Передумови та концептуальні засади сучасних тенденцій розвитку освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Передумови та концептуальні засади сучасних тенденцій розвитку освіти

Маленко Я.В., Криворізький державний педагогічний університет, Кобрюшко О.О., військовослужбовець, Поздній Є.В., Криворізький державний педагогічний університет

Вступ

Людство ввійшло в ХХІ століття з приголомшливими за значущістю досягненнями та неймовірно потужними можливостями середовищетворення і, водночас, із реальною причинно-наслідковою загрозою різномасштабних криз і катастроф від їхнього впровадження. Технологічна могутність людини, інтенсифікація створення модифікацій середовища (артеприродне, квазіприродне), експоненціальний зріст чисельності людства потенціювали стрімке лавиноподібне асиметричне наростання процесів глобалізації, інтеграції, інформатизації, силовий характер впливу яких ставить виклик перед цивілізацією, від відповіді на який натепер залежить існування та виживання в осяжному майбутньому восьми мільярдів людей на Землі.

Сьогодні весь прогресивний світ зацікавлений у розробці ефективних науково обґрунтованих шляхів і механізмів спрямування у конструктивне русло глобалізаційних процесів, справедливому розподілі вигод, визначенні оптимальної стратегії адаптивної діяльності, що на фоні глобального солідаризму уможливе втілення фундаментального принципу «рівності поколінь» та подальше процвітання виду Homo sapiens. Фактична відсутність вибору, пов'язана з безальтернативністю біосферосумісності людини, вимагає кардинальних змін пріоритетів, парадигм, вимірів, принципів організації діяльності, управління та контролю на всіх рівнях у всіх галузях і сферах життя з урахуванням передового світового досвіду, визначальних імперативів розвитку людства, припиненням самовідчуження людяності від людини та ескалації антицінностей.

Освіта, як соціальне й культурне явище, - атрибут людства, феномен суспільного життя, чинник розвитку цивілізації, концепт розуміння ролі людини у біосфері та Всесвіті, складова адаптивних стратегій існування та виживання людства у межах екологічної метасистеми, основа безпеки, добробуту, функціонування та процвітання етносу, народу, держави, засіб творення особистості, її мислення, бачення сенсу життя та інструмент підготовки до багатогранної самореалізації в умовах об'єктивних реалій сьогодення. Освіта є своєрідним індикатором і медіатором взаємодій соціуму з навколишнім світом, акцептором викликів і запитів суспільства, каталізатором його адаптивних змін. Передумовами її розвитку є загальні явища та процеси, які визначають специфіку поступального руху еволюційного розвитку сфери існування життя, найсуттєвіший вплив серед яких мають глобалізація, інтеграція, інформатизація.

Виклад основного матеріалу

Глобалізація (від лат. «globus» - куля, земна куля, глобус; від англ. та франц. «global» - той, що має відношення до Земної кулі, загальний, світовий, планетарний) - перетворення певного явища на світове, планетарне, те, яке стосується всієї планети; процес всесвітньої соціально-економічної, політичної, культурної інтеграції та уніфікації [1, 2, 3]. Глобалізація як концепція єдиного людства представлена у релігійних, філософських, політичних ученнях. Вона є принципово новим якісним станом світових суспільних відносин, який охоплює всі сфери життя. Її розуміють як об'єктивний безперервний історичний процес, спряжений із формуванням єдиного світового простору, глобальної інфраструктури, транснаціоналізації комунікацій. Глобалізація виявляється в: універсалізації (виробленні єдиних спільних базових правових принципів і інститутів та усуненні суперечностей між національними системами); гомогенізації як інтеграції простору, що найбільшого успіху досягла на теренах Західної Європи (Європейський Союз); уніфікації світових стандартів, цінностей, норм поведінки; відкритості національних кордонів держав у різних галузях (економіці, культурі, політиці, освіті тощо). Глобалізація породжує нові тенденції щодо ціннісного виміру освіти, тобто її значення для окремої людини та суспільства загалом, і створює передумови полікультурного розвитку, використання кращого міжнародного досвіду, асиміляції, інтеркультурації, космополітизації. Разом з тим, вона несе й певні потенційні загрози академічним цінностям, як то: 1) формування освітньої нерівності з утворенням освіти країн «золотого мільярду» та периферійної освіти молоді багатьох інших країн; 2) формування нової концепції розуміння освіти як виду комерційної угоди; 3) загроза академічній освіті, внаслідок оцінки її за зовнішніми показниками (працевлаштування здобувачів, розмір їхньої заробітної плати); 4) поява освітніх провайдерів, що потенціює селекцію найталановитішої молоді та «відтік інтелекту» за кордон тощо.

Найтіснішим чином з глобалізацією пов'язаний багатовимірний процес інтеграції (від лат. «integration» - відновлення, поновлення та «integer» - цілий), який тлумачиться як: акт чи процес поєднання двох чи більше частин таким чином, щоб вони функціонували разом [4]; зміцнення взаємозалежності та злагодженості елементів системи [5]; процес взаємозближення і взаємодії окремих структур [6]; об'єднання будь-яких елементів в одне ціле, а також поєднання та координація дій різних частин цілісної системи [7]. Окресленню проблематики інтеграції як незмінного інструменту глобалізації присвячені праці М. Ісінгаріна, Е. Ленського, О. Картунова, Л. Хоффмана, К. Армстронга, Ж. Монне, А. Мілворда, Е. Хааса, К. Дойча, Е. Дейтона, Дж. Капорасо та ін. [8, 9, 10, 11, 12, 13]. Векторами прояву інтеграції в освіті стали її інтернаціоналізація, та регіоналізація, інтеграція змісту освіти. полікультурний глобалізація інтеграція

Інтернаціоналізацію освіти розглядають у різних контекстах як: феномен міжнародних відносин; процес впровадження міжнародного аспекту в освітню, дослідницьку, обслуговуючу функції освіти, коли цілі, функції, організація надання послуг набувають міжнародного вимірювання (Дж. Найт, О. Слепухін); інтеграцію окремих закладів і національних систем; процес інтеграції пов'язаний з фізичною мобільністю, здобувачів, викладачів, міжнародною освітою; об'єктивний і багатовимірний соціокультурний процес, що відбувається під впливом глобалізації на основі взаємодії і взаємовпливу, на засадах міжнародного і європейського освітнього права для забезпечення високих стандартів якості освіти [11]. Поняття інтернаціоналізації у сфері освіти традиційно включає два аспекти: «внутрішню» інтернаціоналізацію (internationalization at home), що полягає у реалізації стратегій і підходів щодо запровадження міжнародного виміру у зміст й організацію діяльності закладів освіти, внесенні глобальних і компаративних компонентів у навчальні плани та програми, залученні іноземних фахівців до навчального процесу офлайн і шляхом віртуальної інтернаціоналізації; «зовнішню» інтернаціоналізацію або освіту за кордоном, трансграничну освіту (education abroad, cross-border education), яка покликана позиціонувати заклади освіти на міжнародному ринку освітніх і дослідницьких послуг і виявляється в академічній мобільності учасників освітнього процесу [14].

