Методи навчання в середньовічних університетах Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методи навчання в середньовічних університетах Європи

Радул Ольга Сергіївна -

доктор педагогічних наук, професор,

професор кафедри дошкільної та початкової освіти

Центральноукраїнського державного

педагогічного університету імені Володимира Винниченка

Радул Валерій Вікторович -

Doctor of Pedagogical Sciences, Professor,

Professor of the Chair of Pre-School and Primary Education

Volodymyr Vynnychenko Central Ukrainian

State Pedagogical University

RADUL Valeriy Viktorovych -

Doctor of Pedagogical Sciences, Professor,

Professor of the Chair of Law and Socio-Humanitarian Subjects Flying Academy of the National Aviation University

METHODS OF TEACHING IN THE MEDIEVAL EUROPEAN UNIVERSITIES

Key words: history of higher school, university, methods, lecture, debate, the Medieval Ages.

Постановка та обґрунтування актуальності проблеми

навчання середньовічний університет

Прагнення України долучитися до європейського співтовариства зумовлює й вивчення культурно-історичного минулого Європи, зокрема й освітнього. Одним із цікавих і малодосліджених таких аспектів у сучасній вітчизняній історико-педагогічній науці є рання історія західноєвропейських університетів. У середні віки виникають різні типи університетів за зразком Паризького і Болонського, створюються статути, які визначали весь спосіб життя вищих шкіл, започатковуються методи та організаційні форми навчання в університетах, які поширилися по всій Європі.

Аналіз актуальних наукових досліджень і публікацій. Перші ґрунтовні дослідження життя середньовічних університетів Європи здійснено вітчизняними істориками педагогіки у ХІХ ст. -

В. Івановським, В. Ігнатовичем, М. Суворовим. У 70-і роки ХХ ст. ранній період діяльності університетів став об'єктом досліджень учених із Воронежа під керівництвом Г. Ліпатнікової та О. Москаленко, наслідком чого стало видання збірки «Документы по истории унверситетов Европы ХІІ-XV вв.». Упродовж 25 років (з 90-х років XX - на початку ХХІ ст.) під егідою Конференції ректорів європейських університетів європейські вчені підготували ґрунтовну

4- томну історію європейського університету, уривки з якої друкувалися у педагогічній періодиці. В Україні у 2011 р. О. Радул було підготовлено та опубліковано монографію «Історія вищої школи Європи (V ст. - середина ХХ ст.)» [10] та упродовж наступних років кілька статей з ранньої історії вищої освіти Європи у періодичних педагогічних виданнях.

Мета статті - на підставі існуючих досліджень вчених ХІХ-ХХІ ст., документів і статутів університетів, зокрема Болонського, Паризького, Празького охарактеризувати методи навчання у вищій школі середніх віків.

Виклад основного матеріалу

Основними методами навчання в середньовічних університетах були лекції (lectio) і диспути (disputatio). Вимоги і правила їх проведення визначалися університетами. Це право підтверджувалося папськими розпорядженнями, про що свідчить зокрема текст булли Григорія ІХ Паризькому університету 1231 р.: «...ми визнаємо за вами право видавати постанови і розпорядження, що стосуються способів і часу читання лекцій і проведення диспутів, . а також розпорядження стосовно часу і предмету лекцій. » [3, с. 357].

До тих, хто їх проводив висувалися певні вимоги. Насамперед, це були викладачі, які отримали ліцензію і мали ступінь бакалавра (але продовжували навчатися), магістра або доктора. Магістри й доктори, які навчали інших називалися регентами.

Спочатку, зокрема, на великих факультетах мистецтв Парижа чи Оксфорда, згідно із статутами кожний новий магістр протягом двох років повинен був відпрацювати як «обов'язковий» регент. Зокрема, паризький бакалавр (1280 р.), навчаючись на магістра, присягався викладати на факультеті мистецтв, якщо цьому не завадить поважна причина [9, с. 367].

