Значення виконавської майстерності у формуванні мистецьких компетентностей студентів-хореографів

Размещено на http://allbest.ru

Комунальний заклад вищої освіти

Київської обласної ради «Академія мистецтв» імені Павла Кубинського

Значення виконавської майстерності у формуванні мистецьких компетентностей студентів-хореографів

Каміна Оксана Володимирівна, викладачка

Київ, Україна

Анотація

Розглянуто класичний танець як основу у формуванні компетентностей студентів-хореографів і засіб розвитку виразності в навчально-виховному процесі закладів вищої освіти. Окреслено значення акторської майстерності в процесі формування професійних навичок хореографа на основі системних занять з класичного танцю.

Ключові слова: виконавська майстерність, компетенція, акторська майстерність, класичний танець, виразність, музикальність, ритм, методика, хореографічна лексика.

Сучасна українська теорія і методика мистецької освіти розглядає формування виконавської майстерності як невід'ємну частину фахової підготовки майбутнього хореографа. У галузі мистецької педагогіки й мистецтвознавства питання вдосконалення виконавської майстерності танцівника є актуальним і потребує додаткового наукового осмислення. У різні роки цю проблематику досліджували видатні хореографи. В історії вітчизняної хореографічної освіти добре відомі імена видатних педагогів академічної школи минулого та сучасності: А. Ваганова, М. Тарасов, П. Вірський, Ю. Станішевський, Л. Цвєткова, Г. Березова, З. Лур'є, Т. Таякіна, В. Денисенко й ін.).

Оптимальною умовою для формування творчої особистості хореографа є методично вибудувана система освіти, що передбачає послідовність засвоєння знань, умінь і навичок, а також спрямована на розвиток особистісних якостей, здатність до образного мислення, не обмеженого жодними рамками та догмами [5]. Саме виконавська майстерність розкриває нові можливості для самовираження, самореалізації студента-хореографа, втілення його власних творчих задумів.

Удосконалення виконавських навичок є складним і багатогранним процесом. Вважаю необхідним зосередитися на понятті майстерність, яке є стрижневим і системним фундаментом для виконання.

В українському словнику академічних тлумачень майстерність трактують як якісну, досконалу роботу. Майстерність уподібнюють вправності, мистецтву. Вона означає досконале творче усвідомлення особи предмета діяльності; характеризується неповторністю, індивідуальністю майстра, винахідливістю у вирішенні творчих завдань.

У танці майстерність проявляється у вільному володінні всією повнотою виражальних засобів мистецтва, в умінні підкорювати їх створенню хореографічного образу. Майстерність не досяжна поза досконалою технікою. Проте технічне вміння саме собою ще не становить майстерність, хоч і є його передумовою [1].

Знання, уміння та навички в процесі становлення професійної майстерності, доповнені волею і наполегливістю, формують працелюбність, що є вищим проявом людської природи.

Майстерність виконавці набувають поступово, у процесі творчої діяльності як здатність суб'єктивно розуміти образ об'єктивної дійсності. Вона визначає творчу трансформацію сформованого стереотипу. Отже, явища майстерності виявляються не в наслідуванні способів діяльності, а в їх творчому й оригінальному розвитку та якісно новому створенні. Під час професійної підготовки виконавці традиційно вдосконалюють навички. Щоб оволодіти професією танцівника, потрібне поєднання технологій і довершеної духовної культури.

Загальновідомо, що різні види діяльності потребують від людини як загальних особистісних якостей, так і професійних знань, умінь і навичок, основу яких становить процес професійної підготовки.

Сучасна українська хореографія - мистецтво зі складною танцювальною мовою та глибоким театральним змістом. Вона розвивається в багатьох напрямах, і все частіше хореографи прагнуть універсальності. Це вимагає від виконавців не лише бездоганної техніки й акторської майстерності, а й любові до мистецтва танцю, заглиблення у творчий процес, наявності певного рівня загальної культури. Розвитку досконалого танцівника, здатного втілити на сцені весь спектр танцювальних відкриттів сучасного хореографа, сприяє академічна балетна школа, що базується на різноманітних освітніх системах.

Виконавської майстерності як необхідної умови становлення артиста балету можна досягти лише шляхом безперервної та систематичної навчальної роботи. Основою професійної підготовки танцюристів є система вправ класичного танцю.

