Системний підхід у формуванні фонетичної компетентності майбутніх учителів української мови і літератури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка

Системний підхід у формуванні фонетичної компетентності майбутніх учителів української мови і літератури

Кузнецова Галина Петрівна кандидат педагогічних наук, перший проректор, доцент кафедри української мови, літератури та методики навчання

Анотація

В умовах сучасного освітнього простору проблеми модернізації мовної освіти та підготовки висококваліфікованих кадрів, які її забезпечують, мають розв'язуватися на основі системного та компетентнісного підходів. З огляду на це в статті на засадах лінгвогенетичного, структурного та аналітико-синтетичного методів сформульовано визначення терміна «фонетична компетентність майбутнього вчителя української мови і літератури», досліджено генезу наукових поглядів на мову як систему. Охарактеризовано поняття «система мови», обґрунтовано сутність холо-партитивних зв'язків між рівнями мовної системи та одиницями її підсистем.

З'ясовано, що витоки системного підходу до аналізу мови, у структурі якої виокремлювався фонетичний, морфологічний, словотвірний, синтаксичний рівні, сягають давньоіндійської та античної наукових лінгвістичних традицій. Першою спробою систематизації та структурування елементів мови, висвітлення ролі в цьому процесі звукотипів як одиниць мови є «Всезагальна раціональна граматика» Пор-Рояля. Засвідчено, що наукову концепцію системного підходу до розгляду мови, у якій розмежовано поняття фонетики і фонології, розробив Ф. де Соссюр. На підставі психологічного та соціального аспектів І. Бодуен де Куртене теоретично обґрунтував теорію про мову як систему, елементи якої складають цілісне утворення й пов'язані між собою закономірними відношеннями, довів, що саме системою мови зумовлена на функціонування фонема як психологічний представник звука. Збагатив учення про систему мови Л. Щерба, розмежувавши лінгвістичний та психологічний підходи до характеристики звукових типів.

У статті проаналізовано надбання українських мовознавців, зосібна й О. Потебні, щодо вчення про систему мови та узагальнено сутність фонетико-фонологічної підсистеми з її субрівнями як основи побудови одиниць вищих підсистем у загальній системі мови.

Теоретичний матеріал про системний характер мови спроектовано на формування фонетичної компетентності майбутніх учителів української мови та літератури, закцентовано увагу на тому, що методична система навчання фонетики вчителів-словесників має моделюватися на системних зв'язках об'єктів субстанціональної та функціональної фонетики.

Ключові слова: система мови, мова як система підсистем, фонетико-фонологічний рівень мови, системний підхід, учитель-словесник, фонетична компетентність майбутнього вчителя української мови і літератури.

Abstract

Kuznetsova Halyna Petrivna Candidate of Pedagogical Sciences, Vice-Rector, Associate Professor at the Department of Ukrainian Language, Literature and Teaching Methods, Oleksandr Dovzenko Hlukhiv National Pedagogical University

A SYSTEMATIC APPROACH TO THE FORMING FUTURE TEACHERS OF THE UKRAINIAN LANGUAGE AND LITERATURE PHONETIC COMPETENCE

In the conditions of the modern educational space, the problems of modernization of language education and training of highly qualified personnel, who provide it, should be solved based on systemic and competence approaches. With this in mind, the article defines the term “phonetic competence of the future teacher of the Ukrainian language and literature” on the basis of linguistic-genetic, structural, and analytical-synthetic methods, and investigates the genesis of scientific views on language as a system. We characterized the concept of “language system”, the essence of holo-partitive connections between the levels of the language system and units of its subsystems is substantiated.

We found that the origins of the systematic approach to language analysis, in the structure of which phonetic, morphological, word-forming, and syntactic levels were distinguished, date back to ancient Indian and ancient scientific linguistic traditions. The first attempt to systematize and structure language elements, to highlight the role of sound types as language units in this process is Port-Royal's “Universal Rational Grammar”. We proved that F. de Saussure developed the scientific concept of a systematic approach to the study of language, in which he distinguished the concepts of phonetics and phonology. Based on psychological and social aspects, I. Baudouin de Courtenay theoretically substantiated the theory of language as a system, the elements of which make up an integral formation and connected with each other by regular relations. He proved that the language system determines the phoneme functioning as a sound psychological representative. L. Shcherba's enriched teaching about the language system, distinguishing between linguistic and psychological approaches to the characterization of sound types.

The article analyzes the achievements of Ukrainian linguists, including O. Potebnia, regarding the teaching of the language system and summarizes the essence of the phonetic-phonological subsystem with its sub-levels as the basis for building units of higher subsystems in the general language system.

The theoretical material on the systemic nature of the language is designed for the forming future teachers of the Ukrainian language and literature phonetic competence. We focused attention on the fact that the methodical system of teaching phonetics of lexicographers should be modeled on the system connections of objects of substantial and functional phonetics.

Keywords: language system, language as a system of subsystems, phonetic- phonological level of language, systematic approach, teacher-lexicographer, future teacher of Ukrainian language and literature phonetic competence.

