Формування мережі закладів середньої педагогічної освіти в Україні (друга половина ХІХ - 80-ті рр. XX століть)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування мережі закладів середньої педагогічної освіти в Україні (друга половина ХІХ - 80-ті рр. XX століть)

Вінтоняк Оксана Василівна кандидат філологічних наук, завідувач кафедри педагогіки та методик навчання освітніх галузей і технологій початкової освіти, Коломийський педагогічний фаховий коледж, м. Коломия,

Анотація

У статті розкривається проблема формування мережі закладів середньої педагогічної освіти в Україні в другій половині ХІХ - 80-х рр. ХХ ст. Три визначені етапи цього процесу схарактеризовано крізь призму розвиту ступеневої педагогічної освіти.

Хронологічно найбільший перший етап охоплює 60-ті рр. ХІХ - початок ХХ ст., коли східна частина України перебувала під владою російської імперії, а західна у складі Австро-Угорщини. У Східній Україні в цей час з'явилися організаційні форми, які позначали подальший розвиток ступеневої педагогічної освіти: педагогічні курси, інститути при університетах, учительські семінарії і школи. Біля джерел розробки її теорії стояв К. Ушинський. Систему педагогічної освіти в Галичині представляли препаранди та різнотипні вчительські семінарії.

Суспільно-політична детермінованість досліджуваного процесу увиразнилася на другому етапі 1917 - 1941 рр. У ньому виокремлено дві стадії, які розмежовує 1929 р. Уряди молодої Української держави виявили рішучі наміри щодо створення системи підготовки педагогічних кадрів, яка б відповідала українським національним інтересам. Відтак у радянській Україні виникло два типи вишів з підготовки вчителів: Інститути народної освіти; педагогічні технікуми, які в процесі складної еволюції співіснували з різного штибу педагогічними курсами, потім трансформувалися в педагогічні школи, згодом - педагогічні училища. Своєрідність системи підготовки майбутніх учителів, що склалася у 20-30-х рр. ХХ ст. на західноукраїнських землях, виявилася в розвитку різнотипних учительських семінаріях, які після освітньої реформи з 1934 р. стали перетворювати в педагогічні ліцеї та препаранди. педагогічна освіта учительська семінарія

На третьому етапі (середина 40-х - 80-ті рр. ХХ ст.) на тлі уніфікації та інтеграції системи підготовки вчительських кадрів УРСР в загальносоюзну сформувалися моделі ступеневої педагогічної освіти та її організаційні форми, які успадкувала незалежна Українська держава. Показано складну еволюцію педагогічних училищ та ін.

Ключові слова: заклад середньої педагогічної освіти, ступенева педагогічна освіта, учительська семінарія, педагогічний технікум, педагогічне училище, учительські курси, інститут народної освіти.

Vintonyak Oksana Vasylivna candidate of philological sciences, head of the department of pedagogy and teaching methods of educational fields and technologies of primary education, Kolomyia Pedagogical College, Kolomyia

FORMATION OF THE NETWORK OF SECONDARY TEACHER EDUCATION INSTITUTIONS IN UKRAINE (SECOND HALF OF THE 19TH - 80S OF THE 20TH CENTURY)

Abstract. The article reveals the problem of forming a network of secondary teacher education institutions in Ukraine in the second half of the 19th - 80s of the 20th century. The three identified stages of this process are characterized through the prism of the development of multilevel pedagogical education.

Chronologically, the largest first stage covers the 1860s - early 20th century, when the eastern part of Ukraine was under the rule of the Russian Empire, and the western part was part of Austria-Hungary. In Eastern Ukraine during this time there appeared organizational forms that marked the further development of multilevel pedagogical education: pedagogical courses, institutes at universities, teacher seminaries and schools. K. Ushynsky was at the source of developing its theory. The system of pedagogical education in Galicia was represented by preparatory schools and various types of teacher seminaries.

The socio-political determinism of the studied process became more pronounced in the second stage of 1917 - 1941. It singles out two stages separated by 1929. The governments of the young Ukrainian state showed decisive intentions to create a system for training teaching staff that would meet Ukrainian national interests. Thus, in Soviet Ukraine there emerged two types of higher education institutions for teacher training: Institutes of Public Education; pedagogical technical schools, which in the process of complex evolution coexisted with various types of pedagogical courses, then transformed into pedagogical schools, then pedagogical colleges. The peculiarity of the system of training future teachers that developed in the 1920s-1930s in the Western Ukrainian lands was manifested in the development of various types of teacher seminaries, which after the 1934 reform began to transform into pedagogical lyceums and preparatory schools.