Існували й суто професійні вимоги до викладання на різних факультетах. Зокрема, для викладання на факультеті мистецтв потрібно було мати не менше 21 року і прослухати упродовж 6 років «усі основні книги» - «Топікі», «Софістичні спростування», Prosterior u Prior та «Аналітику», «Про душу» «Фізику», «Про виникнення і зникнення», «Про небо», Parva naturalia, тобто праці Аристотеля «Про відчуття і відчуваєме», «Про сон і неспання», «Про тривалість і короткоминучість життя», «Про пам'ять і спогади», «Метафізику» чи щось із математичних праць Аристотеля та ін. [7, с. 352; 4, с. 385].

Для викладання на факультеті теології висувалися інші вимоги. Так, папський легат Роббер де Курсон у 1215 р. у постанові наголошував: « .ніхто в Парижі не може навчати теології, якщо він не досяг 35 років, не навчався протягом 8 років і не прослухав усіх необхідних книг [Біблія і «Сентенції» Петра Ломбардського - прим. авт.]. Ніхто не може навчати теології публічно, якщо упродовж 5 років не прослухав усіх лекцій з теології» [7, с. 353].

Для підготовки до читання лекцій і проведення диспутів викладач у власній бібліотеці повинен був мати копії найважливіших книг. На підготовку відводився певний час, навіть якщо викладач читав кожного року той самий курс, оскільки за статутами середньовічних університетів заборонялося (теоретично) диктувати раніше написаний курс. Кращі викладачі після прочитання курсу, склавши конспект своїх коментарів, мали можливість передати їх копіїстам та торговцям книгами для поширення серед студентів.

Лекції читалися зазвичай з кінця жовтня до початку вересня (саме цей час і був навчальним роком в університетах Європи). У вересні-жовтні тривали великі канікули. Також занять не було на великі церковні свята: два тижні на Пасху, 11 днів на Святки. Зокрема у Постанові Паризького університету 1254 р. зазначалося: «Ніхто не може давати будь-які лекції у дні апостолів, євангелістів чи упродовж трьох днів після Різдва, Пасхи чи п'ятидесятниці» (дод 8с.360). Були й додаткові вихідні, наприклад, у Парижі, це був четвер на тих тижнях, на які не припадали свята [2, с. 28]. У Паризькому університеті були ще й літні канікули, які тривали не більше місяця [11, с. 40].

Розподіл читання книг лекторами упродовж року відбувався на початку вересня. Так, в університеті Праги викладачі робили це 1 вересня, що засвідчують статути факультету мистецтв XIV-XV століть: «.у перший день вересня всі книги Аристотеля разом з геометрією, арифметикою, астрономією повинні бути розподілені згідно з рішенням магістрів або відповідно бажанню, якщо воно висловлене перед початком року, так щоб усі ординарні лекції закінчувалися як потрібно, і якщо хто-небудь із магістрів у цей день розподілу не буде присутнім чи з'явиться без відповідної форми, він втрачає право обрання ординарної книги за старшинством» [5, с. 398].

На таких зібраннях викладачів зверталася увага на своєчасний початок і закінчення читання лекцій у відведений термін, що навіть записувалося як постанова. Так, зокрема на засіданні магістрів артистичного факультету Паризького університету 1254 р. наголошувалося, що викладачі повинні вкладатися у відведені терміни читання лекцій: «.«Стару логіку» Аристотеля . і «Топіку» Боеція (без четвертої книги) треба закінчувати до свята Благовіщення або в останній день, що передує завершенню лекцій. Прісціан великий (major) і малий (minor) [посібники з граматики викладача константинопольської вищої школи бл. 500року], «Топіку», «Софістичні спростування», першу і другу «Аналітики» нехай закінчують біля цього часу, «Етика» у чотирьох книгах повинна закінчуватися за 12 тижнів. Три коротких тексти, а саме: Sex principia, Barbarismus [посібник з латинської граматики римського вчителя Доната (біля 350р.)], Прісціан, якщо вони читаються усі разом, без будь-яких інших текстів, повинні бути прочитані за шість тижнів. «Фізика» Аристотеля, «Метафізика», «Про тварин» нехай будуть закінчені до свята Іоанна Хрестителя., «Про душу», якщо все це читається разом з книгами про природу, до свята Вознесіння.» і т.і. [8, с. 359].