«Класичний танець, - зазначено в енциклопедії «Балет», - історично сформована стійка система виразних засобів хореографічного мистецтва, заснована на принципі поетично-узагальненого трактування сценічного образу» [1, 253]. Ця система заснована на певній сукупності різноманітних рухів і положень ніг, рук, голови та корпуса. Урок класичного танцю - комплекс вправ для розвитку здібностей танцівника, що не тільки тренують тіло людини й збагачують його запасом рухів, але й стають формою для самовираження. Вправи екзерсису послідовні та виконують конкретні завдання.

Одним з найважливіших завдань є постановка корпуса, що має вирішальне значення для оволодіння виконавськими прийомами класичного танцю, сприяє розгорнутості тазостегнового суглоба, легкості й гармонійності постави, до того ж виконує суто естетичну функцію. Значущими та важливими є також постановка рук, ніг, голови, виховання координації рухів, формування м'язової системи, пластичності, удосконалення природних показників танцівника, вміння слухати музику, розуміти музику, її ритмічний малюнок, інтонації, фразування.

Не менш важливими є професійна увага, дисциплінованість і творче ставлення. Систематичні заняття формують техніку виконання, а також танцювально-виконавську культуру учнів, виховують виразність виконання рухів.

Класичний екзерсис виконують не тільки майбутні артисти балету - він є основою будь-якого танцювального мистецтва: він виховує, підтримує «форму» і професіоналів, й аматорів.

Рівень та особливості сучасного розвитку танцювального мистецтва свідчать про те, що виконавська інтерпретація танцю втрачає одну зі своїх неодмінних якостей - художню виразність.

Техніка сценічного танцю стає дедалі складнішою, але вдосконалюючи її, танцюристи часто досягають ефектності, віртуозності у виконанні елементів танцю, ігноруючи при цьому виразність, музикальність та натхненність пластики.

Іноді вчителі вважають першорядним набуття досконалості учнів, але це часто шкодить художньо-виражальному розвитку. У результаті «танцювальний текст» уже не є мовою мистецтва, якою розмовляють виконавці. Танцювальні критики, педагоги та хореографи все частіше ставлять питання про збереження традиції виразного танцювального виконання.

Молоді виконавці, які мають хороші хореографічні показники, добре володіють виконавською технікою, лише після кількох років роботи у творчому колективі набувають навички свободи та виразності рухів. Але це дається не кожному.

У такому випадку з'являється проблема: рівень підготовки молодих танцюристів є об'єктивною закономірністю. Система вимагає вдосконалення, орієнтування на допомогу дипломованому хореографові увійти до творчого колективу не «заготовкою», а молодим фахівцем, здатним вирішувати різноманітні акторські та виконавські завдання.

Для цього необхідно створити умови для розвитку творчої особистості, а головне - приділяти більше уваги танцювальній виразності майбутніх артистів, вирішуючи при цьому суто «технічні» завдання з вивчення сучасної танцювальної лексики.

Крім того, художньо-творчий розвиток слід розглядати як основне завдання навчання, а «техніку», відповідно, як передумову досягнення кінцевої мети - виховання актора-танцюриста. «Найвищої досконалості досягає той танцівник, який віртуозно володіє своїм ремеслом. Проте техніка не самоціль, а засіб для досягнення художніх висот, внутрішня властивість виразності тіла актора, яку він застосовує без видимої зовнішньої напруги», зазначає М. Габович [2, 100].

Проблеми танцювального виразного виховання виникають на різних етапах розвитку методики навчання танцю і тісно пов'язані з постійним удосконаленням технології виконання танцю. Досвід відомих педагогів: А. Ваганової, Н. Тарасова, Н. Базарової та ін., поданий у формі методичних і практичних порад, дає змогу стверджувати про наявність стійкої традиційної підготовки в підході до виконання мистецьких завдань танцівників.

Різноманітна стилістика сценічного танцю, оригінальна форма танцювального мислення відкривають нові виміри у виразності та технічній конструктивності пластичних образів.

Розвиток режисури в галузі хореографії, особливо структурно-семіотичний підхід в аналізі танцювальних текстів, дає можливість сьогодні вирішити проблему пластичної експресії як вираження емоційно - психологічних станів руху тіла в танці.

У цьому контексті пропонуємо розглядати поняття танцювальна експресивність як якість танцівників, виражена здатністю передавати танцювально-виражальними засобами хореографічний текст, що є, по суті, єдністю художньо-мистецьких і психофізіологічних якостей виконавця.