Регіоналізація - це своєрідна форма і прояв суперечностей глобалізації, що полягає у формуванні на основі інтенсивних інтернаціональних зв'язків нових об'єднань, соціотериторіальних систем, міжнародних консорціумів і транснаціональних альянсів, які можуть забезпечити певний захист регіонів від негативних наслідків глобалізації [11, 13, 15, 16]. Регіоналізацію, як один з напрямів модернізації освіти, можна розглядати у різних площинах: 1) у зв'язку з інтернаціоналізацією освіти в глобальному освітньому просторі, яка, в свою чергу, потенціює інтенсифікацію процесів регіоналізації як виду співробітництва в галузі освіти, побудованого на кооперації держав одного геополітич- ного регіону з метою економічної інтеграції, соціальної єдності та політичної безпеки (на теперішній час науковці виокремлюють 6 основних регіонів: Північноамериканський, Латиноамериканський, Центральноазіатський, Азіатсько-Тихоокеанський, Африканський, Європейський. Завдяки імплементації програм Європейського Союзу та Ради Європи щодо формування загально європейського освітнього і наукового простору останній регіон вважають найуспішнішим); 2) у площині одного з раніше непередбачу- ваних наслідків глобалізації, що спонукає до серйозного аналізу в процесі розробки довготермінових планів інтернаціоналізації освіти на національному й інституційному рівнях інтрарегіонального співробітництва; 3) як механізм розвитку конкретного регіону, враховуючи визначальну роль освіти у підготовці здобувачів, фахівців, оптимізації функціонування регіону як соціальної спільноти. Значення регіональних закладів освіти полягає в забезпеченні свого регіону висококваліфікованими кадрами тих галузей економіки, які в ньому представлені чи можуть визначати його перспективний розвиток, забезпечуючи певну конкурентну нішу в національній або міжнародній економічній діяльності. Регіональний заклад освіти виступає плацдармом інтеграції суспільства регіонів із глобальним соціумом, місцевих потреб і можливостей із глобальними реаліями. Він виступає своєрідним каталізатором пошуку ендогенних механізмів регіонального зростання, відносної автономії територіальних утворень як активних суб'єктів бізнесу з високим конкурентним статусом.

Викликом часу є інтеграція змісту освіти, що тлумачиться як процес і результат об'єднання окремих компонентів змісту освіти в єдине ціле, цілісність. Ідея інтеграції в генезі освіти, в тому числі і вітчизняної, має давню історію й міцне коріння. Ще Я. А. Коменський зазначав, що все, що знаходиться у взаємозв'язку, потрібно викладати в такому ж взаємозв'язку. Видатний вчений одним із провідних дидактичних принципів уважав принцип цілісності, який передбачає єдність знань, їх узагальнення та систематизації, логічну послідовність та структурування, що є ознаками інтеграції навчання. Базові ідеї інтеграції в освіті набули розвитку в період класичної педагогіки ХУІІІ-ХІХ ст. та працях видатних вчених - засновників проблемно-комплексного навчання у школі на міжпредметній основі на межі ХІХ-ХХ ст. Суттєвим внеском у розробку ідей інтеграції змісту освіти, інтегративного підходу є праці таких учених, як О. Біляєв, І. Бех, Т. Бородіна, О. Ващук, Л. Варзацька, О. Вознюк, С. Гончаренко, О. Данилюк, Н. Данько, О. Дятлова, О. Дубасенюк, І. Звєрев., В. Ілченко, Є. Калініна, І. Козловська, К. Колесина, Ю. Колягін, Г. Монахова, В. Паламарчук, О. Савченко, Н. Свєтловська, В. Тюхтін, В. Радкіна, Т. Хребто, А. Хуторський та інших. Навчальна інтеграція за своєю суттю багатофункціональна та виконує освітню, виховну, розвивальну, психологічну, методологічну, організаційну функції. До провідних принципів інтеграції та конструювання змісту навчання у закладах загальної середньої освіти належать: багаторівневість (внутрішньо предметна інтеграція (мікрорівень), міжпредметна інтеграція (мезорівень), міжциклова інтеграція (макрорівень); єдність інтеграції з диференціацією; креативність; гнучкість; принцип урахування особистого досвіду учасників педагогічного процесу; діяльнісний підхід тощо. Для визначення видів (напрямів) і рівнів інтеграції змісту навчання науковці застосовують різні критерії, а саме: І. Глибина інтеграції (обсяг): 1) тематична інтеграція - поєднання начального матеріалу різних галузей знань із метою цілісного та всебічного вивчення наскрізних тем; 2) повна інтеграція, яка передбачає створення інтегрованих курсів на основі залучення знань з різних навчальних предметів [17]; ІІ. Об'єкти, що інтегруються: 1) предметно-змістова, орієнтована на створення інтегрованого змісту освіти; 2) операційно-процесуальна, яка полягає в розробці адекватного інструментарію для засвоєння здобувачами освіти інтегрованого навчального змісту [18]; ІІІ. Вектор інтеграції: 1) інтеграція довкола проблеми; 2) інтеграція довкола змісту навчання, що ґрунтується на причинно-спадковій синхронізації та синхронізації у часі тих самих змістів на різних навчальних предметах, при цьому у центрі уваги ставляться різні аспекти визначеної програмної проблеми; 3) інтеграція довкола вмінь [19]; ІУ. Характер інтеграції (поліцентричність):

1) внутрішньопредметна, яка дозволяє визначити ядро необхідних знань, технологічних умінь і навичок мислення для ефективної діяльності в межах навчального предмета, який вивчається;