Зі статутів Празького університету XIV-XV ст. дізнаємося, що «Метафізику», «Політику», шість книг Евкліда вивчали півроку, «Фізику», «Етику», «Риторику» - за три квартали, трактат «Про небо» - за чотири місяці, книгу «Про виникнення» - за два місяці, книги «Про душу», «Софістичні спростування», трактат Петра Іспанського - за три місяці, «Про пам'ять і спогади», «Про довголіття і скороминучість життя» - за два тижні, «Про рослини» - за шість тижнів тощо [5, с. 399-400].

Звернемо увагу на той момент, що викладачі середньовічних університетів зважали і на літній період часу, про що зокрема йдеться у Постанові Паризького університету: «Від свята Іоанна

Хрестителя [24 червня] до свята св. Ремігія [1 жовтня] кожний повинен розподіляти свої лекції так, щоб це було зручно для його слухачів» [8, с. 360].

Наголошувалося на тому, що не можна було закінчувати зазначені тексти раніше вказаного терміну, однак можна було використати трохи більше часу. Кожен викладач повинен був добросовісно на свій розсуд розподіляти текст за днями, на які відведені його лекції.

При цьому «...ніхто не може почати будь-який текст до того часу, поки не буде закінчений попередній, якщо тільки до цього не примушує серйозна хвороба тривалістю до 15 днів чи від'їзд із поважної причини з міста тривалістю не менше 15 днів, або коли школярі не забажають далі слухати цього лектора» [8, с. 360].

Перелік текстів для викладання час від часу переглядався. Деякі з них, зважаючи на їхню релігійну неблагонадійність, заборонялися, вважалися єретичними, що бачимо з папських постанов. Так, у Постанові папського легата Роббера де Курсон 1215 р. читаємо: «.ніхто не повинен вчити за книгами Аристотеля, «Метафізику» (Аристотеля) і з філософії природи або читати сумми [своєрідні підручники - праці університетських вчених, в яких скорочено викладалися твори шкільних авторитетів і коментарі до них] за цими книгами. Ніхто не вчить за книгами, що містять доктрини Давида Діне, єретика Амальрика чи Маврикія Іспанського.» [7, с. 353]. У буллі папи Григорія ІХ Паризькому університету (1231 р.) говориться: «.стосовно книг з філософії природи, які з відомих причин заборонені провінціальним собором, то ними не можна користуватися в Парижі до того часу, поки вони не будуть досліджені й очищені від усіх підозр у помилкових положеннях» [3, с. 358].

У всіх університетах у навчанні використовували латину. Латина була мовою вчених усіх західноєвропейських університетів. Це не була мова римських класиків. Це була нова, жива мова, яка більше підходила середньовічним університетам.

Із кожної дисципліни існували «ординарні» тексти, найважливіші, які вивчалися «ординарно» (ordinarie), тобто глибоко, та «екстраординарні», які не стосувалися фундаментальних положень і часто викладалися «екстраординарно», поверхнево, оглядово. Читання екстраординарних лекцій доручалося бакалаврам, але це могли робити й доктори. В цих умовах досить поширеним є поділ на ординарних регентів, які мали право ординарного читання у так звані докторські або магістерські години (ранком), та екстраординарних, які читали екстраординарні тексти переважно в другій половині дня. Ці тексти інколи навіть не входили до змісту екзаменаційних програм. Відповідно і лекції поділялися на ординарні (звичайні) та екстраординарні, оглядові лекції.

У постановах магістрів зазначалося, що нікому не дозволялося читати більше, ніж дві ординарні лекції, або перетворювати їх на екстраординарні, або давати їх у будь-які інші години чи будь-яким іншим способом. «Також ніхто не може давати більше, ніж дві лекції в один і той же день, у період, коли лекції читаються регулярно. І не більше трьох, коли немає регулярних занять» [8, с. 360].

