Особливості відображення жіночого світовідчуття в українській ліриці: на матеріалі публікацій у журналі "Вітчизна" (2000-2005)

Образ України в поезії Л. Степовички виразно співвідноситься з хлібом/короваєм. Асоціювання України з житницею, ланами, пшеницею - не нове в українській культурній та літературній традиції. Паралельно зазначимо, що в її ліриці яскраво представлений метафоричний образ України-жінки - «моя красуне, моя крале» (Степовичка, 2004: 6). В «Медитації» подається цілий ряд «хлібних» образів, що витворюють країну: Україна як частина розкраяної паляниці, «черствий окрайцю», «сонцеликий коровай» (Степовичка, 2004: 7).

Сутність заголовку «Медитація» наголошує на зосередженості міркувань авторки на певних думках про Україну. Мета - досягнення психічно ясного та емоційно спокійного внутрішнього стану. Досягти концентрації допомагають ритмічні повтори певної фрази: «Don't cry, Ukraine, don't cry!», що також задає темп тексту. До того ж медитація спрямована на вироблення цілеспрямованості, креативності, врівноваженості.

Використовуючи повтор як художній засіб, поетеса робить текст експресивнішим, а вживаючи іноземну мову, намагається вивести проблему на міжнародний рівень.

Повтор різнооформлених, але тематично споріднених слів: «cry», «край», «крайня», «розкраяна», «окраєць», «Украйно» конденсують авторську думку, підсилюють емоційне сприймання твору. Поза цим ці повтори виконують роль ритмічних та смислових з'єднувальних елементів, які підсилюють цілісність твору. Як бачимо, авторка схильна до використання омонімів: «край» (1) лінія, що обмежує поверхню чого-небудь, кінець; 2) те саме, що країна; 3) наказовий спосіб дієслова «краяти» - різати щось на шматки).

У вірші «Цей парк - колишній цвинтар, а не парк...» О. Слоньовської презентується гірко-сатиричний образ української нації: «Ми - нація, позбавлена чеснот, напівюрба і лиш напівнарод. Керує нами кожен прийшлий чорт. Свої ж чорти будують ешафот» (Слоньовська, 2003: 2). Змальовуючи українську націю як таку, що ще не набула ознак самостійності та європейських стандартів, поетеса майстерно використовує художній засіб порівняння, проводячи паралель між українцями та вівцями і собаками: «Ми мовчимо і з кожним днем частіш Ми без боїв відходим за рубіж Овечим стадом з псами впереміш» (Слоньовська, 2003: 2). За основу порівняння взято риси українців - нерішучість, стадність, схильність до критики без конструктиву.

О. Германова у вірші «Емс (1876)» розглядає вплив Емського указу на українців. Емський указ забороняв будь-які видання українською мовою, а також ввезення українських книжок з-за кордону.

За домінуючим морфологічним вираженням та семантикою текст поезії «Емс (1876)» умовно можна розділити на 4 рівні: 1) сила та нищівність наслідків указу виражається через домінування та нанизування дієслів минулого часу: «Наступили, розчавили, забороною накрили» (Германова, 2001: 9); 2) превалювання інфінітивів актуалізує значення повинності, неминучості: «Можеш у безпеці жити Так, щоб словом не смітити; Можеш мирно існувати - При собі думки тримати» (Германова, 2001: 9). При цьому умови існування є об'єктивно повинними, але причинно не розтлумаченими українцям; 3) речення з негативно-знущальним емоційним забарвленням, стрижневим словом якого виступає дієслово в наказовому способі: «Порадій «свободі слова», Із "кайданів” да в "оковы”» (Германова, 2001: 9) показує нав'язану ззовні ситуацію заборони української мови; 4) останній рядок - іменне словосполучення «іменник+іменник+прикметник» - підсумовує та скомпресовує значення безвиході: «Залишилося - нічого... Важіль смутку мовчазного» (Германова, 2001: 9).

Поруч із загальними образами України на сторінках журналу «Вітчизна» (2000-2005 рр.) виринають локальні образи - гори - Карпати (вірш «Гори знову в снігах.» О. Слоньовської).

О. В. Слоньовська - українська поетеса, прозаїк, автор підручників, монографій; професор, кандидат педагогічних наук, викладач в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Народилася вона на Коломийщині, тому гори були їй знайомі з дитинства.

