Науково-педагогічна інтелігенція Ізмаїльської області у повоєнний період

Размещено на http://www.allbest.ru/

Науково-педагогічна інтелігенція Ізмаїльської області у повоєнний період

Віра Церковна

кандидат історичних наук, доцент Ізмаїльський державний гуманітарний університет, Україна

АНОТАЦІЯ

Мета дослідження полягає у висвітленні повсякденного життя науково-педагогічної інтелігенції Ізмаїльської області у повоєнне десятиліття на прикладі Ізмаїльського державного гуманітарного університету (з 1944 р. - Білгород-Дністровський учительський інститут, з 1951 р. - Ізмаїльський учительський інститут). Проведений аналіз підтверджує, що у повоєнне десятиліття нагальною потребою навчального закладу було забезпечення кваліфікованими науково-педагогічними кадрами. Кількість кафедр і викладачів поступово збільшувалася, проте рівень кваліфікації викладачів був невисоким, більшість не мала наукових ступенів і вчених звань, особливо це стосувалося завідувачів кафедр. У післявоєнний період велику увагу керівництво навчального закладу приділяло ідеологічним настановам та пропаганді марксистсько-ленінських доктрин, рішень парії та уряду, формуванню і популяризації радянського способу життя. Матеріально-побутове становище науково-педагогічних працівників Ізмаїльського учительського інституту у повоєнний період, яке віддзеркалювало рівень розвитку економіки та державної політики щодо цієї групи населення, було складним і злиденним. Заробітна платня не задовольняла необхідного життєвого рівня, продуктове забезпечення було незадовільним, проте карткова система певним чином підтримувала їх прожитковий мінімум. Надзвичайно гострою була житлова проблема. Характерною ознакою повсякденного життя викладачів було залучення їх до участі у політико-агітаційних та виховних заходах, оборонно-патріотичних і спортивних змаганнях, спартакіадах, різного роду заготівельних і сільськогосподарських роботах. Система моральних цінностей науково-педагогічних працівників у перші повоєнні роки визначалася сталінським тоталітарним режимом, характерними ознаками якого були ідеологічні кампанії, репресії, нетерпимість до інакомислення і плюралізму думок, які вбивали інтелектуальну й творчу ініціативу, будь-які стимули для розвитку індивідуальності. Виявом послаблення традиційних морально-етичних норм у середовищі науково-педагогічних кадрів було хабарництво та корупція, порушення дисципліни, невиконання розпоряджень. Як моральне заохочення застосовувалися різного роду подяки, грамоти, культивувався радянський спосіб життя, поведінка і мислення.

Ключові слова: науково-педагогічна інтелігенція, повсякденне життя, учительський інститут, повоєнний період, Ізмаїльська область.

ABSTRACT

SCIENTIFIC AND PEDAGOGICAL INTELLIGENCE OF THE IZMAIL REGION IN THE POST-WAR PERIOD

Vira Tserkovna

PhD of Historical Science, Associate Professor

Izmail State University of Humanities, Ukraine

The purpose of the study is to cover the daily life of scientific and pedagogical intelligentsia of the Izmail region in the postwar decade on the example of the Izmail State University of Humanities (since 1944 - Belgorod-Dniester Teachers `Institute, since 1951 - Izmail Teachers ' Institute). The analysis proofs that in the postwar decade the urgent need of the school was to provide qualified scientific and pedagogical staff. The number of departments and teachers gradually increased, however, the level of qualification of teachers was low, most did not have scientific degrees and academic titles, especially Heads of departments. In the postwar period, the leadership of the school paid great attention to ideological guidelines and propaganda of Marxist- Leninist doctrines, decisions of the Party and government, the formation and promotion of the Soviet way of life. The financial situation of the scientific and pedagogical staff of the Izmail Teachers' Training Institute in the post-war period, which reflected the level of economic development and public policy towards this group of people, was difficult and miserable. Wages did not meet the required standard of living, food supply was unsatisfactory, but the card system in some way maintained their subsistence level. The housing problem was extremely acute. A characteristic feature of the daily life of teachers was their involvement in political, propaganda and educational activities, defense, patriotic and sports competitions, sports games, various types ofprocurement and agricultural work. The system of moral values of scientific and pedagogical workers during the first postwar years was determined by Stalin's totalitarian regime, characterized by ideological campaigns, repression, intolerance of dissent and pluralism of ideas that killed intellectual and creative initiative, any incentives for individuality. The manifestation of the weakening of traditional moral and ethical norms among the scientific andpedagogical staff was bribery and corruption, violation of discipline, non-compliance with orders. As a moral encouragement were used various kinds of gratitudes and letters cultivated the Soviet way of life, behavior and thinking.

Key words: scientific and pedagogical intelligentsia, everyday life, teacher's institute, postwar period, Izmail region.