At the third stage (mid 1940s - 1980s), against the backdrop of unification and integration of the teacher training system of the Ukrainian SSR into the allUnion one, models of multilevel pedagogical education and its organizational forms were formed, which independent Ukraine inherited. The complex evolution of pedagogical colleges, etc. is shown.

Keywords: secondary pedagogical education institution, multilevel pedagogical education, teacher seminary, pedagogical technical school, pedagogical college, teacher training courses, Institute of Public Education.

Постановка проблеми

Наукова актуальність і практична значущість порушеної проблеми зумовлена двома пов'язаними чинниками. На початку ХХІ ст. у вивченні історичних та інших аспектів розвитку професійної педагогічної освіти в Україні вітчизняні науковці зосередили основну увагу на закладах вищої освіти. Тому розвиток середніх спеціальних закладів освіти з підготовки майбутніх педагогів, зокрема й нормативно-правове визначення 2019 р. такого феномену, як фахова педагогічна передвища освіта, опинилися на маргінесі українського історико-педагогічного дискурсу. Теоретичні і практичні засади розвитку та діяльності таких типів закладів освіти предметно розкриваються в законах України «Про освіту» (1991, 2017), «Про вищу освіту (2002, 2014), «Про фахову передвищу освіту» (2019) та ін. освітніх документах, зокрема, в Листі МОН України від 27 листопада 2023 р. «Про освітній ступінь педагогічних працівників» [10].

Роль і значення, які відіграли середні педагогічні заклади освіти в підготовці майбутніх учителів та перспективи діяльності їх умовних наступників, педагогічних закладів фахової передвищої освіти (ФПО), зумовлюють наукову актуальність та практичну значущість предметного осмислення їх генези та ретроспективи розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Історіографічний аналіз наукового доробку з порушеної проблеми виявив, що її вивчення започаткували українські радянські науковці, які в руслі панівних ідеологем висвітлювали розвиток закладів середньої педагогічної освіти у 20-80-х рр. ХХ ст. (М. Гриценко та ін.). Окремі аспекти їх історичної ретроспективи знайшли відображення у студіях сучасних науковців (К. Авраменко, А. Вараниця [1], С. Васильєва [2], Н. Дем'яненко, І. Кравченко [3], Т. Завгородня [4], М. Козій [5], Т. Комаренко [6], О. Кудлай [7], Г. Лемко [8], І. Лиман [9], Н. Майборода [11], І. Ніколіна [12], H. Побірченко [13], О. Радул [14], Л. Терлецька [15] та ін.).

У два останніх десятиліття історична ретроспектива педагогічних училищ і коледжів фрагментарно розглядається в ракурсах основних предметів дослідження, зокрема, про формування в учнів педагогічних училищ уміння навчати дітей вчитися (С. Борисюк); засади управління професійною підготовкою фахівців в освітньому середовищі університетського коледжу (М. Братко); підготовку студентів педколеджу до науково-дослідної роботи (П. Горкуненко); формування правової культури майбутніх учителів у навчально-виховному середовищі педагогічного коледжу (Л. Грищенко); засади ступеневої підготовки майбутніх учителів початкової школи до проведення педагогічних досліджень (О. Шквир [17]) та ін. Означена історіографічна ситуація зумовлює потребу предметного цілісного осмислення порушеної проблеми.

Мета статті полягає у визначенні етапів формування мережі закладів середньої педагогічної освіти в Україні в другій половині ХІХ - 80-х рр. ХХ ст. та характеристиці цього процесу крізь призму розвиту ступеневої педагогічної освіти.

Виклад основного матеріалу

У «Концепції розвитку педагогічної освіти» (2018) педагогічна освіта визначається як система професійної підготовки педагогічних працівників до здійснення педагогічної діяльності. Науковці в різних дослідно-тематичних ракурсах пропонують свої тлумачення цього поняття та його компонентів. Абстрагуючись від аналізу цього наукового дискурсу, можемо стверджувати, що за сучасних реалій середню педагогічну освіту можна розглядати радше як «феномен минущий». Утім, він має, хоча й не прямий, а відносний аналог у вигляді педагогічної ФПО. Це зумовлює доцільність його розгляду в історичній ретроспективі, а з позицій порушеної проблеми трактувати як сукупність закладів освіти для професійної підготовки передусім учителів початкової школи та вихователів ЗДО.

Зважаючи на сучасні реалії і перспективи розвитку педагогічної освіти загалом та педагогічної ФПО зокрема, другу половину ХХ - 80-ті рр. ХХ ст. визначаємо як період зародження та організаційного становлення середніх педагогічних закладів освіти, які заклали підвалини для розвитку педагогічних училищ і коледжів за доби національної державності України. У цьому періоді відстежуємо три етапи, які увиразнюють динаміку, інституційні форми, інші характеристики означеного процесу. Розглядаємо його в контексті формування ступеневої системи педагогічної освіти.