Оголошення про читання лекцій студентам повідомляв педель [10, с. 368]. Це була посадова особа, наділена адміністративними виконавчими функціями.

Отже, перший обов'язок регента полягав у тому, що він повинен був «читати», тобто читати свої магістерські лекції за текстами, визначеними програмами. Як уже зазначалося, ці ординарні (звичайні) лекції читалися вранці й тривали півтори- дві години. Регенти повинні були читати їх щоденно.

На практиці ж кількість днів, призначених для викладання не перевищувала 130-150 днів, оскільки лекції не читалися у недільні дні, церковні свята, у дні урочистих диспутів, екзаменів, літніх (або осінніх) канікул.

Лекції проводилися як читання й коментування текстів, передбачених офіційною програмою. Тексти мали бути у слухачів, хоча б один на трьох. Мета лекцій полягала в допомозі студенту досконало оволодіти «авторитетними» джерелами, які були базовими для кожної дисципліни.

Ординарні та екстраординарні лекції мали свої відмінності Звичайні (ординарні) лекції були детальними й аналітичними, як уже зазначалося, читалися завжди у визначений час, зранку. Їх зміст містив певні етапи:

- початкове прочитання магістром тексту, що вивчався;

- пояснення до нього;

- виділення та розгляд його найважливіших пунктів (підпитань);

- розгляд питань, які могли виникнути у процесі вивчення.

Уміння виділити питання вважалося найважливішим [10, с. 41,94].

На вечірніх, екстраординарних лекціях уже інші викладачі (ними могли бути і бакалаври) повторювали, роз'яснювали ранкову тему або ж зупинялися на спеціальних питаннях. Оглядові нагадували переказ і доповнювали звичайні, вони були частиною самопідготовки бакалаврів як учнів магістрів. Ці лекції також могли читатися магістрами (як екстраординарні) для поповнення кола матеріалу, що вивчався.

На факультетах обговорювалися правила читання лекцій і приймалися певні вимоги для дотримання усіма. Наприклад, на факультеті мистецтв Паризького університету у 1355 р. розглядалося два методи читання лекцій: перший спосіб полягав у швидкій промові магістрів філософії, так «що розум слухачів може сприйняти їх, однак рука не може їх записати»; під час іншого способу магістри говорили повільно, так що слухачі могли записати ці промови в присутності лекторів. Було прийнято рішення, що всі лектори - магістри і схолари, де б вони не викладали, повинні дотримуватися першого способу читання лекцій [12, с. 377-378].

На вищих факультетах лекція була дещо складнішою. Дослідник історії середньовічних університетів В. М. Івановський (ХІХ ст.) подає таку схему лекції, зокрема з права, застовуючи середньовічний латинський дистих: «Praemitto, scindo, summo, casumque figuro, perlego, do causas, connoto, obicio»: 1) пояснення термінів та надання загальної характеристики першоджерела (praemitto); 2) поділ його на частини (scindo); 3) резюмування його змісту (summo); 4) наведення прикладу (з життя чи вигаданого) застосування цієї юридичної норми (casumque figuro); 5) читання тексту (perlego); 6) виклад причини для розуміння його в цьому випадку (do causas); 7) пояснення його побічними і обмежувальними положеннями і загальними міркуваннями (connoto); 8) виклад і обговорення заперечень (obicio) [2, с. 28].

Курс теології, який викладався в середньовічних університетах Європи, мав дві частини. Перша частина присвячувалася Біблії, а друга базувалася на «Сентенціях» (у 4 книгах) Петра Ломбардського. Цей твір був систематичним і всестороннім підручником теології з великою кількістю посилань на авторитети в галузі Біблії і патристики з аналізом різноманітних доктринальних суперечок, що спричинили розкол церкви з моменту її виникнення. Його затвердив 4-й Латеранський собор (1215), визнавши його ідеальним керівництвом для молодих богословів.