2) «експансіоністська» інтеграція, що дає можливість використовувати інтегративний потенцїал кожної галузі змісту освіти під час мїждисциплінарної взаємодії наукових знань; 3) філософська інтеграція, що ґрунтується на використанні філософського компонента в межах кожної навчальної дисципліни; 4) інформа- тизаційна інтеграція, яка передбачає оволодіння учнями знаннями й опанування вміннями за допомогою сучасних інформаційних технологій; 5) технологічна інтеграція, яка забезпечує опанування здобувачами сучасними суспільними й особистісними технологіями для задоволення загальносуспільних та особистісних потреб; 6) особистіснозо- рієнтована інтеграція, що передбачає на основі вищевказаних форм і способів інтеграції створення кожним учнем власної системи знань, формування в нього інтегративного мислення, яке дає йому можливість самовизначитися в подальшому навчанні й житті, стимулює до вільної життєтворчості й соціально-психологічної інтеграції з іншими людьми на засадах загальнолюдських цінностей [20]; V. Ядро інтеграції: 1) побудова інтегрованих навчальних курсів, що об'єднують кілька дисциплін одного циклу; 2) групування навчальних предметів навколо важливої проблеми; VI. Спосіб розгортання змісту навчального матеріалу у часі: 1) вертикальна навчальна інтеграція за якої логічні й часові відносини утворюють певну послідовність; 2) горизонтальна інтеграція, яка передбачає обмеження одним часовим періодом подій та явищ, який висвітлює матеріал з різних навчальних предметів чи освітніх галузей [21] тощо.

Однією з домінантних тенденцій розвитку цивілізації ХХІ століття є інформатизація. В наш час інформація - це важливий чинник забезпечення стабільності і розвитку суспільства, умова продуктивності взаємодії її користувачів та повної інтеграції у світове інформаційне середовище [11]. Становлення і розвиток інформаційної цивілізації має закономірності, серед яких: економічна, оскільки інформація перетворюється в основний ресурс товарів і послуг, стає джерелом доданої вартості і зайнятості; соціальна, тому що інформація стає важливим фактором зміни якості життя і під її впливом формується нова інформаційна свідомість; соціокультурна, що формує певні норми і цінності, які відповідають потребам усебічного розвитку окремого індивіда та суспільства в цілому; технологічна як широке впровадження інформаційних технологій у всі сфери життя, у систему освіти і навчання; політична, що пов'язана зі свободою доступу до інформації як основи політичних процесів і програм, які реалізують принципи плюралізму, демократії, гуманізму. Державну інформаційну політику в Україні регламентує Закон України «Про Національну програму інформатизації» [22]. Інформаційний бум безпосередньо впливає на модернізацію сфери освіти актуалізуючи питання підготовки здобувачів і майбутніх фахівців до активної діяльності в інформаційному суспільстві, здобуття ними досвіду застосування інформаційних технологій, комп'ютерної освіченості, впровадження медіа-освіти, інформаційних, інформаційно- комунікаційних технологій навчання, дистанційної освіти, Е-навчання.

Глобалізація, інтеграція, інформатизація як об'єктивні умови, на фоні яких розгортається трансформація сучасної освіти, визначають її пріоритетні тенденції та стратегії розвитку, до яких належать фундаменталізація, інноваційність, гуманізація, екологізація, неперервність.

Фундаменталізація - це процес якісної зміни освіти на основі принципу її фундаментальності. У термінах експертів «Римського клубу» це означає необхідність переходу від «підтримуючої» до «випереджальної» інноваційної освіти. Вперше концепція фундаментальної освіти була сформульована в праці «Про внутрішню й зовнішню організацію вищих наукових закладів у Берліні» німецького філософа, дипломата Фрідріха Вільгельма фон Гумбольдта в 1809 - 1810 рр. [23, 24]. Враховуючи гостру актуальність фундаменталізації освіти, ЮНЕСКО в 1994 р. виробило спеціальний меморандум, в якому наголошується, що лише фундаментальна освіта дає такі знання, які є універсальними за суттю і забезпечують можливість орієнтуватися у будь-якому новому середовищі. Фундаментальний характер освіти визнаний одним з пріоритетів Болонського процесу. Фундаментальна освіта оцінюється як один з обов'язкових опорних чинників національної безпеки, соціально-економічного розвитку, забезпечення країни та її народу гідного статусу в світовому співтоваристві, яке переходить від протистояння, конкуренції, гарячих і холодних війн до зближення і співробітництва з багатьох глобальних, регіональних і міжнаціональних проблем.

Вектором фундаменталізації освіти є її спрямування на узагальнені й універсальні знання, на формування загальної культури, на розвиток узагальнених способів мислення і діяльності. Її завдання - створення оптимального середовища для виховання гнучкого багатогранного мислення, освоєння наукової інформаційної бази і сучасної методології осмислення дійсності, формування внутрішньої потреби в саморозвитку і самоосвіті протягом усього життя людини. Особливе значення у фундаменталізації освіти має «філософія якості», в основі якої особистість, перехід від якості технологій до якості особистості, освіти, а в кінцевому підсумку до громадського інтелекту. Складові процесу фундаменталізації освіти: 1) зміна співвідношення між прагматичною та загальнокультурною, загально- науковою складовими освіти; 2) зміна змісту дисциплін та зосередження основної уваги на вивченні фундаментальних законів розвитку природи та суспільства, формуванні цілісних уявлень про глобальний світ, його проблеми та шляхи їх розв'язання; 3) забезпечення пріоритетності інформаційних, інтелектуальних, природничо-наукових компонент у системі освіти. Шляхами реалізації фундаменталізації вважають: 1) насичення змісту освіти системними теоретичними знаннями, фундаментальними теоріями, концепціями, ідеями; 2) домінування дослідницьких методів навчання, творчої діяльності, інтеграції ідей і методів науки, навчання та наукової творчості; 3) саморозвиток здобувача як суб'єкта мобільних освітньої, професійної й науково-дослідницької діяльності [24]. Фундаменталізація є основою розвитку інноваційної освіти.

