Зарубіжний досвід формування екологічної компетентності майбутніх учителів природничих спеціальностей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зарубіжний досвід формування екологічної компетентності майбутніх учителів природничих спеціальностей

Стецула Надія Осипівна, кандидат біологічних наук, доцент, доцент кафедри медико-біологічних дисциплін, географії та екології Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

У статті проаналізовано зарубіжну практику впровадження екологічної освіти в систему професійно-практичної підготовки майбутніх учителів природничих спеціальностей для досягнення нових професійних компетентностей - екологічної. Проведено огляд міжнародних та національних нормативно-правових документів, на яких ґрунтується становлення і розвиток екологічної освіти, якими передбачено концептуальне, змістовне і організаційне проведення екологічної освіти як базової освіти для сталого розвитку природи і суспільства. Встановлено напрями та принципи міжнародного співробітництва європейських університетів в області екологічної освіти та в галузі охорони навколишнього середовища. Розглянуто пріоритетність та практику екологічної освіти в Німеччині, Швеції та Норвегії. Встановлено, що у питаннях про реалізацію стратегії екологічної освіти існує проблема її методичної організації.

Ключові слова: екологічна освіта, професійно-практична підготовка, екологічна компетентність, сталий розвиток, охорона навколишнього середовища.

Foreign experience of environmental competence development of future natural sciences teachers

Stetsula Nadiia, Candidate of Biological Sciences, Associate Professor at the Department of Medical and Biological Discipline, Geography and Ecology, Ivan Franko Drohobych State Pedagogical University

Introduction. In modern society, environmental education plays a significant role in the development of such a relatively new and important educational concept as environmental competence. «Teachers of the future» who live in harmony with nature and realize the importance and value of environmental education for the development of society, the foundations of which are laid in current realities, are needed for the development of environmental competence of the individual.

Purpose. The article aims to study the foreign and Ukrainian experience of introducing environmental education into the system of vocational training of future natural sciences teachers to achieve new professional competencies - environmental.

Methods. Pedagogical observation, conversations, interviews method of comparison and historical analysis were used.

Results. To solve environmental problems, the world community is inclined to the idea of creating a global system of continuous environmental education, the development and implementation of which is based on international and national regulatory documents. based on the integration of native and foreign experience, the practice of introducing environmental education into the system of professional and practical training of future teachers of natural sciences to achieve new professional competencies - environmental. Environmental education began to become one of the topics discussed throughout Europe in 1972. After the 1992 conference in Rio de Janeiro and the adoption of the Agenda for the XXI century, the governments of many countries took new measures to introduce the ideas of ecologically sustainable development into national education systems. A feature of foreign environmental education is the existence of scientific laboratories based on universities, the presence of mechanisms for the implementation of scientific ideas and their developments in production practice, and the intensive involvement of students in scientific research and familiarizing them with modern achievements of environmental science.

Originality. Foreign experience in the field of environmental education is quite practical and can be used for the system of environmental education in Ukraine. The main thing that distinguishes the experience of foreign countries is educational programs on environmental education, which are built on a new educational methodology, they are aimed at training based on research projects, and close communication between applicants and teachers, university faculties and schools, universities and enterprises.

Conclusion. The author offers the following approaches for adapting foreign experience in increasing the effectiveness of environmental education in the educational institutions of Ukraine. At the state level, state the priority of environmental education in solving environmental problems and emphasize the responsibility of the new generation in solving these issues. Specialized educational components on ecology should become a mandatory component of educational programs in schools and universities, embodying the so-called idea of «greening of educational programs».

Key words: Environmental Education, Vocational Training, Environmental Competence, Sustainable Development, Environmental Protection.

Постановка проблеми

У сучасному суспільстві екологічна освіта відіграє значну роль у формуванні такого відносного нового та важливого освітнього поняття, як екологічна компетентність. Важливими завданнями екологічної освіти є: трансформація сучасних результатів наукових досліджень в галузі екології в систему освіти, розробка теоретико-методологічних засад та методичних матеріалів її реалізації в освітньому процесі, врахування досягнень в галузі екологічної освіти при впровадженні Європейської Стратегії освіти для сталого розвитку, використання еколого-компетентнісного підходу під час професійно-практичної підготовки сучасного вчителя відповідно до вимог Професійного стандарту за професіями «Вчитель початкових класів закладу загальної середньої освіти», «Вчитель закладу загальної середньої освіти», «Вчитель з початкової освіти (з дипломом молодшого спеціаліста)» та Концепції Нової Української школи [13; 18].

Екологічна компетенція має надпредметний і надпрофесійний характер і пронизує всю сукупність моральних відносин у системі «людина-суспільство-природа». У наведених нормативних документах вона розглядається як усвідомлення здобувачами нерозривного зв'язку людського суспільства з природою, залежність благополуччя людей від цілісності й відносно незміненого природного середовища та використання знань для практичної екологічної діяльності. Еколого-компетентний здобувач приймає зважені та адекватні рішення у питаннях споживання ресурсів, має стійкі погляди на подальший розвиток суспільства в рамках системи цілей сталого розвитку, для підвищення якісного рівня життя, усвідомлює ступінь впливу людства на локальні, регіональні та глобальні екосистеми [22].

Для формування екологічної компетентності особистості необхідні «вчителі майбутнього», які живуть у гармонії з природою і усвідомлюють важливість та цінність екологічної освіти для розвитку суспільства, основи якого закладаються у нинішніх реаліях.