Вступ

Постановка проблеми. Зміни, що відбуваються в суспільстві, передусім спрямовані на реформування освітньої галузі, а відтак - на підготовку сучасних високоосвічених і творчих педагогічних кадрів. Професіограма вчителя української словесності - це не лише міцні фахові знання, оперування методикою викладання, це системна траєкторія носія українського слова, основа формування мовної стійкості і мовної свідомості нації, площина ствердження самобутності, розвитку, функціонування української мови в усіх сферах суспільної діяльності. Сучасна лінгводидактика багата на ґрунтовні теоретичні й методичні напрацювання, що уможливлюють підготовку високоякісних фахівців української мови і літератури, проте лінгвістичний аспект опанування ними мови як системи в її діахронії та синхронії (на чому ґрунтується і фахова діяльність) потребує перегляду.

Актуальність наукової розвідки зумовлена пошуком оптимальних підходів до навчання фонетики майбутніх фахівців української словесності, одним із яких уважаємо системний. Основою системного підходу є вчення про системний характер мови, яка перебуває в постійній трансформації, оскільки є «відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою» [1, C. 211]. Змінюється суспільство, змінюється мова, виникають нові вимоги до знання мови як системи, до пошуку нових підходів і методів її навчання та викладання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Учення про системний характер мови, її цілісність і відкритість, дискретність і динамічність завжди було в колі наукових інтересів філософії, лінгвофілософії, мовознавства, психолінгвістики, соціолінгвістики, культурології, лінгводидактики та інших напрямів, оскільки воно є осердям функціонування мови; основою процесів пізнання світу та осягнення істини, впливу на дійсність, її інтерпретацію, перетворення; підґрунтям формування сутності особистості, її світогляду, нації в цілому.

Так, Л. Погасій, аналізуючи етапи канонізації філософії мови в статусі напряму наукових досліджень та з опертям на психолінгвістичні наукові розвідки О. Лурії, зазначає, що «виокремлення її із загального кола філософських проблем пов'язують насамперед із дослідженням мовних систем в їх історичному ракурсі як самостійну галузь знання, котра істотно відрізняється від предметів дослідження інших наук» [2, C. 137].

У філософії (В. Брондаль, Л. Єльмслев, Ю. Степанов та інші) створено своєрідний «образ мови» через її систему та структуру, де система пояснюється як єдине ціле, що домінує над своїми структурними складниками, тому система мови є матеріальною реалізацією самої себе, і для кожної мови ця реалізація різна, неповторна, ідіоетнічна. До складників мовної системи уналежнено основні одиниці кожного із мовних рівнів: фонеми, морфеми, лексеми, синтаксеми та зв'язки між рівнями та елементами (парадигматичні, синтагматичні, епідигматичні). З огляду на це у працях із філософії мови (Ф. Бацевич, С. Блекбьорн, П. Бурдьє, О. Кубрякова, Ю. Степанов, С. Ячин та інші) простежуються власні парадигми дослідження мови відповідно до її підсистем, а саме: семантична, прагматична, синтаксична, але зі своєрідним стертям мовної ідіоетнічності та домінуванням мовної онтологічності, що імперує до вивищення антропоцентричного підходу до аналізу системи мови як у філософії мови, так і в лінгводидактиці.

Л. Дротянко зосереджує увагу на тому, що мова як цілісна система знаків, елементів, символів, де закодовано результати пізнання й соціальної діяльності, може трансформуватися не лише через відкритість її структури, а передусім через розширення її функцій у соціумі, на що значний вплив має доба інформатизації, «мережевий кастинг» [3, С. 5-7]. Означена думка дослідниці є слушною для лінгводидактичного складника опанування вчення про мову як систему, про особливості методики навчання її в онлайн-режимі, оскільки під час організації дистанційного освітнього процесу актуалізується не лише поєднання звукового та писемного мовлення, а й динаміка зображень, кольорування мовлення, озвучення, технічний запис, що дає змогу повернутися до цілісного «семіотичного ансамблю» (за М. Володіною) та проаналізувати його сутність як мовної системи вищої складності.

Поділяємо думку І. Ющука, який неодноразово наголошував на тому, що українська лінгводидактика має ґрунтуватися на вченні про системний характер мови. Автор багатьох мовознавчих праць, підручників з української мови для закладів загальної середньої освіти, вищої педагогічної школи розробив власну концепцію лінгводидактики і пропонував опановувати мову відповідно до ієрархічної організації мовних засобів - від тексту до фонеми, оскільки саме такий шлях, на гадку відомого вченого, забезпечує економне й точне вираження змісту системи мови, дає змогу здобувачам освіти зрозуміти суть мови як інструменту мислення і спілкування.

Нині в окремих освітніх навчальних програмах з української мови дещо порушується ієрархічна властивість мовної системи, «особливо буває позбавлений будь-якої системності й логіки виклад фонетики: як-от: «текст - словосполучення - члени речення - фонетика й правопис - лексика - морфеми (будова слова) - знову фонетика й правопис» [4, C. 2-3].

Актуальність наукового дослідження обґрунтовується й тим, що дослідження фонетико-фонологічного мовного рівня в системі і структурі української мови інтенсивно розпочалося лише з 60-80-х років ХХ століття, з огляду на що простежується чимало розходжень у тлумаченні базових теоретичних понять, у доборі оптимальних методів навчання фонетики майбутніх учителів української мови і літератури.

Отже, щоб усвідомлено оволодіти методичною системою навчання фонетики, необхідно мати глибокі знання про мову як систему.