Вимір «гір» репрезентується модусом різких та неочікуваних змін погодних умов («Гори знову в снігах. Пів на шосту. Десятого квітня. Одинадцять морозу. Можливі лавини. Весна» (Слоньовська, 2003: 3), аксіологічно ускладнений позиціонуванням відірваності від цивілізації («Геть відрізані села від цивілізації сплять» (Слоньовська, 2003: 2), превалюванням природних рис. Топос Карпатських гір сформувався на основі індивідуальних переживань у зв'язку з неодноразовими контактами з горами. Образ гір в тексті поезії увиразнюється елементами флори та фауни: «чорний птах у повітрі розпластався ромбом» (Слоньовська, 2003: 2), «уночі появляються темні, зсередини наче оплавлені вовчі сліди» (Слоньовська, 2003: 3), «ялинова хвоя з-під снігу, мов вишивки гладь» (Слоньовська, 2003: 2).

У кожної людини є свій улюблений куточок землі. Леся Степовичка зупиняє свій погляд на річці Оріль. Оріль - ліва притока Дніпра. Гідронім «Оріль» став стрижнем поезії «Якого кольору Оріль...». Кольори традиційно сприяють вираженню домінантних настроїв поезії, віддзеркалюють авторське світосприйняття. Кольорова палітра вірша глибоко продумана, образно насичена. У Лесі Степовички Оріль асоціюється з синім кольором: «Мені ж Оріль з дитинства синя, як неба рідного глибінь у час, коли жура осіння блаватом бавить голубів.» (Степовичка, 2004: 6). Синій пов'язаний з небом, асоціюється з вічністю, постійністю, вірністю. Його вважають кольором стабільності, умиротворення, глибоких роздумів. Можемо говорити про оригінальну полярність образу, якому притаманна 3Б-об'ємність. Поетеса поєднує лексеми з протилежними значеннями, як-от: небо (височінь) - глибінь, дитинство - осінь (традиційно осінь уособлює зрілий вік). До групи назв «синього» відноситься також лексема «блават». У «Словнику української мови» за лексемою «блават» зафіксовано 2 значення: 1) волошка (centaurea cyanus); 2) шовкова тканина блакитного кольору (застаріле значення).

Паралельно функціонують інші кольорові асоціації гідроніму «Оріль»: «хто бачить срібло, хто - сивини, хто - мед левад, хто - мерхіт сліз, хто глипа поглядом совиним, банальну сірість мітить скрізь...» (Степовичка, 2004: 6). Сірий колір перегукується з буденністю, невиразністю. Зважаючи на залюбленість авторки в Оріль, люди, які не помічають значимість річки, оцінюються негативно.

В поезії І. Жиленко подеколи оприявнюється базова пара: село (Халеп'я) - місто (Київ). Прикметними ознаками села/життя на природі є спокій, розміреність, деяка уповільненість, відкритість, а місту притаманні поривчастість, підступність, полярність соціуму («привали бомжів і тусовки еліт» (Жиленко, 2003: 7), негативна атрибутика («Донизу стікає, як вічна ріка, зажерність, розпуста і дурість людська» (Жиленко, 2003: 7)).

Емоційність, музичність, зацікавлення політикою - одні з характерних рис українців. Л. Степовичка вдається до використання звукопису в поезії при зображенні ставлення українців до результатів виборів. Поезію «Вибори» будує навколо ефекту від звукового буквосполучення «брр», який передає відчуття страху або бридоти. Поетеса вдається до ампліфікації комбінацій звуків «б», «р» в іменниках, прикметниках та дієсловах, що надає текстові відповідного емоційного забарвлення: «Обирали, обирали, вибрали - ой, коли ж воно буде на добре? Й побрели, ніби обри, безборонні, обібрані, драні до земельки до рідної бабратись» (Степовичка, 2004: 7), або «Мало жданих, багато обраних ненародних народних обранців. Скільки ж їх, стільців заброньованих, не оборонцями народними - «оборотням»?» (Степовичка, 2004: 7).