Інноваційність - ключовий феномен у характеристиці становлення і розвитку постіндустріального суспільства. Термін «інновація» (від лат. «innovatio», від англ. «innovation» - оновлення, зміна, нововведення, введення новацій, винахід) є відносно новою категорією, яку ввів у науковий обіг австрійський вчений Йозеф Алоіз Шумпетер у першому десятиріччі ХХ ст., використавши у праці «Теорія економічного розвитку» [25]. Науковець позначав цим поняттям такі види змін: використання нової техніки, технологічних процесів нового ринкового забезпечення виробництва; упровадження продукції з новими якостями; використання нової сировини; зміни в організації виробництва та його матеріально-технічного забезпечення; поява нових ринків збуту. З 60-х років минулого століття почали активно розроблятися концепція соціальної інноватики, педагогічна інноватика. На теперішній час поширені три підходи до тлумачення терміну: 1) об'єктний (інновація розглядається як певний результат у вигляді нової технології, товару, методу тощо); 2) процесуальний (інновація як процес впровадження певних змін); 3) трансформаційний (зміни в діяльності підприємства, організації тощо). Для класифікації інновацій використовують різні критерії: І. Вид діяльності: наукові, дослідницькі, навчальні, процесні, управлінські інновації; ІІ. Характер інновацій: коригувальні, радикальні, комбінаторні, модифікаційні інновації, модернізуючі, радикальні, революційні; Ш. Масштаб інновацій: локальні, модульні, оціночні, системні інновації; ІУ. Методика: інноваційні методи, інноваційні методики, інноваційні технології, інноваційні програми; V. Джерело походження інновацій: зовнішні інновації, внутрішні інновації; УІ. Сфера впливу інновацій: психолого- педагогічні інновації, науково-виробничі інновації, соціально- економічні інновації; УІ. Спосіб здійснення: планові, систематичні, періодичні, стихійні, спонтанні, випадкові; УІІ. Наступність (послідовність) введення: заміщувальні інновації, реінновації (зворотні інновації, які використовують повторно у зв'язку з неспроможністю введення нової інновації), абсолютні (інновації, які не мають аналогів), ретроінновації тощо. Дослідженню питань теорії інновацій займалися провідні вітчизняні та зарубіжні вчені (Л.О. Базиль, Д.М. Гвишиані, А.В. Гриньов, П. Друкер, Ф. Валента, Л. Водачек, В.А. Євтушевський, Й.С. Завадський, С.М. Ілляшенко, В.А. Конопліцький, А. Левінсон, Н.В. Краснокутська,Г. Мединський, В.Ф. Паламарчук, Л.А. Полонська, А.І. Пригожин, Г.В. Осовська, Б. Санто, Б. Твісс, А.М. Турило, Х. Хауштайн,Хейвуд, А.В. Хуторський, Е.А. Уткін, Р.А. Фатхутдінов, Г.І. Філін, Й. Шумпетер, Ю.В. Яковець та інші).

Інновації в освітньому просторі - ознака сучасності, що виявляється у тенденціях накопичення та видозміни ініціатив і нововведень, які резонують з вищими цінностями демократичного суспільства. Їхня вагомість закріплена у сучасній законодавчій базі (Закони України «Про інноваційну діяльність» [26], «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», «Про освіту» [27], Стратегія розвитку сфери інноваційної діяльності на період до 2030 року [28], Національна доктрина розвитку освіти [29], Концепція Нової української школи (НУШ) [30]). Інновації в освіті стосуються: національних систем освіти; змін у змісті освіти, особистісно орієнтованої, спрямованої на творчий розвиток здобувачів; запровадження механізмів європейських, державних стандартів як важеля розвитку Європейського освітнього простору; управління якістю освіти на всіх рівнях; професійної підготовки здобувачів у вищих закладах освіти, що ґрунтується на студентоцентрованій парадигмі її організації, створенні наукового, освітнього, культурного середовища для розвитку особистості здобувача освітнього рівня; технологій організації навчального процесу; управління освітою, закладами освіти; моделей навчання, до яких відносять: контекстне, імітаційне, проблемне, модульне, модульно-рейтингове, проективне навчання; використання новітніх інформаційних технологій; системних ініціатив, зокрема створення нових освітніх інституцій, фінансування системних змін, яке заохочує підвищення рівня підприємливості та розвитку професійних вмінь та навичок викладачів, створення «груп просування інновацій»; особистісних установок викладача, оскільки навчальний процес має бути діалогом особистостей викладача та здобувача, що суттєво впливає на мотивацію останніх до навчання; залучення стороннього інноваційного досвіду тощо.

Інноваційність є запорукою гнучкості та динамічності системи освіти, її адаптованості та відкритості до нового, реалізації та ініціації конкурентоспроможних освітніх національних і транснаціональних проектів, умовою формування інноваційного мислення людини сучасності.

Одним із принципів реалізації Державної національної програми «Освіта» («Україна ХХІ століття») є гуманізація освіти, що «полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонії стосунків людини і навколишнього середовища, суспільства і природи» [31]. Гуманізація освіти - це: 1) система, яка ґрунтується на етичних принципах; 2) багатовекторний процес утвердження гуманістичних цінностей, стимулів, мотивів поведінки, що спрямовані на олюднення цілісної картини світу, розвиток гуманістичного мислення і світогляду через варіативність і диференційованість навчання, навчальних програм і підручників [32]; 3) стратегія реформування освіти. У найбільш загальному плані гуманізацію, тобто «олюднення» освіти, можна характеризувати як побудову стосунків учасників освітнього процесу на основі зміни стилю педагогічного спілкування від авторитарного до демократичного, подолання жорсткого маніпулювання свідомістю здобувачів, практики індоктринації учнів і студентів (нав'язування їм непорушних стереотипів мислення, догм, які не підлягають критиці) [33]. Основними її чинниками є:

- утвердження цінностей гуманізації освітньої діяльності, які визначають принципові засади відносин у системі «дорослий - дитина»;

- прийняття і визнання суб'єктності учасників освітньої діяльності;

- надання суб'єктної свободи у процесі вибору освітньої траєкторії;

- пріоритетність особистісно орієнтованої взаємодії в освітній діяльності;

- олюднення освітнього середовища;

- визнання різноманіття культурних форм життєдіяльності особи;

- формування толерантності у суб'єктів освітньої діяльності.

