Педагогіка реставрації

Для реалізації поставлених мети та завдань було використано метод теоретичного аналізу наукової літератури з педагогіки вищої школи та мистецтвознавчої, присвяченої підготовці художників-реставраторів у ЗВО України. Емпіричні методи спрямовані на спостереження за освітнім процесом, педагогічною діяльністю викладачів фахових дисциплін.

Результати дослідження / research findings

На сучасному етапі в Україні відбувається реформування вищої освіти, що зумовлено її входженням до єдиного освітнього європейського простору. Головним критерієм якості вищої освіти має бути здатність молодого покоління повноцінно жити і активно діяти у новому світі, постійно самовдосконалюватися, адекватно реагувати на зміни, особливо в періоди технологічних та цивілізаційних проривів. Окрім того прогресивні зміни у суспільних відносинах породжують необхідність забезпечення високого рівня вищої освіти як запоруки конкурентоспроможності, професійної і соціальної мобільності, самовдосконалення громадян. Така постановка питання вимагає постійних активних зусиль у ґрунтовному науковому аналізі стану освіти науково-педагогічних працівників ЗВО.

Освітні програми усіх ЗВО України, які готують реставраторів, ставлять своїм завданням сформувати такі основні результати навчання:

- здатність орієнтуватися у міжнародних конвенціях і хартіях з новітніх науково-методологічних концепцій охоронної справи пам'яток;

- розуміння основних законодавчих актів України щодо пам'ятко-охоронної справи;

- вміння користуватися інструкціями з обліку і зберігання музейних цінностей;

- володіння існуючими методиками реставрації творів живопису;

- здатність використовувати реставраційні матеріали та обладнання, необхідне для реставрації;

- розуміння причин ушкодження та руйнування творів живопису;

- власноручно втручатися в матеріальну структуру твору живопису;

- здатність проводити дослідження, консерваційні та реставраційні заходи щодо усунення руйнувань основи, ґрунту, фарбового шару, лакового покриття;

- здатність здійснювати відтворення та реконструкцію фарбового шару;

- вміння оформлювати реставраційну документацію.

Вони певною мірою перегукуються з вимогами, які висувають музейні установи в англомовному світі до шукачів на посаду консерватора, що наведені у вищезгаданій праці І. Марченко, але передбачають і низку інших, актуальних для професії:

- високий рівень володіння ПК, вміння працювати з програмним забезпеченням для управління колекціями (наприклад, TMS);

- досвід з управління образотворчим мистецтвом, високий рівень комунікаційних навичок;

- знання існуючих стандартів збереження та консервації колекцій;

- навички в роботі з технікою та транспортом (авто, підйомник, дриль, станки тощо) [3, с. 183].

Формування таких знань, умінь та навичок спроможні забезпечити викладачі вищої школи, які досконало ними володіють. Однак, як свідчать власний досвід та спостереження, значна частина викладачів, що є висококваліфікованими реставраторами, відчувають труднощі у процесі навчання майбутніх фахівців. Це зумовлено насамперед браком педагогічної освіти, знань з педагогіки вищої школи.

Зазначимо, що педагогічна діяльність ЗВО є важливою науковою категорією педагогіки вищої школи і всебічно досліджена науковцями-педагогами.

М. Фіцула зазначає, що педагогічна праця викладача ЗВО є особливою формою висококваліфікованої розумової діяльності творчого характеру. Вона спрямована на навчання, виховання і розвиток студентів, формування у них професійних знань, умінь та навичок, виховання активної життєвої позиції [5, с. 46 ].

Педагогічна діяльність у ЗВО має надзвичайно важливе соціальне значення, оскільки йдеться про формування майбутнього фахівця, від рівня підготовленості якого значною мірою залежить економічний, політичний, соціальний, культурний розвиток суспільства. Педагогічна діяльність у ЗВО - діяльність, спрямована на підготовку висококваліфікованого спеціаліста, здатного знайти своє місце на ринку праці, активно включитися у політичну, суспільну, культурну та інші сфери життя суспільства.

Об'єктом педагогічного впливу у ЗВО є молодь із певними задатками, потребами, нахилами, інтересами, інтелектом, волею, почуттями.

Однією з особливостей педагогічної діяльності, зазначає М. Фіцула, є її динамічність, яка зумовлена тим, що об'єкт педагогічного впливу (студент) постійно розвивається, змінюється. Завдання викладача полягає насамперед у вчасному виявленні цих змін і відповідному реагуванні на них. Педагогічна діяльність передбачає безпосередні контакти зі студентами. У процесі такого спілкування викладач впливає на них не лише своїми знаннями, а й емоційно-вольовими якостями, світоглядом тощо [5, с. 47].

