Зарубіжний досвід удосконалення системи післядипломної медичної освіти: можливості для України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра публічного управління та права

Дніпровська академія неперервної освіти Дніпропетровської обласної ради

Зарубіжний досвід удосконалення системи післядипломної медичної освіти: можливості для України

Романенко Катерина Михайлівна,

доктор наук з державного управління, професор

Мареніченко Валерій Валентинович,

кандидат наук з державного управління, доцент

Анотація

В статті досліджено дефініцію поняття «післядипломна медична освіта». Акцентовано увагу на необхідності безперервності процесу медичної освіти. Визначено напрями реформування післядипломної медичної освіти у зв'язку з євроінтеграційним курсом України. Розглянуто сучасні практики, що застосовуються в різних країнах світу у досліджуваній сфері. Зокрема, вивчено досвід Франції, США, Німеччини та Швеції. Визначено, що післядипломна медична освіта у Франції базується на концепції навчання в реальних умовах (apprentissage ensituation reelle), що передбачає значну самостійність учасника у самоосвіті. Досліджено практики освітнього післядипломного навчання у відомих французьких університетах. Обґрунтовано обов'язкові складові, без яких досягти високої якості післядипломної медичної освіти складно, а саме мотивація та висока вихідна підготовка фахівців, високий професіоналізм, культурний рівень викладачів у поєднанні з бажанням самовдосконалюватись та передавати свої знання, інфраструктурне забезпечення та умови навчання, сприятливий мікроклімат («дружнє середовище»), свобода творчого пошуку, оптимальне поєднання навчальної, наукової та медичної роботи, адаптація до реальних умов, в яких працюватимуть фахівці з розрахунком на перспективу розвитку галузі, впровадження інновацій. На основі досвіду США акцентовано увагу на реалізації процедури ресертифікації та можливостей феллоушипу (fellowship).

Охарактеризовано перспективи державної підтримки післядипломної медичної освіти, врахувавши досвід Швеції. Представлено ключові практики зарубіжного досвіду, що потребують реалізації та удосконалення в Україні, а саме система атестації і ресертифікації, клінічне стажування, електронне навчання та дистанційна освіта, використання сучасних технологій і платформ для навчання, професійний саморозвиток, міжнародна співпраця (врахувавши український медичний досвід підчас військових дій, що може також стати корисним і багатьом іншим країнам світу), самооцінка та оцінка роботодавцями.

Ключові слова: післядипломна освіта, медична освіта, євроінтеграція, безперервність, ресертифікація, самоосвіта, феллоушип

Romanenko Kateryna. Mykhailivna Doctor of Sciences in Public Administration, Professor, Professor of the Public Administration and Law Department, Dnipro Academy of Continuing Education of the Dnipropetrovsk Regional Council, Dnipro

Marenichenko Valerii Valentinovych Candidate of Science in Public Administration, Associate Professor, Associate Professor of Department of Public Administration and Law, Dnipro Academy of Continuing Education of the Dnipropetrovsk Regional Council, Dnipro,

Foreign experience in improving the postgraduate medical education system: opportunities for Ukraine

Abstract

The definition of «postgraduate medical education» concept was studied. Attention is focused on the continuity of medical education process. The directions for reforming postgraduate medical education in connection with the European integration course of Ukraine have been determined. Practices used in different countries of the world in the researched field are considered. In particular, the experience of France, US, Germany and Sweden was studied. It was determined that postgraduate medical education in France is based on the concept of learning in real conditions (apprentissage ensituation reelle), which implies significant independence of the participant in self-education. The practice of post-graduate education in famous French universities has been studied. The mandatory components, without which it is difficult to achieve high quality postgraduate medical education, are substantiated, namely motivation and high initial training of specialists, high professionalism, cultural level of teachers in combination with the desire to self-improve and transfer their knowledge, infrastructural support and learning conditions, a favorable microclimate («friendly environment»), freedom of creative search, optimal combination of educational, scientific and medical work, adaptation to the real conditions in which specialists will work with the perspective of the development of the industry, introduction of innovations. Based on the US experience, attention is focused on the implementation of the recertification procedure and fellowship opportunities. The prospects of state support for postgraduate medical education are characterized, taking into account the experience of Sweden. The key practices of foreign experience that need to be implemented and improved in Ukraine are presented, namely the certification and recertification system, clinical internship, e-learning and distance education, the use of modern technologies and platforms for learning, professional self-development, international cooperation (taking into account the Ukrainian medical experience during the military actions, which can also be useful for many other countries of the world), self-assessment and assessment by employers.