Мета статті - на засадах лінгвогенетичного, структурного та аналітико-синтетичного методів дослідити генезу наукових поглядів на мову як систему, з'ясувати її основні властивості та характер відношень між її складниками, простежити сутність фонетико-фонологічної підсистеми в системі мови, ієрархічні зв'язки з основними та проміжними підсистемами, обґрунтувати важливість теоретичних знань про систему мови під час моделювання методичної системи навчання фонетики майбутніх учителів української словесності.

Виклад основного матеріалу

У процесі формування загальних і фахових компетентностей майбутніх учителів української мови і літератури провідною є фонетична, під якою розуміємо усвідомлене володіння особистістю теоретичними основами субстанціональної та функціональної фонетики як надзвичайно стрункої і раціонально вибудованої підсистеми в мовній системі; уміннями логічно простежувати її ієрархічний субрівневий мовний синтез, аналізувати міждисциплінарну порубіжність, роль і місце в багатоплановому функціонуванні мови, у формуванні високого мовно- мовленнєвого рівня особистості; вправне послуговування теоретичними знаннями у професійній діяльності, оперування доцільними й раціональними формами, засобами, методами, прийомами, освітніми технологіями навчання фонетики української мови в закладах освіти. Сутність означеної дефініції ґрунтується передусім на поняттях «система мови», «мова як система підсистем», зміст яких мають опанувати майбутні словесники не лише на рівні абстрагованого визначення, а й практичного усвідомлення механізму дії мовної системи, у якому всі елементи функціонують на засадах фонетичних сегментних та надсегментних мовних одиниць. вчитель український мова фонетичний

Аналіз філософських, лінгвістичних, лінгводидактичних наукових джерел (В. Андрущенко, В. Баденкова, І. Бичко, В. Глущенко, М. Греб, С. Денисова, А. Зеленько, С. Караман, Ю. Карпенко, М. Кочерган, О. Кучеренко та ін.) засвідчує, що система розглядається як щось ціле, складниками якого є сукупність елементів, одиниць, частин, ланцюгів, підсистем, систем, що перебувають у певних зв'язках і відношеннях, складному сплетінні, злагодженій взаємодії, а їх функціонування зумовлюється відповідними зовнішніми чи внутрішніми чинниками. У тісному взаємозв'язку і взаємозалежності функціонують усі елементи, одиниці, знаки мови і характеризують мову як систему систем, точніше, як систему підсистем, оскільки мова досліджується як система через її структуру. Ідеться про системні відношення між однорідними одиницями одного мовного ярусу (горизонтальні системні відношення в межах одиниць, наприклад, фонетичного мовного рівня, приміром: синтагматичні відношення між звуками, що створюють явища асиміляції, акомодації тощо) та структурні відношення між ярусами (рівнями) - вертикальні відношення. Наприклад, ієрархічні відношення між фонетичним рівнем та вищими рівнями: звуки є будівельним матеріалом для морфологічного, лексико-семантичного, синтаксичного.

Усвідомлені теоретичні знання про мову як систему в її діахронії та синхронії є для майбутніх учителів української словесності основоположним підґрунтям оволодіння комплексною лінгвістичною компетентністю, інструментом формування цілісних уявлень про особливості мови на всіх рівнях, етапах її становлення та розвитку, потужним джерелом мовної стійкості як «наміру, якості, психологічного орієнтира індивіда непохитно користуватися в щоденному спілкуванні мовою, мовними засобами, які є для людини природовідповідними та близькими з погляду її виховання та освіти» [5, С.46].

Вивчення і навчання мови на засадах системного підходу дасть змогу фахівцям української словесності зрозуміти зміни, які відбуваються в мові, постулювати з методичною метою досягнення новітньої думки в галузі фонетики (О. Бас-Кононенко, В. Берковець, А. Мойсієнко, Н. Плющ) української мови про те, що подолано протиставлення між фонетикою та фонологією, які простежувалися в епоху розвою структуралізму. Ідеться про тісний взаємозв'язок фізичного (акустичного), анатомо-фізіологічного (біологічного, психофізіологічного) та лінгвістичного (фонологічного, соціального) підходів до вивчення основних одиниць та їх властивостей у структурі фонетико-фонологічної підсистеми - звука і фонеми. Нині в лінгводидактиці й лінгвометодиці ще домінують перші два підходи, де з метою простішого сприймання теоретичного матеріалу одиницю фонологічного аспекту - фонему - «завуальовано» в понятті «звук».

Мова як своєрідна система потрактовувалася ще давньоіндійською науковою лінгвістичною традицією, зосібна її найвідомішим представником Паніні. У своїй граматиці мовознавець упорядковує мову за мовними рівнями: фонетичним, морфологічним, словотвірним, синтаксичним; на підставі синтетичного методу обстоює системно-структурні ієрархічні відношення між рівнями, оскільки доводить, що одиниці нижчих рівнів - фонеми, звуки, фонемоподібні одиниці, морфеми - за відповідно укладеними правилами (сутрами) породжують словоформи, тексти.

Системний характер мови був предметом дискутування і давньогрецьких та давньоримських філософів і граматистів, аналогістів, аномалістів, які доводили закономірності в мові та намагалися пояснити відхилення, що почасти заперечували закономірності. Аналогісти відстоювали системність мовних понять, пояснювали мову як систему чітких правил та адекватного відображення мисленнєвих процесів. Аномалісти зосереджували увагу на винятках із мовних правил. Античне мовознавство створило вчення про звукову систему мови. Діалоги Платона «Філеб», «Кратил», «Теетет», трактат Аристотеля і «Про душу» засвідчують значущість основних одиниць фонетики - звуків - у теорії іменувань, у системі мови зокрема.