Постановка проблеми

науково педагогічна інтелігенція ізмаїльський університет

Сучасна українська історична наука вирізняється появою таких новітніх дослідницьких напрямів, як історія ментальностей, інтелектуальна історія, усна історія, історія суб'єктивності, гендерна історія, історія приватного життя, що є відзеркаленням і відповіддю на інтеграційні виклики світового наукового співтовариства. До найбільш актуальних належить історія повсякденності, яка до середини ХХ ст. практично не була об'єктом історичних пошуків. Ця галузь історичного знання дозволяє реконструювати сферу щоденності крізь призму загальноісторичних, культурних, соціальних, політологічних, конфесійних відносин, більш об'єктивно відображати історичний процес, що не вичерпується глобальними економічними, політичними й соціальними проблемами. Вивчення сутності й особливостей повсякденності дає можливість зрозуміти спосіб мислення, мотиви поведінки людей, їх прагнення, а також причини утворення і діяльності різних суспільних інститутів. Використання методології та інструментарію історії повсякденності має виняткові можливості для аналізу радянського минулого, особливо одного з найбільш складних і суперечливих періодів історії УРСР післявоєнного десятиліття (1945-1955 рр.). Звернення до проблем повсякденності науково- педагогічної інтелігенції в регіональному аспекті дозволить визначити особливі й характерні риси повсякденного життя закладів вищої освіти України, виявити залишки радянського стилю життя з метою їх усунення у сучасній вищій школі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

У вітчизняній історіографії накопичено значний фактичний матеріал про стан науково-педагогічної інтелігенції УРСР у повоєнний період. Так, Т. Марусик аналізує реалії життя та діяльність західноукраїнської гуманітарної інтелігенції 1940-1950-х рр. (Марусик, 2002). Науково-педагогічну інтелігенцію як окремий соціально-професійний прошарок розглядає і висвітлює повсякденне життя цієї верстви у другій половині 1940-х - першій половині 1950-х рр. О. Прохоренко (Прохоренко, 2010). Дисертаційна робота О. Булгакової присвячена дослідженню формування, становища та діяльності науково-педагогічної інтелігенції Української РСР у другій половині 1950-х - середині 1960-х рр. (Булгакова, 2018). Чимало наукових розвідок пов'язано з вивченням розвитку історичної освіти в педагогічних навчальних закладах УРСР у роки пізнього сталінізму. Серед них варто відзначити статтю В. Дроздова, який розглядав організацію історичної освіти в Білгород-Дністровському учительському інституті, що дозволяє значно розширити уявлення про повсякдення науково-педагогічної інтелігенції зазначеного навчального закладу (Дроздов, 2021). Незважаючи на значний інтерес істориків до цієї проблематики, питання повсякденного життя науково-педагогічних працівників Ізмаїльського державного гуманітарного університету у повоєнний період не були предметом наукового вивчення.

Мета статті - дослідити повсякденне життя науково-педагогічної інтелігенції Ізмаїльської області у повоєнне десятиліття на прикладі Ізмаїльського державного гуманітарного університету (з 1944 р. - Білгород-Дністровський учительський інститут, з 1951 р. - Ізмаїльський учительський інститут).

Оскільки повсякденне життя науково-педагогічної інтелігенції Ізмаїльської області у післявоєнний період включає чималу низку питань, які неможливо проаналізувати у форматі однієї статті, розглянемо лише кількісний склад викладацького колективу, рівень і якість життя та морально-психологічний стан науково-педагогічної інтелігенції вищого навчального закладу Ізмаїльської області.

Джерельною базою дослідження є матеріали архіву Ізмаїльського державного гуманітарного університету, які частково увійшли до першого тому збірника документів, що висвітлюють історію університету з 1940 по 1965 рр. (Ізмаїльський державний, 2020). Незважаючи на те, що в архівних документах доволі широко представлена інформація про кількісний склад, кваліфікацію, оплату праці, наукову роботу викладачів, дослідження потребує в перспективі залучення матеріалів офіційних органів влади, періодичної преси, спогадів.

Виклад основного матеріалу

Після закінчення Другої світової війни керівництво СРСР проголосило курс на побудову воєнно-індустріальної держави, відновлювалося зруйноване війною господарство і культура, проводилися масові ідеологічні кампанії. Серед населення панував духовний підйом, пов'язаний з перемогою у війні та бажанням будувати краще життя. Як відомо, складний відбудовчий процес ще більше загострив матеріально-технічні та побутові проблеми у забезпеченні українського народу. Особлива роль у відбудовчих процесах після робітників і селян відводилася «прошарку» інтелігенція. Ми зупинимося на розгляді повсякденного життя саме науково-педагогічної інтелігенції, яка бере безпосередню участь у підготовці кадрів для всіх галузей господарства, зберігає та передає інтелектуальні знання, культуру та традиції, виховує молоде покоління. Дослідниця О. Прохоренко визначає науково-педагогічну інтелігенцію як соціально- професійний прошарок, який «детермінує майбутнє народу» (Прохоренко, 2010: 178). У системі вищої освіти професорсько-викладацьким колективам належить вирішальна роль. Від кількості та якості кадрового складу залежить рівень вищої освіти у державі.