До лекторів, що читали «Сентенції» статути висували певні вимоги. Так, згідно статуту Паризького університету 1366 р. ці вчителі повинні «добросовісно і благородно» співставляти тексти і принципи, без гордощів, образливих чи скандальних слів, утримуючись від образ і зберігаючи повагу до кожного. Наголошувалося, що лектори «...не повинні звертатися до логічних чи філософських матеріалів чи питань, крім тих випадків, коли цього потребує текст «Сентенцій» або обґрунтування аргументів, однак усі, хто читає «Сентенції» повинні звертатися до теологічних, спекулятивних чи етичних питань, виходячи тільки з правил викладу «Сентенцій». Також особи, що читають «Сентенції», повинні читати текст по порядку і трактувати його для користі слухачів. Також ніхто з тих, хто читає «Сентенції» не повинен читати своє питання ... за рукописом» [4, с. 383].

Побоюючись вільного трактування текстів, проникнення єресі, університети вдавалися до цензури, що також відображено у статутах. Так, викладачі «Сентенцій» не повинні передавати свої тексти продавцям книг до перевірки їх канцлером університету і магістрами факультету.

Переважно після полудня доктори влаштовували диспути, процедура яких вимагала вибір тем, керівництво процесом обговорення, підсумування з викладом власних уявлень з питання, що обговорювалося.

На факультетах проводилися магістерські і бакалаврські диспути, під час яких відбувалася дискусія за передбаченими програмою питаннями. Вони проводилися згідно з усіма правилами Аристотелевої силогістики через постійні посилання на «авторитетні» тексти. Завдання диспуту - визначити, захистити чи спростувати певне твердження чи прецедент, які сприяли розв'язанню і розвитку проблем, що узгоджувалися з прийнятою доктриною (філософською, юридичною, теологічною і т.і.) і виникали під час вивчення і співставлення текстів. Основна увага приділялася розвитку розумових здібностей під час розв'язання деяких питань.

Звичайні, ординарні диспути проводилися кожного тижня по суботах. У велику залу збиралися всі студенти і магістри факультету. Один з магістрів проголошував вступну промову і наприкінці пропонував тези для дискусії. Магістри почергово спростовували, заперечували ці тези й пропонували контртези. Бакалаври, за допомогою магістрів, розв'язували суперечливі думки новими силогізмами. Цей момент означав «відповідати» (respondere). Загальний висновок, зазвичай, робив магістр. Винятком був останній період навчання бакалаврів, що співпадав з великим постом у весняному семестрі.

Порядок проведення диспутів встановлювали факультети університетів. Зокрема, детальний порядок диспутів був обговорений і затверджений на засіданні ради Сорбоннської колегії 14 листопада 1344 р. [6, с. 372-373] (нагадаємо, що Сорбонна - це перша колегія богословського факультету Паризького університету). Представники усіх чотирьох націй колегії постановили:

- для упорядкування диспутів потрібно обрати одного представника - магістра студентів, який повинен під час літніх канікул продумати питання на весь наступний рік. Наголошувалося, що потрібно вибрати найголовніші питання згідно тексту «Сентенцій» по порядку і послідовно з усієї книги, при цьому так, щоб не додавати їх згодом і так, щоб питання одного року не співпадали з питаннями минулого чи наступного років;

- магістр студентів відповідає за проведення диспуту. Зокрема, студенти повинні розуміти один одного, дискутувати для встановлення істини, а не заради марнославства. Магістр студентів за недотримання правил може карати учасників диспуту, накладаючи на порушників «мовчання» або штраф у вигляді двох кварт вина для всіх присутніх в кінці диспуту;

- у разі відсутності одного з диспутантів, магістр студентів має зайняти його місце або знайти заміну;

- магістр студентів призначає питання опоненту й відповідачам не менше за двох тижнів до проведення диспуту.