Keywords: postgraduate education, medical education, European integration, continuity, recertification, self-education, fellowship

Вступ

Постановка проблеми. Розвиток системи охорони здоров'я є надзвичайно важливим завданням для будь-якої країни. Україна не є винятком, і покращення якості та доступності медичної допомоги стає нагальним завданням. Однією з ключових складових ефективної системи охорони здоров'я є підготовка та постійне підвищення кваліфікації медичних фахівців. В цьому контексті маємо багатий досвід розвинених країн, де система післядипломної медичної освіти досягла високого рівня. Ця стаття присвячена вивченню зарубіжного досвіду удосконалення системи післядипломної медичної освіти та можливостям його впровадження в Україні. Нами розглянуто сучасні практики, що застосовуються в розвинених країнах для підвищення кваліфікації медичних працівників, зокрема, використання сучасних технологій, співпрацю з університетами та медичними закладами. Реалізація цих ідей та підходів в Україні може сприяти покращенню рівня надання медичної допомоги, підвищенню професійного рівня медичних працівників і, в кінцевому рахунку, покращенню клієнтського досвіду та бренду якості медичної сфери.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Аналіз останніх досліджень в галузі удосконалення системи післядипломної медичної освіти у світі підкреслює важливість цієї проблеми та вказує на ряд значущих питань. За останні роки вчені та експерти відзначили деякі ключові досягнення в зазначеній області. Наприклад, впровадження інтерактивних онлайн-курсів, віддалених симуляторів та вебінарів стало ефективним засобом для підвищення доступності та актуальності навчання медичних працівників. Це дозволяє їм навчатися у зручний час і в зручному місці, а також отримувати оновлену інформацію про нові методи та технології в медицині.

Однак дослідники також вказують на кілька невирішених питань у цій області. Наприклад, інтеграція сучасних технологій у післядипломну медичну освіту може мати суперечності зі старою системою, а також потребує значних інвестицій у технічне забезпечення та навчальні ресурси. Крім цього, питання мотивації медичних працівників до постійного підвищення кваліфікації є актуальним завданням. Важливо розробити ефективну систему стимулювання, щоб забезпечити їхню участь у навчанні та саморозвитку.

Також відзначається, що партнерство між медичними університетами і медичними закладами потребує більшої уваги та координації, щоб забезпечити ефективну взаємодію між навчальними програмами та реальною медичною практикою.

Ці та інші питання розкрито у дослідженнях вчених та практиків, зокрема, таких як І. Булах, М. Гаріна, В. Казаков, М. Каменецький, О. Лінчевський, Є. Пінчук, Ю. П'ятницький, О. Талалаєнко, Т. Топчій, В. Черненко, М. Філоненко, Дж. Хуббарт. Останні дослідження підкреслюють важливість розвитку системи післядипломної медичної освіти та надають цінні вказівки для подальшого вдосконалення цієї сфери. Однак залишається багато викликів і завдань, які потребують подальшого дослідження та вирішення.

Мета статті - пошук сучасних практик удосконалення системи післядипломної медичної освіти в ракурсі закордонного досвіду.

Виклад основного матеріалу

Післядипломна медична освіта є однією із головних передумов якісної системи безперервної освіти лікарів будь-якого профілю. На думку Т. Топчій система підготовки медичних кадрів має включати формат безперервної освіти, головним змістом яких є «освіта на все життя - освіта через усе життя». Безперервна освіта медичних кадрів має здійснюватися протягом їх професійного життя шляхом підвищення кваліфікації в закладах післядипломної освіти, на циклах тематичного вдосконалення, стажування [5].

Післядипломна освіта є системою навчання та розвитку фахівців, що спрямована на приведення їхнього професійного рівня згідно світових стандартів, з вимогами часу, особистісними та виробничими потребами, удосконаленням наукового та загальнокультурного потенціалу особистості. Вона має реалізуватися в діяльності спеціалізованих навчальних закладів, а також засобами самоосвіти та керуватися державними стандартами згідно фаху, певного рівня кваліфікації, вимог суспільно-економічного та науково- технічного прогресу [4].