В поезії Н. Петренко простежуються етнокультурні елементи світовідчуття, характерною рисою яких можна назвати фольклорні образи, першоджерелом яких є колективна творчість української спільноти. У вірші «Не в'яжи мені крила...» чайка - не просто образ, а й міфологема. Традиційно в образі чайки уособлюється жінка, яка переживає душевні страждання. Образ чайки поєднується у пару з вітром, що втілює чоловічо-тиранічне начало. Поетеса демонструє дві стихії - вітер та море. Вітер в'яже крила чайці, що загрожує життю: «а як зв'язані крила, уже й жити несила» (Петренко, 2002: 2). Море в багатьох культурах - першоджерело життя, вічність, праматір, тому в поезії авторки воно приймає в себе, лікує, відновлює: «Тільки лагідні хвилі її крила обмили. Її зламані крила і розбите чоло /.../ все пішло за водою. Все спливло, все забулось, що було й не було» (Петренко, 2002: 2). Вищеназваний елемент у вигляді трансформованої «етнічної бази» визначає самобутність поезії авторки.

Мистецький компонент світовідчуття поетес суголосний з внутрішньою потребою авторок, а також з колом спілкування та зацікавлень. Багатьом поетесам властива музичність текстів, використання лексем означеної спрямованості в поезії. Так, І. Жиленко називає комплекс поезій «Сім сонат для щастя». Як відомо, соната - жанр камерної музики, твір для 1-2 інструментів з кількох частин, одна з яких будується на протиставленні та розвитку двох тем, що подаються в різних тональностях, що й простежується у вірші «Тут пахне дощами, нудьгою, мишвою.».

Вірші «Сім сонат для щастя» І. Жиленко влаштовані аналогічно камерному музичному твору - сонаті, а саме: будуються на одному мотиві-пошуку - мить - вічність (життя - смерть), який вбирає низхідні мотиви ночі, втрати тіла, сну, самотності, забуття, старості, смерті із наступними висхідними мотивами безсмертя, вічності, Бога, любові, життя, щастя, віршотворення.

І. Жиленко любила музику і надавала їй неабияке значення. На думку поетеси, «. музика давніша за слово і нею можна висловити те, що не готове ще стати словом, тобто - почуття. Музика - людська душа до народження тіла. Музика - тайна» (Жиленко, 2011: 50).

Евфонія у віршах І. Жиленко є одним із засобів досягнення музичності поезій. Стилістичний прийом алітерації через звукове оформлення не лише підвищує інтонаційну виразність твору, а й відтворює додаткове смислове навантаження: «...при горнім храмі, одесную - живу, немовби не існую, немовби снюсь в безсоннім сні сама собі тридцяте літо» (Жиленко, 2003: 6). Багаторазове повторення сонорного звука н та глухого шумного звука с ілюструє застиглий стан ліричної героїні.

Леся Степовичка звертається до образу художника в поезії заради вираження естетичного кредо. Олександр Нем'ятий - живописець з Дніпропетровщини. Герой диптиху «Художник» віддано служить мистецтву, чутливий до природи, найменшого її прояву. Кожен вірш з диптиху відсилає читачів до авторських асоціацій. В першому вірші художник уподібнюється до мисливця, який «вполював - подих лагідний вітру і химеру тендітну - абрикосовий запах нареченої діви - весни» (Степовичка, 2004: 10). У другому вірші поетеса послуговується кардинально протилежними образами: «бідний інтерпретатор» - «орійський брахман» (Степовичка, 2004: 10). У фіналі художник зі згоди вищих сил заміняє самого Бога в процесі творення краси: «Хай сьогодні мене продублює ковпаківський художник, хай замінить на варті пекельній - серед бруду і крові творити нетлінну красу» (Степовичка, 2004: 11).

При зображенні образу художника як чутливої мистецької натури, що вміє відчувати та створювати красу, Леся Степовичка не демонструє його зовнішні риси, надаючи перевагу дієво-процесуальним характеристикам. Хоча текстуально фіксує увагу на атрибутах професійної приналежності: «солом'яний бриль, перемазані фарбами шорти» (Степовичка, 2004: 10), «затиснувши пензля в маленькій правиці, чаклуючи /.../ над скромним мольбертом своїм, мішаючи фарби й кольори в палітрі земній» (Степовичка, 2004: 10-11). Цілком очевидно, що для художника, що втілює у творчу практику основні постулати вчення Г. С. Сковороди, Природа є пріоритетною субстанцією, їй він відкриває душу, присвячує свій талант. Саме природа стимулює до творчості, результатом якої є рідкісна мить: «Я природу впіймав!» (Степовичка, 2004: 11).