Чесний і корисний диспут повинен мати певну процедуру. «.опонент висуває головний аргумент і наводить заперечення для того, щоб інші мали можливість виступити. І він висуває не більше 8 положень, а кожний із виступаючих повинен висунути три. І ніхто не повинен наводити подвоєні аргументи. або такі, що унеможливлюють доведення. Ніхто також не може об'єднувати багато аргументів в один. Відповідач може виставити тільки три висновки. Кожен з них може підкріплюватися якимось авторитетом або доведенням, якщо відповідач може це зробити» [6, с. 373-374].

У статутах факультету мистецтв Празького університету 1380 р. зазначалося, що керівник диспуту розподіляє не більше трьох софізмів, при цьому повинно бути не більше дев'яти софістів, так що по кожному софізму може виступати троє: один

стверджує, другий заперечує, третій співставляє висловлені позиції [5, с. 398].

Практикувалися диспути двох типів: з логіки і математичних предметів або з тем, які бралися з трьох філософій, але насправді, особливо в Оксфорді, домінували диспути з натуральної філософії.

Диспути слугували двом цілям: з одного

боку, зважаючи на бідність засобів освіти, на малу кількість книг і нових творів, були незамінними для перевірки і впровадження нових наукових поглядів і ідей, виникнення нових поглядів на різні речі, явища; з іншого боку, середньовічні диспути були своєрідним спортом, оскільки учасники вдавалися до підступних хитрощів, винаходили неочікувані силогізми, щоб тільки розбити, заплутати опонента. Інколи навіть усе завершувалося кулачною бійкою [2, с. 28-29].

Видатний богослов Фома Аквінський (1225(6)- 1274) на теологічному факультеті проводив у середньому два диспути на тиждень. На інших факультетах, зокрема, на факультетах права, відбувався переважно один диспут на тиждень. Такий порядок гарантував умови, за яких рутинне викладання не ставало занадто обтяжливим, оскільки бакалаври були зобов'язані відвідувати кожний диспут, жертвуючи лекціями. Залежно від кількості викладачів умови змінювалися, кожен магістр намагався брати участь у диспутах не частіше одного разу на місяць, семестр чи навіть рік (у Болоньї).

Окрім лекцій і диспутів, які були визнані офіційними формами навчання і підготовки, в університетах Європи існували й неофіційні, зокрема, класи для повторення матеріалу, приватне викладання, репетиції, а також заняття в університетах і коледжах періоду пізнього середньовіччя, які ставали дедалі все більш офіційними [11, с. 43].

І в часи середньовіччя традиційні форми роботи здавалися багатьом викладачам непридатними, тому частина бакалаврів, особливо теологів, прагнула отримати свободу для того, щоб навчати більш поглиблено та індивідуально (особливо це стосувалося «Сентенцій» Петра Ломбардського).

Саме цим, зокрема, пояснюється швидке зростання кількості «екстраординарних» або факультативних курсів, які читалися інколи приватно, а інколи й під час канікул ліценціатами чи бакалаврами. Успіх таких курсів пояснювався, зокрема, їх більшою практичною спрямованістю й актуальністю.

Частка такого «неформального» навчання з часом зростала, особливо там, де збиралися найбільш допитливі й вимогливі студенти. Ймовірно, з таким навчанням була пов'язана нова інтелектуальна орієнтація. Ті ж тенденції виявлялися і в розвитку навчання в коледжах, де зароджувалася нова система розподілу учнів по групах з урахуванням віку, який був критерієм під час визначення класу, кожний з яких очолював регент [1].