Ще однією особливістю педагогічної діяльності є те, що викладач працює не лише з окремими студентами, а й з колективами академічних груп, курсів, які теж є об'єктами і суб'єктами навчання й виховання. Це вимагає від викладача володіння методикою використання виховного впливу на колектив. Викладач у своїй діяльності повинен досконало володіти основним інструментом - мовою і мовленням.

Викладач ЗВО свою педагогічну діяльність здійснює у кількох напрямах: навчальна, методична, дослідницька, виховна, зміст яких мають бути предметом обов'язкового опрацювання фахівцями з реставрації.

Опанування кожної науки неможливе без усвідомлення її методології. Науково- педагогічним працівникам, озброєним методологією мистецтвознавства, теорії і практики реставрації варто в цьому аспекті ознайомитися і з особливою галуззю науки - синергетикою. Сутність сенергетичного підходу, його місце у методології педагогіки вищої школи глибоко розкрито в посібнику С. Немченка, О. Голіка, О. Лебідь. За авторами, синергетиці властивий міждисциплінарний характер, тому що вона не має власних об'єктів дослідження, а застосовує свої моделі, образні описи, поняття до об'єктів інших наук. Отже, об'єкти описуються ніби з різних боків, у різних мовних системах. Це розширює інформацію про об'єкти, дає змогу глибше зрозуміти зв'язки, закономірності розвитку об'єктів, дає нове бачення їх і новий погляд на довкілля [6, с. 31].

Сьогодні синергетичний метод, синергетичний підхід, стверджують вчені, мають загальнонауковий характер, оскільки в усіх складних системах, що розвиваються, виявляє себе властивість синергії. Це означає, що розвиток цих систем протікає як самоорганізація або структурна перебудова; удосконалювання зв'язків і якісні зміни відбуваються за рахунок взаємодії компонентів, підсистем, елементів і частин цілого. Ці зміни на різних рівнях (у параметрах систем) можна виявити, обміряти й осмислити як закономірності системних перетворень і загального еволюційного процесу. Синергетика породжена самою логікою розвитку науки, виражає інтегративний характер наукового знання, виявляє споріднення живої й неживої природи, соціальної й психологічної сфер. Синергетика розкриває "людиномірність" усієї науки, слугує мостом у синтезі, що намітився, гуманітарних і природничо-наукових знань, ще й ще раз підкреслює цілісність системи "природа + людина".

Синергетика розкриває характерний для всього нового мислення холізм (гр. holos - ціле), чи хол, - істинний принцип сприйняття світу й кожної з його складових у їх цілісності.

Автори вказують на зміни в методології педагогіки вищої школи, які виявляються сьогодні у світлі синергетичної парадигми, підкреслюючи, що холізм педагогічної думки насамперед звернений на саму систему освіти. Система освіти в суспільстві є єдиним цілим із загальною соціально значущою метою, і вища школа постає як її сполучна ланка. Водночас істотно змістилися акценти методологічного аналізу цієї системи. Сьогодні дослідників цікавить не стільки проблема стикування освітніх рівнів і організації проміжних форм підготовки здобувачів для переходу з одного щабля на інший, скільки функціональна спрямованість дії всієї системи для виконання головних завдань - формування освіченої людини, підготовка її до повноцінної соціальної активності в усіх її проявах та забезпечення в такий спосіб трансляції культури в нове покоління, так само як і включення кожного індивіда в цю культуру.

Синергетичний підхід забезпечує можливість ліквідувати протистояння технічної, природничо-наукової й гуманітарної освіти та фундаменталізацію змісту всього освітнього процесу вищої школи через систему університетів. Цілісність проблем загальної освіти, й особливо вищої освіти, зумовлена загальною тенденцією інтернаціоналізації розвитку кожної країни й посиленням міжкультурних зв'язків людства.

Важливими якостями науково-педагогічного працівника вищої школи є його професіоналізм, професійна культура, педагогічна майстерність. Ці поняття також є категоріями педагогіки вищої школи [5; 6; 8].

Професіоналізм викладача ЗВО виявляється в умінні на основі аналізу педагогічних ситуацій бачити і формулювати педагогічні завдання та знаходити оптимальні способи їх розв'язання. А це вимагає творчого підходу до педагогічної діяльності.

В освітньому процесі ЗВО головним засобом передачі культури, духовних цінностей є неповторна індивідуальність викладача як носія культури та суб'єкта міжособистісних стосунків з унікальною особистістю студента, яка постійно змінюється і збагачується. Оскільки об'єктом педагогічної діяльності є особистість, то вона будується за законами спілкування. Через педагогічну культуру викладача віддзеркалюються його професійні цілі, мотиви, знання, уміння, якості, здібності, ставлення, тобто педагогічна культура є феноменом вияву викладачем власного "Я" у професійно-педагогічній діяльності. Отже, складові педагогічної культури - науковий світогляд, наукова ерудиція, духовне багатство, педагогічна майстерність, педагогічні здібності, природно-педагогічні людські якості, педагогічна техніка (культура зовнішнього вигляду, культура мовлення, культура спілкування, педагогічна етика, педагогічний такт), прагнення до самовдосконалення [6].

