Проблема визначення змісту соціальної компетентності у сучасних дослідженнях

Для визначення змісту соціальної компетентності вважаємо за необхідне розглянути сутність поняття "компетентність". Компетентності приділяється одна з провідних ролей в успіху діяльності людини. В останнє десятиліття інтерес до цієї проблеми надзвичайно зріс: необхідними стали визначення сутності компетентності, виявлення ролі та значення компетентності для життєдіяльності людини, а також з'ясування актуальних змін в освітньому процесі, що треба здійснити для досягнення нових результатів.

На підставі контент-аналізу визначень поняття "компетентність", що розглядаються в довідковій, енциклопедичній літературі [11; 20], ми виокремили суттєві ознаки, що характеризують це новоутворення: знання, поінформованість; досвід у певній галузі; підготовленість до конкретного виду діяльності; сукупність прав і повноважень, що дозволяють авторитетно судити про щось і діяти.

Компетентність, що потрактовується як здатність діяти з урахуванням отриманих знань, є поняттям процесуальним, тобто формується та проявляється у діяльності, актуалізуючи досвід та активність особистості. Розвиток компетентності сприяє освоєнню та становленню діяльнісної позиції особистості, що виявляється в її активності, ініціативності та самостійності. В основі становлення та розвитку компетентності лежить оволодіння тим чи іншим досвідом діяльності (пізнавальної, творчої, практичної, ціннісно-пошукової), а також використання освоєного змісту освіти для вирішення практично-пізнавальних, ціннісно-орієнтаційних та комунікативних завдань та проблем [5; 6; 16; 22].

У вітчизняній та світовій освітній практиці прийнято розрізняти ключові, базові та спеціальні компетентності. Ключові компетентності дозволяють вирішувати різні проблеми у повсякденному, професійному чи соціальному житті. Ними необхідно опанувати досягнення різних важливих цілей і вирішення складних завдань у різноманітних ситуаціях. Базові компетентності можуть бути сформовані лише за умов оволодіння методами конкретних наук. Змістовне наповнення спеціальної компетентності залежить від особливостей завдань, що виникають під час вирішення реальних проблем спеціальної діяльності. Ключові компетентності, інваріантні для будь-якої діяльності, є основою, яка повинна проходити через усі рівні освіти, своєрідним фундаментом, "ґрунтом" для становлення та розвитку базових компетентностей, які можуть знайти своє вираження у тій чи іншій спеціалізації. Зупинимося на характеристиках компетентності, які становлять інтерес для нашого дослідження.

О. Антонова, Л. Маслак вважають важливою характеристикою компетентності "здатність людини змінювати в собі те, що має змінитися у відповідь на виклик ситуації зі збереженням деякого ядра: цілісний світогляд, цінності". Тобто компетентність, на їхню думку, реалізується у "точці дотику людини та світу". Компетентність, вважають дослідники, це не лише загальна освіта, а й освітній досвід людини загалом. Заломлюючись крізь зміст конкретної ситуації (у широкому значенні слова), ключові компетенції утворюють спеціальні компетенції, що є прогнозованим результатом освіти у відповідь на аналіз конкретного запиту конкретного середовища. Вони є досвідом, що формується в процесі освіти під час освоєння певних алгоритмів життя [і].

Компетентність, зазначають інші дослідники [5; 6; 9; 16; 21; 22], - це здатність індивіда до активних, відповідальних життєвих дій, що здійснюються на основі ціннісного самовизначення; здатність активно взаємодіяти зі світом, у процесі цієї взаємодії розуміти, змінювати себе і світ; це міра включеності людини до діяльності; це здатність здійснювати діяльність відповідно до вимог і очікувань. Узагальнивши все вище сказане, можна дійти висновку, що компетентність - це інтегральна характеристика особистості, що визначає її активну життєву позицію і спроможність вирішувати проблеми та розв'язувати завдання (життєві, навчальні, професійні) на основі ціннісного самовизначення, задіюючи знання, вміння, особистісні якості, досвід діяльності.

Серед найважливіших характеристик компетентності, спираючись на аналіз спеціальної літератури [21], можна назвати такі:

1. Діяльнісний характер, тобто компетентність завжди формується та проявляється у діяльності (предметно-інформаційній, діяльнісно-комунікативній, ціннісно-орієнтаційній), оскільки поєднує в собі знання та здатність їх реалізації.