Після війни почалося поступове відновлення діяльності закладів вищої освіти. Цей процес ускладнювався тим, що під час Другої світової війни значна частина науково- педагогічних працівників загинула на фронтах, в окупації або залишилася в евакуації. До вересня 1944 р. в УРСР розпочали викладацьку діяльність лише 33% професорсько- викладацького складу закладів вищої освіти (Прохоренко, 2010: 180). Після звільнення Південної Бессарабії від румунської окупації роботу Аккерманського учительського інституту було поновлено 1 вересня 1944 р. під назвою Білгород-Дністровський учительський інститут. У його складі діяли 5 кафедр: педагогіки (завідувач - директор інституту Семашко В. Ф.), психології (завідувач - доц. Хильченко А. Є.), мови і літератури (завідувач - викладач Вишневий П. П.), фізики (завідувач - викладач Путилін О. С.), військова (існувала до березня 1947 р., завідувач - викладач Поляков В. Д.), увесь викладацький колектив нараховував 27 осіб (Ізмаїльський державний, 2020: 43). З 1946 р. почала працювати кафедра історії (завідувач - доцент Соловйов С. П.). У 1946 р. у штаті Білгород-Дністровського учительського інституту налічувався 21 викладач (Циганенко, 2020: 80-81). Науково-педагогічних працівників запрошували з усього Радянського Союзу. У 40-50-х роках тут працювали уродженці Москви, Брянська; Новосибірської, Горьківської, Воронезької, Курської областей та Марійської автономії РРФСР; Одеської, Житомирської, Кам'янець-Подільської, Черкаської, Кіровоградської та інших областей УРСР.

Нагальною потребою у повоєнний період було забезпечення закладів вищої освіти науково-педагогічними працівниками із вченими званнями і ступенями, особливо на посади завідувачів кафедр. Надзвичайно складно було це зробити периферійним інститутам та університетам. Так, у Білгород-Дністровському учительському інституті у 1944-1946 рр. не було жодного доктора наук або професора, більшістю кафедр завідували викладачі без вчених звань та наукових ступенів: у 1944 р. із 5 кафедр лише кафедру психології очолював доцент, у 1946 р. - кафедру історії. Вищу освіту мали 19 науково-педагогічних працівників, 2 - середню освіту. Зустрічаються випадки, коли у працівників, які обіймали адміністративні посади, освіта була не за фахом, наприклад, заступник директора заочного відділення Р-ін Т. І. мав спеціальність «агроном», 7 членів викладацького колективу були членами або кандидатами в члени ВКП (б), решта, відповідно - безпартійні (Циганенко, 2020: 81). На 1947-1948 н.р. навчальне навантаження було затверджено для 18 викладачів, із яких було 2 доценти і 1 кандидат наук, вільною залишалася вакансія викладача світової літератури (Циганенко, 2020: 92-93).

Таким чином, можемо констатувати відсутність достатньої кількості висококваліфікованих науково-педагогічних працівників, що, цілком зрозуміло, впливало на якість навчально-методичної роботи колективу закладу. Проте з кінця 40-х років спостерігаються заходи керівництва інституту, спрямовані на те, щоб усі викладачі мали вищу освіту, на стимулювання наукової роботи викладачів, складання ними кандидатських екзаменів, підготовку та захист кандидатських дисертацій (Циганенко, 2020: 95-96). Наприклад, згідно з розпорядженням міністра освіти УРСР Русько А. Н. від 15 серпня 1949 р. №09-272 було звільнено з роботи викладача основ марксизму-ленінізму Тимец Г. В. як такого, що не має закінченої вищої освіти (Циганенко, 2020: 110). В одному із наказів в.о. директора інституту зазначав, що у Білгород-Дністровському учительському інституті виконання планів науково-дослідної роботи і планів підвищення кваліфікації викладачів, незважаючи на рішення Міністерства вищої освіти, знаходяться в незадовільному стані. З метою підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників директор інституту наказав: завідувач кафедри мови і літератури Бутович З. І. та кафедри марксизму-ленінізму Кириллов І. М. повинні були закінчити підготовку своїх кандидатських дисертацій до 15.12.1950 р.; викладачі Симан Я. П., Шабунін А. А. та Конопленко В. Д. представити робочий план науково-дослідницьких робіт і приступити до їх виконання; викладачі Конопленко В. Д., Чернова В. М., Севастьянова А. А., ТимошенкоП. К., Буряка В. І., Чернова О. Я., Бухалова Н. В., Шишкану Т. Р., Мукан А. М. впродовж 1950-1951 рр. - скласти екзамени кандидатського мінімуму (Циганенко, 2020: 113).

Певні зміни в інституті відбулися на початку 50-х років. У червні 1950 р. було ліквідовано історичний факультет, а викладачі-історики отримали направлення в інші вищі навчальні заклади УРСР. Відбулися зміни у складі кафедр. Працювали кафедри основ марксизму-ленінізму, педагогіки і психології, фізики і математики, мовознавства, російської та української літератури. Фізичну підготовку студентів здійснювали 2 викладачі фізкультури.