Педагогічна майстерність, за визначенням М. Фіцули, є сукупністю якостей особистості, які забезпечують високий рівень самоорганізації професійної діяльності педагога. Складовими професійної майстерності є професійні знання, педагогічна техніка, педагогічні здібності, педагогічна моральність, професійно значущі якості, зовнішня культура [5, с. 57].

Педагогічна майстерність тісно переплітається із поняттям "педагогічне мистецтво". Мистецтво відносять до всіх форм практичної діяльності, коли вона здійснюється вміло, майстерно, уміло, вправно не лише в технологічному, але й в естетичному сенсі". Як бачимо, поняття "мистецтво" і "майстерність" взаємопов'язані: мистецтво виявляється через майстерність, а вона своєю чергою містить певні елементи творчої діяльності. Педагогічна майстерність - це досконале, творче виконання педагогами своїх професійних функцій на рівні мистецтва, в результаті чого створюються оптимальні соціально-психологічні умови для становлення особистості вихованця, забезпечення його інтелектуального та морально-духовного розвитку. У процесі діяльності психолого-педагогічна культура викладача зростає. Окрім репродуктивної діяльності, він займається педагогічним моделюванням, пошуком нових елементів в освітньому процесі, його вдосконаленням. Одночасно розвиваються педагогічні здібності, якості, збагачується методичний арсенал.

Як вважає М. Фіцула, найнадійнішим шляхом удосконалення педагогічної майстерності викладача вищої школи є дидактичне осмислення свого викладацького досвіду і звернення до дидактики як галузі знань, що є основним орієнтиром у питаннях навчання у вищій школі [5, с. 79]. Дидактика визначається як "частина педагогіки, яка розробляє теорію освіти й навчання, виховання в процесі навчання Дидактика науково обґрунтовує зміст освіти, вивчає закономірності, принципи, методи й організаційні форми навчання [7, с. 88].

Як педагогічна дисципліна дидактика оперує загальними поняттями педагогіки: "виховання", "педагогічна праця", "освіта" тощо. Але як теорія освіти і науки вона послуговується власними поняттями. До них належать навчання", "викладання", "зміст освіти", "форми", "методи навчання" та ін. [5, с. 77]. Виокремлюють дві функції дидактики; науково-теоретичну та конструктивно- технологічну.

З-поміж чималої кількості дидактичних вимог до організації освітнього процесу у викладача-реставратора викликає труднощі планування практичних занять, які є з дисциплін фахового циклу основними.

Практичне (грец. prakticos - діяльний) заняття - форма навчального заняття, за якої викладач організує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує вміння і навички їх практичного застосування через індивідуальне виконання відповідно до сформульованих завдань [5, с. 134 ].

Практичні заняття значною мірою забезпечують відпрацювання вмінь і навичок прийняття практичних рішень в реальних умовах виробництва, що ґрунтуються на теоретичній основі, розвивають логічне мислення, вміння аналізувати явища, узагальнювати факти, сприяють регулярній і планомірній самостійній роботі у процесі вивчення певного курсу.

Планування практичних занять ґрунтується на навчальних планах і програмах, в яких передбачено графік навчального процесу, що забезпечує наступність, систематичність і послідовність навчання; перелік навчальних дисциплін та їх розподіл в часі і формах занять; перелік питань змісту курсу, час, що відводиться на виконання усіх видів занять; форми і терміни звітності студентів.

Робочий план практичного заняття - це частина робочого плану курсу, що складається спільно викладачами лекційного курсу і практичних занять. Як правило, план обговорюється на засіданні кафедри; зазвичай він є загальним для всіх викладачів кафедри і відповідає основним науковим ідеям і загальній спрямованості лекційного курсу. Однак процес реставрації художнього твору, над яким працюють студенти під час практичних занять, у більшості випадків не може регламентуватися розкладом, оскільки деякі операції потребують значно більше часу, ніж відводиться на заняття, технологіями передбачається тривала перерва між окремими діями, деякі види пошкоджень потребують відтермінування реставраційного процесу. Тому, хоча робочі програми з реставрації творів мистецтва максимально враховують усі вимоги до планування, вони значною мірою є умовними.

Перелік проблем організації освітнього процесу у ЗВО далеко не повний. У статті проаналізовано найбільш актуальні, на наш погляд, поняття педагогіки вищої школи, знання яких допоможуть викладачам у підготовці висококваліфікованих художників - реставраторів.

Висновки та перспективи подальших досліджень / conclusions and prospects for further research