Мета дослідження - вивчити зарубіжний та вітчизняний досвід впровадження екологічної освіти в систему професійно-практичної підготовки майбутніх учителів природничих спеціальностей для досягнення нових професійних компетентностей - екологічної.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Екологічна компетентність - один з індикаторів культури людини, що поєднує в цілісну систему особистісні якості, індивідуальні та освітні здібності людини, її мотивоване прагнення до безперервної екологічної самоосвіти та самовдосконалення, творчий підхід до професійної діяльності, екологічну відповідальність, екологічний досвід, знання, способи поведінки та діяльності, вміння їх мобілізувати у реальній ситуації. Це одна із стратегічних освітніх компонент в системі освіти закладу вищої освіти та закладу загальної середньої освіти, найважливіші показники якої розкрито у працях С. Бойченка, Т. Саєнко [1]; О. Бондара [2]; О. Овчарук [9]; О. Локшиної [11]; В. Підліснюк [14]; М. Хроленка [21]: Н. Стецули [19; 27] тощо. На часі у питаннях про реалізацію стратегії екологічної освіти в національному освітньому просторі існує проблема її методичної організації. Одні фахівці вважають за необхідне розробити екологічні спеціалізовані освітні компоненти, який потрібно вводити у зміст освіти на різних рівнях, оскільки екологічна освіта не еквівалентна біологічній, географічній та ін., хоча і знаходиться у тісному взаємозв'язку. Інші стверджують, що більш ефективною є «екологізація» всіх навчальних предметів, оскільки екологічні проблеми мають глобальний та міждисциплінарний характер.

Аналізуючи міжнародний досвід формування екологічних компетентностей В. Підліснюк узагальнює роль екологічної освіти. Авторка вважає, що тенденція до зростання рівня результатів навчання та якості освіти досягатиметься лише через комунікацій між закладами освіти, владою, громадськими організаціями [14, с. 76].

Проблему формування екологічної компетентності учителів біології у зарубіжних закладах вищої освіти досліджував М. Хроленко. Автором з'ясовано, «що вимоги до змісту екологічної компетентності майбутніх учителів біології в університетах країн Західної Європи, детермінуються кількома факторами: по-перше, екологізацією освітнього процесу в закладах вищої освіти, що відображається через уведення екологічного матеріалу до різних навчальних дисциплін; по-друге, особливостями побудови навчальних планів підготовки вчителів біології, у яких уміщено окремі екологічні дисципліни, вивчення яких є основою для формування екологічної компетентності; по-третє, практичною орієнтованістю екологічної підготовки майбутніх учителів біології» [21, с. 71].

Аналіз педагогів та науковців В. Гончарук [4], М. Грицай [5], Т. Кучай [10] зарубіжних практик формування екологічних компетентностей під час професійно-практичної підготовки майбутніх учителів дозволяє нам говорити про те, що шлях до формування екологічної компетнетності лежить через безперервну екологічну освіту.

Виклад основного матеріалу

Сучасна цивілізація неухильно просувається до якісно нової моделі функціонування, яка в концептуальних міжнародних та національних документах отримала назву «стійкий розвиток». Відмінні риси епохи сталого розвитку - екологічний стиль життя, глобальне мислення, економія, ощадливість та екологічно обґрунтована діяльність, неухильне виконання норм та вимог екологічного імперативу. Сучасному вчителю необхідно не просто бути готовим до такого способу життя, а вже сьогодні досягати його цілей, вибудовуючи свої життєві стратегії та програми, професійну діяльність та особисте життя. Однак вливання суспільства у простір сталого розвитку пов'язане з безліччю труднощів, насамперед соціального та індивідуального плану. Незважаючи на прийняті світовою спільнотою організаційні заходи та політичні заклики до необхідності організації екологічної освіти, більшість людей утилітарно ставляться до природи як невичерпного джерела матеріальних благ. Великі надії у подоланні сформованих згубних стереотипів покладаються на систему освіти загалом та екологічну освіту зокрема. Саме освіта як найважливіша сфера виробництва інтелектуального та морального потенціалу суспільства, виступає домінуючим засобом формування нової генерації люд ей, які мають екологічний менталітет, здатних реалізовувати ідеї сталого розвитку суспільства на практиці.

Для вирішення екологічних проблем світова спільнота схиляється до ідеї створення глобальної системи безперервної екологічної освіти, розвиток та впровадження якої ґрунтуються на міжнародних та національних нормативно-правових документах (табл.).

Початковим етапом становлення екологічної освіти у світі прийнято вважати першу Міжнародну конференцію з проблем навколишнього середовища, яка відбулася в Стокгольмі (1972 р.) під егідою ООН - перший «Саміт Землі». За результатами роботи конференції було прийнято Декларацію, в якій наведено 26 принципів і 109 пунктів Плану дій, що спонукають народи світу до збереження навколишнього природного середовища і регулювання відносини у природоохоронній діяльності та створено Програму ООН з охорони навколишнього середовища, в якій екологічну освіту було визначено як стратегічний інструмент, який сприяє паритетній взаємодії людини і природи [14].

Стокгольмська конференція активізувала інтерес науковців, освітян до екологічних проблем, аналізу та моніторингу стану навколишнього природного середовища, до розроблення нормативно - правового регулювання у галузі охорони довкілля та започаткувала формування принципів екологічної освіти з метою визначення шляхів впровадження вивчення екологічних тем у закладах освіти на глобальному та національному рівнях.

Глобального масштабу екологічна освіта набула після прийняття «Белградської Хартії» на міжнародній конференції з питань освіти і науки (Сербії, 1975 р.). У прийнятому документі вперше визнано необхідність розроблення екологічних освітніх програм та наведено мету й завдання екологічної освіти.