Незважаючи на зазначені заходи, якість кадрового складу не зазнала суттєвих змін і в 1951 р. Так, на 1951-1952 н.р. для кафедр інституту було затверджено наступний штатний розклад: завідувачів кафедри, професорів - 1, завідувачів кафедри, старших викладачів - 4, доцентів кафедри - 1, старших викладачів - 6, викладачів - 8, всього викладачів - 20 осіб (Циганенко, 2020: 122-123).

Рішення про переведення Білгород-Дністровського учительського інституту до м. Ізмаїла та створення на його базі Ізмаїльського учительського інституту було прийняте виконкомом Ізмаїльської обласної ради депутатів 8 серпня 1951 р. (Циганенко, 2020: 124). Переведення закладу до м. Ізмаїла поставило перед його керівництвом нові важливі завдання, серед яких зростання кількості та якості кадрового складу інституту. Доволі поширеним важелем підвищення якості навчального процесу були перевірки, відвідування лекцій та семінарів, результати яких знаходили відображення у наказах директора інституту. Так, в одному з таких наказів наголошувалося, що календарні плани обов'язково мають бути затверджені на засіданнях кафедри, без конспектів викладачі не будуть допущені до читання лекцій і проведення семінарів (Циганенко, 2020: 132-133).

У 50-х роках у зв'язку з необхідністю змін у галузі вищої педагогічної освіти наказом міністра освіти УРСР від 19 серпня 1952 р. Одеський учительський інститут було об'єднано з Ізмаїльським учительським інститутом та реорганізовано в Ізмаїльський педагогічний інститут з двома факультетами: мови і літератури (української і російської) та фізико- математичним (Циганенко, 2020: 135-136). Професорсько-викладацький склад навчального закладу поповнився кадрами з Одеси. Відповідно до штатного розпису професорсько- викладацького персоналу в складі Ізмаїльського учительського інституту в 1954 р. діяло вже 7 кафедр: марксизму-ленінізму (завідувач - кандидат історичних наук Столяр П. С.), педагогіки (завідувач - кандидат педагогічних наук Лобер Д. Є.), мовознавства (завідувачка - викладачка Бутовіч З. І.), літератури (завідувачка - кандидат філологічних наук Кузякіна Н. Б.), фізичного виховання (завідувач - ст. викладач Русін В. М.), математики (завідувач - ст. викладач Чернов М. М.), фізики (завідувач - викладач Сідоренко Г. М.), весь викладацький колектив нараховував 35 осіб, серед яких було 3 кандидати наук і 1 доцент (Циганенко, 2020: 153). Кадрові питання не втратили своєї актуальності, вони продовжували залишатися на порядку денному на засіданнях вченої ради інституту, оприлюднювалися через накази директора закладу. Певна частина викладачів почала займатися науково-дослідною роботою, вони отримували творчі відпустки для підготовки матеріалів кандидатських і докторських дисертацій, складали екзамени з кандидатських мінімумів тощо. Проте більша частина науково-педагогічного складу не підвищувала свій науковий рівень (Циганенко, 2020: 159-160).

Серйозною проблемою педагогічного інституту була постійна текучість викладацьких кадрів. Яскравим прикладом цього явища є кафедра історії, склад та завідувачі якої впродовж другої половини 40-х років змінилися повністю декілька разів (Дроздов, 2021: 177). Подібні кадрові зміни були типовими й для інших кафедр, часто відбувалися упродовж навчального року, що, відповідно, негативно впливало на якість освіти.

Брак кваліфікованих науково-педагогічних кадрів успішно компенсувався вимогою зосереджуватися у викладацькій діяльності не на наданні профільних знань і компетенцій, а на вивченні творів класиків марксизму-ленінізму та розкритті рушійної ролі комуністичної партії й уряду у перемогах і трудових звершеннях радянського народу. Особливо це стосувалося історичної освіти, в яку, як слушно зауважив В. Дроздов, була міцно вкорінена міфотворчість радянських істориків про «Київську Русь - колиску східнослов'янських народів», «дружбу народів» із провідною роллю російського народу як «першого серед рівних», «Велику вітчизняну війну» тощо (Дроздов, 2021: 178). Також показовими є декілька наказів директора інституту за 1952 р. з приводу того, що викладач дисципліни «Вступ до мовознавства» Д-ко С. Я. не аналізував на занятті робіт з мовознавства Й. Сталіна, популяризував погляди «махрового буржуазного націоналіста» П. Куліша, називав його «відомим українським письменником» та допускав «непродумані приклади та вільні екскурси» (Циганенко, 2020: 137).

Аналіз соціально-демографічних показників професорсько-викладацьких кадрів навчального закладу (національність, стать, вік) дозволяє зробити наступні висновки. У навчальному закладі працювали представники різних національностей, найбільшу частку становили росіяни та українці, поступово частка росіян збільшувалася. У повоєнний період у середовищі науково-педагогічної інтелігенції спостерігається збільшення частки жінок. Середній вік викладачів, наприклад, у 1946 р. становив 34, 7 років, проте у 50-х роках мала місце тенденція до збільшення питомої ваги викладачів пенсійного віку.