2. Ситуативність: компетентність можна відстежити у ситуації включення до реальної життєвої діяльності.

3. Надпредметність і міждисциплінарність: компетентність виявляється та застосовується у різних ситуаціях життєдіяльності (вдома, в школі, на роботі, у суспільній, політичній сфері та ін.).

4. Поліфункціональність: компетентність дозволяє розв'язувати різноманітні складні завдання.

Компетентнісному підходу, який наразі є вже усталеним у сфері освіти, присвячено праці вітчизняних учених: О. Антонової, Н. Бібік, М. Голованя, І. Гушлевської, В. Ковальчук, О. Овчарук, О. Пометун. У сучасних умовах реалізації компетентнісного підходу необхідним є також опертя на міжнародний досвід (М. Барбер, І. Гушлевська, Дж. Равен та ін.) з урахуванням неодмінної адаптації до традицій та потреб української освітньої системи. У нашому розумінні, компетентнісний підхід забезпечує активність учня в освітньому процесі за рахунок вибору та освоєння нових видів діяльності, що висуває на перше місце не поінформованість школяра, а вміння вирішувати соціально та особистісно значущі проблеми та життєво важливі завдання, що стосуються:

• пізнання та пояснення явищ дійсності (орієнтуватися, розуміти, давати оцінку);

• взаємовідносин людей, етичних норм стосунків, індивідуальної та групової психології, командної діяльності, оцінки власних учинків;

• виконання різних соціальних ролей: громадянина, сім'янина, професіонала, покупця, виборця тощо;

• орієнтування у середовищі проживання, у правових нормах та адміністративних структурах, у споживчих та естетичних цінностях;

• ситуацій вибору професії та оцінки власної готовності до навчання у професійному освітньому закладі, орієнтування на ринку праці, у системі професійної освіти;

• рефлексії власних життєвих проблем, самоорганізації, вибору стилю та способу життя, набуття особистісного досвіду спілкування та вирішення конфліктів [6; 9; 16; 21; 22].

Мета статті: проаналізувати праці сучасних науковців з позиції визначення змісту соціальної компетентності, сформулювати робоче визначення соціальної компетентності і охарактеризувати її специфічні ознаки.

Здатність вирішувати проблеми та життєво важливі завдання має інтегративний характер і формується не тільки в процесі освітньої діяльності, а й будь-якої іншої, в якій людина, долучаючись до культури, змінюється сама, змінює свої відносини з іншими людьми, зі світом, тим самим виявляючись здатною до розв'язання дедалі складніших життєвих завдань.

Спроєктуємо загальні характеристики компетентності, вироблені нами на основі аналізу спеціальної літератури [1; 5; 6; 9; 21; 22], на раніше побудований нами "образ" соціальної компетентності як інтегрального новоутворення, що поєднує у своїй структурі індивідуально- особистісні та соціально цінні властивості, які дозволяють учневі старшої школи продуктивно здійснювати соціальні функції, будучи успішним у різних ситуаціях саморозвитку та діалогу з оточуючими. Розглянемо зміст соціальної компетентності, що становить безпосередній інтерес нашого дослідження. Аналіз літературних джерел [15; 25; 26; 29] показав, що у науково-педагогічних дослідженнях сутнісні характеристики поняття "соціальна компетентність" визначені фрагментарно, практично не приділено уваги розробці засобів її розвитку. В офіційних документах щодо освіти заявлено, що соціальна компетентність - це виконання ролей громадянина, виборця, споживача, у тому числі вміння аналізувати ситуацію на ринку праці, оцінювати власні професійні можливості, орієнтуватися у нормах та етиці трудових взаємин, навички самоорганізації [24].

На Бернському симпозіумі 1996 року "Ключові компетенції для Європи" соціальна компетентність визначалася як "здатність приймати на себе відповідальність, спільно виробляти рішення та брати участь у його реалізації, толерантність до різних етнокультур та релігій, прояв поєднання особистих інтересів з потребами суспільства" [24].