Міжурядова конференція з освіти в галузі навколишнього природного середовища, скликана ЮНЕСКО разом з ЮНЕП восени 1977 р. у Тбілісі прийняла всеосяжну стратегію розвитку освіти у вирішенні проблем охорони довкілля на національному рівні. Стратегією визначено право кожної людини на освіту для охорони довкілля, конкретизовано мету екологічної освіти та розроблено більше 40 рекомендацій щодо вдосконалення екологічної освіти на різних освітніх рівнях; визначено методичні шляхи її впровадження, які реалізуються на основі міжпредметного підходу шляхом екологізації освітніх програм.

Другий «Саміт Землі» (Кенія, Найробі, 1982 р.) визначив перспективи транскордонного природоохоронного співробітництва та стратегію екологічної освіти, якою передбачено інтенсифікацію екологічних науково-дослідних робіт та орієнтованість екологічної освіти на інженерно-наукові й технічні спеціальності.

Таблиця 1. Міжнародні та національні нормативно-правові документи, на яких ґрунтується розвиток екологічної освіти

Для виконання завдань освіти у галузі охорони довкілля, наведених у підсумкових міжнародних документах Генеральною Асамблеєю ООН у 1982 створюється Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку або «Комісія Г.Х. Брундтланд». Метою Комісії було консолідувати міжнародні зусилля суспільств для вирішення питань розвитку екологічної освіти. Для досягнення цілей роботи було укладено «Глобальну програму змін» та розроблено Концепцію збалансованого розвитку. У доповіді Гро Харлем Брутланд «Наше спільне майбутнє» (1987 р.) було представлено оновлену Концепцію сталого розвитку, викладену в принципах, цілях, ключових завданнях та індикаторах [3].

Друга конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) в підсумковому документі «Порядок денний на 21 століття» запропонувала програму реалізації сталого розвитку. В її матеріалах підкреслюється, що найважливішим механізмом забезпечення сталого розвитку природи і суспільства є екологічна освіта. Організація Об'єднаних Націй оголосила десятиліття 2005 -2014 рр. Декадою освіти в інтересах сталого розвитку, яка покликана сприяти суспільному розумінню важливості екологічної освіти в інтересах сталого розвитку. У главі 36 «Порядку денного на ХХІ століття» йдеться про те, що необхідною умовою реалізації концепції сталого розвитку є підвищення рівня розвитку освіти. «Жодні технічні засоби самі по собі не можуть поліпшити стан довкілля, якщо населення не готове до використання екологічно безпечних технологій, не прагне свідомо дотримуватися правил екологічних обмежень і брати активну участь у практичному розв'язанні соціально-економічних проблем на рівні місцевих громад, сприяючи при цьому сталому розвитку на глобальному рівні» [6].

На основі рекомендацій Конференції ООН (Ріо-92) Асоціація європейських університетів прийняла Університетську Хартію зі сталого розвитку (Женева, 1994 р.) «The Magna Charta of University», підписану більш ніж 250 ректорами європейських університетів. У ній вказано, що «.... університети будуть заохочувати міждисциплінарні, побудовані на основі співпраці освітні та дослідницькі програми зі сталого розвитку як частину своєї центральної місії. Університети впроваджують екологічні перспективи у свою освітню діяльність. Вони розробляють навчальні програми, присвячені екологічній тематиці, і залучають викладачів, дослідників і студентів, незалежно від їх профілю, освіти і характеру діяльності» [28].

Салонікською Декларацією прийнятою у 1997 році на міжнародній конференції «Просвіта й інформування населення для забезпечення збалансованого розвитку» наголошується на впроваджені на освітніх програмах освіти для збалансованого розвитку - екологічної освіти та акцентується увагу на понятті «громадянська відповідальність». Екологічна компонента системи освіти реалізується через спеціальні освітні компонентами, спецкурси, інтегровані курси, науково-дослідні роботи, екологічні проєкти з використанням сучасних освітніх дидактичних інструментів. Громадянська відповідальність як міра екологічності суспільної свідомості є результатом самоаналізу наслідків як суспільної, так і власної поведінки у навколишньому природному середовищі та формує систему цінностей, мотивацію і стиль практичної діяльності. Важливим її завданням є становлення екоцентричного світогляду особистості, в основі якого покладено ідеї єдності та системності навколишнього світу і включає цінності та ідеали, переконання та принципи, способи пізнання та діяльності, норми та вимоги екологічного та морального імперативів, обов'язок людини відповідати за екологічну безпеку.

У Преамбулі Хартії Землі 2000 зазначено «Ми підійшли до критичного моменту в історії Землі - часу, коли людство має визначитися з власним майбутнім. Для успішного поступу слід визнати, що, не дивлячись на надзвичайне різноманіття культур і народів, їх традицій та форм життя, ми всі є єдиною громадою на Землі зі спільним майбутнім. Важливо розуміти, що ми, народи Землі, є відповідальними один перед одним, перед всім життям на Землі та перед майбутніми поколіннями» [20].

Всесвітня конференція ООН зі сталого розвитку в Йоханнесбурзі («Ріо+10», 2002 р.) розглянула стан та перспектив сталого розвитку в контексті аналізу глобальних змін, які відбулися протягом останніх 10 років та визначила конкретні кроки, спрямовані на поліпшення умов життя людей та охорону природних ресурсів.

У 2012 р. у Ріо-де-Жанейро відбулася Конференція ООН зі сталого розвитку «Ріо+20», провідними темами якої були інституційні рамки сталого розвитку, альтернативні джерела енергії в контексті сталого розвитку та подолання бідності.

На Саміті ООН зі сталого розвитку у Нью -Йорку в рамках 70-ї ювілейної сесії Генеральної Асамблеї ООН глави держав і урядів погодили порядок денний світового розвитку на період після 2015 р. і визначили 17 глобальних цілей сталого розвитку, які охоплюють 169 завдань для 191 країни.