Хронологічно найбільший перший етап охоплює 60-ті рр. ХІХ - початок ХХ ст., коли східна частина України перебувала під владою російської імперії, а західна - у складі Австро-Угорщини. Він важливий у сенсі з'ясування генези формування системи ступеневої педагогічної освіти, що виявилося в появі її різних організаційних форм.

У Наддніпрянській Україні дискурс щодо шляхів удосконалення системи професійної педагогічної освіти активізувався після скасування кріпацтва у 60-80-х рр. ХХ ст.: з'являються організаційні форми, які позначали її подальший ступеневий розвиток (педагогічні курси, інститути при університетах, учительські семінарії і школи тощо). Чинну участь у цьому процесі брали земства, які розглядаємо як перший досвід сприяння муніципальних органів місцевого самоврядування розвитку ступеневої педагогічної освіти.

Біля витоків розвитку теорії ступеневої педагогічної освіти стояв К. Ушинський. Згідно з розробленим ним проєктом 4-річної учительської семінарії, вона мала функціонувати як цілісна система, що дає загальноосвітні і спеціальні знання та забезпечує практичну підготовку майбутніх фахівців для роботи в сільських школах. Випускники семінарій мали здобувати звання вчителя після проходження річного стажування в школі. А підготовку викладачів для таких семінарій та інших середніх шкіл повинні забезпечувати чинні при університетах педагогічні факультети [16].

З 1870 р. у Наддніпрянській Україні педагогічні курси стали реорганізувати в 3-річні вчительські семінарії, де існував суворий розпорядок. Вони вважалися «нижчими школами», адже готували вчителів для сільської початкової школи, а підготовку викладачів для міських шкіл і сільських початкових шкіл підвищеного типу здійснювали вчительські інститути, які почали відкривати 1872 р. У 1912-1913 рр. в Україні діяло близько 33 учительських семінарій та 11 вчительських інститутів. Обговорювалися проєкти щодо надання останнім статусу вишів та право вступати до них відразу на третій курс особам, які закінчили перший курс учительських семінарій, мали досвід практичної роботи та успішно склали іспити. Така система ступеневої підготовки увінчувалася відкритими при Харківському та Київському університетах педагогічними інститутами, які готували майбутніх учителів для гімназій та повітових училищ [3, с. 78-110; 13, с. 167, 190; 17].

Глибші коріння та свої особливості мала система педагогічної освіти на західноукраїнських землях. На початку 1860-х рр. її основу становили 2-річні препаранди, що діяли при головних школах та не відзначалися високим рівнем навчального процесу через брак фінансування, навчально-методичного забезпечення, низку кваліфікацію викладачів. Унаслідок освітніх реформ 1869 р. Галицький сейм за німецьким зразком ухвалив статут 3-річних учительських семінарій. Це були утраквістичні (двомовні польсько- українські) середні заклади освіти, якими управляла Крайова шкільна рада, забезпечуючи їх матеріально-фінансове утримання та призначаючи на посади директорів і викладачів [1, арк. 63-64].

У процесі розвитку поглиблювалася градація вчительських семінарій. 1907 р. запровадили їх поділ на два типи: вищий (міський) філологічно- образотворчого профілю та нижчий (сільський) природничо-господарського. З-поміж чинних 1912 р. 18 державних семінарій було 14 чоловічих, а при 4 жіночих діяли 1-річні курси, де з числа випускниць середніх шкіл готували учительок рукоділля і домашнього господарства. Поряд із ними функціонували 30 приватних семінарій, з яких 13 мали право публічності (здобута випускниками кваліфікація визнавалася державою). Серед усіх семінарій залишилося 8 утраквістичних, в інших мовою вкладання була польська. Існувала жорстка система добору вступників та суворі умови навчання у семінаріях [1, арк. 63-69].

Отже, на першому етапі, що охоплює другу половину ХІХ - початок ХХ ст., з'явилися три основні типи закладів освіти (учительські курси, учительські семінарії, учительські інститути), які окреслювали інституційні моделі формування ступеневої педагогічної освіти.

Суспільно-політична детермінованість цього процесу увиразнилася на другому етапі, який охоплює 1917 - 1941 рр. У ньому виокремлюємо дві стадії, які розмежовує 1929 р.