Образ поета включає в себе великий спектр значень, охарактеризувати повномасштабну вагомість його в рамках статті важко. Проаналізуємо виразні риси образа поета.

В поезії Лесі Степовички концепції поета належить чільне місце. Характерними рисами поета є богемність, інтелігентність, схильність до вина та жінок («Ступаєш м'яко, царствено, левино.») (Степовичка, 2004: 11).

О. Мамчич, вказуючи на самотність, вищість, шизофренічність поета, вважає, що «поета варто возвеличить, але найкраще - обійти» (Мамчич, 2002: 3). Поет візуалізується в комунікативній ситуації надання поради. Простір існування поета віддалено-абстрактний: світи, планети, «розбиті мрії» (Мамчич, 2002: 3). Портретні риси зводяться до зображення очей («очі сумноцвіті» (Мамчич, 2002: 3)) та опису обличчя як маркеру внутрішнього стану. Особистість поета номінується - «зветься ввічливо «поет»» (Мамчич, 2002: 3), але не конкретизується.

О. Омельченко моделює власний образ як поетеси у вигляді джерела. Важливого значення набуває емоційне забарвлення поезії, у якій авторка синтаксично і логічно вмотивовано внутрішнім прагненням розташовує 2 питальних речення, в яких вміщує стурбованість виконанням власного призначення як творчої особистості: «Але коли пригубить світ мене, і в келихах вода моя заграє?!» (Омельченко, 2004: 13), «Дзвінкі мої слова чи розуміє хтось іще, крім мене?» (Омельченко, 2004: 13).

Подеколи мистецька освіченість проявляється зовнішньо. Наприклад, Леся Степовичка звернулася до рідкісних та цікавих форм, як-от: брахіколон («Муж»). Кожен рядок названої поезії майстерно побудований з одного складу. Брахіколон підкреслює реалістичність епізоду спілкування чоловіка та дружини перед сном, використовується авторкою для відтворення гумористичного настрою:

Я

То

Тут

Ми

ЛЮ.

Щось

А

Ро..?

Ти

Чи

Лиш

Ти

Цьом

Вже

І

Хро..?!

Гульк

У

Сон? (Степовичка, 2004: 14).

Філософський компонент світовідчуття поетес розкривається через зацікавлення темпоральними та онтологічними проблемами. Тематичне зерня вірша «Мить» І. Жиленко базується навколо образу миті. Навколо нього крутиться емоційна головна партія схвильовано-піднесеного характеру (весна - ніч) та побічна партія тілесно-душевності.

Мить - відрізку, на якому відсутній рух часу: «Замкнись у мить. Хай час тебе забуде» (Жиленко, 2001: 15).

І. Жиленко надзвичайно чутлива до категорії часу. В її поезії філософські питання розкриваються на побутовому тлі. Вірші наповнені цікавими та оригінальними поетичними роздумами, що віддзеркалюють світоглядну позицію авторки.

Добірка поезій «Годинник стукає в дитяче серце» присвячена плинності людського життя, особливій цінності миті і розумінні Бога як володаря та керманича часу. Людське буття, на думку поетеси, проходить «Під Богом. Між людьми» (Жиленко, 2001: 16).

Поетеса знає про конечність людського життя: «...невагомо ковзне душа твоя під образами до мами» (Жиленко, 2001: 15). Загалом життя людини співвідноситься з ритмом, який виражається через серцебиття, кування зозулі або стукіт годинника: «І маятник розжарений над нею зо -дня-у день проносить Бог часу» (Жиленко, 2001: 15).

Простір у віршах І. Жиленко фокусується на локусі Дому та прилеглих територій, але при цьому Дім набуває масштабу. Межі простору дещо розмиті і розімкнені. Трапляються місця, в яких послідовність подій може порушуватися: «Все може бути тут, де воскресіння випереджає смерть, богам на сміх.» (Жиленко, 2001: 19).

Щастя, на думку поетеси, має кілька складових: самотність, природа, любов, музика, можливість творити. Буттю властива крихкість меж між миттю та вічністю.