Таким чином, екологічна освіта з 1972 р. стала частиною міжнародної освітньої політики; з 1980 - орієнтована на інженерно-наукові й технічні спеціальності; з 1990 - інтегрована в інші гуманітарні спеціальності; у 2000 - зфокусована на сталий розвиток суспільства.

Основними принципами екологічної освіти в галузі охорони навколишнього середовища в рекомендаціях міжнародних організацій та конференцій визначено: пріоритет соціальних аспектів екологічних проблем; аналіз природного та створеного людиною навколишнього середовища; потреба в інформації та знаннях; формування навичок, відносин, цінностей і бажання брати участь у прийнятті рішень, спрямованих на покращення якості навколишнього середовища [14, с. 27].

Міжнародне співробітництво європейських університетів в області екологічної освіти здійснюється в наступних напрямках: обмін інформацією про результати дослідження екологічного стану середовища; спільні науково-методичні розробки в області освітніх технологій, які сприяють формуванню екологічної культури; ініціювання та здійснення спільних еколого-освітніх і дослідницьких проектів і програм; організація міжнародного екологічного туризму і польових досліджень; спільне проведення міжнародних форумів, конференцій і семінарів; участь в діяльності міжнародних фондів; наукові стажування фахівців в галузі екологічного освіти [25].

Розвиток міжнародного співробітництва в галузі екологічної освіти став одним з важливих факторів прийняття Україною низки нормативно-правових документів та оновленням і модернізацією системи базової та вищої освіти. З метою впровадження ідеї екологічної освіти в Україні прийнято: Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991 р.), «Концепція екологічної освіти в Україні» (2001 р.), «Про Національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 року» (2013 р.), Про Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020» та Закон України «Про освіту» (2017 р.) [7; 8; 15-17]. Відповідно до нормативних положень національна екологічна освіта має стати невід'ємною частиною освітньо-професійних й шкільних програми майбутнього. У національних законодавчих документах зазначено, що охорона довкілля є органічною складовою сталого розвитку України; впровадження екологічної освіти є дидактичним засобом реалізації національної екологічної політики та окреслено напрями становлення екологічної освіти шляхом реформуванням системи освіти та забезпечення формування екологічних знань особистості через розроблення неперервного процесу екологічної освіти.

Розглянемо пріоритетність та практику екологічної освіти Німеччини та країн Скандинавії.

У Німеччині в 1970 р. екологічні теми з проблем довкілля включили у шкільні навчальні плани з біології та географії. Однак їх реалізація викликала ряд труднощів, а саме вчителям відводилось недостатня кількість навчального часу та практично відсутній методичний інструментарій її проведення. Для того, щоб надати освітньому процесу формування екологічних знань нового імпульсу в західній Німеччині були розроблені спеціальні програми з екологічної освіти, які стартували 1987 р. і були чинними до 1991 р.. Протягом цих років відбувався процес екологізації німецького освітнього процесу-екологічна освіта включалася у навчальні плани, створювалися екологічні центри для позашкільного навчання та відкривалися «пілотні» школи з додатковим фінансуванням, що виконують функцію еколого-педагогічних центрів.

Особливістю екологічної освіти у німецьких університетах є навчання паралельно з участю у виконанні науково-дослідних екологічних проєктів. Співпраця вузів з дослідними центрами і промисловими підприємствами здійснюється у формі спільних досліджень, стажувань у вузах працівників підприємств, виробничої практики студентів. Підготовка інженерів, техніків, хіміків, фізиків передбачає вивчення великої кількості екологічних тем, які інтегруються з областю права і економікою, тому викладачі, що представляють підготували навчальні підручники з усіх аспектів екологічної освіти, тим самим задовольнивши попит на матеріали з екологічної тематики. У 2007 році Інститут майбутнього спільно з Вільним університетом Берліна за сприяння Міністерства освіти і науки ФРН видав інтерактивне керівництво «Навчання та дослідження для стійкого розвитку» [12]. Керівництво пропонує можливість онлайн пошук програм підготовки з екології та сталого розвитку за місцем навчання, за науковими галузями тощо.

Величезну роль в підвищенні престижності екологічної освіти відіграють німецькі фонди і суспільства - фонд імені Александра фон Гумбольдта, науково-дослідне суспільство DFG, служба академічних обмінів DAAD та ін. Діяльність цих фондів спрямована на надання стипендій німецьким та іноземним студентам, викладачам і вченим на проведення досліджень, стажувань та навчання. Наприклад, в 2009 були організовані школи «Сталий розвиток як стратегія і мета вищої освіти» (Університет Люнебурга) та «Бідність і соціальна нерівність в освіті і їх вплив на сталий розвиток» (Університет Касселя) тощо.

Спеціальні програми і спільні зусилля уряду, педагогів і шкіл внесли істотний внесок у розвиток та підвищення ролі екологічної освіти в німецьких закладах освіти. Німеччина є на сьогоднішній день прикладом успішної інтернаціоналізації вищої екологічної освіти, яка сприяє підвищенню конкурентоспроможності класичної традиційної німецької системи освіти.

Норвегія та Швеція - країни, які вважаються своєрідним «еталоном» проведення екологічної освіти населення. Зростання занепокоєння з приводу екологічних проблем привело до обрання першого міністра клімату та навколишнього середовища Норвегії у 1972 році. Стрімка зміна відносин між людиною та природою призвела до створення та впровадження нового навчального плану у школах Норвегії, починаючи з 1974 року.