Таким чином, у перше повоєнне десятиріччя рівень кваліфікації значної частини науково-педагогічної інтелігенції був невисоким, більшість викладачів не мала наукових ступенів і вчених звань. Головною причиною було те, що під час Другої світової війни частина кадрового складу вищих навчальних закладів загинула або не повернулася з окупації, а до роботи приступили викладачі, які протягом декількох років були відірвані від науково-педагогічні діяльності.

Однією зі складових повсякденного життя науково-педагогічної інтелігенції є матеріально-побутове становище, яке віддзеркалює рівень розвитку економіки та державної політики щодо цієї групи населення. Показником життєвого рівня і єдиним джерелом доходів викладачів вищих навчальних закладів була оплата праці.

Заробітна платня науково-педагогічних кадрів залежала від стажу педагогічної роботи, посади та кваліфікації, а також від наявності наукового ступеня і вченого звання та від рівня самого навчального закладу. До вересня 1946 р. середня ставка викладача ВНЗ складала від 1000 до 1300 руб. (Прохоренко, 2010: 182). Так, викладачі Білгород- Дністровського учительського інституту у 1944 р. отримували від 1050 до 1300 крб. Із заробітної платні утримували податок з прибутку, військовий та з неодружених (Циганенко, 2020: 42-43). У вересні 1946 р. відповідно до постанови ради міністрів СРСР «Про підвищення окладів і покращення матеріально-побутових умов професорсько- викладацького складу» за наказом директора інституту середня ставка викладача закладу складала від 1050 до 3000 руб. Наприклад, заступник директора, кандидат наук, маючи стаж роботи у ВНЗ від 5 до 10 років, отримував 3000 руб., директор інституту зі стажем понад 10 років - 2000 руб., завідувач кафедри, доцент зі стажем роботи понад 5 років - 2760 руб., завідувач кафедри без наукового ступеня - від 1500 до 1980 руб., натомість заробітна плата викладача без вченого звання коливалася від 1050 до 1600 руб. Цікаво, що завідувачі кафедр марксизму-ленінізму та історії, так званих ідеологічних кафедр, мали оклади на порядок більше, ніж завідувачі інших кафедр, і навіть директор інституту (Циганенко, 2020: 64-65).

Звичайно, суттєвого покращення викладачі та їх родини не відчули, оскільки незначне підвищення заробітної платні не вплинуло на підвищення їх рівня життя, а ціни на основні продукти харчування та промислові товари залишалися доволі високими: кілограм борошна коштував залежно від місцевості 6-9 крб., кілограм гречки - 10-15 крб., картопля - 3-4 крб. за кг, молоко - 2,5-3,5 крб. за літр, сметана 10-20 крб. за літр, яйця - 7-11 крб. за десяток, а звичайний чоловічий костюм, наприклад, коштував у середньому 300 крб., майже стільки ж - шкіряні черевики (Ісайкіна, 2010: 32).

До грудня 1947 р. в СРСР існувала карткова система забезпечення громадян продуктами споживання. Відповідальною за розподіл карток серед співробітників інституту була секретар директора (Циганенко, 2020: 75). В архіві ІДГУ не збереглися документи про конкретні норми відпуску продуктів харчування викладачам закладу. Проте, як і по всій УРСР, викладач закладу, наприклад, міг отримати щомісяця на одну особу: м'яса - 180 гр., жиру й цукру - по 400 гр., круп і макаронних виробів - 1 кг 200 гр., тобто продукти видавали персонально, на продовольчі картки могли претендувати лише штатні викладачі стаціонару, за умови погодинної оплати праці науково- педагогічні працівники втрачали право на картки (Улітова, 2012: 164). Загалом, продуктове забезпечення науково- педагогічної інтелігенції у повоєнний період було незадовільним, проте карткова система певним чином підтримувала їх прожитковий мінімум. Як і переважна більшість населення, науково-педагогічні працівники відчували гостру потребу в одязі, взутті, білизні та багатьох інших промислових товарах.

Про важкі побутові умови працівників інституту у післявоєнний період свідчить наявність у штаті конюха, опалювача, столяра, садівника, бригадира-рільника, працівників підсобного господарства. Влітку та восени працівники займалися заготівлею продуктів харчування, вирощували овес, просо, соняшник, горох, виноград (Архів ІДГУ, 1953: 65). До таких робіт широко залучалися не лише викладачі, але й студенти. Для опалення навчального корпусу та гуртожитку регулярно здійснювалася заготівля дров у Чернівецькій області (Циганенко, 2020: 65).