Світобудову О. Омельченко, так як і Г. Сковорода, бачить у поєднанні мікрокосму (людини) з макрокосмом (всесвіту): «Маленький світ мій в нескінченнім плині доповнює Безмежжя у краплині» (Омельченко, 2004: 14).

Смерть - одна з універсалій людського буття. Поруч з осмисленням смерті в поезії «Наснись мені - на дощ, чи просто так.» Н. Петренко бачимо прагнення до налагодження діалогу з померлим коханим, відчувається міцний зв'язок між чоловіком та жінкою. Смерть сприймається невизначено: «Смерть - що вона?.. Свобода чи тюрма, безсилля? Чи всевладдя над живими?» (Петренко, 2002: 4). Сон - майданчик для спілкування померлих з живими. Художня свідомість поетеси і в даному випадку спирається на фольклор, народні вірування, адже за народними повір'ями мерці сняться на дощ, про що говорить сама авторка у вірші.

Образ «душі» займає важливе місце в поезії багатьох авторів, серед яких привертає увагу Н. Кіт. Душа в її поезії вербалізується в 2 образах:

1) блукаюча, в пошуках одягу, гола душа (диптих «Гола душа»). Розкриваються парадоксальність спроби людей поєднати духовне і матеріальне, викривлена переоцінка цінностей. В класичному християнському вченні гріх трактується як непокора волі Божій. Н. Кіт ставить людей на рівень суддів нематеріальної сутності - душі. Люди вважають «за смертельний гріх - не голе тіло, кинуте на продаж, а голу душу, кинуту на сміх» (Кіт 2002: 22);

2) багатогранно-мозаїстична («Моя душа настояна на вітрі...»). Даючи характеристику душі, поетеса компонує лексичні елементи на позначення стихії (вітер), емоцій (кохання), смакових відчуттів - гіркота (полин), руху (бурхлива), звуку, призначення існування («для вас», «в собі»).

У вірші «Хлопчику маленький, скільки було мрій!..» О. Омельченко розкриваються проблеми вибору та готовності особистості до вибору. Суб'єктом поезії є людина, яка під впливом життєвих негараздів, в пошуках вирішення проблем здалася на волю алкоголю. Причини вживання алкоголю розглядаються з психологічного боку: «перші втрати, віхоли, зболені слова. Боляче ударила в серденько біда» (Омельченко, 2004: 18). Алкоголь і боротьба в уявленні поетеси антиномічна пара. У ліричного героя пошкоджено потенціал саморегуляції. Вибір презентується як неусвідомлене (стихійне) самовизначення в просторі побутових проблем, як прийняття «легкого» рішення, як прояв особистісних рис та рівня морального розвитку.

Концептуально вагомими виступає гетевський мотив стосунків людини з нечистою силою, яка традиційно асоціюється з темрявою: «Не скорився б - вистояв, бився б - не упав. Але ти здивовано в темінь відступив... Там, побіля вогнища, біс рудий сидів. Пожалів сердешного, і налив вина» (Омельченко, 2004: 18). Мотив угоди з нечистим презентовано наступним чином: ліричний герой, рятуючись від штормів/небезпек життя, хапає рятівну руку нечистого, в обмін на порятунок, втрачає душу.

Поезія В. Давиденко на сторінках журналу «Вітчизна» тяжіє до філософсько-етичної тематики. У віршах «Іфіка «Правило життя» та «Іфіка «Властитель благоугодний» розробляються правила буття людини, а саме: ідея трудового життя («свято трудів стане зрештою святом єдиним у моєму житті» (Давиденко, 2004: 9)), прагнення більшого і кращого, недосяжного у житті («Вітер космічний продмухає в мурах шпарину невільнику» (Давиденко, 2004: 9)). Початково «Ифіка Ієрополітика» представляла собою філософсько - моралізаторський твір, який складався з оповідей, присвячених відповідній тематиці (виховання, освіта, людські чесноти, релігійні правила), поєднаних з алегоричними гравюрами.