Розглянемо екологічне просвітництво Норвегії на прикладі школи Flaktveit, що знаходиться в Бергені. Учням середньої школи (6-13 років) розповідають про Цілі сталого розвитку - це 17 цілей і 169 завдань, які всі держави-члени ООН (191) погодилися досягти до 2030 року. Цілі та завдання носять комплексний і неподільний характер та забезпечують збалансованість усіх трьох компонентів сталого розвитку: економічного, соціального та екологічного. Система базується на ідеї, що освіта є найважливішою частиною життя. Поточні зміни клімату показують важливість практичного застосування екологічних знань. Для цього навчальному закладу важливим є зміцнення етичної структури освіти та навчання, показуючи альтернативну систему цінностей, якою володіє природа. Метою навчання є розуміння турботи про оточуючих, про природу та про суспільство [23].

Учні навчаються знаходити себе у суспільстві і брати відповідальність - працювати на користь сталого майбутнього. Вчителі спільно працюють у групах та планують заходи, частина з яких проходить у змішаних вікових групах. З -поміж заходів можна виділити наступні: ініціативу з переробки та поділу відходів, для виконання якої школа співпрацює з компаніями з переробки відходів; співробітництво з екологічними організаціями з охорони водних ресурсів; співробітництво з великими компаніями для вивчення їх діяльності та розуміння того, як можна впоратися з різними проблемами довкілля за умов великого підприємства. Учні підтримують діяльність некомерційних організацій. Це дає їм шанс зробити свій невеликий внесок і змінити світ, а також розвинути у собі моральні та соціальні якості. Керівництво школи свою педагогічну діяльність орієнтує на виконання важливих завдання - навчити дбати про себе, піклуватися про ближнього, про місцеву спільноту, про природу та про нашу планету. Керівництво школи сподівається, що учні зможуть приймати адекватні та зважені, стійкі рішення у питаннях майбутнього демократичного суспільства та всієї планети. Завдяки своїй плідній роботі школа отримала визнання громадськості, а її проекти набули широкого суспільного розголосу. Велика кількість статей була написана в таких газетах, як Bergens Tidende, Bergensavisen та Asane Tidende. Школа отримала Екологічну Премію району Хордалан у 2008 році. Школи та дитячі садки всієї країни змогли успішно запозичити досвід школи Flaktveit з переробки відходів [24].

З метою теоретико-методичної підготовки майбутніх вчителів до реалізації ідей сталого розвитку у школах для здобувачів було представлено новий обов'язковий курс, що отримав назву «Natur-Samfunn- Mi]j0/Nature-Society-Environment» (NSM, природа-суспільство-навколишнє середовище). Його метою було навчання майбутніх вчителів основ екологічної культури та сталого розвитку для підвищення ролі екологічної освіти у школах Норвегії.

Великий інтерес викликає досвід провідної у сфері екологічної освіти країни - Швеції. У нинішніх реаліях багато країн прагнуть перейняти «Шведську модель». Шведське суспільство прогресувало під час економічного зростання 70-х, і країна змогла створити благополучне суспільство для життя людей вже до 1980-х років. До 90-х років концепція шведського суспільства досягла стадії «Стійкого суспільства для людей та навколишнього середовища». Швеція очолювала міжнародне співтовариство у сфері захисту довкілля з часів Стокгольмської конференції 1972 року, прийнявши також активну участь у Ріо -де- Жанейрській конференції у 1992 році. Система соціального забезпечення, освіти для іммігрантів, «Вуглецевий» податок - усе це є досягненням Шведського суспільства. Можна стверджувати, що Швеція висунула «маніфест» усьому людству, у якому закликала людство взяти відповідальність за свої дії по відношенню до природи. Мають місце передумови лідерства Швеції у питаннях екології. Вся історія, культура та суспільство Швеції були нерозривними пов'язані з природою.

Розглянемо систему екологічної освіти у Швеції. Екологічне просвітництво у Швеції пов'язано з природничими і гуманітарними дисциплінами. До природничих дисциплін входять: біологія, фізика, хімія та технологія у широкому розумінні. До гуманітарних дисциплін - географія, історія, релігієзнавство та право. Екологічна освіта активно ведеться у формі елективних курсів та займає 6-7 годин на тиждень. Переважними формами роботи є польова чи практично-лабораторна робота. У багатьох освітніх закладах існують окремі кабінети екоосвіти, є фахівці, які ведуть елективні курси та «воркшопи».

Екоосвіта організована на високому рівні, успіх досягається через взаємодію різних інститутів та асоціацій з учнями різного віку. У Швеції велику роль відіграє неформальна освіта. Приклади цього виду освіти можна знайти в традиціях країни та популярних видах діяльності учнів. Свобода пересування чи «право кожної людини» - це право широкої громадськості на доступ до певних державних або приватних земель, озер та річок для відпочинку та занять спортом.

«Право кожної людини» існувало в давніх законах шведських королів з 600 - 700 р. до н. е. Це право також зобов'язує людей захищати природу. Наприклад, забороняється ламати кущі та дерева, красти пташині яйця або смітити на природі. Іншим прикладом може стати діяльність навчальних гуртків (Studieframjandet/Study promotion) - неформальних навчальних груп, що складаються з 5-20 людей, які регулярно збираються та обговорюють різні питання.

Це унікальний та традиційний метод навчання у Швеції, який має столітню історію. Дані гуртки відповідальні за створення культурних проектів та проведення семінарів, присвячених темі екологічної освіти [26].

На часі в Україні екологічна освіта закладу загальної середньої освіти реалізується через екологізацію шкільних навчальних програмах та підручників, в яких присутні теми екологічного змісту. Завдання сучасного вчителя природничих спеціальностей реалізовувати вимоги наскрізних змістових ліній шкільних навчальних програм закладу загальної середньої освіти метою яких є формування в учнів екологічної активності, відповідальності та готовність брати участь у вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та сталого розвитку суспільства. Екологія як самостійний навчальний предмет відсутній у навчальних планах переважної більшості закладах освіти. Не можна заперечувати, що періодично у школах проводяться різноманітні акції та заходи екологічного змісту. Прикладом можуть бути учнівські науково-дослідні екологічні проєкти, різні екологічні здачі макулатури та використаних батарейок, екскурсії. Виходячи з вищеназваного, ми можемо сказати, що формування екологічної компетентності учня в сучасних реаліях нашої країни з одного боку різнобічним, а з другого обмеженим та фрагментарним.