Уряди молодої Української держави виявили рішучі наміри демонтувати стару імперську систему підготовки педагогічних кадрів та створити замість неї нову, яка б відповідала українським національним інтересам. У дослідженні О. Кудлай показано цілеспрямовані заходи Центральної Ради УНР щодо реформування учительських семінарій та інститутів, у яких готували вчителів для вищих початкових і середніх шкіл. Згідно з ухваленим у червні 1917 р. законом, частину вчительських семінарій реорганізували в 4-річні середні педагогічні школи з підготовки вчителів для нижчих початкових шкіл. 1919 р. на підконтрольній УНР території діяло близько 40 таких закладів. Паралельно в містах улаштовувалися короткотермінові курси з підготовки вчителів початкових шкіл [7, с. 54-75].

Зі встановлення в Україні радянської влади тренд українізації системи освіти та підготовки педагогічних кадрів зберігався в першій половині 1920-х рр. Про це свідчить доробок вітчизняних учених (Т. Комаренко [6], І. Лиман [9], В. Майборода [11], О. Радул [14] та ін.), на який спираємося в з'ясуванні цього питання. На початку 1920-х рр. Народний комісаріат просвіти (Наркомпрос) України видав низку актів («Схеми народної освіти УСРР» (1920), «Кодекс законів про народну освіту в УСРР» (1922) та ін.), які визначали інституційні, змістові, методичні, ідейні, інші аспекти формування нової системи професійної педагогічної освіти в Україні. Згідно з липневою 1920 р. ухвалою «Про перебудову педагогічної освіти в республіці», учительські семінарії реорганізували в 3-річні вищі педагогічні школи з підготовки вчителів для початкових класів та працівників соціального виховання, трудових колоній, дошкільних закладів. Відмовившись від реформування старих закладів освіти, визначили два основні типи вишів з підготовки вчителів. Перший - це Інститути народної освіти (ІНО), які стали створювати з 1920 р. на базі університетів, вищих жіночих курсів, учительських інститутів. Упродовж 4-5 років у них готували викладачів для професійних шкіл та старших класів семирічок [6].

Для нашого дослідження важливе значення має другий тип закладів - педагогічні технікуми. Позаяк у 1922-1929 рр. в Україні діяла дещо відмінна від РРФСР система освіти, спершу вони отримали статус вишів для підготовки фахівців вищої кваліфікації. Він змінився, відповідно до затвердженого Наркомпросом РРФСР у 1927 р. статуту, який визначав педагогічний технікум як середній професійний заклад освіти для теоретичної і практичної підготовка спеціалістів середньої кваліфікації у сфері народної освіти та поширення спеціальних і практичних знань з-поміж населення. Підготовка фахівців здійснювалася за кошти держави упродовж 4 років на відділах соціального виховання, професійної освіти і політосвіти [9; 11, с. 97-100].

У структурі педтехнікумів функціонували дослідні школи, школи I ступеня, дитячі садочки, інші освітньо-виховні й експериментальні заклади, де слухачі проходили практику. Організацію навчальної та адміністративно- господарської діяльності забезпечували їхні завідувачі та ради як колегіальні органи. На 1928 р. кількість педагогічних технікумів зросла до 61, а педінститутів скоротилася до 12, робітфаків - до 6. Загалом у них навчалися понад 17 тис. осіб [9; 11, с. 62].

Також відкривалися 3-річні педагогічні курси, які прирівнювалися до технікумів. Як й ІНО, вони мали три предметні цикли: педагогічний (психологія, функціонування педагогічних системи і дитячого руху, основи педології, трудове виховання, дидактика, дефектології, гігієна, статистика народної освіти тощо) та суспільний і виробничий. Технікуми готували переважно вчителів початкової школи та вихователів ЗДО, які через нестачу кадрів викладали і в школах-семирічках. Педагогічна освіта на цьому етапі розвивалася під гаслами українізації, урахування освітніх і культурних потреб нацменшин та експериментування й новаторства [14, с. 48-49].

Ситуація докорінно змінилася на третьому етапі, що охоплює кінець 1928/1929-1941 рр. З 1928-1929 рр. розгортаються процеси уніфікації національної системи освіти України за радянським (російським) шаблоном. Починає вибудовуватися централізована модель професійної педагогічної освіти, згідно з надісланими з москви компартійними й урядовими ухвалами, наказами, які дублювалися відповідними органами на рівнях республіки та окремих областей. Унаслідок запровадження 1930 р. обов'язкової початкової освіти загострилася потреба в учителях. Липневу 1930 р. постанову московського уряд «Про реорганізацію вищих навчальних закладів, технікумів і робітничих факультетів» у серпні цього рок уряд УРСР продублював ухвалою «Про реорганізацію мережі і системи педагогічної освіти в Україні». Згідно з документом, запроваджувалася її двоступенева структура: інститути як виші; технікуми та дво- і однорічні педагогічні курси як середні педагогічні школи [11].