Наголосимо, що не всі викладачі однаково старанно і сумлінно ставилися до викладання, що залежало від особистих рис та характеру кожного вчителя. Згадування в університетських статутах і детальне розроблення системи штрафів, особливо в Болоньї, де в обов'язки певних студентів входив контроль за викладачами та виявлення несумлінних вчителів, - засвідчують, що викладачі часто «читали» тільки частину програми, надиктовували матеріал чи присуджували ступені непідготовленим кандидатам, пропускали заняття чи подорожували. Наприклад, у постанові Паризького університету 1254 р. зазначалося, що «...багато магістрів поспішають закінчити свої лекції раніше визначеного терміну і якомога швидше, ніж цього вимагає трудність текстів, і вони і їхні учні мають невеликі успіхи. Через це виникає нова небезпека і непередбачена загроза існуванню нашого факультету» [8, с. 359]. Більш категорично висловилися магістри Празького університету у 1367 р.: «.Особами, що читають лекції, допускається безлад і неподобства і багато помилок, через що студенти мають великі збитки, а факультету і навіть університету загрожує велика ганьба. Бо кожний читав, що йому завгодно і коли завгодно, керуючись власним свавіллям. І багато хто диктував студентам твори невиправлені і нікому невідомі, із купою помилок, хибно приписуючи їх поважним магістрам.» [5, с. 393].

Освітні подорожі заборонити було неможливо, а тому університети прагнули обмежити тривалість відсутності викладачів, наприклад, одним місяцем.

Висновки та перспективи подальших розвідок напряму

Отже, методи навчання, які застосовувалися викладачами в усіх університетах були схожими, хоча й визначалися статутами університетів, незважаючи на їх різноманітність. Відмінності виявлялися тільки в деталях. В університетах панував дух схоластики, успадкований насамперед від практики перших освітніх центрів ХІІ ст., а саме шкіл логіки й теології у Парижі, права в Болоньї і медицини в Салерно. Перспективи подальших досліджень у вивченні історії середньовічних університетів досить широкі, вони стосуються різних аспектів їх діяльності.

Список джерел

1. Верже Ж. Средневековый университет: учителя. Alma mater. Вестник высшей школы, 1997. № 4. С. 33-36.

2. Ивановский В. Н. Народное образование и университеты в средние века. Москва: Товарищество типографии А. И. Мамонтова, 1898. 30 с.

3. Із булли папи Григорія ІХ Паризькому університету (13 квітня 1231 р.) Радул О. С. Історія вищої школи Європи (Vст. -- серединаХХст.)... С. 357-358.

4. Із статутів усіх факультетів Паризького університету (1366-1471 рр.). Радул О. С. Історія вищої школи Європи (V ст. -- середина ХХ ст.). С. 382-386.

5. Із статутів факультету мистецтв Празького університету (1366-1471 рр.). Радул О. С. Історія вищої школи Європи (V ст. -- середина ХХ ст.). С. 391-400.

6. Порядок диспутів у Сорбонні (1344 р.). Радул О. С. Історія вищої школи Європи (V ст. -- середина ХХ ст.). С. 372-374.

7. Постанова папського легата Роббера де Курсон про студентів і магістрів паризьких шкіл. Радул О. С. Історія вищої школи Європи (V ст. -- середина ХХ ст.)... С.352.

8. Постанова про вивчення «Вільних наук» у Паризькому університеті (1254 р.) Радул О. С. Історія вищої школи Європи (V ст. -- середина ХХ ст.). Кіровоград, 2011. С.359-360.

9. Присяга паризького бакалавра (1280 р.) Радул О. С. Історія вищої школи Європи (V ст. -- середина ХХ ст.). С. 365-367.

10. Радул О. С. Історія вищої школи Європи (V ст. - середина ХХ ст.) : монографія. Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2011. 536 с.

11. Радул О. С. Викладачі університетів доби Середньовіччя. Педагогічне краєзнавство крізь призму історико-педагогічних явищ та процесів в Україні / І. Албул та ін.; за наук. ред. Н. М. Коляди. Умань, 2022. С. 24-55.

12. Статут Паризького університету про методи читання лекцій (1355 р.). Радул О. С. Історія вищої школи Європи (V ст. -- середина ХХ ст.). С. 377-378.