Особливий інтерес до проблеми становлення та розвитку соціальної компетентності спочатку був виявлений психологами, які займаються проблемами осіб з обмеженими можливостями здоров'я (А. Маллер, В. Слот, X. Спаніярд, О. Позднякова та ін.), науковцями, що розглядають питання управлінської та комунікативної культури особистості (Б. Гаєвський, В. Ребкало, А. Омельчук, О. Корніяка).

У зв'язку з цим, з позиції психології [25] соціальну компетентність можна визначити як:

• здатність індивіда ефективно взаємодіяти з оточуючими його людьми в системі міжособистісних відносин. До її складу входить уміння орієнтуватися в соціальних ситуаціях, правильно визначати особистісні особливості та емоційні стани інших людей, обирати адекватні способи поводження з ними та реалізовувати ці способи у процесі взаємодії. Особливу роль відіграє вміння поставити себе місце іншого (емпатія). Формується соціальна компетентність у процесі оволодіння індивідом системою спілкування та включення до спільної діяльності;

• компетентність у соціальних відносинах відображає здатність індивіда ефективно взаємодіяти з оточуючими його людьми. В її основі лежать духовні, моральні ідеали індивіда, знання загальних закономірностей психіки та вміння розуміти їх в інших людях, розуміння ієрархії відносин різних людей, уміння оптимальним чином організувати свою поведінку в соціальному середовищі;

• розуміння відносин "Я - Суспільство", вміння обирати правильні соціальні орієнтири та організовувати відповідно до них свою діяльність;

• наявність впевненої поведінки, за якої різні навички у сфері відносин з людьми автоматизовані та дозволяють гнучко змінювати власну поведінку залежно від ситуації;

• вміння будувати відносини, що виявляється у здатності розуміти інших людей, їхні почуття і погляди, активно цікавитися їхніми турботами; передбачати, розуміти і задовольняти потреби інших.

Імпонують та відповідають логіці нашого дослідження визначення сучасних науковців у сфері соціальної компетентності [15; 16; 25; 26; 29], що потрактовують її як універсальну здатність особистості успішно, швидко, результативно вирішувати практичні завдання соціального плану; усвідомлювати право та обов'язок робити свій життєвий та професійний вибір, адаптивно сприймати себе в часі, проживати життя, дотримуючись норм і правил спільноти, не виходячи за межі типовості; творити за межами цієї типовості; вибудовувати власний життєвий проєкт, виходячи зі своїх індивідуальних цінностей і проєктуючи їх у майбутнє.

І. Зарубінська зауважує, що соціальна компетентність виступає стрижнем продуктивної соціальної взаємодії і таким чином забезпечує результативність діяльності людини в різних сферах - навчальній, професійній, міжособистісному спілкуванні. Науковець розглядає соціальну компетентність особистості як "складну, інтегративну характеристику особистості, сукупність певних якостей, здібностей, соціальних знань та вмінь, переживань, емоційно-ціннісних орієнтацій, переконань особистості, що сприяє активній взаємодії із соціумом, налагодженню контактів з різними групами та індивідами, активній участі у соціально значущих проєктах, продуктивному виконанню різних соціальних ролей" [13, с. 10].

Т. Тюльпа розглядає соціальну компетентність як основу процесу соціалізації особистості, що сприяє адекватному прийняттю і освоєнню вимог соціального середовища. Водночас дослідник зазначає, що низький рівень розвитку соціальної компетентності може призводити до упередженого сприйняття інших людей, психологічні бар'єри, що виникають, зумовлюють непорозуміння і конфлікти між членами групи, колективу [26, с. 152].

Т. Кузьміч, аналізуючи шляхи формування соціальної компетентності старшокласників засобами слов'янської культури, розкриває значення освітнього середовища школи як фактору становлення особистості старшокласників, побудови їх сенсожиттєвих ціннісних орієнтацій. У цьому контексті соціальна компетентність набуває значення здатності максимального адаптування до життя в сучасному суспільстві. Дослідник акцентує увагу на таких важливих якостях особистості, як здатність до безперервної освіти, розуміння її значущості, вміння працювати в команді, лідерські якості, толерантність [17, с. 4].