Щоб здолати нетачу педагогічних кадрах за обмежених матеріальних ресурсів, вдалися до скорочення термінів навчання в педтехнікумах до 3-х років, збільшення навчального року до 11 місяців, поглиблення спеціалізованої підготовки, пошуку нових форм і методів підготовки. 1930 р. в ІНО та педтехнікумах на платній основі запровадили заочну форму навчання та екстернат для осіб, які мали відповідні знання і 5-річний досвід педагогічної роботи [9; 11, с. 62-65; 17, с. 47].

Чергову перебудову системи педагогічної освіти спричинила травнева 1935 р. постанова ЦК ВКП(б), яка встановлювала два типи закладів з підготовки вчителів: 4-рирічні педагогічні інститути та 2-річні інститути (фактично аналог педагогічних технікумів. - авт.), що надавали неповну вищу освіту. Розширювалася їхня мережа, збільшувався кількісний склад студентів, скасовувався запроваджений 1931 р. поділ педтехнікумів на агропедагогічні та індустріально-педагогічні (хоча індустріально-педагогічні заклади освіти в статусі коледжів діють до сьогодні). 1937 р. педтехнікуми в УРСР стали реорганізуватися спершу в педагогічні школи, згодом - у педагогічні училища [9; 11, с. 62-65; 17, с. 47].

Історико-педагогічні дослідження показують, що провідним принципом у доборі вступників у заклади освіти та фахових педагогів у школи залишався класовий підхід. Вони навчалися і працювали за важких соцільно-побутових умов, стали особливо уразливими до нестачі продуктів харчування під час голоду 1932-1933 рр. До цього додавалися перманентні репресії та політичні переслідування, що призводили до виключення з закладів освіти, звільнення з посад, ув'язнення (І. Ніколіна [12, с. 116-145]).

Своєрідна система підготовки майбутніх учителів склалася у 20-30-х рр. ХХ ст., коли західноукраїнські землі перебували в складі Польщі, Чехословаччини, Румунії. Вона була орієнтована на підготовку майбутніх учителів для початкових шкіл, відзначалася поліетнічним характером та через відсутність національних вишів не мала вираженої ступневості.

Основним типом закладу педагогічної освіти залишалися вчительські семінарії. Як і за австро-угорського панування, у Галичині (сучасні Львівська Тернопільська, Івано-Франківська області) 1920-х років вони поділялися на державні (польські - 5, українські - 3, утраквістичні - 11) та приватні, з- поміж них виокремлюємо чоловічі, жіночі, коедукаційні (змішані). При семінаріях чи інших закладах діяли вчительські 7-річні курси. Звання вчителя початкової школи отримували випускники 4-річних семінарій та 1-річних чи 2-річних курсів, які також прирівнювалися до середніх закладів освіти [4, с. 39-40; 8, с. 100-101].

Розпочата в Польщі в руслі загальноєвропейських тенденцій реформа педагогічної освіти спричинила заміну в 1934 р. семінарій на педагогічні ліцеї та педагогії. Їхні випускники отримували право на вчителювання у вищих і нижчих народних школах. Таким чином, саме початкова школа ставала основою цілісної системи освіти, на якій будувалася ступенева загальна та професійна освіта [4, с. 39-40; 8, с. 100-101].

Аналогічні процеси відбувалися на Волині, де в 1930-х рр. існувало 4 семінарії, з них 2 приватні. За цього часу на Закарпатті діяли державні українські (4) та чеська семінарії. А на Буковині становище було гіршим: чинні з 1874 р. чоловіча та з 1909 р. жіноча вчительські семінарії румунський уряд закрив у 1922 р. [8, с. 102].

На третьому етапі, що охоплює середину 40-х - 80-ті рр. ХХ ст., на тлі повної уніфікації та інтеграції системи підготовки вчительських кадрів УРСР у загальносоюзну сформувалися моделі ступеневої педагогічної освіти та її організаційні форми, які успадкувала незалежна Українська держава. Унаслідок активних, часто відверто волюнтаристських заходів на 1946 р. у республіці створили розгалужену мережу закладів з підготовки майбутніх педагогів. Її вищій та середній рівні становили 27 педагогічних і 19 учительських інститутів з 6,5 тис. і 6 тис. контингентом студентів та 77 педагогічних училищ, у яких навчалося близько 8,6 тис. осіб [2, с. 7].

Унаслідок розпочатої 1953 р. політики укрупнення закладів освіти контингент прийому до педагогічних училищ залишався майже стабільним, але їхня кількість зменшилася на 1957 р. до 44, а на 1960 р. - до мінімальних 37 закладів. Удвічі скоротилася кількість заочних відділів. У другій половині 1960-х рр. ця тенденція змінилася, але процес відкриття нових педучилищ уповільнився, тож у 1980-х рр. в Україні функціонувало близько 50 педагогічних закладів освіти [5, с. 12-14; 15, с. 50-56].