Уміння танцівника передбачають професійне володіння танцем і виражальними засобами для вирішення сценічних завдань. До таких засобів виразності належать: пластика тіла, танцювальний рух, танцювальна поза, танцювальна постава, динамічна пластика - темп, музично-пластичний ритм, просторова амплітуда руху, просторовий напрямок художнього образу танцівника, різні положення корпуса й ракурсів. Усі ці компоненти є системою засобів репрезентації в сценічній дійсності та мають певну символічну функцію. Багато з них також є елементами лексики танцю.

Експресивність (як виразність) є результатом символічного «оформлення» образу та дій виконавця. За допомогою танцювальних і виражальних засобів танцюрист-виконавець передає інформацію у вигляді танцювального тексту. майстерність мистецький освіта хореограф танцівник

Ця інформація може відображати пластичність танцювального образу, його емоційний стан, певне почуття-ставлення, конкретні рухи головного героя в сценічній ситуації, загальний танцювальний образ і, нарешті, зміст усього танцювального руху. Особливість полягає в тому, як хореографія виражається в системі мовних знаків. На відміну від усної мови, де письмові символи мають фіксовані семантичні значення, танцювальна мова не фіксуються своїми символічними значеннями.

Тому в мові танцю необхідним для розуміння змісту пластичних образів є важлива сторона «вимови» - експресія, інтонація.

Під час становлення школи класичного танцю методи та прийоми навчання танцювальних навичок, зокрема танцювальної експресії, були залишені на розсуд викладача на основі особистого досвіду.

У свій час творчість справила великий вплив на мистецтво танцю, а потім і на викладацьку діяльність Айседори Дункан. Виразність була її сутністю, стрижнем та основою танцю [3]. Кожна дія, єдине злиття думки, емоції та почуття, що випливають з внутрішнього інтуїтивного імпульсу, не можуть бути однозначним.

Це була епоха, у якій широко використовували різноманітні танцювальні види: «Експресивний», «Пластичний», «Вільний», сформовані на основі теорії виразних жестів Ф. Дельсарта, виховної системи ритму Дж. Далькроза, теорії виразності танцю Р. Лабана й ін.

Зараз очевидна потреба звернутися до таких виховних прийомів танцювальної експресії, переосмислити їх, збагатити досвід навчання сучасному танцю.

Варто зазначити, що в цей період у школах танцю викладали такі предмети, як міміка та пантоміма, у межах яких вивчали спеціальні вправи й етюди, а також відпрацьовували певну кількість танців, що виконували на сцені, щоб поєднати їх з технікою класичного танцю. Засвоєння рухів пантоміми, близьких до побутових жестів, до реальних рухів, важливе як перехідний етап виразного танцю.

У радянський період, пов'язаний з діяльністю наступного покоління вчителів танцю, змінився погляд на співвідношення навчальних «технічних» завдань і художньо-творчих завдань.

У цьому сенсі на особливу увагу заслуговує діяльність М. І. Тарасова як педагога-практика, автора книги з класичних танцювальних методик. Ідея природності кожного руху класичного танцю проходить через всю книгу Тарасова, і якщо взяти її за основу навчання, тобто чітко практикувати, то «мова» танцю знаходить свою справжню силу й може передаватися як смислова, образна, емоційна інформація, зрозуміла кожному. Такий підхід відкриває перспективу для творчих пошуків у педагогіці танцю.

Завдання виховання виразності рухів Тарасов пропонує вирішувати в самому процесі освоєння танцювальної лексики. Він рекомендує вибудовувати систему викладання так, щоб учні відпрацьовували на уроці рухи з усвідомленням того, що вони є засобом вираження почуттів і думок. Тарасов також наголошує, що артистизм учня викладач має високо цінувати. Не помічати та не враховувати цю особливість обдарування - означає не бачити головного в особистості учня [4].

Такі експериментальні дослідження позитивно впливають на практику танцювальної педагогіки.

Складність навчання танцювального мистецтва полягає в тому, що єдиної мети - виховання танцюристів - досягають шляхом вирішення двох відмінних завдань: технічного (розвиток зовнішньої техніки артиста) і творчого (розвиток внутрішньої техніки), тобто вміння наповнити танцювальні рухи яскравими відчуттями. Спроби розв'язати ці проблеми одночасно та подальше поєднання результатів не достатньо збалансовані в навчальному процесі, що призводить переважно до виконання тільки «технічних» завдань.