Варто зауважити, що ситуація з екологічною освітою у вищих закладах освіти набагато краща. У навчальних планах багатьох вищих навчальних закладів спостерігається принцип наступність формування екологічних знань. На освітньо-професійних програмах «Середня освіта (Біологія та здоров'я людини, хімія) та «Середня освіта (Географія, біологія та здоров'я людини) ДДПУ імені Івана Франка передбачено студіювання таких екологічних освітніх компонентів: «Основи екології/Загальна екологія», «Екологічна освіта і культура», «Основи сталого розвитку» або «Природничо-наукова картина світу», «Екотоксикологія», «Екологічний моніторинг», Екосистемологія», «Сучасні природоохоронні технології», «Екологія людини», «Еколого-натуралістична робота в закладах освіти», «Основи заповідної справи», «Біоекологія», які орієнтовані на досягнення програмних результатів навчання та формування екологічних компетентностей. Під час навчання та викладаня науково-педагогічними працівниками застосовуються інтерактивні, проектні та STEM технології навчання, студенти активно залучені до проведення екологічної політики на території закладу вищої освіти, беручи участь в екологічних акціях сортування сміття, розміщуючи екологічні реклами-банери та беруть участь у волонтерському русі в рамках проекту «Паросток». В контексті освітньої діяльності закладу освіти функціонує «Центр екології та здоров'я людини», відтак майбутні учителі географії, біології, хімії мають змогу долучались до реалізації науково-дослідних проектів Центру «Зелений коридор», «Бориславський ремікс (рекультивація)», «Післянафтовий світ», «Реанімація ґрунтів», «Екотранс», «Екопарк студентський», «Здоров'я з рослин Карпат».

В рамках міждержавних, міжурядових і двосторонніх угод реалізуються різні міжнародні проекти в області екологічної освіти. Важливим елементом мобільності в системі національної освіти е мобільність студентів і викладачів, що здійснюеться в рамках проектної діяльності, міжуніверситетських угод по академічному обміну. Так, у Дрогобицькому державному педагогічному університеті студенти залучені до міжнародних наукових та науково-організаційних заходів: участь у програмі Подвійне навчання (навчання в Полонійній Академії, Польща), Erasmus⁺ (Румунія, Орадеа; Бельгія, VIVES; Польща, Гуманітарно - природничий університет імені Яна Длугоша в Ченстохові. Здобувачі беруть участь у міжнародних конференціях та проектах. Проект «Невідкладна допомога - BLS» - надання невідкладної допомоги за європейськими стандартами BLS з використанням тренажеру СЛР Lilly за участю факультету здоров'я людини і природничих наук ДДПУ імені Івана Франка спільно з Університетом прикладних наук VIVES за підтримки Міжнародної неурядової організації VZW «ORADEA».

екологічний освіта міжнародний

Висновки

Становлення та розвиток екологічної освіти у світі безпосередньо пов'язане зі зростаючим рівнем зацікавленості екологічними проблемами у суспільстві. Заглибившись в історію, ми дізналися, що екологічна обізнаність почала ставати одніею з обговорюваних тем у всій Європі із 1972 року. Після конференції 1992 р. в Ріо-де-Жанейро та прийняття Порядку дня на XXI століття, урядами багатьох країн було вжито нових заходів щодо впровадження ідей екологічно сталого розвитку у національні системи освіти.

Особливістю зарубіжної екологічної освіти е існування наукових лабораторій на основі університетів, наявність механізмів реалізації наукових ідей та його розробок у практику виробництва, інтенсивне залучення студентів до наукових досліджень та ознайомлення їх із сучасними досягненнями екологічної науки. Освітні програми з екологічної освіти побудовані на новій методології освіти, вони спрямовані на навчання на основі дослідних проектів, тісних комунікацій між здобувачами і викладачами, факультетами університетів і школами, університетами і підприемствами.

Досвід скандинавських країн та Німеччини в області екологічної освіти досить практичний і може бути використаний для системи екологічної освіти в Україні. Основним, що відрізняе досвід зарубіжних країн, е підхід до форм організації екологічної освіти - пріоритетними е виділення спеціальних проектних днів і тижнів, розробка екологічних дидактичних тренінгів та ігор.

У перспективі пропонуемо такі підходи для адаптації зарубіжного досвіду екологічних заходів просвітницького характеру та підвищення ефективності екологічної освіти в освітніх закладах України. По - перше, необхідно на державному рівні констатувати пріоритетність екологічної освіти у вирішенні екологічних проблем і наголосити на відповідальності нового покоління у розв'язанні цих питань. Спеціалізовані освітні компоненти з екології мають стати обов'язковою складовою освітніх програм у школах та вузах, втіливши так звану ідею «озеленення освітніх програм». По-друге, необхідно збільшити кількість екологічних ініціатив та урізноманітнити їх шляхом цікавої подачі матеріалу на форумах й тематичних уроках та створення змагального елементу в різних екоконкурсах - ефективність цих заходів зросте в рази, а кількість учасників незмінно зростатиме з року в рік. По -трете, необхідна адаптація або створення навчальної програми з переважанням елементів практичного екологічного просвітництва відповідно до Цілей сталого розвитку. Даний пункт е найбільш важко здійсненим через великі витрати ресурсів і нерівномірну якість освіти по всій країні. При адаптації навчальних програм необхідно врахувати реалії нашої країни та менталітет мешканців України.