Педагогічні училища в радянській Україні, відтак і на приєднаних західноукраїнських землях стали створюватися в 1938-1940 рр. замість педагогічних шкіл. Уже 1943 р. для них почали розробляти нові навчальні плани. Унормування діяльності педучилищ уможливив затверджений у березні 1944 р. Раднаркомом РСФСР новий статуту, який визначав їх як заклади середньої спеціальної освіти з 3-річним терміном навчання, які мали здійснювати освітній процес рідною мовою. Закріплювалося право республіканських органів влади на їх відкриття і закриття, а здійснення контролю покладалося на обласні та районні відділи народної освіти [5, с. 14-16; 15, с. 47-48]. Така позірна «автономія» вмонтовувала педучилища в централізовану загальносоюзну модель управління освітою.

Згідно з грудневою 1946 р. постановою Ради міністрів СРСР, термін навчання в педучилищах збільшувався до 4 років, вони отримували нове навчально-методичне забезпечення, а випускники замість атестатів одержували диплом учителя початкової школи. Для задоволення зростаючої потреби в педагогічних кадрах у перші повоєнні роки при середніх школах України відкрили 11 додаткових класів з підготовки вчителів початкової школи, а з 1955 р. почали створювати 2-річні педучилища для вступників із десятирічною середньою освітою. Утім, це не могло компенсувати спричи-нену зменшенням кількості педучилищ нестачу кадрів, тому в 1970-х рр. стали відкривати педагогічні класи при педінститутах. На 1980 р. їхня кількість зросла до 100 із 3 тис. слухачами, яких готували в стислі терміни за скороченими програмами [5, с. 14-16; 15, с. 47-48].

Розширювався перелік спеціальностей підготовки майбутніх фахівців. З 1947 р., окрім учителів початкової школи і вихователів дитячих садків, у педучилищах стали відкривати навчальні групи, відтак відділи з підготовки старших піонервожатих, учителів фізичної культури та вчителів співів і музики для 7-річних шкіл.

Зміст, методи, форми, кадровий склад і контингент студентів, інші аспекти функціонування педучилищ у 1950-1980-х рр. визначалися та еволюціонували в контексті посилення компартійного диктату і централізації управління системою середньої педагогічної освіти та реалізації чергових актуалізованих компартією і радянським урядом ідеологем. Таким чином акценти на політехнізацію і зміцнення зв'язку навчання з життям нашаровувалися на тенденції денаціоналізації і русифікації змісту навчального процесу, збільшення практичного складника в підготовці майбутніх фахівців, розширення переліку кваліфікацій тощо.

Висновки

Отже, визначено три основні етапи формування мережі закладів середньої педагогічної освіти в Україні в другій половині ХІХ - 80-х рр. ХХ ст. Попри свої особливості, вони позначали тяглість та наступність розвиту ступеневої педагогічної освіти [18]. Це стосується створених на першому етапі 60-х рр. ХІХ - початку ХХ ст. педагогічних курсів, інститутів при університетах, учительських семінарій і шкіл, які на другому етапі 1917 - 1941 рр. зумовили виникнення в радянській Україні ІНО та педагогічних технікумів, які співіснували з педагогічними курсами, згодом трансформувалися в педагогічні школи та педагогічні училища. На третьому етапі, що охоплює середину 40-х -80-ті рр. ХХ ст., завершилася уніфікація та інтеграція системи підготовки вчительських кадрів УРСР в загальносоюзну. На цьому тлі складну еволюцію пережили педагогічні училища, які стали основним типом середнього педагогічного закладу освіти й у такому статусі інтегрувалися в систему ступеневої педагогічної освіти України за доби державної незалежності. Предметом подальших досліджень має стати комплексне цілісне осмислення розвитку змісту, методів, форм, інших аспектів організації освітнього процесу в закладах середньої педагогічної освіти України в другій половині ХІХ - 80-х рр. ХХ ст., які у 90-х рр. ХХ - на початку ХХІ ст. об'єктивно успадкували педагогічні училища, відтак педагогічні коледжі, що набули статусу закладів ФПО.

Література:

1. Вараниця А. О. Учителі народних шкіл Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ століття: дис. канд. іст. наук 07.00.01. Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. Львів, 2018. 316 арк.

2. Васильєва С. О. Підготовки вчителів у 50-60-роки. Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. 2020. № 2. Ч. І. С. 5-15.

3. Дем'яненко Н. М., Кравченко І. М. Учительські інститути в системі педагогічної освіти України (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.): монографія. Київ: Фенікс, 2010. 512 с.