Дефінітивний аналіз соціальної компетентності дозволив Н. Борбич [3] засвідчити комплексність цього поняття та ототожнити його з такими категоріями, як: "соціальна зрілість", "моральна компетентність", "комунікативна компетентність", "життєва компетентність", "соціально- психологічна компетентність", "професійна компетентність" тощо. Дослідник визначає соціальну компетентність як "набуту здатність особистості гнучко й конструктивно орієнтуватися в постійно мінливих соціальних умовах та ефективно й творчо взаємодіяти з соціальним середовищем" [3, с. 9]. Н. Борбич характеризує систему знань, умінь і навичок, що забезпечують сформованість соціальної компетентності студентів, а також вважає, що досвід діяльності дозволяє ефективно вирішувати нові нестандартні завдання. Таким чином, характерними ознаками соціальної компетентності виступають гнучкість і диференційність [3].

О. Шишова, досліджуючи психолого-педагогічнім чинники розвитку соціальної компетентності дітей старшого дошкільного віку [30], визначає соціальну компетентність "як відповідну інтеграцію знань, умінь і ставлень, які планомірно, цілеспрямовано та систематично розвиваються під час виховання та навчання, що забезпечує оптимальну адаптацію дитини до школи" [30, с. 10].

Враховуючи вимоги до формування соціальної компетентності майбутніх соціальних працівників в умовах освітнього середовища закладу вищої освіти, настанови студентів на соціопрофесійний саморозвиток, самоосвіту, І. Сидорук розробила концепцію становлення соціальної компетентності у процесі фахової підготовки. В основу концепції покладено розуміння соціальної компетентності як "інтегративної характеристики особистості, сукупності мотивів діяльності, цінностей, настановлень та особистісних професійних якостей і здібностей, соціальних знань, умінь, навичок. Компетенцій та досвіду їх реалізації, які уможливлюють ефективну взаємодію майбутнього фахівця із соціумом, установлення контактів із суб'єктами і об'єктами професійної взаємодії, участь у соціальних проєктах, використання соціальних технологій в основних сферах діяльності та продуктивну реалізацію соціальних ролей, функцій у межах компетенцій соціального працівника" [23, с.14].

У дисертаційному дослідженні, присвяченому формуванню соціальної компетентності студентів гуманітарних спеціальностей класичних університетів засобами ігрових технологій [12], О. Жукова акцентує увагу на актуальності проблем розвитку культури спілкування, критичного мислення, вмінь творчого застосування знань, подолання бар'єрів соціокультурного життя, запобігання формуванню статичних стереотипів мислення, що пов'язані з необхідністю особистісної і професійної підготовки студентів до встановлення гармонійних відносин з суспільством, активної участі в соціально-економічних та соціокультурних перетвореннях. Науковець потрактовує соціальну компетентність студентів гуманітарних спеціальностей класичних університетів як "інтегральну якість (характеристику) особистості здобувача вищої освіти, що включає до свого складу низку взаємопов'язаних парціальних компетентностей (соціально-особистісну, соціально- професійну, соціально-культурну, соціально-комунікативну, соціально-лідерську), сформованість яких через використання ігрових технологій і освітньому процесі за певних умов сприяє особистісному і професійному зростанню, продуктивній соціальній взаємодії, підвищенню рівня позитивної соціальної активності студентів, їхній гармонійній життєдіяльності в соціумі [12, с. 11].

М. Федоруц у дисертаційному дослідженні, в якому розглядаються соціально-педагогічні умови формування соціальної компетентності старшокласників засобами неформальної освіти [27], зазначає, що сучасна система формальної і неформальної освіти покликана забезпечити молодь, що вступає у доросле життя, ефективними засобами особистісної і професійної адаптації, допомогти побудувати ціннісні орієнтири і розвинути вміння результативної роботи в складі команди, що уможливлять продуктивну життєву адаптацію випускників освітніх закладів у світі, що постійно змінюється. На основі узагальнення наукових підходів М. Федоруц пропонує визначення соціальної компетентності як "здатності особистості до активного життєвого самовизначення, самореалізації й активної соціальної взаємодії на основі засвоєних знань, умінь, навичок і цінностей" [27, с.2].