Гуманізація освіти спирається на низку тактичних принципів, до яких належать: 1) принцип спрямованості на всебічний розвиток особистості здобувача; 2) принцип національної спрямованості освіти; 3) принцип доступності для всіх; 4) принцип гнучкості; 5) принцип зв'язку змісту навчання з життям; 6) принцип моральності, актуалізації та спрямування моральних норм на підтримання прав людини, прав дитини, на охорону навколишнього природного середовища; 7) принцип толерантності, культивування у здобувачів вміння поважати і враховувати інтереси інших; 8) принцип формування творчого потенціалу; 9) принцип безперервності; 10) принцип індивідуалізації навчання. Процеси гуманізації освіти багатовимірні, масштабні, комплексні, пов'язані з морально-психологічними трансформаціями, внутрішньою переорієнтацією системи духовних цінностей, становленням вільної й толерантної особистості, усвідомленням безальтернативності біосферосуміс- ності людини, власної гідності й цінності життя кожної людини, формуванням почуття відповідальності та причетності до минулого, теперішнього та майбутнього.

Ключовою тенденцією сталого розвитку, ідеологією суспільства ХХІ ст. і пріоритетом реформування освіти, поряд з фундаменталізацією, гуманізацією, індивідуалізацією, інтеграцією, інноваційністю, випереджувальністю, є екологізація. У преамбулі Міжнародної декларації «Хартія Землі - 2000» зазначається: «Ми перебуваємо на критичному етапі в історії Землі, коли людство має визначитися з власним майбутнім ... Для подальшого розвитку ми повинні ... об'єднатися заради сталої глобальної спільноти, заснованої на пошані до природи, загальних правах людини, економічній справедливості та культурі миру. Для цього нам, народам Землі, необхідно визнати нашу відповідальність один перед одним, до всесвітньої спільноти і до майбутніх поколінь» [34]. Екологічна проблематика відчутно впливає на всі сфери життя людей: науку, виробництво, політику, економіку, енергетику, охорону здоров'я й освіту, на формування основних світоглядних орієнтацій сучасної людини, визначаючи стиль її мислення та здатність цілісного, синтетичного усвідомлення біосфери [35]. Звідси, актуальність екологізації освіті, яка спрямована на формування інтелектуальної, освіченої, толерантної, компетентної особистості, алертного, мудрого й відповідального творця власної траєкторії життя та мотивованого громадянина-будівельника країни, здатного до системного, гнучкого, інноваційного мислення, усвідомлення безальтернативності біосферосумісності людини і природи, ідей глобального еволюціонізму, коеволюції, адаптаціогенезу, системності, синергетики та спроможного до цілеспрямованих і структурованих, через індивідуальне занурення в культурне середовище, дій з урахуванням тенденцій розвитку та невизначеності умов сучасного глобалізованого світу [36, 37].

Екологізація освіти, як і всіх форм суспільної діяльності та свідомості, в наш час стає тим імперативом, який визначає відношення суспільства й окремої особистості до навколишнього середовища з урахуванням принципу «рівності поколінь», діалектики частини й цілого (суспільства та природи, людини та суспільства) та узгодження «стратегії природи» і «стратегії розуму», «природи людини» і «метасистемної природи біосфери». Предметне відображення порушена проблема знайшла у працях зарубіжних і вітчизняних науковців (П. Бачинський, І. Бех, О. Бондар, Дж. Голден, С. Дерябо, Е. Гірусов, А. Захлєбний, І. Звєрєва, І. Качур, М. Кисельов, К. Корсак, В. Крисаченко, С. Кримський, Л. Курник, В. Лещинська, Д Лихачов, А. Льовочкіна, Л. Лук'янова, Б. Макгеттрік, Н. Мамедов, М. Моісєєв, Л. Мухамедишина, В. Назаренко, Г. Пустовіт, Н. Пустовіт, М. Реймерс, С. Рудишин, Б. Савчук, О. Салтовський, Є. Смотрицький, С. Совгір, Дж. Стюард, В. Танська, М. Тарасенко, О. Устюгова, В. Ясвін та інших). Законодавчі засади розбудови екологічної освіти містять «Стратегія ЄЕК ООН з освіти для сталого розвитку» [38], закони України «Про Основні засади (стартегію) державної екологічної політики України на період до 2030 року» [39], «Про освіту» [29], «Про концепцію екологічної освіти України» [40] та ін. На думку більшості науковців найефективнішою моделлю розбудови екологічної освіти з трьох існуючих (монопредметна, багато-предметна, комбінована) найбільш прийнятною є комбінована модель, що передбачає екологізацію всіх навчальних дисциплін за умови наявності у здобувачів відповідних базових знань з екології, яких вони набувають у процесі вивчення спеціального курсу (предмету) екологічного спрямування. Екологізація ґрунтується на чотирьох принципах навчання: вчитися, щоб знати; вчитися, щоб діяти; вчитися, щоб існувати; вчитися, щоб жити спільно [41].

Як зазначає Л.Б. Лук'янова, екологізація надає освіті екологічного спрямування, що полягає у посиленні її світоглядних орієнтацій, насиченні предметів питаннями екологічної тематики, включенні до змісту результатів тих наукових досліджень, які пов'язані з регіонально-галузевою специфікою, а також підготовкою екологічно грамотних, відповідальних за наслідки дій здобувачів із глобально-орієнтованим світоглядом [42]. Мета, принципи, зміст екологізації як нової освітньої парадигми не можуть викликати сумнівів. Спростовувати або ж невілювати її життєву необхідність не можна, оскільки ця проблема охоплює надзвичайно важливе, сутнісне й торкається всіх життєвизначальних питань людства та здатна забезпечити вирішення проблем глобальної екологічної кризи.

Кардинальні зміни системи генерації й передавання знань в останні десятиліття, оновлення щороку близько 5% теоретичних і 20% професійних знань людства епохи глобалізованого мережевого суспільства обумовили нагальну потребу переходу до освіти протягом життя («life education / lifelong learning»), коли базова освіта перманентно доповнюється програмами додаткової освіти і є лише фундаментом неперервної системи навчання людини сучасності. Вперше оприлюднена в 1965 році на форумі ЮНЕСКО у доповіді «Вступ до неперервного навчання» («An Introduction to Lifelong Learning») головою підрозділу з питань освіти дорослих, датським теоретиком Полом Ленграндом концепція неперервної освіти стала стратегічним орієнтиром, «керівною конструкцією» і провідним принципом розбудови освітньої системи ХХІ століття на засадах гуманізму. Аспектам організації неперервної освіти присвячені доповіді і документи міжнародних організацій («Навчатися бути» (Learning to Be) ЮНЕСКО (1972) [43], «Освіта, що повторюється: стратегія неперервного навчання» (Recurrent Education: A Strategy for Lifelong Learning) ОЕСР (1973) [44], «До питання про політику співдружності у галузі освіти» (For a Community Policy on Education) Комісія Європейського співтовариства (1973) [45], «Викладання та навчання - назустріч суспільству, що вчиться» (White Paper. Teaching and Learning: Towards the Learning Society) Біла книга Європейської комісії (1995) [46], «Неперервна освіта для всіх» (Lifelong Learning for All) ОЕСР (1996) та інших), праці зарубіжних і вітчизняних учених (Б. Єкслі, П. Легранд, Е. Фор, Р. Даве, Дж. Кідд, Б. Вульфсон, О. Грішнова, А. Гончарук, Т. Десятов, І. Заюкова, Т. Кучера, О. Локшина, О. Матвієнко, Л. Мусіна, Г. Телегіна, А. Чухно, Л. Шевченко та ін.).