4. Завгородня Т. Безперервна педагогічна освіта у Галичині (1920-1930 рр.). Наук. вісн. Ужгород. нац. у-ту. Сер. Педагогіка, соціальна робота. 2009. Вип. 16-17. С. 39-42.

5. Козій М. К. Розвиток середньої педагогічної освіти в Україні (1945 - 1990 рр.): автореф. дис. ... канд. пед. наук: 13.00.01. Київ, 1994. 22 с.

6. Комаренко Т. О. Інститути професійної освіти. Енцикл. іст. України. У 10 т. / редкол.: В. А. Смолій та ін. Київ: Наукова думка, 2005. Т. 3. С. 504.

7. Кудлай О. Б. Міністерство освіти УНР доби Української Центральної Ради: створення, структура, діяльність. Київ: Ін-т історії України НАН України, 2019. 160 с.

8. Лемко Г. І. Мережа закладів з підготовки вчителів для українських народних шкіл. Науковий часопис НДУ ім. М. П. Драгоманова. Сер. 16. Творча особистість учителя: проблеми теорії і практики. 2010. Вип. 11. C. 99-103.

9. Лиман І. Особливості розвитку вищої педагогічної освіти в УСРР (1920 - 1935 рр.). URL. https://www.i-lyman.name/BerdjanskPedKursy/History/1.html

10. Лист МОН від 27.11.2023 р. №1/18669-23 «Про освітній ступінь педагогічних працівників». URL. https://mon.gov.ua/ua/npa/pro-osvitnij-stupin-pedagogichnih-pracivnikiv.

11. Майборода В. К. Вища педагогічна освіта в Україні: історія, досвід, уроки (1917-- 1985 рр.). Київ: Либідь, 1992. 196 с.

12. Ніколіна І. І. Загальноосвітня школа України 20-х - початку 30-х рр. ХХ ст. Вінниця, 2013. 208 с.

13. Побірченко Н. С. Безперервна педагогічна освіта в історичному вимірі. Психолого- педагогічні проблеми сільської школи: зб. наук. пр. Уманськ. держ. пед. ун-т ім. П. Тичини. Умань, 2010. Вип. 32. С. 184-192.

14. Радул О. С. Розвиток педагогічної освіти в Україні у 20 - 30-і роки ХХ століття. Наук. зап. Кіровоград. держ. пед. у-ту ім. В. Винниченка. Сер. Педагогічні науки. 2017. Вип. 156. С. 47-52.

15. Терлецька Л. М. Педагогічні умови навчання іноземних мов у педагогічних училищах України (друга половина ХХ століття): дис.. канд. пед. наук (доктора філософії):

13.0. 01 КНУ. ім.. Тараса Шевченка, Київ, 2019. 273 арк.

16. Ушинський К. Д. Проект учительської семінарії. Вибр. пед. тв. у 2-х т. / підгот. до друку Е. Д. Днєпров. Київ: Рад. школа, 1983. Т. 2. С. 31-55.

17. Шквир О. Л. Теоретичні і методичні засади ступеневої підготовки майбутніх учителів початкової школи до проведення педагогічних досліджень. дис.. док. пед. наук

13.0. 04. Житомир. держ. ун-т ім. І. Франка, Житомир, 2018. 572 арк.

18. Дніпренко Н.К. Трансформаційні процеси в ЗМІ. Об'єктивна та суб'єктивна позиція автора як критерій до визначення жанру. Modern! aspekty vedy: XXXVII: Dil mezinarodni kolektivni monografie / Mezinaradrn Ekonomicky Institut s.r.o. Ceska republika: Mezinarodni Ekonomicky Institut s.r.o., 2023. str. 290-300. DOI: https://doi.org/10.52058/37-2023

References:

2. Vasylieva, S. O. (2020). Pidhotovky vchyteliv u 50-60-roky [Teacher training in the 50s and 60s]. VisnykLNUimeni Tarasa Shevchenka, 2, I, 5-15.

3. Demianenko, N. M., Kravchenko, I. M. (2010). Uchytelski instytuty v systemi pedahohichnoi osvity Ukrainy (druha polovyna KhIKh - pochatok KhKh st.) [Teachers' institutes in the system of pedagogical education of Ukraine (second half of the 19th - beginning of the 20th century]: monohrafiia. Kyiv: Feniks, 512.

4. Zavhorodnia, T. (2009). Bezperervna pedahohichna osvita u Halychyni (1920-1930 rr.) [Continuous pedagogical education in Galicia (1920-1930)]. Nauk. visn. Uzhhorod. nats. u-tu. Ser. Pedahohika, sotsialna robota, 16-17, 39-42.

5. Kozii, M. K. (1994). Rozvytok serednoi pedahohichnoi osvity v Ukraini (1945 - 1990 rr.) [Development of secondary pedagogical education in Ukraine (1945-1990)]: avtoref. dys. ... kand. ped. nauk: 13.00.01. Kyiv, 22.

6. Komarenko, T. O. (2005). Instytuty profesiinoi osvity [Institutes of professional education. Encyclical. history of Ukraine]. Entsykl. ist. Ukrainy. U 10 t. / redkol.: V. A. Smolii ta in. Kyiv: Naukova dumka, T. 3, 504.

7. Kudlai, O. B. (2019). Ministerstvo osvity UNR doby Ukrainskoi Tsentralnoi Rady: stvorennia, struktura, diialnist [The Ministry of Education of the National People's Republic of Ukraine during the time of the Ukrainian Central Rada: creation, structure, activity]. Kyiv: In-t istorii Ukrainy NAN Ukrainy,. 160.

8. Lemko, H. I. (2010). Merezha zakladiv z pidhotovky vchyteliv dlia ukrainskykh narodnykh shkil [Network of teacher training institutions for Ukrainian national schools.]. Naukovyi chasopys NDUim. M. P. Drahomanova. Ser. 16. Tvorcha osobystist uchytelia: problemy teorii ipraktyky, 11, 99-103.

9. Lyman, I. Osoblyvosti rozvytku vyshchoi pedahohichnoi osvity v USRR [Peculiarities of the development of higher pedagogical education in the USSR] (1920 - 1935 rr.). URL. https://www.i-lyman.name/BerdjanskPedKursy/History/1.html

10. Lyst MON vid 27.11.2023 r. №1/18669-23 «Pro osvitnii stupin pedahohichnykh pratsivnykiv» [Letter of the Ministry of Education dated November 27, 2023 No. 1/18669-23 "On the educational degree of pedagogical workers"]. URL. https://mon.gov.ua/ua/npa/pro-osvitnij- stupin-pedagogichnih-pracivnikiv.

11. Maiboroda, V. K. (1992). Vyshcha pedahohichna osvita v Ukraini: istoriia, dosvid, uroky (1917-1985 rr.) [. Higher pedagogical education in Ukraine: history, experience, lessons (1917-1985)]. Kyiv: Lybid, 196.

12. Nikolina, I. I. (2013). Zahalnoosvitnia shkola Ukrainy 20-kh - pochatku 30-kh rr. [General education school of Ukraine in the 20s - early 30s of the XX century]. KhKh st. Vinnytsia, 208.

13. Pobirchenko, N. S. (2010). Bezperervna pedahohichna osvita v istorychnomu vymiri [Continuous pedagogical education in the historical dimension.]. Psykholoho-pedahohichni problemy silskoi shkoly: zb. nauk. pr. Umansk. derzh. ped. un-t im. P/ Tychyny, 32, 184-192.

14. Radul, O. S. (2017). Rozvytok pedahohichnoi osvity v Ukraini u 20 - 30-i roky KhKh stolittia [Development of pedagogical education in Ukraine in the 20s - 30s of the 20th century]. Nauk. zap. Kirovohrad. derzh. ped. u-tu im. V. Vynnychenka. Ser. Pedahohichni nauky, 156, 47-52.

15. Terletska, L. M. (2019). Pedahohichni umovy navchannia inozemnykh mov u pedahohichnykh uchylyshchakh Ukrainy (druha polovyna KhKh stolittia) [Terletska Pedagogical conditions of teaching foreign languages in pedagogical schools of Ukraine (second half of the 20th century)]: dys.. kand. ped. nauk (doktora filosofii): 13.00.01 KNU. im.. Tarasa Shevchenka, Kyiv, 273.

16. Ushynskyi, K. D. (1983). Proekt uchytelskoi seminarii [Teacher's seminary project]. Vybr. ped. tv. u 2-kh t. / pidhot. do druku E. D. Dnieprov. Kyiv: Rad. shkola, T. 2, 31-55.

17. Shkvyr, O. L. (2018). Teoretychni i metodychni zasady stupenevoi pidhotovky maibutnikh uchyteliv pochatkovoi shkoly do provedennia pedahohichnykh doslidzhen [Theoretical and methodical principles of graduate training of future primary school teachers to conduct pedagogical research]. dys.. dok. ped. nauk 13.00.04. Zhytomyr. derzh. un-t im. I. Franka, Zhytomyr, 572.

18. Dniprenko N.K. Transformational processes in mass media. The objective and subjective position of the author as a criterion for defining the genre. Modern aspects of science: XXXVII: Part international collective monograph / International Economic Institute s.r.o. Ceska republika: International Economic Institute s.r.o., 2023. str. 290-300. DOI: https://doi.org/ 10.52058/37-2023

Размещено на Allbest.ru