На основі систематизації наукових джерел, присвячених питанням формування соціальної компетентності школярів, Д. Губарєва зазначає, що сутність терміна "соціальна компетентність молодшого школяра" розглядається неоднозначно. Науковець розкриває зміст соціальної компетентності таким чином: "це інтегративна характеристика особистості школяра, що є системоутворювальною в його структурі й репрезентована ключовими елементами компетентності: знаннями, уміннями, навичками, ціннісними ставленнями та здатністю до соціокультурної взаємодії в умовах інтеграції людини з соціумом" [8, с. 2]. Автор вважає, що соціальна компетентність виявляється у відкритості до суспільства, навичках соціальної поведінки, готовності до сприймання соціально спрямованих інформаційних повідомлень, відповідальності перед іншими за свої вчинки та вміння вибудовувати свою поведінку в середовищі поєднаної реальності (реальному і віртуальному) у відповідності до соціальних норм і суспільних цінностей [8, с.2].

Ґрунтуючись на засадах особистісного та діяльнісного підходів, О. Грибанова [7] констатує, що соціальная компетентність має ознаки метапредметності та інтегрувальності; функціонує на трьох рівнях (особистісному, навчально-професійному, власне соціальному); забезпечує конструктивне виконання соціалізаційної, ціннісно орієнтаційної, регулятивної, особистісно-розвивальної, професійно-утворювальної та екзистенційної функцій професійної поведінки майбутніх економістів. Аналіз особливостей професійної діяльності економістів, вимог до їх професійної компетентності та сучасних наукових підходів до розуміння сутності соціальної компетентності особистості дозволив О. Грибановій визначити соціальну компетентність економістів як "інтегративне особистісно-професійне явище, яке забезпечує успішність їх соціально-професійної адаптації, майбутньої професійної діяльності та життєдіяльності в цілому, завдяки гармонізації власних потреб, індивідуальних цілей та соціальних норм" [7, с.2].

Шляхом теоретичного аналізу О. Литвишко уточнює сутність поняття "соціальна компетентність дітей 5-6 років" як інтегративного особистісного утворення, що "передбачає обізнаність з явищами соціальної дійсності, елементарними соціально-моральними нормами міжособистісних взаємин і способами поведінки у суспільному довкіллі, емоційно-позитивне ставлення до соціально-моральних цінностей і орієнтирів поведінки" [18, с.2]. Практичне значення має сформоване О. Литвишко поняття про сутність процесу формування основ соціальної компетентності дітей 5-6 років як "цілеспрямованого й організованого процесу соціального становлення особистості дитини у спеціально створеній пізнавальній діяльності з використанням потенціалу казки, що передбачає засвоєння дитиною знань про явища соціальної дійсності, соціально-моральних норм міжособистісних взаємин, емоційно-позитивного ставлення до соціально-моральних цінностей і орієнтирів поведінки та виявляється в умінні дотримуватися їх у процесі спілкування ц у поведінці" [18, с. 2].

Соціокультурні умови, що характеризуються необхідністю здійснення ефективної соціальної взаємодії, реалізацією завдань самоуправління, потребою у збагаченні підготовки вчителів до професійної діяльності соціальним змістом, зумовили звертання О. Варецької до проблеми визначення сутності та змісту соціальної компетентності вчителів початкової школи [4]. Науковець вважає, що це "цілісне соціально-педагогічне явище, забезпечує системний характер соціальної відповідальності, професійного розвитку та саморозвитку особистості вчителя, його творчого потенціалу, високий рівень якості педагогічної праці й соціальної зрілості відповідно до нових вимог і потреб соціуму, що ґрунтуються на поєднанні суспільно значущих якостей і позицій, соціального і емоційного інтелекту, суспільних цінностей, уміння налагоджувати соціально-професійні зв'язки, соціальну взаємодію в реальній дійсності, здатності впливати на процес життєдіяльності на певному рівні своєї компетентності" [4, с. 73].

Г. Хлипавка уточнює зміст поняття "соціальна компетентність офіцера служби цивільного захисту": це "інтегроване особистісне утворення, динамічне відносно соціокультурного контексту, яке забезпечує взаємодію особистості з навколишнім соціальним середовищем, визначає її соціальну роль, соціальну зрілість і природу поведінкових моделей для ефективної реалізації особистісних і професійних цілей у суспільстві" [28, с.7].