Неперервну освіту треба розуміти не як механічний рух особистості від дошкільної до загальної середньої, професійної, вищої, післядипломної освіти, підвищення кваліфікації та ін., а як гармонійний (незалежно від віку) процес циклічного оновлення особистості на кожному з зазначених етапів розвитку. Основні принципи неперервної освіти: безперервність; гуманізм; доступність у будь-якому віці; системність; мобільність; випередження; відкритість; наступність освіти (перехід від нижчих рівнів освіти до вищих). Ефективна реалізація принципів неперервної освіти вимагає дотримання наступних вимог:

- свобода вибору, а саме часу, місця, тривалості, вартості, виду і форми, цілей, організації, методів, джерел та засобів, послідовності, змісту, оцінки, програми навчання, вибору консультантів, наставників, викладачів, ЗВО, рівня документів освіти та ін.;

- індивідуалізація навчання, що дозволяє враховувати включення особистості в групові та колективні форми навчально-пізнавальної та трудової діяльності;

- варіативність, яка зорієнтована на створення необхідних умов для прояву здібностей особистості;

- гнучкість у реагуванні на суспільні зміни;

- ступінчастість, поступовий перехід від нижчих щаблів освіти до вищих;

- культуровідповідність, тобто поєднання національних освітніх традицій і найкращого світового досвіду;

- сполучення неперервності та дискретності, взаємопроникнення періодів самоосвітньої діяльності індивідуума;

- взаємозв'язок теоретичної та практичної підготовки (комплексність), що передбачає неперервність внутрішніх і зовнішніх зв'язків освіти;

- інноваційність.

Важливість науково-обґрунтованого забезпечення модернізації вітчизняної освіти з позицій відповідності світовим трансформаціям підкреслено у стратегічних документах, які визначають засади її розвитку в Україні. Вже на початку 90-х років ХХ ст. у Державній національній програмі «Освіта» («Україна ХХІ століття») було зазначено потребу залучення до зарубіжних досягнень в освітній сфері для прискорення розвитку вітчизняної освіти і науки, покращання підготовки й перепідготовки фахівців [31]. У Національній доктрині розвитку освіти (2002 р.) серед пріоритетних напрямів державної освітньої політики визначено інтеграцію вітчизняної освіти до європейського та світового освітнього просторів, що передбачає масштабні порівняльні розвідки [29].

Цілі, досягнення, актуальні напрями розвитку освіти закріплені у законодавстві України про освіту, що ґрунтується на Конституції України і Законі України «Про освіту», спеціальних законах України («Про вищу освіту», «Про фахову передвищу освіту», «Про повну загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність»), постановах Кабінету Міністрів України, наказах Міністерства освіти і науки України, Державних стандартах загальної середньої освіти, які відповідають певному рівню Національної рамки кваліфікацій і на підставі яких розробляються типові освітні програми та типові навчальні плани, інших актах законодавства у сфері освіти і науки та міжнародних договорів України, концепціях, укладених в установленому законом порядку, підзаконних нормативно-правових актах, які не звужують зміст і обсяг конституційного права на освіту та академічних свобод учасників освітнього процесу.

Сьогодні, закріплений законодавством, багаторівневий системний процес модернізації сфери освіти України спрямований на забезпечення нової якості освіти, подолання стагнації та ізоляції у сфері досліджень, імплементації інновацій, інтеграції в освітній та дослідницький простір Європейського Союзу, трансформації освітньої галузі на важіль соціальної рівності, консолідації суспільства, конкурентоспроможності та сталого розвитку держави. Пріоритетами визначені:

1. Доступна та якісна дошкільна освіта; 2. Нова Українська Школа; 3. Сучасна професійна освіта; 4. Якісна вища освіта та розвиток освіти дорослих; 5. Розвиток науки та інновацій [47].

Концептуальні засади реформування середньої освіти вперше були представлені для широкого обговорення 17 серпня 2016 року [30]. Метою пріоритету «Нова українська школа» є рівний доступ кожного здобувана до якісної освіти у безпечному, комфортному, інклюзивному та сучасному середовищі; здобуття випускниками ґрунтовних знань та компетентностей, що потрібні для сучасного життя, становлення самодостатніх, творчих і креативних особистостей. Ключовими результатами стали прийняття Закону України «Про повну загальну середню освіту» [48], затвердження Державного стандарту початкової освіти, Державного стандарту базової середньої освіти [49], впровадження низки новацій, серед яких: можливість учнів обирати власну освітню траєкторію, учнівське самоврядування, можливості для створення мережі старшої профільної школи, формування мережи опорних шкіл, оновлення змісту базової освіти, створення умов для впровадження профільної освіти, розвиток дистанційної та змішаної освіти, STEM-освіти тощо [50, 51].

Як зазначив міністр освіти і науки України Оксен Лісовий під час фестивалю «Вчителі майбутнього» (22-23 червня 2023 р., м. Львів), на теперішній час у країні впроваджують 9 реформ, з яких 6 основні й 3 наслідкові, а саме: «.. .дошкілля, школа, старша школа і профтех, виші та наука і позашкілля, а також євроінтеграція, цифровізація і заробітна плата» [52]. Під час заходу голова комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій Сергій Бабак виокремив 3 основні проблеми української освіти: модернізація освітнього простору, змісту освіти і низки заробітні плати [52].

Висновки

Швидкий асиметричний розвиток глобалізації та спряжених з нею процесів інтеграції та інформатизації, трансформації ціннісних вимірів і векторів та усталення плюралізму привнесли шквал інновацій та кардинальних змін у життя людини ХХІ століття.