«Всезагальна раціональна граматика» (1660 р.) Пор-Рояля є спробою її авторів Антуана Арно та Клода Лансло науково систематизувати та структурувати мову, переконати, що мова - система знакова, але ці знаки, кількість яких необмежена, породжуються обмеженими щодо кількості одиницями мови - звукотипами (мовиться про фонему, проте цим терміном автори не послуговуються).

Аналіз класичних лінгвістичних праць (І. Бодуен де Куртене, В. Глущенко, В. Звегінцев, Е. Косеріу, М. Кочерган, О. Мельничук, О. Потебня, О. Реформатський, В. Солнцев, Ф. де Соссюр, Л. Щерба та інші) засвідчує, що наукову концепцію системного підходу до розгляду мови фактично започаткував Ф. де Соссюр. Дослідник виділив системні одиниці мови, з'ясував особливості синтагматичних та асоціативних (парадигматичних) відношень між ними, хоча ці відношення дещо ідеалізував.

Швейцарський лінгвіст процес утворення звуків (подекуди називає звук фонемою) під час мовлення аналізує як певну системну («ланцюжкову») послідовність, зазначаючи: «<...> фонема - це сума акустичних вражень і артикуляторних рухів, сукупність почутої одиниці та одиниці вимовленої, одна з яких зумовлює іншу: отже, це вже складна одиниця, що спирається на кожний з ланцюжків» [6, С. 56]. Мовознавець переконує, що звуки не можуть реалізовуватися ізольовано, без певної системи, і головним у цьому процесі є синтез як результат внутрішніх відношень між елементами: «Наука про звуки стає цінною лише відтоді, коли два або кілька елементів опиняються у внутрішній взаємозалежності; адже варіації одного елемента означають варіації іншого. Уже сам факт існування двох елементів передбачає певне відношення і певне правило <...>» [6, С. 68]. Варто зазначити, що на підґрунті діахронізму / синхронізму Ф. де Соссюр розмежував фонетику та фонологію. В основу цього розмежування покладено поняття «мовлення» і «мова», де перше є явищем діахронії, у межах якого має досліджуватися звук, а друге - явище синхронії, його елементом є фонема.

Отже, Ф. де Соссюр обґрунтував поняття «цінності» в системі як мовних елементів, так і складників їх, зорієнтував мовознавство на систему протиставлень у ньому, яка є основою визначення статусу мовної одиниці, оскільки відповідає за смислорозрізнювання мовних елементів будь-якого рівня, накреслив шляхи розвитку системи мови на засадах діахронічного та синхронічного підходів.

І. Бодуен де Куртене концепції про систему мови Ф. де Соссюра надав психологічної та соціальної сутності, розглядав систему мови в діяльності, доводив, що на підставі описового методу варто досліджувати кожний мовний елемент у його системних зв'язках з іншими елементами.

І. Бодуен де Куртене в мовній системі виділив три основні підсистеми: 1) фонетичну («фонетична будова слів і речень»); 2) морфологічну («морфологічна будова слів»); 3) синтаксичну («морфологічна будова речень», або «морфологія вищого порядку»). У системі мови лінгвіст розглядав два типи відношень: вертикальні та горизонтальні.

Учений переконав, що саме системою мови зумовлена на функціонування її найменша одиниця - фонема як системно-структурний елемент мови і як представник звука, стійке психічне уявлення про звук: «<...> Доки ми маємо справу з говорінням і слуханням, нам досить терміна звук, який означає найменшу фонаційну, або вимовну, одиницю, що справляє єдине акустично-фонетичне враження. Та коли ми станемо на ґрунт справжньої мови, що існує у своїй безперервності тільки психічно, тільки як світ уявлень, нам уже не вистачатиме поняття звук, і ми будемо відшукувати інший термін, здатний позначати психічний еквівалент звука. Саме таким терміном і є термін фонема» [7, C.351].

І. Бодуен де Куртене свої напрацювання в теорії фонетичної системи мови розмежував на два складники: 1) антропофоніка - учення, де розглядається фізична, матеріально виражена система звуків, аналізуються акустичні, фізіологічні особливості звуків; 2) психофонетика - учення, де звук розглядається як психічне, абстрактне, ментальне явище, пов'язане зі свідомістю людини; аналізуються функціональні особливості звуків. Звук як поняття психофонетики й було названо фонемою. Можемо вкотре констатувати всесвітню першість відомого лінгвіста щодо теоретичного обґрунтування теорії про мову як про систему, елементи якої складають цілісне утворення й пов'язані між собою закономірними відношеннями.

Збагатив і розвинув теорію системи мови учень І. Бодуена де Куртене Л. Щерба, який дещо заперечив розгляд Ф. де Соссюром мови як системи ідеальної, «чистих відношень». Л. Щерба розмірковував так: «Що треба називати мовною системою? На мою думку, це те, що об'єктивно закладено в мовному матеріалі і що відображається в індивідуальних системах мовлення, які виникають під впливом цього мовного матеріалу. Отже, у мовному матеріалі і потрібно шукати джерела єдності мови...» [8, С. 364].