Курс «Акторська майстерність» у системі танцювальної освіти викладають як практичну дисципліну з використанням принципів театральної педагогіки К. Станіславського.

Основним завданням цього курсу є оволодіння внутрішньою технікою артиста та пластичною виразністю, однак і до сьогодні не існує сталої методики його викладання. Студенти знайомляться з основами теорії акторської майстерності, опановують техніку акторської гри, створюють сценічні хореографічні образи, але це не дає можливості досконало оволодіти виразним, музикальним виконанням, поєднувати рухи та почуття. У підсумку все одно практикують паралельний принцип: навички танцювальної техніки й акторської майстерності набувають у процесі засвоєння різних дисциплін, і вони не втілюються в цілісну якість, не дають ефекту оволодіння учнями танцювальної виразності.

Сьогодні наразі актуальне питання виховати й танцюриста, й актора, який досконало володіє своїм тілом - слухняним, добре налаштованим «інструментом душі». Які існують технології та методи для досягнення цієї мети? Що є основою для виховання танцювальної виразності, уміння наповнити танець емоційно-образним змістом? Вивчення танцювальних рухів не означає оволодіння мовою танцювального мистецтва як конкретним способом мислення танцем. Необхідно оволодіти семантичним поняттям лексики, що є основним принципом вивчення мови і яке часто не помічають у навчанні танцю.

Виховання актора-танцівника передбачає налаштування учнів на виконання художніх, творчих і технічних завдань у «запропонованих обставинах». Тоді, керуючись творчими завданнями, виконавці свідомо будуть виконувати танцювальні рухи в атмосфері уявних обставин та емоційних настанов, тим самим навчаючись «говорити» рухами тіла для передачі думок і почуттів.

Жодної дії не повинно бути без мети. Мета, думка повинні бути основою всіх акторських дій. Такий підхід, безсумнівно, підвищить ефективність вирішення всіх «технічних» навчальних завдань.

Педагогічні стереотипи, які існують сьогодні в освіті, призводять до багатьох недоліків виконавської майстерності: автоматизму, техніцизму, невиразності. Бракує натхненності, глибини. Одним зі шляхів подолання проблем є підвищення вимог до викладання, розширення завдань освіти, озброєння методики навчання новими прийомами та методами. Гармонійно пов'язуючи розвиток «технічних» показників танцівника з вихованням виразності його рухів, з урахуванням інтонаційно-ритмічних характеристик музичного супроводу, викладач значно покращить результати своєї навчальної діяльності.

Наявні недоліки у виконавській майстерності артистів мають мотивувати педагогів вдосконалювати методи навчання, зокрема щодо розвитку вміння передавати емоційну та образну інформацію танцювальною мовою. Мова рухів та експресія нічого не варті без засобів виразності, так само й засоби виразності - без професійно підготовленого тіла танцівника й технічно бездоганного використання сучасної танцювальної лексики.

Виховання універсального балетмейстера, танцівника, який володіє різними танцювальними системами, сприяє формуванню всебічно розвинутого фахівця. Система підготовки спеціалістів у галузі хореографічного мистецтва потребує перегляду змісту, структури, впровадження інноваційних технологій, принципів взаємозв'язку з практикою, що є основним завданням закладів вищої освіти на сучасному етапі.

Література

1. Балет : энциклопедия / гл. ред. Ю. Н. Григорович. Москва, 1981. 623 с.

2. Габович М. Душой исполненный полет. Москва, 1966. С. 100-101. 176 с.

3. Дункан А. Танец будущего. Моя жизнь. Київ : Мистецтво, 1989. 349 с.

4. Тарасов Н. Классический танец. Москва, 1981. 479 с.

5. Цвєткова Л. Методика викладання класичного танцю : підручник. Київ : Альтерпрес, 2010. 324 с.

Annotation

The significance of performance in the formation of artistic competences of choreograph students

Oksana Kamina

(Kyiv, Ukraine)

The article deals with classical dance as the basis for the formation of choreographic students' competencies and the development of expressiveness in the educational process of a higher educational institution. As well as the importance of acting in the process of developing professional skills based on systematic classical dance classes.

Keywords: competence, classical dance, acting skills, expressiveness, musicality, rhythm, technique, choreographic vocabulary.

Размещено на Allbest.ru