Нові реалії безпосередньо та неоднозначно позначились на системі освіти як індикаторі стану суспільства, яка виконує одну з основоположних місій як атрибут, важливий інструмент, доленосний чинник поступального руху людства в напряму, що відповідає цілям сталого розвитку та ідеалам майбутнього. Стратегічними й архіважливими напрямами гармонізації зі світовими стандартами, модернізації освіти відповідно до реалій сьогодення є її фундаменталізація, гуманізація, екологізація, інноваційність, неперервність.

Освіта - соціальний інститут, одночасно гнучкий та певною мірою консервативний, в діяльності якого суттєве значення має принцип Festina lente, який дозволяє їй стати фундаментом підготовки компетентної особистості (грамотної, соціально адаптованої, професійно орієнтованої, духовної, здатної до самовдосконалення), а не кузнею втрачених поколінь, позбавлених опори та орієнтирів діяльності духовних аутсайдерів.

Системне та етапне реформування національної системи освіти України відображено у пріоритетах державної політики у сфері освіти, закріплено у низці законодавчих актів (Конституції, конституційних і спеціальних законах), нормативно-правових документів, державних стандартах, концепціях Нової української школи, екологічної освіти України, стратегіях, програмах, планах. Перебудови є багатоспрямованими і стосуються позашкільної, дошкільної, повної загальної середньої (базової та профільної), професійно-технічної, вищої освіти, освіти дорослих, цифрової трансформації та євроінтеграції освіти, фахової підготовки освітян і підняття їхнього соціального статусу та заробітної плати. Мета їхньої реалізації - досягнення високої якості освіти, формування інноваційного освітнього середовища, як основи потужної та конкурентоздатної держави, подолання консерватизму, інертності, внутрішньої зацикленості, розвиток системного мислення з акцентом на баченні перспектив і вмінням самонавчатися впродовж життя, адаптуватися й ефективно та відповідально діяти в умовах конкуренції, невизначеності, надзвичайності.

Однією з актуальних складових успішних перебудов повної загальної середньої освіти є модернізація її ціннісно- світоглядної домінанти та змісту, розробка та застосування в процесі навчання сучасних засобів, методів, технологій, моделей, які здатні сприяти формуванню компетенцій та розвитку компетентностей здобувачів, які відповідають запитам сучасного суспільства, ринку праці та є основою успішної самореалізації особистості, громадянина, майбутнього фахівця.

Список використаних джерел:

1. Сіденко В.Р. Глобалізація. Енциклопедія Сучасної України/ редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.]. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. URL:. https://esu.com.ua/ article-30448.

2. Книш М., Котик Л. Глобальні проблеми людства: навчальний посібник. Львів: Простор - М, 2021. 130 с.

3. Перга Т.Ю. Глобальна екологічна політика та Україна: монографія. Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2014. 288 с.

4. Oxford Advanced Learner's Dictionary of Current English. Sixth Edition; ed. by Sally Wehmeier. Oxford: University Press, 2000. 1540 p.

5. Назаров М.І. Сучасний стан інтеграційних процесів у світі. Економіка і суспільство. Мукачево. Випуск № 18. 2018 р. С. 57-65.

6. Енциклопедія Сучасної України / редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк [та ін.] Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2011. URL: https://esu.com.ua/article-12384.

7. Трихліб К.О. Інтеграція: сутність і особливості. Європейська інтеграція в контексті сучасної геополітики: зб. наук. ст. за матеріалами наук. конф., м. Харків, 24 травня 2016 р. Харків, 2016. С.100-105.

8. Курах Л.В. Поняття та види міжнародної інтеграції: теоретико-правовий аналіз. Держава та регіони. Серія Право. 2020, №4 (79). Т. 2. С. 11-16. URL: DOI https://doi.org/10.32840/ 1813-338X-2020.4-2.2.

9. Armstrong K., Bulmer S. The Governance of the Single European Market. Manchester: Manchester University Press, 1998. 340 p.

10. Diez T., Wiener A. European Integration Theory. Oxford: University Press, 2004. 346 p.

11. Сисоєва С.О., Соколова І.В. Теорія і практика вищої освіти: навч. посібник. Київ-Маріуполь: МДУ, КУ ім. Б. Гринченка, 2016. 338 с.

12. Knight J. Internationalization remodeled: Definition, approaches and rationales. Journal of Studies in International education. 2004. V.8. №1. Pp. 5-31.

13. Возняк Г.В. Глобалізація і регіоналізація: пошук оптимальних моделей економічної взаємодії. Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Економіка. Ужгород, 2011. Вип. 32. С. 14-21.

14. Knight J. Internationalization remodeled: Definition, approaches and rationales. Journal of Studies in International education. 2004. V.8. №1. Pp. 5-31.

15. Алфімов В.М. Регіоналізація як тенденція розвитку сучасних освітніх систем. Наукові праці Вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет. Серія Педагогіка, психологія і соціологія. Луцьк. 2019, №1 (24). С. 4-12. URL: https://doi.org/10.31474/2077-6780-2019-1-4-12.

16. Глобалізація та регіоналізація як вектори розвитку міжнародних економічних відносин: колективна монографія / за ред. О.А. Довгаль, Н.А. Казакової. Харків: ХНУ ім. Каразіна, 2018. 540 с.

17. Короткий термінологічний словник з педагогіки / укладачі С. Г. Мельничук, О. С. Радул, Т. Я. Довга, С. В. Омельяненко. Кіровоград: (б. в.), 2004. 36 с.

18. Popova O., Kabanska O., Popov V. The essence and technology of pedagogical forecasting of development of innovation processes in education. Educational Studios: Theory and Practice: monograph. Prague - Vienna: Premier Pudlsshing, 2018. Pp. 273-279.

19. Антонова О. Є., Ващук О. В. Інтегративний підхід до побудови моделі формування готовності вчителів до розвитку академічної обдарованості учнів. Професійна освіта в умовах інтеграційних процесів: теорія і практика: зб. наук. праць. Житомир: ФОП «Н.М. Левковець», 2017. Ч. 1. С. 174-182.

20. Клепко С. Н. Інтегрована освіта і поліморфізм знання. Київ - Полтава - Харків : ПОУПОШ1, 1998. 360 с.

21. Фіцула М. М. Педагогіка: навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. Київ: Видавничий центр «Академія», 2002. 528 с.