13. A History of the University in Europe / General Editor Walter Ruegg. Camridge University Press. 1992. Vol. 1.

REFERENCES

1. Verzhe, Zh. (1997). Srednevekovyj universitet: uchitelya [Medieval University: Teachers]. Alma mater. Vestnik visshej shkoly. N° 4. S. 33-36. [in Russian]

2. Ivanovskij, V. N. (1898). Narodnoye obrazovaniye i

universitety v sredniye veka [Folk Education and Universities in the Mediaval Ages]. Moskva: Tovarishhestvo tipohrafiyi

A. Y. Mamontova. 30 s. [in Russian]

3. Iz bully papy Hryhoriya IX Paryz'komu universytetu (13 kvitnya 1231 r.) [From the Bull of Pope Gregory IX to the University of Paris (Apr. 13, 1231). Radul O. S. Istoriya vyshhoyi shkoly Yevropy (V st. - seredyna XX st.). S. 357-358. [in Ukrainian]

4. Iz statutiv usikh fakul'tetiv Paryz'koho universytetu (1366-1471 rr.) [From the Statutes of All the Faculties of the University of Paris (1366-1471)]. Radul O. S. Istoriya vyshhoyi shkoly Yevropy (V st. - seredyna XX st.). S. 357-358. [in Ukrainian]

5. Iz statutiv fakul'tetu mystetstv Praz'koho universytetu (1366-1471 rr.) [From the Statutes of the Faculty of Arts of the University of Prague (1366-1471)]. Radul O. S. Istoriya vyshhoyi shkoly Yevropy (V st. - seredyna XX st.). S. 357-358. [in Ukrainian]

6. Poryadok dysputiv u Sorbonni (1344 r.) [Discussions Order in Sorbonne (1344)]. Radul O. S. Istoriya vyshhoyi shkoly Yevropy (V st. - seredyna XX st.). S. 357-358. [in Ukrainian]

7. Postanova paps'koho lehata Robbera de Kurson pro studentiv i mahistriv paryz'kykh shkil [Papal Legate Robert's de

Courson Ordinance on Students and Masters of Schools of Paris]. Radul O. S. Istoriya vyshhoyi shkoly Yevropy (V st. - seredyna XX st.)... S. 357-358. [in Ukrainian]

8. Postanova pro vyvchennya “Vil'nykh nauk” u Paryz'komu universyteti (1254 r.) [The Ordinance on the Study of “Free Sciences” in the University of Paris (1254)]. Radul O. S. Istoriya vyshhoyi shkoly Yevropy (V st. - seredyna XX st.).S. 357-358. [in Ukrainian]

9. Prysyaha paryz'koho bakalavra (1280 r.) [ParisUniversity Bachelor Oath (1280)]. Radul O. S. Istoriya vyshhoyi shkoly Yevropy (V st. - seredyna XX st.). S. 357-358. [in Ukrainian]

10. Radul, O. S. (2011). Istoriya vyshhoyi shkoly Yevropy (V st. - seredyna XX st.) monohrafiya [History of High School in Europe (5^th-middle of the 20^th c.): monograph]. Kirovohrad: Imeks-LTD. 536 s. [in Ukrainian]

11. Radul, O. S. (2022). Vykladachi universytetiv doby Serednyovichchya. Pedahohichne krayeznavstvo kriz' pryzmu istoryko-pedahohichnykh yavyshh ta procesiv v Ukrayini [University Teachers in the Medieval Ages. Pedagogical Country Study in the Light of Historical and Pedagogical Phenomena and Processes in the Country] / I. Albul ta in.; za nauk. red. N. M. Kolyady. Uman". S. 24-55. [in Ukrainian]

12. Statut Paryz'koho universytetu pro metody chytannya lekcij (1355 r.) [The Statute of the University of Paris on the Methods of Lecturing (1355)]. Radul O. S. Istoriya vyshhoyi shkoly Yevropy (V st. - seredyna XX st.). S. 387-388. [in Ukrainian].

13. (1992). A History of the University in Europe / General Editor Walter Ruegg. Camridge University Press. Vol.1. [in English]

Размещено на Allbest.ru