Важливими показниками якості життя науково-педагогічної інтелігенції є умови праці й тривалість робочого часу. Для цієї категорії населення був встановлений 6- годинний робочий день. Для професорів і доцентів обсяг навчальної роботи становив від 2,75 до 3,25 години в день або 660-780 годин на рік; для старших викладачів - від 3 до 3,5 годин або 720-840 годин на рік (Циганенко, 2020: 110). Також науково-педагогічних працівників залучали до роботи, наприклад, у бібліотеці впродовж понад двох тижнів і не менше 3-х годин щодня (Архів ІДГУ, 1955: 16). Крім відпрацювання відведених годин на навчальну роботу, викладачі повинні були обов'язково брати участь у політико-агітаційних та виховних заходах, для придбання харчових і промислових товарів вистояти величезні черги, які в повоєнний період стали невід'ємною ознакою життя.

Характерною ознакою повсякденного життя викладачів, власне як і інших верств населення СРСР, було залучення до участі в масовій оборонно-патріотичній громадській організації СРСР - ДТСААФ (Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту), в різних змаганнях і спартакіадах в інституті, місті, районі та області.

У перші повоєнні роки надзвичайно гострою була житлова проблема. Після переведення Білгород-Дністровського учительського інституту до м. Ізмаїла та створення на його базі Ізмаїльського учительського інституту було вирішено виділити для професорсько-викладацького складу 10 квартир у 32-х квартирному будинку (Циганенко, 2020: 125). Проте значна частина викладачів та їх родин мешкала у комунальних квартирах, шукали притулок у родичів, жили в службових приміщеннях, в яких не було можливості якісно готуватися до занять, займатися науковою роботою в домашніх умовах. Відкритою житлова проблема залишалася аж до кінця 50-х рр., коли в країні розпочалося масове житлове будівництво.

Невід'ємною складовою соціально-економічних умов повсякденного життя науково- педагогічних працівників є питання, пов'язані з морально-психологічним проблемами. Як відомо, у перші повоєнні роки сталінський тоталітарний режим пропагандою, ідеологічними кампаніями, репресіями, нетерпимістю до інакомислення і плюралізму думок зміцнював свої позиції та розповсюджував моральні цінності офіційної ідеології.

Політична цензура, кадрова політика, ідеологічні чистки, репресивні заходи вбивали інтелектуальну й творчу ініціативу, стимули для розвитку індивідуальності. Яскравим прикладом ідеологічного тиску є вибір і затвердження «актуальних» тем наукових досліджень у повоєнний період в Ізмаїльському педагогічному інституті: «Боротьба В.І. Леніна проти російського і міжнародного опортунізму за ідеологічні основи марксистської партії» (викладач основ марксизму-ленінізму), «Комуністи у боротьбі за створення і зміцнення МТС на Україні (1927-1929 рр.)» (тема докторської дисертації історика), «Питання викладання російської літератури в російських педагогічних журналах другої половини ХІХ ст.» (тема докторської дисертації філолога), «Критичний реалізм новел Мопассана» (викладач літератури), «Маркс про революційно перетворююче значення філософії пролетаріату (1843-1848 рр.)» (викладач основ марксизму-ленінізму) тощо.

Виявом послаблення традиційних морально-етичних норм у середовищі науково- педагогічних кадрів було хабарництво та корупція. Наприклад, серед архівних матеріалів зберігся наказ про факт використання свого службового становища заступником директора з навчально-наукової частини, який змусив молодих викладачів виставити екзаменаційні оцінки за вступний іспит своїй сестрі, яка була відсутня, а також зазначив її прізвище в проєкті наказу на отримання стипендії (Циганенко, 2020: 119-120). Серед архівних матеріалів цього періоду ми не знайшли жодної заяви чи скарги від студентів щодо виявів хабарництва викладачів. Проте, як зазначає О. Прохоренко, у післявоєнний період воно мало місце в усіх сферах життя, для більшої частини населення це була одна з можливостей доступу до матеріальних благ. Як приклад дослідниця наводить уривок із листа студентки Київського медичного інституту до своєї подруги про те, що в Києві жодного паперу не можна отримати без грошей, «на все встановлена особлива такса... 5000 руб. гарантує безболісний вступ в інститут взагалі, а 10 000 руб. у медичний інститут і стоматологічний інститут» (Прохоренко, 2010: 204).

Часто з боку влади, керівництва навчального закладу спостерігалися покарання за будь-який непослух, порушення дисципліни чи невиконання розпоряджень. Так, серед архівних матеріалів збереглося чимало наказів про порушення трудової дисципліни викладачами з формулюваннями: «за не вихід на роботу притягнути до судової відповідальності», «за запізнення на роботу звернути увагу», «за запізнення на роботу оголосити сувору догану з попередженням» тощо. Як моральне заохочення застосовувалися різного роду подяки, грамоти.

Важливою характеристикою морально-психологічного образу науково-педагогічного складу навчального закладу була підготовка й проведення радянських свят - Дня радянської армії (23 лютого), Міжнародного жіночого дня (8 березня), Міжнародного дня солідарності трудящих (1 травня), річниць жовтневої революції (7 листопада). Існувала відпрацьована процедура підготовки, за якою, зазвичай, напередодні свята директор інституту своїм наказом оголошував усі етапи святкування, призначав терміни й відповідальних за всі заходи, як правило, проводилися військово-спортивні змагання, підводилися підсумки і визначалися переможці навчально-виховної діяльності серед викладачів і студентів, оприлюднювались списки викладачів, співробітників та студентів, яким було винесено подяку. Показовим є те, що напередодні 1 травня і 7 листопада обов'язковими для викладачів і студентів перед початком занять були колективні ходіння строєм, які проводив завідувач військової кафедри. За спроби ухилитися або пропустити подібний захід передбачалися різні адміністративні покарання, в тому числі оголошення догани та занесення її до особової справи. Обов'язковим напередодні всіх радянських свят було проведення урочистого засідання трудового колективу.