Означені думки розгорнули й теорію фонеми в системі мови. На думку вченого, фонеми створюють власну рівневу підсистему, характеризуються чіткими ознаками, одна з яких - відсутність власного значення, але тісний зв'язок зі значенням, оскільки саме фонеми розрізняють мовні знаки та значення. Таким чином з обмеженої кількості фонем, але завдячуючи їх відтінкам, утворюється безліч знаків, а відтак і значень. Із цих міркувань фонему схарактеризовано як самостійну загальномовну рівневу одиницю. Означена автономність фонеми - результат відсутності в її характеристиці матеріальності, фонема - ідеальна, а мовний знак як елемент мовної системи - матеріальний. Ідеальність і загальність фонеми забезпечується тим, що людина усвідомлює лише один її елемент як сталий для послуговування ним у мовленні, матеріальності ж набуває звук, у якому реалізується фонема. Різні звуки, у яких реалізується фонема (про що писав й І. Бодуен де Куртене) під час мовлення, Л. Щерба назвав відтінками (варіантами) фонем: «<...> реально вимовлювані різноманітні звуки, які є тим окремим, де реалізується загальне - фонема. Серед відтінків однієї фонеми є один, що з різних причин є типовим для певної фонеми: він вимовляється ізольовано і усвідомлюється нами як мовленнєвий елемент, звук мовлення - звукотип» [9, С. 19].

Л. Щерба розмежовує лінгвістичний та психологічний підходи до характеристики поняття «фонема», обґрунтовує її мовознавчу і соціальну сутність, чим вивищує функціональний аспект звукових засобів мови над артикуляційним та акустичним, науково й прагматично доводить здатність фонеми диференціювати слова, форми їх під час комунікації, визначає першорядне місце фонетико-фонологічного мовного ярусу в системі мови: «У живій мові вимовляється значно більша, ніж ми думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній конкретній мові об'єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова і їхні форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи і мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо називати їх фонемами» [9, С. 19].

Отже, поняття фонеми як звукового типу було викликано практикою спілкування, комунікативною функцією мови.

На початку ХХ ст. система української мови досліджується на засадах генетичного мовознавства, при цьому здебільшого традиційно студіюються артикуляційні та акустичні особливості звуків фонетичної системи, фонеми як функціональні одиниці мови фактично не розглядаються.

Фонологічний підхід до аналізу звукових засобів у системі української мови розпочинається з 20-х років ХХ ст., що відображено в наукових доробках М. Йогансена, П. Залозного, О. Курило, О. Синявського, В. Сімовича, Є. Тимченка та інших українських мовознавців, які активно розробляли різні теорії функціонального аспекту звукових засобів мови в проєкції на її цілісну систему.

У другій половині ХХ ст. над рецепцією ідей звукової системи мови на засадах фонологічного підходу плідно працювали М. Наконечний, П. Коструба та Н. Тоцька.

Так, за статистикою М. Наконечного, фонетична система української мови складається із 44 приголосних та 6 голосних фонем.

П. Коструба розглядав фонему та її «фонемне поле» вже не в складі фонетики, а в системі фонології як абстрактну одиницю, необхідну для визначення функцій звука в системі мови.

Н. Тоцька фонему визначає абстрактною одиницею фонетичної системи, опираючись на психологічний критерій, доводить, що система фонем формується у свідомості на підставі семантичних асоціацій. На засадах здатності виконувати функції розрізнення слів та форм їх Н. Тоцька у фонетичній системі (підсистемі) української мови виокремлює 6 голосних і 32 приголосні фонеми. До цієї думки схильні більшість дослідників і сьогодні.

Попри всі докази і дискусії в шкільному курсі української мови вивчається 38 звуків, відтак у мовленні реалізуються теж звуки, а не фонеми в їх варіантах; звуки, а не фонеми, набувають статусу букв у писемному мовленні, що є порушенням фонологічного принципу, на якому базуються орфографічні правила; проте з позицій законів фонології (також не послідовно) обстоюється абсолютна твердість губних [б], [п], [в], [м], [ф], задньоязикових [ґ], [к], [х], глоткового [г], шиплячих [ж], [ч], [ш].

Означене настійно має спонукати майбутніх учителів української мови і літератури до усвідомленого опанування теоретичного матеріалу субстанціальної та функціональної фонетики (фонології) української мови у тісному їх взаємозв'язку.

Сьогодні мова, як зазначає М. Кочерган, «з її багаторівневою ієрархічною структурою, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі й різні перехресні зв'язки, строго системні й несистемні ділянки - це типовий зразок динамічної саморегульованої системи» [1, С. 219].

Окрім цього, мовознавець наголошує, що «положення про системний характер мови застосовується в сучасній лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою - до фонетичних одиниць. Наприклад, фонеми будь-якої мови не можна розглядати ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти ізольовані фонеми однієї мови з ізольованими фонемами іншої мови, незважаючи на їхню позірну подібність. Фонему можна визначити лише стосовно певної фонеми. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему протиставлення фонем (фонологічних опозицій)» [1, С. 208]. Автор аналізує фонологічну систему української мови як таку, що має закритий характер, оскільки «українська мова після ХІІ ст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми [1, С. 211]. Проте зміни, які відбуваються у фонологічній системі, викликають зміни в інших системах. Приміром, «фонетичний закон відкритого складу, який діяв ще в слов'янській мові доісторичного періоду, призвів до інтеграції відмін іменників з основами на о і й (rabos ^ рабъ; sunus ^сынъ), оскільки відпав приголосний, а [о] і [й] перейшли в один звук [ъ] і названі форми перестали розрізнятися, що й зумовило уніфікацію парадигм іменників» [1, С. 209].