Сучасний європейський курс нашої держави передбачає необхідність реформування всіх галузей, зокрема і медичної сфери з метою покращення якості надання послуг та конкурентоспроможності вітчизняних фахівців, враховуючи найкращі закордонні практики навчання [1].

Перебудова медичної галузі в Україні у зв'язку з її євроінтеграцією має потребу у підготовці якісно нового фахівця, що поєднує в собі фундаментальні теоретичні знання та оволодіння сучасними інноваційними технологіями й медичною практикою [3].

Післядипломна медична освіта потребує постійного оновлення й удосконалення, впровадження інноваційних психолого-педагогічних систем навчання, інтерактивних методів і методичних прийомів, а в сучасних умовах і урахування психолого-педагогічних умов професійно-особистісного розвитку. На думку М. Філоненко особистісне становлення фахівця потребує виокремлення та реалізації основних інноваційних психолого-педагогічних систем, дотримання яких сприятиме підвищенню ефективності розвитку психологічних особистісних структур [6].

Розглянемо більш детально практики, що застосовуються в різних країнах світу у досліджуваній сфері.

Післядипломна медична освіта у Франції базується на концепції навчання в реальних умовах (apprentissage ensituation reelle), що передбачає значну самостійність учасника у самоосвіті. Відповідно, в контексті самонавчання як головної складової частини компетентнісного підходу, теоретичний курс підготовки медичних фахівців може включати такі форми навчання, як семінари, групи з обміну та аналізу практичного досвіду (GEAPI), навчання на робочому місці, зустрічі з тьютором: індивідуальні (Rencontres individuelle avec le tuteur - (RIT) та групові зустрічі з лікарями загальної практики (Rencontres Generalistes), а також самостійну роботу. Семінари проводяться в інтерактивній формі, а особливість проведення GEAPI полягає у застосуванні методу «групи партнерів» (Groupes de Pairs) - одного із видів взаємонавчання.

Наприклад, в університеті Пуатьє, під час підготовки до GEAPI та семінарів, що охоплюють тематику необхідних знань та навичок з основних компетентностей, медичний працівник (IMG) має описати конкретну клінічну ситуацію з власної практики та надіслати звіт електронною поштою організаторам за тиждень до зустрічі. Деякі зі звітів обираються (усією групою чи викладачем) для обговорення на занятті, результати якого викладаються організаторами в умовному «віртуальному бюро» у вигляді презентації або списку бібліографічних посилань на подібні клінічні випадки.

В університеті Ліон заняття груп з обміну досвідом під керівництвом тьютора (GEAPIT) також припускають подання клінічного випадку інтерном, опис якого складається згідно певної схеми та включає постановку проблеми та шляхи її вирішення. На їх основі група обговорює можливі способи вирішення поставлених питань та висновки. На кожному такому засіданні група обирає «провідного» та «секретаря», який веде протокол щодо кожного звіту (підняті питання, відповіді, рівень їх достовірності). Після закінчення засідання один або кілька тьюторів оцінюють участь кожного з присутніх. У процесі навчання IMG постійно стикається зі справжніми ситуаціями лікарської практики, у яких, застосовуючи свій попередній досвід, він має ефективно та адекватно виконувати складні професійні завдання.

Французький досвід показує, що є певні обов'язкові складові, без яких досягти високої якості післядипломної медичної освіти важко, а саме:

- мотивація та висока вихідна підготовка фахівців;

- високий професіоналізм, культурний рівень викладачів у поєднанні з бажанням самовдосконалюватись та передавати свої знання;

- інфраструктурне забезпечення та умови навчання: приміщення, обладнання, бібліотека, електронні освітні ресурси; сприятливий мікроклімат («дружнє середовище»), свобода творчого пошуку; оптимальне поєднання навчальної, наукової та лікувальної роботи;

- адаптація до реальних умов, в яких працюватимуть фахівці з розрахунком на перспективу розвитку галузі;

- впровадження інновацій.

У французькій освітній системі використовуються різні навчально- методичні засоби, що ґрунтуються на компетентнісному підході, зокрема:

- ведення журналу самооцінювання (carnet d'auto-evaluation);

- ведення нотаток щодо відтворення виконаних дій чи завдань під час стажування;

- опис складних клінічних випадків, з якими стикається представник післядипломної медичної освіти (Recits de situations complexes et authentiques - RSCA).