Висновки

У повоєнний період в Ізмаїльській області, як і в усій країні, почалося поступове відновлення діяльності закладів вищої освіти. Ізмаїльський державний гуманітарний університет поновив свою роботу під назвою Білгород-Дністровський учительський інститут (до війни мав назву Аккерманський учительський інститут, в окупації не працював). Цей процес ускладнювався тим, що під час Другої світової війни значна частина науково-педагогічних працівників загинула на фронтах, в окупації або залишилася в евакуації. Нагальною потребою у цей складний період було забезпечення закладу кваліфікованими науково-педагогічними кадрами, їх запрошували з усього Радянського Союзу. Кількість кафедр і викладачів поступово збільшувалася, проте рівень кваліфікації викладачів був невисоким, більшість не мала наукових ступенів і вчених звань, особливо це стосувалося завідувачів кафедр. Нерідко до занять залучалися працівники без достатньої підготовки та досвіду роботи. Цілком зрозуміло, що це впливало на якість навчально-методичної роботи колективу закладу. З кінця 40-х років спостерігається активізація заходів керівництва інституту, спрямованих на те, щоб усі науково-педагогічні працівники мали вищу освіту, на стимулювання наукової роботи викладачів, складання ними кандидатських екзаменів, підготовку та захист кандидатських дисертацій. У післявоєнний період велику увагу керівництво навчального закладу приділяло ідеологічним настановам та пропаганді марксистсько-ленінських доктрин, рішень парії та уряду, формуванню і популяризації радянського способу життя.

Аналіз соціально-демографічних показників професорсько-викладацьких кадрів Ізмаїльського учительського інституту (національність, стать, вік) дозволяє стверджувати, що у навчальному закладі працювали представники різних національностей, найбільшу частку становили росіяни та українці, поступово кількість росіян збільшувалася. У повоєнний період у середовищі науково-педагогічної інтелігенції спостерігається збільшення частки жінок, у 50-х роках мала місце тенденція до збільшення питомої ваги викладачів пенсійного віку.

Матеріально-побутове становище науково-педагогічних працівників Ізмаїльського учительського інституту в повоєнний період, яке віддзеркалювало рівень розвитку економіки та державної політики щодо цієї групи населення, було складним і злиденним. Показником життєвого рівня і єдиним джерелом доходів викладачів була заробітна платня, яка не задовольняла необхідного життєвого рівня, продуктове забезпечення було незадовільним, проте карткова система певним чином підтримувала їх прожитковий мінімум. Надзвичайно гострою була житлова проблема, яка залишалася відкритою аж до кінця 50-х рр., коли в країні розпочалося масове житлове будівництво. Характерною ознакою повсякденного життя викладачів було залучення до участі у політико-агітаційних та виховних заходах, оборонно-патріотичних і спортивних змаганнях, спартакіадах, різного роду заготівельних і сільськогосподарських роботах.

Система моральних цінностей науково-педагогічних працівників у перші повоєнні роки визначалася сталінським тоталітарним режимом, характерними ознаками якого були ідеологічні кампанії, репресії, нетерпимість до інакомислення і плюралізму думок, що вбивали інтелектуальну й творчу ініціативу, будь-які стимули для розвитку індивідуальності. Виявом послаблення традиційних морально-етичних норм у середовищі науково-педагогічних кадрів було хабарництво та корупція, порушення дисципліни, невиконання розпоряджень. Як моральне заохочення застосовувалися різного роду подяки, грамоти, культивувався радянський спосіб життя, поведінка і мислення. Незважаючи на це, науково-педагогічна інтелігенція в особі викладачів Ізмаїльського учительського інституту в надзвичайно складний повоєнний відбудовчий період сприяла налагодженню навчального процесу, підготовці педагогічних кадрів для шкіл, посідала важливе місце в структурі інтелігенції, зробила значний внесок у культурний і духовний розвиток регіону.

Дослідження повсякденного життя науково-педагогічної інтелігенції потребує в перспективі розширення джерельної бази шляхом залучення матеріалів офіційних органів влади, періодичної преси, спогадів для подальшого вивчення питання формування світогляду викладачів.

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

Архів Ізмаїльського державного гуманітарного університету (далі - Архів ІДГУ), ф. 1, оп. 1-л, спр. 2, 230 арк.

Архів ІДГУ, ф. 1, оп. 1-л, спр. 18, 365 арк.

Булгакова, О. В. Науково-педагогічна інтелігенція Радянської України (середина 1950-х - перша половина 1960-х рр.): формування, становище та діяльність. (Дис. канд. іст. наук). Інститут історії України НАН України, Київ, 2018.