Ґрунтовний опис системи мови простежуємо в працях О. Селіванової, яка передусім стверджує, що усвідомлення і розуміння мови як системи склалося лише наприкінці ХІХ століття в межах лінгвістичного структуралізму, з огляду на це погляди на систему мови є багатогранними.

Варто зазначити, що саме остання чверть ХІХ ст. відбиває спалах зацікавленості науковцями питаннями акцентології (Р. Брант, Н. ван Вейк, І. Гануш, Г. Гірт, А. Мейє, О. Огоновський, О. Потебня, О. Соболевський, П. Фортунатов, О. Шахматов, В. Ягич та інші), пошуку її місця й значення в системі мови, і української зокрема.

О. Селіванова аналізує підґрунтя становлення наукового знання про мову як систему, зосереджує увагу на основних її ознаках: 1) абстрагованість від мовленнєвої діяльності; 2) ієрархічність; 3) структурованість (без ознак «жорсткої структури» на підставі законів мовної економії та надмірності, співіснування аналогії і аномалії тощо); 4) функційність (реалізація функцій мови) [10, С. 551]. До підсистем мовної системи, пише О. Селіванова, належать мовні рівні - основні, проміжні (маргінальні), сутність яких ґрунтується на відповідній одиниці членування мови, на певних закономірностях синтагматики й парадигматики цих одиниць. Основними ознаками рівневої структури мовної системи дослідниця визначає: 1) взаємну проникність рівнів; 2) постійний взаємозв'язок; 3) неізольованість. Зосереджує увагу на структурному паралелізмі між рівнями. Ідеться про ізоморфізм, структурну подібність одиниць різних рівнів мовної системи, дослідження функцій яких можна здійснювати на підставі одних і тих самих підходів, принципів, методів [10, С. 381]. Так, парадигматичний підхід став основою не лише для характеристики фонетико-фонологічного мовного рівня, де кожна фонема як основна одиниця та інваріант протиставляється іншим фонемам і характеризується переліком диференційних та інтегральних ознак, а й для виявлення системності мови на всіх її структурних рівнях.

Відомо, що автором теорії ізоморфізму є польський учений Є. Курилович. Хоча означена теорія багатьма вченими не схвалюється, однак ізоморфізм належить до ще однієї властивості мовної системи, про що засвідчено в працях Е. Бенвеніста, З. Валюх, В. Кодухова, М. Кочергана та інших.

Автори посібника «Мова і система» Глущенко В.А., Ледня Ю.В., Овчаренко В.М., Рябініна І.М., Тищенко К.А., зміст і мета якого спрямовані на формування професійної компетентності майбутнього вчителя-словесника, стверджують, що будь-яка одиниця мови входить у систему, яких у сучасних дослідженнях простежується два типи - гомогенні і гетерогенні. Гомогенні системи складаються з однорідних елементів, їх структура визначається протиставленістю елементів один одному й порядком слідування в ланцюжку. Означене пояснення спонукає до висновку, що системи голосних, приголосних фонем належать до гомогенного типу систем.

Проте в цілому мова є гетерогенною системою, оскільки складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми однорідних елементів, що взаємодіють один з одним, а також з елементами інших підсистем [1, С. 211; 11, С. 8].

Окрім цього, науковці (В. Глущенко, Ю. Ледня, В. Овчаренко, І. Рябініна, К. Тищенко, М. Кочерган, О. Мельничук, В. Святченко та інші) визначають ще й такі властивості мовної системи, як: 1) відносна неподільність мовних елементів (елементи системи є неподільними в межах системи, де функціонують, але розпадаються з метою створення інших систем (підсистем)); 2) ієрархічність (включення елемента однієї системи / підсистеми в структуру іншої); 3) структурність (склад і внутрішня організація мови як єдиного цілого); 4) динамічність (постійний розвиток).

Щодо динамічності мовної системи влучним, на нашу думку, є міркування О. Потебні, який писав, що мова - це «система знаків, здатних до невизначеного й безмежного розширювання» [12, С. 134].

Принагідно зазначимо, що постулат про системний підхід до вивчення мови, і фонетики та акцентології української мови зокрема, був наскрізним у наукових дослідженнях учених Харківської лінгвістичної школи (П. Житецький, М. Колосов, Д. Овсянико-Куликовський, О. Попов, В. Харцієв та інші), засновником якої був О. Потебня.

Аналіз праць О. Потебні, наукових розвідок про його діяльність (І. Гальчук, В. Русанівський, Г. Удовиченко, В. Франчук, Ю. Шевельов та інші) фокусує увагу на українськоцентричному баченні ним системи рідної мови, оскільки майже всі його наукові розвідки опираються на українськомовні приклади та обґрунтування. Рідна мова для О. Потебні є способом буття нації, «свідомою системою пізнання, <...> шляхом усвідомлення естетичних і моральних ідеалів» [13, С. 163].