Актуальний пошук ефективних педагогічних технологій модернізації процесу формування вмінь випускників закладів загальної середньої освіти застосовувати знання і вміння відповідно до складних життєвих ситуацій, знаходити продуктивні шляхи самореалізації, творчо сприймати виклики навколишнього світу зумовив необхідність аналізу поняття "життєва компетентність старшокласників" з позицій педагогіки, психології, соціальної педагогіки. В. Дячук зауважує, що змістовими складовими життєвої компетентності є духовно-практичний досвід, здатність до самореалізації фізичних, психічних та духовних якостей, здатність до дотримання норм, прав та цінностей, прийнятих у суспільстві. На підставі узагальнення цих даних дослідник визначає життєву компетентність старшокласників як цілісне інтегративне особистісне утворення, шо характеризується здатністю учнів старшої школи успішно діяти в різних життєвих ситуаціях на основі сформованих знань, умінь, навичок, соціального досвіду, життєвих цінностей та усвідомлення своєї діяльності і самого себе як її суб'єкта [10, с.5]. Визнаючи важливість таких засобів формування життєвої компетентності старшокласників, як "активізація соціальних, інтелектуальних інтересів, громадської відповідальності, правової самосвідомості, життєдіяльності в нових суспільних умовах..." [10, с.5], В. Дячук потрактовує формування життєвої компетентності старшокласників як "створення педагогічно доцільного освітнього середовища, яке забезпечує здобуття знань, умінь, навичок, соціального досвіду, усвідомлення своєї діяльності самого себе як її суб'єкта, необхідних для успішної життєдіяльності в суспільстві та здійснення власного проекту життя" [10, с.5].

В. Коваленко визначає соціальну компетентність як "здатність особистості, що виявляється у відкритості до суспільства, навичках соціальної поведінки, готовності до сприймання соціально спрямованих інформаційних повідомлень, відповідальності перед іншими за свої вчинки та вміння вибудовувати свою поведінку в середовищі поєднаної реальності (реальної і віртуальної) відповідно до соціальних норм і суспільних цінностей" [14, с. 32].

О. Московчук, аналізуючи соціально компетентну поведінку, зазначає, що конструктивні способи взаємодії особистості з оточуючим світом забезпечуються розумінням і прийняттям позицій, потреб інших людей та одночасним захистом власних інтересів. У цьому контексті дослідник у визначенні соціальної компетентності акцентує увагу на "здатності до продуктивної соціальної поведінки на основі відстоювання власних інтересів (аспект конкуренції) і одночасного прийняття інтересів інших людей (аспект кооперації)" [19].

Поділяючи тезу про важливість відбору ключових компетентностей з багатьма авторами [3; 4; 7; 8; 10; 12; 13; 14; 17; 18; 19], у своєму дослідженні ми зупиняємось на соціальній компетентності, яка не лише входить у всі перелічені сукупності ключових компетентностей, а й є у них сенсоутворювальною, оскільки постає як інтегративна особистісна характеристика випускника закладу загальної середньої освіти. Усе це дозволяє визначити характерні ознаки соціальної компетентності, що є набором специфічних здібностей, які дозволяють досягати успіху в соціальній взаємодії: вміння працювати з людьми в групі, команді; вміння гнучко змінювати свою поведінку залежно від ситуації, вміння виконання соціальних ролей, здатність приймати рішення, брати на себе відповідальність, вміння сполучати особисті інтереси з потребами суспільства, оволодіння соціальним досвідом як освоєною сукупністю способів діяльності.

Спираючись на ідеї компетентнісного підходу в освіті та інтегруючи наведені вище позиції щодо аналізу поняття "компетентність" [2; 9; 16], ми сформулювали робоче визначення поняття "соціальна компетентність": це здатність особистості розв'язувати соціально значущі завдання, спільно виробляти рішення, брати участь у його реалізації, приймати на себе відповідальність, ефективно взаємодіяти з навколишнім світом, а також здатність адаптуватися в суспільстві, здійснюючи свідомий вибір правил і норм соціального життя, формувати прийнятну для себе і суспільства систему цінностей. Соціальну компетентність можна розглядати як міру особистісної зрілості, що свідчить про відсутність суперечностей між почуттями, думками та діями особистості, вміння аналізувати життєві ситуації в контексті діяльності соціальних інститутів та установ і використовувати ці знання у процесі регуляції власної поведінки.

Висновки