Любов як екзистенціал людського буття та закоханість як комплекс сильних почуттів текстуально розглядається в поезії О. Слоньовської. Закоханість дає відчуття цілісності у єднанні з іншою особою, паралельно реалізується в матеріальному (тілесному) та духовному рівнях («душі в нас переколисано-п'яні» (Слоньовська, 2003: 9)). У поетеси це почуття розкривається як обмежене в часі. Відповідно до закону діалектики це почуття прогнозовано зміниться: «ти вже приречений на розставання зі мною Іменем глузду і щонайяснішої днини» (Слоньовська, 2003: 9).

Ґендерний компонент світовідчуття проявляється в розкритті сутності жінок. О. Слоньовська подає доволі мозаїчний жіночий образ. Це - наречена, жінка-вовчиця, Джоконда. Простежується схильність авторки до нанизування означень жінки, виражених у форматі коротких речень: «Ти - пташка. Ти - квітка. Ти та, що міцніша заліза. Ти та, котру навіть пекельний вогонь не остудить» (Слоньовська, 2003: 7), «Ти - промінь. Ти - звук. Ти блискуча нічна саламандра. Ти - жінка. (Яка взагалі не буває слабкою)» (Слоньовська, 2003: 7). Асоціативний ряд поетеси при зображенні жінки вирізняється, але одночасно з тим має спільну основу з попередниками: «в кожній жінці є свій потаємний блукаючий нерв неземних почувань, невідомих оточенню збочень» (Слоньовська, 2003: 8). Для створення словесно-художнього образу жінки поетеса також залучає прикладки зі свіжим поєднанням структурних компонентів, як-от: «жінка-стебло», «жінка-струмінь» (Слоньовська, 2003: 6).

Для номінації жінки О. Слоньовська вдається до фентезі-образа вовкулаки: «пополудню, як ляжуть тіні часті, Звірине хутро відтінком сріблястим Сяйне» (Слоньовська, 2003: 3). На противагу усталеному уявленню, лірична героїня перетворюється у вовчицю не опівночі, а опівдні. Поетеса демонструє полярність буття, пишучи про два світи: людський - вовчий, два світосприймання: людську свідомість, обтяжену надуманими правилами («мораль дурна, огидна, однотипна» (Слоньовська, 2003: 3)) - вовчу чутливість до запахів та звуків, легкість та снагу. Вовчій суті притаманна свобода, вірність. Авторкою моделюється процес зміни сутностей: з людської на вовчу. Вовчу суть характеризує через посередництво влучних метафор: «армагедони запахів і звуків», «атавістичний нерв», «пружинна сила м'язів», «грайливий настрій» (Слоньовська, 2003: 3).

О. Слоньовська, спираючись на традиційне уявлення про щасливу наречену, створює індивідуально-авторський прогностично-потенційний образ одруженої жінки.

Статус жінки в поезії О. Слоньовської - переважно незалежний та самостійний. Допускається лише тимчасове підкорення чоловікові, найчастіше це відбувається у момент закоханості. У фіналі жінка завжди обирає свободу: «В мить якусь дику, дурну, як абсурд, Все-таки викраду ніж або ножиці, Щоби звільнитись з невидимих пут» (Слоньовська, 2003: 7).

Н. Кіт пошук власного «я» як жінки художньо маркує використанням анафори - питання «Хто я?». Образ жінки в поезії «Хто я? - Напевно, просто жінка...» трьохкомпонентний. Вміщує іпостасі трьох біблійних жінок - Магдалени, Марії, Єви. Загалом поетеса презентує читачам жінку, яка, на перший погляд, здатна пожертвувати багатьом заради того, кого любить: «Ота причинна, що на вашу мить Свою небесну вічність проміняє» (Кіт 2002: 19).

Чоловік в поезії О. Слоньовської уподібнюється до рабовласника в момент, коли жінка відчуває до нього потяг, любов. Лірична героїня визнає свою підпорядкованість та другорядність: «я можу зробитись рабинею, якщо ти захочеш цього й повелиш» (Слоньовська, 2003: 6), «я зовсім безвольна й засліплена. Всі забаганки мені залюбки» (Слоньовська, 2003: 6), «я - лише тінь» (Слоньовська, 2003: 7). Цікавий той факт, що авторка спробувала поглянути на проблему чоловічого домінування очима жінки - представниці не слабкої статі, а жінки, що складає собі ціну, усвідомлює власну сутність.