Список використаної літератури

1. Бойченко С.В., Саєнко Т.В. Екологічна освіта - основа сталого розвитку суспільства. Київ: Університет «Україна», 2013. 502 с.

2. Бондар О.І., Барановська В.Є., Єресько О.В. Екологічна освіта для сталого розвитку у запитаннях та відповідях: науково-методичний посібник для вчителів / за ред. О.І. Бондаря. Херсон: Грінь Д.С., 2015. 228 с.

3. Брундтланд Г. Наше спільне майбутнє: Міжнародна комісія з навколишнього середовища та розвитку: монографія. Оксфорд: Оксфорд Юніверсіті Пресс, 1987. 512 с.

4. Гончарук В. Зарубіжний досвід формування екологічної культури майбутніх учителів природничих спеціальностей у процесі професійної підготовки. Актуальні питання гуманітарних наук. Педагогіка. 2018. С. 121-125.

5. Грицай М. Підготовка майбутніх учителів біології у франкомовних університетах Бельгії. Витоки педагогічної майстерності. 2017. Вип. 19, С. 83-90.

6. Декларація Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку.

7. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища». Відомості Верховної Ради України. 1991, № 41, ст. 546.

8. Закон України «Про освіту». Відомості Верховної Ради. 2017, № 38-39, ст. 380.

9. Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи: Бібліотека з освітньої політики / Під заг. ред. О.В. Овчарук. Київ: «К.І.С.», 2004. 112 с.

10. Кучай Т.П. Підготовка майбутніх учителів в університетах Великої Британії до екологічного виховання учнів. Черкаси: ЧНУ імені Богдана Хмельницького, 2010. 216 с.

11. Локшина О.І. «Компетентнісна» ідея в освіті зарубіжжя: успіхи та проблеми реалізації. Компетентнісний підхід в освіті: теоретичні засади і практика реалізації. 2014. № 1. С. 51-59.

12. Навчання та дослідження для стійкого розвитку.

13. Нова українська школа. Концептуальні засади реформування середньої школи.

14. Підліснюк В., Рудик І., Кириленко В., Вишенська І., Маслюківська О. Сталий розвиток суспільства: роль освіти. Путівник / За ред. В. Підліснюк. Видавництво СПд «Ковальчук», 2005. 88 с.

15. Про концепцію екологічної освіти в Україні.

16. Про Національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 р.

17. Про Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020».

18. Професійний стандарт за професіями «Вчитель початкових класів закладу загальної середньої освіти», «Вчитель закладу загальної середньої освіти», «Вчитель з початкової освіти (з дипломом молодшого спеціаліста)».

19. Стецула Н.О. Екологізація освіти як ключова тенденція сталого розвитку суспільства. Молодь і ринок. № 6-7 (185-186), 2020. С. 115-121.

20. Хартія Землі.

21. Хроленко М.В. Вимоги до змісту екологічної компетентності майбутніх учителів біології в освітньому середовищі країн Західної Європи. Освітній дискурс: збірник наукових праць. № 26 (9). 2020. С. 71-81.

22. Bilyk V., Udovychenko I., Vysochan L., Kyrylenko K., Stetsula N., Gvozdii S. Modernization of Natural Science Education in the Context of Teacher Training. Revista Romaneasca Pentru Educatie Multidimensionala. 2022. 14 (1Sup1), 2548.

23. Education for Sustainable Development - Flaktveit School, Municipality of Bergen. OECD-Innovative Learning Environment Project. Bergen, 2007.

24. Education for Sustainable Development in Norwegian Geography curricula. Per Jarle Sstre - Nordidactica. Journal of Humanities and Social Science Education. 2016. P. 63-78.

25. Gall М. Discussion method. The international encyclopedia of teaching and teacher education. Oxford. 1988. P. 232-237.

26. Maki Shimizu, Haruhiko Tanaka. The Status of Environmental Education in Sweden. A Comparative Study between Sweden and Japan. Journal of International Development and Cooperation. 2000. Vol. 6. No. 1. P. 223-238.

27. Stetsula N.O., Pavliukh S.B. To the ecological culture through ecological education. Acta Carpatica. Rzeszow: Integracja srodowisk naukowych obszaru pogranicza polsko-ukrainsritgo. 2015. Vol. 24. Р. 217-222.

28. The Magna Charta of University.

References

1. Boichenko S.V., Saienko T.V. (2013). Ekolohichna osvita - osnova staloho rozvytku suspilstva [Environmental education is the basis of sustainable development of society]. Kyiv: Universytet «Ukraina». [in Ukrainian].

2. Bondar O.I., Baranovska V.Ye., Yeresko O.V. (2015). Ekolohichna osvita dlia staloho rozvytku u zapytanniakh ta vidpovidiakh [Ekolohichna osvita dlia staloho rozvytku u zapytanniakh ta vidpovidiakh]. Kherson: Hrin D.S. [in Ukrainian].

3. Brundtland H. (1987). Nashe spilne maibutnie: Mizhnarodna komisiia z navkolyshnoho seredovyshcha ta rozvytku. [Our Common Future: International Commission on Environment and Development]. Oksford: Oksford Yuniversiti Press. [in Ukrainian].

4. Honcharuk V. (2018). Zarubizhnyi dosvid formuvannia ekolohichnoi kultury maibutnikh uchyteliv pryrodnychykh spetsialnostei u protsesi profesiinoi pidhotovky [Foreign experience in the formation of ecological culture of future teachers of natural sciences in the process of professional training]. Aktualni pytannia humanitarnykh nauk - Topical issues of the humanities. Pedagogy, 121-125. [in Ukrainian].