RSCA, що також використовується як один з інструментів оцінювання - це досьє, в якому медичний співробітник описує свої враження про складну і неординарну, з його точки зору, ситуацію під час прийому пацієнта; потім виконується письмовий аналіз цієї консультації: поведінка, дії, розмова, думки і почуття, як медичного фахівця, так і пацієнта, з характеристикою використаних компетентностей і тих, що не вистачало.

Подібні практики самостійної роботи, поряд з іншими, включаються до портфоліо - інтерактивного персоналізованого досьє, в якому протягом усього навчання відзначаються всі види теоретичних та практичних досягнень, відображаються успіхи, проводиться самооцінка та зовнішнє оцінювання [8; 9].

Корисним може бути й досвід США. Медичні працівники в США повинні регулярно проходити процедуру ресертифікації, щоб підтримувати ліцензію для практики. Це може вимагати проходження іспитів або демонстрацію практичних навичок.

Дж. Хуббарт відмічає, що для одержання спеціального дозволу (повної ліцензії) на самостійну медичну практику всі випускники медичних шкіл повинні пройти подальший курс навчання в інтернатурі й резидентурі. Інтернатура в США є першою фазою в післядипломній медичній освіті, яка йде безпосередньо за завершенням чотирирічної програми навчання у вищій медичній школі. Інтернатура включає практичну роботу (стажування із спеціальності) випускників медичних шкіл у лікарнях та амбулаторіях під керівництвом кваліфікованих лікарів. Резидентура є другою фазою післядипломної медичної освіти, мета якої - підготовка кваліфікованих лікарів - спеціалістів з певної медичної спеціальності. Резидентура організовується в університетських навчальних медичних центрах і на базі лікарень, пов'язаних з медичними школами [7].

Після завершення інтернатури, багато лікарів обирають проходження феллоушипу (fellowship) (спеціалізована тренувальна програма) для глибшого вивчення своєї обраної галузі. Метою феллоушипу є надання медичним працівникам глибокого та спеціалізованого навчання в конкретній області медицини. Тривалість феллоушипу може варіюватися від кількох місяців до кількох років, залежно від програми та спеціальності. Феллоушипи часто є дуже конкурентними, і медичні фахівці повинні мати високий рівень академічних досягнень та рекомендацій від попередніх медичних практик. Вимоги для вступу в феллоушип можуть різнитися від програми до програми, але зазвичай вони включають в себе успішне завершення інтернатури та проходження стандартних медичних екзаменів.

Феллоушипи зазвичай включають в себе роботу медичних фахівців у клінічних умовах, де вони здобувають практичний досвід. Багато феллоушипів також спрямовані на наукову діяльність, і лікарі можуть брати участь у дослідженнях та публікаціях в своїй обраній галузі. Після успішного завершення феллоушипу, медичні фахівці можуть отримати сертифікат або підтвердження від спеціалізованого медичного об'єднання або організації відповідно до своєї спеціальності. Медичні об'єднання та організації, такі як American Medical Association (AMA) і American Osteopathic Association (AOA), відіграють важливу роль у розвитку медичної освіти та професійному розвитку медичних працівників.

Після завершення медичного навчання в Німеччині, лікарі проходять післядипломну підготовку (Arzt im Praktikum - AiP), яка включає в себе обов'язкове стажування у клініках та госпіталях. Зазвичай воно триває близько 18 місяців. Після AiP лікарі мають можливість обрати спеціалізацію в певній медичній області. Спеціалізація може займати від 5 до 6 років і включає клінічний практичний досвід, теоретичні курси та іспити. Такі медичні об'єднання, як, наприклад, Bundesarztekammer, відповідають за регулювання та надання ліцензій лікарям. Вони встановлюють стандарти для післядипломної підготовки та спеціалізації.

Наприклад, у Швеції слід звернути увагу на державну програмну підтримку післядипломної медичної освіти. Ось декілька прикладів таких програм:

- резидентська програма (AT-семестер) (AT-lakare): ця програма є частиною післядипломної освіти і призначена для медичних працівників, які бажають спеціалізуватися в певній медичній галузі. Резиденти навчаються в лікарнях та клініках під наглядом досвідчених спеціалістів та беруть участь у клінічних практиках;

- резидентська програма у сімейній медицині (ST-семестер у сімейній медицині): ця програма спрямована на лікарів, які планують стати сімейними лікарями. Вона включає в себе навчання в сімейній медицині та роботу з різними пацієнтами у вікових групах;

- програма підвищення кваліфікації лікарів (Kompletteringsutbildning for lakare): ця програма призначена для лікарів, які вже мають базову освіту і ліцензію, але бажають отримати додаткову спеціалізацію або підвищити свої навички у конкретній медичній сфері.

Сьогодні в розвитку післядипломної медичної освіти за кордоном спостерігається тенденція використання інтернатури для широкопрофільного клінічного стажування випускників медичних шкіл в університетських клініках і навчальних лікарняних центрах з метою підготовки їх до майбутньої самостійної лікарської діяльності. Незважаючи на істотні відмінності в організації, строках і програмах підготовки, медичні працівники в досліджених нами країнах послідовно проходять післядипломну підготовку [2].

Зарубіжний досвід удосконалення системи післядипломної медичної освіти може дати корисні вказівки для поліпшення освітньої системи в медичній сфері України. Серед таких практик доречними є наступні приклади:

- система атестації і ресертифікації: багато країн вимагають від лікарів проходження періодичної атестації для підтвердження їхньої компетентності і знань;

- клінічне стажування: медичні фахівці часто здійснюють стажування в реальних клінічних умовах;

- електронне навчання та дистанційна освіта: використання сучасних технологій і платформ для навчання, таких як відеолекції, вебінари та онлайн- курси можуть зробити навчання більш доступним та ефективним;

- професійний саморозвиток: системи післядипломної освіти можуть пропонувати різні спеціалізовані курси та семінари, щоб лікарі могли покращити свої навички та знання у конкретних областях медицини;

- міжнародна співпраця: Україна може розглянути можливості для співпраці з міжнародними медичними організаціями та університетами для обміну досвідом та розвитку спільних програм навчання, особливо в сучасних умовах, оскільки український медичний досвід підчас військових дій може також стати корисним і багатьом іншим країнам світу;

- самооцінка та оцінка роботодавцями: слід реалізовувати систему самооцінки та оцінки роботодавцями для оцінки професійної компетентності медичних працівників і визначати ті області знань та навичок, які потребують поліпшення.

Загалом, зарубіжний досвід може бути важливим джерелом натхнення та ідей для удосконалення системи післядипломної медичної освіти в Україні, але важливо також враховувати специфічні потреби та сучасні реалії, в яких знаходиться країна, при розробці та впровадженні нових ініціатив.

Висновки

післядипломний медичний освіта

Зарубіжний досвід удосконалення системи післядипломної медичної освіти має великий потенціал для впровадження в Україні. За останні роки було здійснено значні кроки у покращенні якості та ефективності післядипломного навчання медичних працівників у розвинених країнах. Впровадження сучасних технологій, таких як віддалені навчальні платформи та інтерактивні онлайн-курси, може сприяти підвищенню доступності та актуальності навчання для медичних фахівців в Україні. Система мотивації та стимулювання може спонукати медичних працівників до постійного навчання та саморозвитку.

Однак, важливо враховувати унікальні особливості та потреби української системи охорони здоров'я та адаптувати зарубіжний досвід під місцеві умови. Питання партнерства між університетами та медичними закладами в Україні також потребує подальшої розвиненості та координації.

Тож, зарубіжний досвід удосконалення системи післядипломної медичної освіти є цінним джерелом інформації та інновацій для України. Впровадження найкращих практик та методів може сприяти покращенню медичної системи країни та підвищенню якості надання медичних послуг. Однак цей процес вимагає ретельної роботи та адаптації під конкретні умови України, а також постійного моніторингу та оцінки результатів для досягнення максимальної ефективності.

Література

1. Безперервний професійний розвиток лікарів та провізорів в умовах реформування системи охорони здоров'я. (9 жовтня 2020 року). МОЗ України, Національна медична академія післядипломної освіти імені П. Л. Шупика. Київ: НМАПО імені П. Л. Шупика, 2020. 495 с.

2. Казаков В.М., Талалаєнко О.М., Гаріна М.Г., Каменецький М.С. Система безперервної медичної освіти: методологія, управління, Донецьк: Здоров'я, 1994. 175 с.

3. Лінчевський О.В., Черненко В.М., П'ятницький Ю.С., Булах І.Є. Шляхи реформування системи вищої медичної освіти в Україні в сучасних умовах. Сучасні підходи до вищої медичної освіти в Україні. Матеріали XIV Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю, присвяченої 60-річчю ТДМУ, м. Тернопіль, 18-19 травня 2017 р. Тернопільський державний медичний університетт імені І.Я. Горбачевського. Тернопіль, 2017. С. 3-6.

4. Пінчук Є.А. Концептуальні основи та тенденції розвитку безперервної освіти. Вісник НТУУ «КПІ». Філософія. Психологія. Педагогіка, 2011. № 1. С. 71-77.

5. Топчій Т.В. Безперервна освіта як системне середовище формування особистості. Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», 2014. № 3 (22). С. 222-228.

6. Філоненко М.М. Cистематизований розгляд психолого-педагогічних систем і визначення їх орієнтації на особистісне становлення студента-медика. Теорія і практика управління соціальними системами, 2015. №1. С. 75-82.

7. Hubbard J. (1973). Evalution, certification and licensure in medicine (new tendencies). J. Amer. med. Ass. V.225. № 4. P. 401-406.

8. Programme du DES de Medecine Generale. UFR de Medecine et Pharmacie de Poitiers, 2015. pp. 26-27.

9. Socle commun de connaissances et de competences - Decret du 11 juillet 2006. Direction generale de l'enseignement scolaire, 2006. 30 p.

References

1. Bezperervnyi profesiinyi rozvytok likariv ta provizoriv v umovakh reformuvannia systemy okhorony zdorovia [Continuous professional development of doctors and pharmacists in the context of reforming the health care system], (9 zhovtnia 2020 roku). MOZ Ukrainy, Natsionalna medychna akademiia pisliadyplomnoi osvity imeni P. L. Shupyka. Kyiv: NMAPO imeni P. L. Shupyka, 2020. 495 с. [in Ukrainian].

2. Kazakov, V. M. Talalaienko, O. M. Harina, M. H. & Kamenetskyi, M. S. (1994). Systema bezperervnoi medychnoi osvity: metodolohiia, upravlinnia [System of continuous medical education: methodology, management], Donetsk, Zdorovia, 175 p. [in Ukrainian].

3. Linchevskyi, O. V. Chernenko, V. M. Piatnytskyi, Yu. S. & Bulakh, I. Ie. (2017), Shliakhy reformuvannia systemy vyshchoi medychnoi osvity v Ukraini v suchasnykh umovakh. [Ways of reforming the system of higher medical education in Ukraine in modern conditions]. Modern approaches to higher medical education in Ukraine Proceedings from XIV Vseukrainskoi naukovo-praktychnoi konferentsii z mizhnarodnoiu uchastiu, prysviachenoi 60-richchiu TDMU, m. Ternopil, 18-19 travnia 2017 r. Ternopilskyi derzhavnyi medychnyi universytett imeni I. Ia. Horbachevskoho. Ternopil, pp. 3-6. [in Ukrainian].

4. Pinchuk, Ye. A. (2011), Kontseptualni osnovy ta tendentsii rozvytku bezperervnoi osvity.[Conceptual foundations and trends in the development of continuous education]. Visnyk NTUU«KPI». Filosofiia. Psykholohiia. Pedahohika,. № 1, pp. 71-77. [in Ukrainian].

5. Topchii, T. V. (2014), Bezperervna osvita yak systemne seredovyshche formuvannia osobystosti [Continuing education as a systemic environment of personality formation]. Visnyk Natsionalnoho universytetu «Yurydychna akademiia Ukrainy imeni Yaroslava Mudroho», № 3 (22), pp. 222-228. [in Ukrainian].

6. Filonenko M. M. (2015), Cystematyzovanyi rozghliad psykholoho-pedahohichnykh system i vyznachennia yikh oriientatsii na osobystisne stanovlennia studenta-medyka [Systematized consideration of psychological and pedagogical systems and determination of their orientation to the personal development of a medical student]. Teoriia i praktyka upravlinnia sotsialnymy systemamy,. №1, pp. 75-82. [in Ukrainian].

7. Hubbard J. (1973). Evalution, certification and licensure in medicine (new tendencies). J. Amer. med. Ass. V.225. № 4. P. 401-406.

8. Programme du DES de Medecine Generale. UFR de Medecine et Pharmacie de Poitiers, 2015, pp. 26-27.

9. Socle commun de connaissances et de competences - Decret du 11 juillet 2006. Direction generale de l'enseignement scolaire, 2006, 30 p.

Размещено на Allbest.ru