Значущим для нашої наукової розвідки є те, що О. Потебня системність української мови доводить через системоутворювальні властивості українського наголосу, досліджує акцентологічні особливості й закономірності «малоруського наріччя» у взаємозв'язку з фонетикою, морфологією, словотвором. Студіювання укладеної і умовно названої В. Франчук праці О. Потебні «Ударение» засвідчує, що мовознавець характеристику українського наголосу подавав у системі східнослов'янського на засадах порівняльно-історичного методу. Особливу увагу вчений зосередив на акцентуації дієслова, іменника, прикметника, що стало підґрунтям закономірностей наголошування цих частин мови в сучасній українській мові, склало основи морфологічного аспекту вивчення наголосу поряд із фонетичним.

Поділяємо думку В. Франчук про те, що О. Потебня «у наголосі бачив вияв системності мови, але вивчав наголос не як систему, яка існує сама по собі, а в її взаємозв'язку з морфологією і словотвором. На його думку, протиставлення, факти семасіологізації цих протиставлень, механізм їх дії відіграють важливу роль у загальній системі мови» [14, С. 158]. Студіювання О. Потебнею українського наголосу заклало підвалини виокремлення в межах фонетико-фонологічної підсистеми мови проміжного рівня - акцентологічного, що має власну одиницю дослідження - акцентему, яка корелює в усному мовленні з наголосом і врегульовує змістову та інтонаційну сутність найвищої за складністю підсистеми мови - текст, дискурс.

Для сучасного мовознавства, як зазначає С. Денисова, аксіоматичним є системний підхід до мови, інтепретація її як системи підсистем, тобто як феномену, що має рівневу організацію; кожний мовний рівень може бути модельований як організована множина взаємопов'язаних елементів; закономірний зв'язок встановлюється і між рівнями» [11, С. 3], що й утворює систему мови як своєрідний динамічний організм із функцією суспільної комунікації.

Отже, на нашу думку, терміни «мовна система», «система мови» варто проаналізувати через синтаксичний конструкт «мова як система підсистем», у якому словосполучення «система підсистем» є партитивним предикатом, що відображає відношення цілого та його складників. Усі зв'язки між складниками (елементи, компоненти, знаки, рівні) мовної системи як «системи підсистем» ґрунтуються на семантичних відношеннях «частина / ціле», «елемент / система», «підсистема / система» можна назвати холо- партитивними (від гр.holos - увесь, цілий і лат. partis - частина) та дослідити на лексичному рівні. Лінгвістична конструкція «система підсистем» є партитивною, оскільки її синтаксична семантика представлена словосполученням іменного типу, що містить розуміння частинності. Партитивом, показником частинності, є слово «підсистема», визначником цілого є лексема «система».

Отже, є підстави сутність термінів «система мови», «мовна система» проаналізувати у вузькому та широкому значенні, де семантика вужчого буде складником ширшого, і ці складники перебуватимуть знову в партитивних семантичних відношеннях «частина / ціле». В. Глущенко пише, що у вузькому значенні система мови - «це закономірно організована сукупність однорідних елементів одного рівня (фонологічна система, система відмінків тощо). <...> У широкому тлумаченні мовна система - це закономірно організована сукупність рівнів («підсистем», «окремих» систем - фонологічної, лексичної та ін.); у цьому сенсі мову називають системою систем (хоч точніше було б говорити про систему підсистем)» [11, С. 6].

Відтак на засадах системного підходу мову можемо потрактовувати як систему підсистем із закономірною ієрархічно вибудованою сукупністю основних (фонологічного, морфологічного, лексико-семантичного, синтаксичного) та проміжних (морфонологічного, акцентологічного, орфоепічного, словотвірного, фразеологічного) мовних рівнів, складниками яких є постійні однорідні елементи (однотипні одиниці / одиниці одного ступеня складності), між якими простежується подібність і протиставлення, синтагматичні та парадигматичні відношення, взаємодія і взаємозв'язок, спрямовані на універсальну реалізацію через матеріальність та супідрядні функції. Визначення ґрунтується на основних ознаках мовної системи: структурність (мережа зв'язків між мовними одиницями в межах основних, проміжних мовних рівнів, міжрівневі зв'язки), матеріальність (характеристика мовних одиниць), функційність (роль мовних одиниць у мові).

Висновки

У процесі формування фонетичної компетентності майбутніх учителів української мови і літератури варто зауважити на важливості не лише розуміння ними мови як системи підсистем, а й усвідомленні того, що це теоретична основа формування комплексної професійної компетентності, складником якої є фонетична. Високий рівень оволодіння фонетичною компетентністю базується на системних знаннях із фонетики та фонології, системних уявленнях про предмет і об'єкт, що опановуються, системному аналізові й синтезі теоретичного матеріалу, системному характері організації процесів пізнання та навчання, системному впровадженні здобутих знань та сформованих компетентностей у практичну діяльність.

Зосереджуємо увагу на тому, що системний підхід до навчання української мови повноцінно реалізовується в контексті дидактики та лінгводидактики, оскільки дає змогу спроєктувати цілісну лінгводидактичну модель навчання мови як системи, так і її підсистем, зокрема змоделювати методичну систему навчання фонетики майбутніх учителів української мови і літератури.

Література

1. Кочерган М. П. Загальне мовознавство : Підручник. Київ : Видавничий центр «Академія», 2003. 464 с.

2. Погасій Л. П. Мова як предмет філософської рефлексії: особливості і закономірності. Філософія. С. 136-140. URL: https://old-zdia.znu.edu.ua/gazeta/gvzdia_69_136.pdf (дата звернення: 03.08.2021).

3. Дротянко Л. Г. Трансформація комунікативної функції мови в період інформатизації. ВісникНАУ. Серія : Філософія. Культурологія. 2012. №21(16). С. 5-9.