Співвідношення реальної жінки та образу жінки на картині художника опиняється перед поетичним зацікавленням Т. Мельниченко у вірші «Малюй мене». Зовнішність подається як мінлива, другорядна ознака, на першому плані - емоції. Почуття кохання художника сприяє створенню абстрактного образу жінки, в якому згуртовані музичні та образотворчі начала: «на полотні мелодія озвучена, що відкриттям раптовим пророста із точних ліній і мазків летючих» (Мельниченко, 2005: 19). Любов художника до своєї натурниці відкриває її незвідану навіть для самої себе: «мене ти відкриваєш у мені такою, як ніхто іще не бачив» (Мельниченко, 2005: 19). Констатуємо наявність низки лексем, що репрезентують елементи погрудного портрету жінки, наприклад щоки, очі, плече. Прагнення жінки до впевненості у закоханості чоловіка відображене в метафорах «жага душі», «захопленості диво» (Мельниченко, 2005: 19).

«Природолюбні» компоненти світовідчуття реалізуються в поезії Н. Кошари, Г. Пастушенко. Їхнє світовідчуття орієнтоване на сковородинівські традиції, де однією з базових є ідея гармонійного співіснування людини і природи. Авторки на сторінках журналу «Вітчизна» поетизують реалії природи. Ліричні героїні постійно взаємодіють з флорою. Поетеси схильні до використання паралелізму як художнього засобу. В паралелізмах згаданих мисткинь перший образ - рослинний, другий - антропоморфний: яблуня - жінка-господиня, мати, берези - жінки, які надають перевагу ошатному зовнішньому вигляду, ялина - самотня жінка. Яблуня у вірші «До яблуні» Г. Пастушенко тотожна жінці завдяки унікальній спільній властивості - давати врожай/народжувати дітей. Спілкування з природою, вміння її відчувати - одна з домінантних рис жінки.

Флористичні картини в паралелізмах характеризують об'єктивну самостійність життя природи й одночасно спільну закономірність буття для всього живого. Лірична героїня поезії Г. Пастушенко в паралелізмі зіставляється з яблунею не за емоційною чи психологічною ознакою, а за фізіологічно - буттєвою: «... зав'язь будем колихати, Поїти соком і купати в зливах, Щоб восени усім роздарувати Своїх дітей, рум'яних і щасливих» (Пастушенко, 2002: 10).

В поезії «Повернутися в ліс. Повернутися в ліс навесні...» Г. Пастушенко торкається небезпечно актуальних екологічних та моральних катастроф. Прочитується думка про спорідненість жінки та лісу. Ліс набуває символічного значення, утворюючи єдине ціле з душею авторки. Г. Пастушенко демонструє візуально-образний ескіз екологічної катастрофи - забруднення природи сміттям: «.Так покірно вмирає забута душа моя - ліс. Цілі гори бляшанок, пакети, хрести позогнилі...» (Пастушенко, 2002: 11). Паралелі з природою роблять почуття ліричної героїні візуально відчутними.

Джерела природолюбства беруть початок з давньослов'янських, язичницьких часів. Ідилічний компонент «Поганської ідилії» О. Омельченко презентує природню зміну пір року, яка об'єктивується змалюванням життя давньоукраїнських богів Овсеня, Перуна, Коляди, Дажбога, Сівера, Перуна, Поревіта, Трояна, Ятро-бога. Традиційно в ідилії відображалося безтурботне життя селян на природі. Модифікуючи жанр ідилії, О. Омельченко у формуванні ідилічного сюжету робить визначальною рисою концентрацію на уважному та турботливому ставленні до Природи, яка при небезпеці стає рівною божествам. Ліричний сюжет втілюється крізь призму яскравого та деталізованого відображення змін пір року: осінь («Овсень в комори поховав скарби багаті нового врожаю», «Овсень подбав, щоб сни ввійшли в сади, щоб у коріння сила життєдайна сховалась до щасливої пори» (Омельченко, 2004: 17)) - зима («Поревіт вкриває снігом лан, немов на час од холоду ховає» (Омельченко, 2004: 17)) - весна. Образи давньослов'янських богів, по-перше, презентуються в традиційно-міфологічному розрізі, через який розкривається етнічна складова поетичного світу, по-друге, жіноча рука вносить в них індивідуально-художню специфіку, що проявляється в олюдненні богів, надання їм рис господарів.

Висновки