22. Про Національну програму інформатизації: Закон України від 01.12.2022 № 2807-ІХ. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 2807-20#Text .

23. Радул О.С. Історія вищої школи Європи (V - ХХ ст.): монографія. Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2011. 536 с.

24. Семеріков С.О. Фундаменталізація навчання інформа- тичних дисциплін у вищій школі: Монографія / Науковий редактор академік АПН України, д.пед.н., проф. М.І. Жалдак. Кривий Ріг: Мінерал; Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2009. 340 с.

25. Ніколаєнко С.М. Теоретико-методологічні основи управління інноваційним розвитком системи освіти України: монографія. Київ: Національний торгівельно-економічний ун-т, 2008. 503 с.

26. Про інноваційну діяльність: Закон України від 31.03.2023 р. №2849-ІХ. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/40-15#Text .

27. Про освіту: Закон України від 05.09.2017 р. №2145-VIII (чинна редакція 13.12. 2022). URL: https://osvita.ua/legislation/law/2231/.

28. Стратегія розвитку сфери інноваційної діяльності на період до 2030 року: розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.07.2019 р. URL: https://zakon. rada.gov.ua/laws/show/526-2019-%D1%80#Text.

29. Про Національну доктрину розвитку освіти: указ Президента України від 17.04.2002 №347/2002. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/347/2002#Text.

30. Нова українська школа (НУШ): концептуальні засади реформування середньої школи. URL: https://mon.gov.ua/storage/ app/media/zagalna%20serednya/nova-ukrainska-shkola-compressed.pdf.

31. Про Державну національну програму «Освіта» («Україна ХХІ століття»): постанова Кабінету Міністрів України від 03.11.1993 № 576 (576-96-п) (чинна редакція від 29.05.1996). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/896-93-%D0%BF#Text.

32. Онищук Л.А. Гуманізація освіти як основна детермінанта розвитку особистості. Український педагогічний журнал. 2017. №3. С.102 - 108.

33. Гуманізація освіти: веб-сайт. URL: https://lib.iitta.gov.ua/ 706608/1/%D0%93%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1% 96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%BE% D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B8.pdf.

34. Текст Хартії Землі: веб-сайт. URL: https://earthcharter.org/ wp-content/assets/virtual-library2/images/uploads/echarter_ukrainian.pdf.

35. Стецула Н. Екологізація освіти як ключова тенденція сталого розвитку суспільства. Молодь і ринок. 2020. № 6-7 (185-186). С. 115 - 121.

36. Маленко Я.В., Ворошилова Н.В., Кобрюшко О.О., Перерва В.В. Загальна екологія: навчальний посібник. Кривий Ріг: КДПУ, 2023. 231 с. https://doi. org/10.31812/123456789/7093.

37. Маленко Я. В., Ворошилова Н. В., Кобрюшко О. О. Проблеми фундаментальної екології: курс лекцій / за ред. Я. В. Маленко. Кривий Ріг: КДПУ, 2023. 195 с. URL: https://doi.org/10.31812/123456789/7894.

38. Стратегія ЄЕК ООН освіти для сталого розвитку: пер. з англ. Одеса: Екологія, 2005. 44 с.

39. Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2030 року: Закон України від 28.02.2019 №2697-VIII. ВВР. 2019. № 16. ст.70. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2697-19# Text.

40. Про концепцію екологічної освіти в Україні: рішення Колегії Міністерства освіти і науки від 20.12.2001 № 13/6-19. URL: https://zakon. rada.gov.ua/rada/show/v6-19290-01#Text.

41. Рудишин С. Філософські основи екологічної освіти: генезис, сучасні тенденції розвитку. Філософія освіти. 2011. 1-2 (10). С. 375-389.

42. Лук'янова Л.Б. Проблема екологізації освіти в сучасному науковому дискурсі. Точка зору. 2020. №2. С. 8-11. URL: https://lib.iitta.gov.ua/8228/1/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0% B1%D0%BB%D0%B5%D0%BC%D0%B0%20%D0%B5%D0%BA% D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D0%B7%D0% B0%D 1%86%D 1%96%D 1%97%20%D0%BE%D 1%81%D0%B2% D 1%96%D 1%82%D0%B 8.pdf.

43. EURYDICE. Lifelong Learning: The Contribution of Education Systems in the Member States of the European Union. Results of the EURYDICE Survey 2. Brussels: European Eurydice Unit, 2000. 156 p.

44. Матвієнко О. В. Стратегії розвитку середньої освіти у країнах Європейського Союзу: монографія. Київ: Ленвіт, 2005. 381 с.

45. European Union. European Communities Commission. For a Community Policy on Education. Report by Henri Janne. Bulletin of the European Communities. Supplement. 1973. October. 61 p.

46. European Union. White Paper on Education and Training. Teaching and Learning: Towards the Learning Society. COM (95) 590 final, 29 November 1995. Brussels: European Commission, 1995. 66 p.

47. Реформа освіти та науки: єдиний веб-портал органів виконавчої влади України «Урядовий портал». URL: https://www.kmu.gov.ua/diyalnist/reformi/rozvitok-lyudskogo-kapitalu/ reforma-osviti.

48. Про повну загальну середню освіту: Закон України. Документ 463-ІХ, чинний, поточна редакція від 05.06.2023, підстава - 3051-ІХ. Відомості Верховної Ради, 2020, № 31, ст. 226. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/ 463-20#Text.

49. Державний стандарт базової середньої освіти: постанова Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 р. № 898 (поточна редакція від 30.08.2022, документ 972-2022-п). URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/972-2022-%D0%BF#Text.

50. Національна доповідь про стан і перспективи розвитку освіти в Україні / Нац. акад. пед. наук України; [редкол.: В. Г. Кремень (голова), В. І. Луговий (заст. голови), А. М. Гуржій (заст. голови), О. Я. Савченко (заст. голови)] ; за заг. ред. В. Г. Кременя. Київ: Педагогічна думка, 2016. 448 с.

51. Реформа освіти та науки: єдиний веб-портал органів виконавчої влади України «Урядовий портал». URL: https:// www.kmu.gov.ua/diyalnist/reformi/rozvitok-lyudskogo-kapitalu/ reforma-osviti.

52. Лісовий О. Укрінформ: мультимедійна платформа іномовлення України. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/ 3726642-lisovij-nazvav-devat-osvitnih-reform-aki-vprovadzuut-v- ukraini.html.

Размещено на Allbest.ru