4. Ющук І. Шлях до пізнання мови. Дивослово. 2005. №10. С. 2-4.

5. Симоненко Т. В. Стимулювання студентів до українськомовної стійкості. Українська мова і література в школі. 2004. №1. С.46-47.

6. Соссюр де Ф. Курс загальної лінгвістики. / пер. із фр. А. Корнійчук, К. Тищенко. Київ : Основа, 1998. 324 с.

7. Бодуэн де Куртенэ И.А. Избранные труды по общему языкознанию. Москва: Изд- во Академии наук СССР, 1963. 384 с.

8. Щерба Л. В. О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании. Хрестоматия по истории языкознания ХІХ-ХХ вв. / Сост. В. А. Звегинцев. Москва, 1956.

9. Щерба Л. В. Фонетика французского языка. 6-е изд. Москва: Изд. лит. на иностр. яз. 1957. 311 с.

10. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. Полтава : Довкілля-К, 2006. 716 с.

11. Глущенко В. А., Ледняк Ю. В., Овчаренко В. М., Рябініна І. М., Тищенко К. А. Мова як система : навч. посіб. 3-е вид., доповн. Слов'янськ : Вид-во Б. І. Маторіна, 2018.180 с.

12. Потебнянські читання / Відп. ред. Г. П. Їжакевич. Київ : Наукова думка, 1981. С.119-168.

13. Потебня А. А. Мысль и язык. Киев: СИНТО, 1993. 192 с.

14. Франчук В. Ю. Олександр Опанасович Потебня. Сторінки життя і наукової діяльності. Київ : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012. 376 с.

References

1. Kocherhan, M.P. (2003). Zahalne movoznavstvo: Pidruchnyk [General Linguistics: Textbook]. Kyiv: «Akademiya» Publishing Center [in Ukrainian].

2. Pohasii, L.P. (2017). Mova yak predmet filosofskoi refleksii: osoblyvosti i zakonomirnosti [Language as a subject of philosophical reflection: peculiarities and regularities]. Humanitarnyi Visnyk Zaporizkoi Derzhavnoi Inzhenernoi Akademii - Humanities Bulletin of Zaporizhzhe State Engineering Academy, 69, 136-140. Retrieved from: https://old- zdia.znu.edu.ua/gazeta/gvzdia_69_136.pdf [in Ukrainian].

3. Drotianko, L.H. (2012). Transformatsiia komunikatyvnoi funktsii movy v period informatyzatsii [Transformation of the Language Communicative Function in the Period of Informatization]. Visnyk Natsionalnoho Aviatsiinoho Universytetu. Seriia: Filosofiia. Kulturolohiia - Bulletin of the National Aviation University. Series: Philosophy. Culturology, 21(16), 5-9 [in Ukrainian].

4. lushchuk, I. (2005). Shliakh do piznannia movy [The way to language learning]. Dyvoslovo - Miraculous, 10, 2-4 [in Ukrainian].

5. Symonenko, T.V. (2004). Stymuliuvannia studentiv do ukrainskomovnoi stiikosti [Stimulating students to Ukrainian language stability]. Ukrainska mova i literatura v shkoli - Ukrainian language and literature at school, 1, 46-47 [in Ukrainian].

6. Saussure, F. (1998). Kurs zahalnoi linhvistyky [Course of general linguistics]. (A. Korniychuk, K. Tyshchenko, Trans). Kyiv: Osnova [in Ukrainian].

7. Baudouin de Courtenay, I.A. (1963). Izbrannye trudy po obshhemu jazykoznaniju [Selected works on general linguistics]. Moscow: Publishing House of the Academy of Sciences of the USSR [in Russian].

8. Shcherba, L.V. (1956). O trojakom aspekte jazykovyh javlenij i ob jeksperimente v jazykoznanii. Hrestomatija po istorii jazykoznanija ХІХ-ХХ vv. [On the threefold aspect of linguistic phenomena and on an experiment in linguistics. Textbook on the history of language knowledge of the 19th-20th centuries]. Moscow [in Russian].

9. Shcherba, L.V. (1957). Fonetika francuzskogo jazyka [Phonetics of the French language]. (Vols. 6). Moscow: Published in foreign language [in Russian].

10. Celivanova, O. (2006). Suchasna linhvistyka: terminolohichna entsyklopediia [Modern linguistics: a terminological encyclopedia]. Poltava: Dovkillya-K [in Ukrainian].

11. Hlushchenko, V.A., Ledniak, Yu.V., Ovcharenko, V.M., Riabinina, I.M., & Tyshchenko, K.A. (2018). Mova yak systema: navchalnyi posibnyk [Language as a system: education manual]. (Vols. 3). Sloviansk: B. I. Matorin Publishing House [in Ukrainian].

12. Yizhakevych, H.P. (1981). Potebnianski chytannia [Potebnian readings]. Kyiv: Naukova Dumka [in Ukrainian].

13. Potebnia, A.A. (1993). Musl i yazuk [Thought and language]. Kyiv: SYNTO [in Russian].

14. Franchuk, V.Yu. (2012). Oleksandr Opanasovych Potebnia. Storinky zhyttia i naukovoi diialnosti [Oleksandr Opanasovich Potebnia. Pages of life and scientific activity]. Kyiv: Dmytro Burago Publishing House [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru