді з іншими школярами. Як довгострокова стратегія в освіті, інклюзивне навчання потребує формування з боку вчителів, вихователів та однолітків доброзичливої творчої атмосфери, розвитку терпіння і терпимості, формування систематичності і послідовності, безперервності, комплексного підходу для реалізації умов навчання для дітей з особливими потребами.

Інклюзивне навчання в сьогоденні можливо за наявністю освітніх програм, які б моли відповідати забезпеченню індивідуальних освітніх потреб, відповідати здібностям цих школярів. Організацію інклюзивного навчання може бути в повній мірі реалізовано завдяки спеціальному технічному оснащенню, наявності спеціального архітектурного середовища.

Організація інклюзивного навчання передбачає надання дитині з особливими освітніми потребами психолого-педагогічної корекційної допомоги як комплексної системи заходів з організації освітнього процесу та розвитку особи з особливими освітніми потребами, що передбачені індивідуальною програмою розвитку та надаються педагогічними працівниками закладів освіти, інклюзивно-ресурсних центрів, іншими фахівцями. Важливим є психолого-педагогічний супровід - комплексна система заходів з організації освітнього процесу та розвитку дитини, передбачених індивідуальною програмою розвитку. Існують різні види корекційно-розвивальних занять, які повинні проводитися в окремому приміщенні, в якому можуть бути створені навчальна, ігрова, сенсорна зони, зона релаксації.

Окремо слід приділити увагу органам управління освітою діяльності інклюзивно-ресурсних центрів, які надають послуги дітям з особливими освітніми потребами, що проживають або навчаються у об'єднаній територіальній громаді (районі), місті (районі міста). Для дітей із освітніми особливими потребами в таких центрах надається психолого- педагогічна допомога, які навчаються у дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах (не відвідують навчальні заклади) та не отримують відповідної допомоги. Тобто, органи державної влади та органи місцевого самоврядування утворюють інклюзивно-ресурсні центри з метою забезпечення реалізації права на освіту та психолого-педагогічний супровід дітей з особливими освітніми потребами, забезпечуючи комплексну систему заходів з організації освітнього процесу та розвитку дитини, передбачену індивідуальною програмою розвитку.

Метою і завданням таких центрів є використання ресурсних можливостей спеціального закладу, його відповідних умов, облаштування, висококваліфікованих спеціалістів у наданні необхідної допомоги загальноосвітнім закладам у забезпеченні якісної освіти дітям з особливими освітніми можливостями. Педагоги закладу поєднують загально-педагогічні та коригувальні функції, передбачають багато- структурний зміст та різнорівневу організацію освітнього процесу. Продовження розпочатої роботи і здійснення планів дасть змогу забезпечити можливість дітей з особливими можливостями здобути бажаний рівень підготовки.

Отже, в основу інклюзивної освіти покладено ідеологію, яка не тільки виключає будь-яку дискримінацію учнів з особливим потребами у навчанні, а й створює відповідні умови для отримання якісної освіти для таких громадян. Інклюзивна освіта визнає, що всі діти можуть повноцінно навчатися, а їх відмінні особливості гідні поваги та є джерелом освітнього досвіду для усіх учасників освітнього процесу. Професійна підготовка учнів з інвалідністю та подальше їх працевлаштування досить часто здійснюється у закладах професійної (професійно-технічної) освіти [9], [10].

Зазначимо, що організація інклюзивного навчання потребує створення для дітей з особливими потребами спеціальних умов для навчання: взаємодії та підтримці, розвитку дружніх стосунків з ровесниками, набуття впевненості в своїх силах, можливостях, при поступовому формуванні світогляду, духовного світу, готовності жити і працювати в команді з іншими здобувачами. Наразі, необхідним є розумне пристосування як запровадження, якщо це потрібно в конкретному випадку, необхідних модифікацій і адаптацій з метою забезпечення реалізації особами з особливими освітніми потребами конституційного права на освіту нарівні з іншими особами;

Інтеграція, по суті, припускає, що дитина з особливими освітніми потребами має бути готова для прийняття її закладом освіти і суспільством, тобто відповідати стандартам системи освіти, і не враховує його індивідуальності. Тому, фізична присутність на заняттях, не є свідченням фактичної участі в процесі навчання. А оскільки інтегроване навчання може бути показано лише тій частині дітей, рівень психофізичного розвитку яких відповідає або близький віковій нормі, то виникає проблема диференційованого відбору дітей для інтегрованого навчання та їх подальшого супроводу. Звідси випливає, що певна частина учнів, яка не пройшла відбір, виключається з системи навчання в масових школах, що порушує права кожної людини, незалежно від її здібностей і можливостей, на здобуття освітніх послуг за місцем проживання.

Однак, незважаючи на те, що інтеграція є однією з провідних моделей навчання, істотним недоліком її виступає необхідність дітям з порушенням психофізичного розвитку пристосовуватися до вимог всієї системи освіти, яка в цілому залишається незмінною, не адаптованою для навчання даної категорії здобувачів.

В умовах створення конкурентного освітнього середовища, оновлення світоглядних і ціннісних орієнтацій професійної діяльності керівних та педагогічних працівників, спрямування змісту підвищення кваліфікації на виконання мети і завдань Концепції «Нова українська школа» потребують суттєвого оновлення й модернізації зміст освітніх програм, технологічний інструментарій викладача, форми і методи навчання, підходи до визначення результативності навчання, засоби навчання, спрямовані на різнобічну візуалізацію змісту навчання та його якості.

Процеси інклюзії дітей з особливими потребами стануть успішними за умови зміни ставлення суспільства до цих дітей та до ідеї інклюзії, покращення матеріального забезпечення системи освіти, здійснення необхідної фахової підготовки педагогічних працівників і проведення їх масової перепідготовки.

Інклюзивна освіта на сучасному етапі розвитку освіти в Україні це не тільки фактичний прихід дитини з особливими освітніми потребами до звичайної сучасної школи, а й наявність для організації навчання такої дитини додаткових спеціальних умов, серед яких індивідуальний план розвитку, спеціально облаштоване місце, обладнання, а також наявність професійного науково-методичного, спеціально медичного супроводу та ін. На відміну від інтеграції, яка передбачає адаптацію дитини до вимог системи освіти, інклюзивне навчання полягає в адаптації системи до потреб дитини. Здобуваючи освіту в умовах інклюзивного простору, діти з особливими потребами з самого початку є частиною освітньої системи і не потребують будь-якої спеціальної адаптації до неї.

Практика свідчить, що трудове навчання та професійна орієнтація у спеціальних закладах освіти для дітей з інтелектуальними порушеннями є основою для подальшої професійної підготовки випускників цих закладів. Коригувальна спрямованість трудового навчання забезпечує практичне застосування учнями з особливими потребами засвоєних знань, умінь і навичок, загальний розвиток, адекватне професійне орієнтування учнів з урахуванням особливостей їх психофізичного розвитку та рекомендацій лікарів.

Тому актуальними є питання удосконалення освітнього процесу учнів з особливими потребами, зокрема, в частині їх відповідного професійного орієнтування, підготовки до подальшого професійного навчання з урахуванням можливостей та інтересів дітей, побажань батьків, потреб ринку праці.

Разом з тим, вирішення цих завдань ускладнюється порушеннями фізичного, психічного розвитку, сенсорними порушеннями у дітей з особливими освітніми потребами, недостатньою сформованістю мовленнєвої сфери, умінь аналізувати та узагальнювати відповідні процеси. Тому важливим етапом профорієнтаційної роботи є ознайомлення учнів з особливими освітніми потребами початкової школи з наявними професіями, спеціальностями з урахуванням особливостей розвитку дітей, рекомендацій лікарів та формування відповідних практичних навичок на базі шкільних навчальних майстерень.

У міру того як заклади освіти стають більш інклюзивними, виникає потреба в керівниках, які здатні чітко визначити та сформулювати місію, що охоплює цінності інклюзії та інклюзивну практику; сприяти створенню атмосфери, в якій всі учасники освітнього процесу поділяють усвідомлення, що заклад освіти виступає за успіх і досягнення всіх учнів та членів трудового колективу; управляти ресурсами та координувати їх використання для організації освітнього процесу в спосіб, який підтримує інклюзію всіх здобувачів; здійснювати моніторинг та надавати підтримку розвитку і прогресу кожного здобувача та всіх членів педагогічного колективу.

Однією із важливих проблем організації інклюзивної освіти є підготовка якісних педагогічних кадрів здатних до роботи з дітьми із особливими потребами, зокрема у системі післядипломної освіти [3]. Для всіх педагогічних категорій актуальними є тематичні дискусії та лекційно-практичні заняття з проблем організації освітнього процесу для дітей із особливими освітніми потребами.

На таких заняттях акцентовано увагу на нормативному забезпеченні освітнього процесу та впровадженню інтегрованого, особистісно орієнтованого навчання, використанню інноваційних методик та технологій навчання та використання в освітньому процесі навчальних, ігрових, сенсорних зон та зони релаксації. Для педагогічних працівників закладів інклюзивної освіти необхідна більш ґрунтовна підготовка на основі тематичних, авторських курсів, упровадження розширених практичних можливостей за рахунок практичної складової, що може бути реалізована через упровадження спецкурсів та тренінгів, тренінг-курсів. Такі курси повинні мати доцільне матеріально-технічне забезпечення та ґрунтовний науково-методичний супровід процесу навчання в умовах післядипломної освіти.

Завдяки ґрунтовній підготовці педагогічних кадрів на основі тематичного та практичного навчання можна вирішувати проблеми: усунення бар'єрів в системі освіти та системі підтримки дітей з особливими потребам, добір доцільних форм і методів доручення батьків до процесу навчання, урізноманітнюються технології навчання з дітьми з особливими освітніми потребами тощо.

Таким чином, діти з особливими освітніми потребами в майбутньому отримують можливість для нормальної соціалізації, розвитку своїх сильних сторін і талантів та подальшої інтеграції в суспільство, вступ до професійних та вищих закладів освіти, у таких дітей будуть формуватися соціальні компетенції для налагодження дружніх стосунків з ровесниками у школі та поза її межами та удосконалюватиметься процес моделювання належних способів їх взаємодії з колективом та буде створюватися атмосфера спокійного прийняття відмінностей інших людей [13].

Безперечно, набуття освіти індивідом є важливим питанням як для нього самого, так і для соціальної і освітньої політики держави. В цьому контексті освіта інвалідів є на порядок ускладненою проблемою, оскільки, по-перше, при обранні професії для людини з обмеженими можливостями слід враховувати не тільки її природні таланти і схильності, а і її вади; по-друге, інвалідам по певних професіях дуже важко конкурувати з фізично і психічно здоровими працездатними людьми.

Закономірно, що за особами з інвалідністю окремо закріплюється право та встановлюються державні гарантії на здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям, бажанням та інтересам з урахуванням медичних показань та протипоказань до такої трудової діяльності.

Незважаючи на належне законодавче забезпечення прав інвалідів на освіту, на жаль, на практиці реалізація інвалідами відповідних прав гальмується наявністю низки проблем, притаманних усім шукачам роботи і працівникам (високий рівень безробіття, низький попит на працю), так і низкою перешкод, властивих інвалідам. Коли люди з інвалідністю не залучені до стратегії процесів планування, що стосуються транспорту, архітектурної доступності та системи освіти, вони часто стають позбавленими зайнятості. Навіть якщо для людей з інвалідністю є робочі місця, вони можуть з'ясувати, що існують і інші перешкоди для зайнятості: вони могли не отримати необхідної освіти, не мати доступу до переліку вакансій, також могло не існувати доступних видів транспорту та інше.

Оскільки система освіти України знаходиться сьогодні у процесі трансформаційних змін та її розвиток відбувається в євроінтеграційному контексті, особливої актуальності набуває завдання зі створення в закладах освіти різних типів, форм власності та підпорядкування відповідних умов, які б давали кожній людині можливість реалізуватися незалежно від гендерної приналежності.

У нових соціально-економічних умовах зростає актуальність державної гендерної та національної освітньої політики щодо забезпечення ґендерної рівності як діяльності державних інституцій, спрямованих на здійснення (безпосередньо або опосередковано) та гарантування рівних прав, свобод і можливостей для жінок і чоловіків, утвердження гендерної демократії.

Втіленням державної політики щодо впровадження гендерного підходу в українському суспільстві є, перш за все, основний закон - Конституція України, ст. 24 якої проголошує рівність прав жінки і чоловіка [5], а також Закони України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», «Про запобігання та протидію домашньому насильству», «Про протидію торгівлі людьми».

Стаття 21 «Забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у здобутті освіти та професійній підготовці» Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» безпосередньо зобов'язує заклади освіти створити рівні умови для жінок і чоловіків під час вступу до закладів освіти, оцінювання знань, надання грантів, позик студентам; підготовку та видання підручників, навчальних посібників, вільних від стереотипних уявлень про роль жінки і чоловіка; виховання культури тендерної рівності, рівного розподілу професійних і сімейних обов'язків.

Відповідно до вищезазначеного Закону України Міністерством освіти і науки України було видано наказ № 839 від 10.09.2009 «Про впровадження принципів тендерної рівності в освіту», в якому передбачено ряд заходів, що мають сприяти вирішенню проблеми тендерної рівності у сфері освіти Серед них, зокрема: продовжити впровадження курсів тендерної рівності у закладах вищої освіти; здійснити анкетування на предмет упровадження гендерного компоненту у зміст вищої освіти; створити банк даних методичного забезпечення гендерних курсів закладів вищої освіти; організувати проведення ґендерного аналізу кадрового забезпечення закладів вищої освіти за галузями знань; дослідити теоретико-методологічні аспекти механізмів формування гендерної політики у вищій школі шляхом залучення до цієї роботи наукових підрозділів закладів вищої освіти; сприяти створенню у закладах вищої освіти кафедр гендерної рівності.

Можна сказати, що українська освіта поступово стає достатньо чутливою до проблем гендерної рівності. У межах реалізації Програми EU4Skills у 2020 році проведено гендерний аудит сфери професійної (професійно-технічної) освіти, рекомендації якого будуть імплементовані в подальшій нормотворчій діяльності Міністерства освіти і науки України та буде надано інформаційно-методичну та науково-практичну підтримку викладацькому складу в здобувачам відповідної освіти щодо впровадження в освітній процес гендерної складової.

Перевага ґендерного підходу в процесі навчання порівняно з традиційними підходами полягає у наданні здобувачам освіти можливості розвивати індивідуальні здібності й інтереси незалежно від належності до конкретної статі, протистояти негативним проявам ґендерних стереотипів, сприяти розвитку ґендерної чутливості.

Слід зазначити, що становлення гендерного паритету є однією з головних цілей розвитку тисячоліття ООН, однією з найважливіших цінностей Європейського Союзу і України, яка взяла на себе зобов'язання подолати гендерну асиметрію в усіх сферах життя суспільства впродовж наступних десятиліть. Для досягнення цієї мети впродовж останніх років Уряд України ухвалив низку нормативно-правових актів, зокрема, і в галузі освіти.