5. Hrytsai M. (2017). Pidhotovka maibutnikh uchyteliv biolohii u frankomovnykh universytetakh Belhii [Training of future biology teachers in French-speaking universities in Belgium]. Vytoky pedahohichnoi maisternosti - The origins of pedagogical excellence, 19, 83-90 [in Ukrainian].

6. Deklaratsiia Rio-de-Zhaneiro shchodo navkolyshnoho seredovyshcha ta rozvytku [Declaration of Rio de Janeiro on environment and development]. (n.d.). megalib.com.ua. [in Ukrainian].

7. Zakon Ukrainy «Pro okhoronu navkolyshnoho pryrodnoho seredovyshcha» [Law of Ukraine «On Environmental Protection»]. (1991). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy - Bulletin of the Verkhovna Rada of Ukraine, 41, Article 546. [in Ukrainian].

8. Zakon Ukrainy «Pro osvitu» [Law of Ukraine «On Education»]. (2017). Vidomosti Verkhovnoi Rady-Bulletin of the Verkhovna Rada of Ukraine, 38-39, Article 380. [in Ukrainian].

9. Ovcharuk O.V. (Ed.). (2004). Kompetentnisnyi pidkhid u suchasnii osviti: svitovyi dosvid ta ukrainski perspektyvy [Competency approach in modern education: world experience and Ukrainian perspectives]. Kyiv: «K.I.S.». [in Ukrainian].

10. Kuchai T.P. (2010). Pidhotovka maibutnikh uchyteliv v universytetakh Velykoi Brytanii do ekolohichnoho vykhovannia uchniv [Preparation of future teachers in the universities of Great Britain for the ecological education of students]. Cherkasy: ChNU imeni Bohdana Khmelnytskoho [in Ukrainian].

11. Lokshyna O.I. (2014). «Kompetentnisna» ideia v osviti zarubizhzhia: uspikhy ta problemy realizatsii [«Competence» idea in education abroad: successes and problems of implementation]. Kompetentnisnyi pidkhid v osviti: teoretychni zasady i praktyka realizatsii - Competency-based approach in education: theoretical foundations and practice of implementation, 1, 51-59. [in Ukrainian].

12. Navchannia ta doslidzhennia dlia stiikoho rozvytku [Education and research for sustainable development]. (n.d.). leitfaden-nachhaltigkeit.de. [in Ukrainian].

13. Nova ukrainska shkola. Kontseptualni zasady reformuvannia serednoi shkoly [New Ukrainian school. Conceptual principles of secondary school reform]. (n.d.). mon.gov.ua. [in Ukrainian].

14. Pidlisniuk V., Rudyk I., Kyrylenko V., Vyshenska I., Masliukivska O. (2005). Stalyi rozvytok suspilstva: rol osvity [Sustainable development of society: the role of education]. Vydavnytstvo SPd «Kovalchuk». [in Ukrainian].

15. Pro kontseptsiiu ekolohichnoi osvity v Ukraini [About the concept of environmental education in Ukraine]. (n.d.). zakon.rada.gov.ua. [in Ukrainian].

16. Pro Natsionalnu stratehiiu rozvytku osvity v Ukraini na period do 2021 roku [About the National Strategy for the Development of Education in Ukraine for the period until 2021]. (n.d.). zakon.rada.gov.ua. [in Ukrainian].

17. Pro Stratehiiu staloho rozvytku «Ukraina - 2020» [About the Sustainable Development Strategy «Ukraine - 2020»]. (n.d.). [in Ukrainian].

18. Profesiinyi standart za profesiiamy «Vchytel pochatkovykh klasiv zakladu zahalnoi serednoi osvity», «Vchytel zakladu zahalnoi serednoi osvity», «Vchytel z pochatkovoi osvity (z dyplomom molodshoho spetsialista)» [Professional standard for the professions «Teacher of primary classes of a general secondary education institution», «Teacher of a general secondary education institution», «Teacher of primary education (with junior specialist diploma)»]. (n.d.). [in Ukrainian].

19. Stetsula, N. O. (2020). Ekolohizatsiia osvity yak kliuchova tendentsiia staloho rozvytku suspilstva [Environmentalization of education as a key trend of sustainable development of society]. Molod i rynok - Youth and the market, 6-7(185-186), 115-121. [in Ukrainian].

20. Khartiia Zemli [Earth Charter]. (n.d.). earthcharter.org.

21. Khrolenko M.V. (2020). Vymohy do zmistu ekolohichnoi kompetentnosti maibutnikh uchyteliv biolohii v osvitnomu seredovyshchi krain Zakhidnoi Yevropy [Requirements for the content of ecological competence of future biology teachers in the educational environment of Western European countries]. Osvitnii dyskurs: zbirnyk naukovykh prats - Educational discourse: a collection of scientific papers, 26(9), 71-81. [in Ukrainian].

22. Bilyk V., Udovychenko I., Vysochan L., Kyrylenko K., Stetsula N., Gvozdii S. (2022). Modernization of Natural Science Education in the Context of Teacher Training. Revista Romaneasca Pentru Educatie Multidimensionala, 14 (1). 25-48

23. Education for Sustainable Development - Flaktveit School, Municipality of Bergen. (2007). OECD-Innovative Learning Environment Project. Bergen.

24. Education for Sustainable Development in Norwegian Geography curricula. (2016). Per Jarle Sstre - Nordidactica. Journal of Humanities and Social Science Education, 63-78

25. Gall, М. (1988). Discussion method. The international encyclopedia of teaching and teacher education. Oxford. 232-237.

26. Maki S., Haruhiko T. (2000). The Status of Environmental Education in Sweden. A Comparative Study between Sweden and Japan. Journal of International Development and Cooperation, 6(1), 223-238.