Дроздов, В. Історична освіта в Білгород-Дністровському учительському інституті в контексті радянської політики пам'яті другої половини 1940-х рр. Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. Серія: Історичні науки, 2021. Вип. 55. 175-185.

Ісайкіна, О. Д. Проблеми постачання та купівельна спроможність міського населення України в повоєнний період (1945-1955 рр.). Наукові записки [Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського]. 2010. Вип. 17. С. 31-33.

Марусик Т. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності (40-50-ті рр. ХХ ст.). Чернівці, 2002.

Прохоренко, О. Науково-педагогічна інтелігенція як соціально-професійний прошарок в 1945-1955 рр. У В. М. Даниленко (ред.), Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х- середина 1950-х рр.). (Кн. 1, ч. 1-2, с. 177-209). Київ: Інститут історії України НАН України, 2010.

Улітова, Н. С. Основні тенденції та процеси у справі відновлення діяльності закладів освіти в повоєнній Україні. Чорноморський літопис. 2012. Вип. 6. С. 161-166.

Циганенко, Л. Ф. (гол. ред.). Ізмаїльський державний гуманітарний університет: сторінки історії. Збірник документів. Т. 1: 1940-1965 рр. Ізмаїл: РВВ ІДГУ, 2020.

REFERENCES

Arkhiv Izmailskoho derzhavnoho humanitarnoho universytetu (next-Arkhiv IDHU), fund 1, description 1-l, file 2, 230 pages.

Arkhiv IDHU, fund 1, description 1-l, file 18, 365 pages.

Bulhakova, O. V. (2018). Naukovo-pedahohichna intelihentsiya Radyans'koyi Ukrayiny (seredyna 1950-kh - persha polovyna 1960-kh rr.): formuvannya, stanovyshche ta diyal'nist'. (Dys. kand. ist. nauk). [Scientific and pedagogical intelligentsia of Soviet Ukraine (mid 1950s - first half of the 1960s): formation, position and activities]. (PhD thesis). Instytut istoriyi Ukrayiny NAN Ukrayiny, Kyyiv. [in Ukrainian].

Drozdov, V. (2021). Istorychna osvita v Bilhorod-Dnistrovs'komu uchytel's'komu instytuti v konteksti radyans'koyi polityky pam'yati druhoyi polovyny 1940-kh rr. [Historical education at the Belgorod-Dniester Teachers' Training Institute in the context of Soviet memory policy in the second half of the 1940s.]. Naukovyy visnyk Izmayil 's'koho derzhavnoho humanitarnoho universytetu. [Scientific Bulletin of Izmail State University for the Humanities. Series: Historical Sciences]. Vyp. 55. Р. 175-185. [in Ukrainian].

Isaykina, O. D. (2010). Problemy postachannya ta kupivel'na spromozhnist' mis'koho naselennya Ukrayiny v povoyennyy period (1945-1955 rr.). [Problems of supply and purchasing power of the urban population of Ukraine in the postwar period (1945-1955)]. Naukovi zapysky [Vinnyts'koho derzhavnoho pedahohichnoho universytetu imeni Mykhayla Kotsyubyns'koho]. [Scientific notes [Vinnytsia State Pedagogical University named after Mykhailo Kotsyubynsky]. Vyp. 17. Р. 31-33. [in Ukrainian].

Marusyk T. (2002). Zakhidnoukrayins'ka humanitarna intelihentsiya: realiyi zhyttya ta diyal'nosti (40-50-ti rr. KhKh st.). [Western Ukrainian humanitarian intelligentsia: realities of life and activity (40-50s of the XX century)]. Chernivtsi. [in Ukrainian].

Prokhorenko, O. (2010). Naukovo-pedahohichna intelihentsiya yak sotsial'no-profesiynyy prosharok v 1945-1955 rr. U V. M. Danylenko (red.). Povoyenna Ukrayina: narysy sotsial'noyi istoriyi (druha polovyna 1940-kh-seredyna 1950-kh rr.). [Post-war Ukraine: essays on social history (second half of the 1940s - mid 1950s)]. Kn. 1. Ch. 1-2. Р. 177-209. Kyyiv: Instytut istoriyi Ukrayiny NAN Ukrayiny. [in Ukrainian].

Tsyhanenko L. F. (hol. red.). (2020). Izmailskyi derzhavnyi humanitarnyi universytet: storinky istorii. Zbirnyk dokumentiv [Izmail State University of Humanities: pages of history. Collection of documents]. Vol. 1:Р. 1940-1965. Izmail: RVV IDHU.[in Ukrainian].

Ulitova, N. S. (2012). Osnovni tendentsiyi ta protsesy u spravi vidnovlennya diyal'nosti zakladiv osvity v povoyenniy Ukrayini. [The main trends and processes in the restoration of educational institutions in postwar Ukraine]. Chornomors'kyy litopys. [Black Sea Chronicle]. Vyp. 6. Р. 161-166. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru