Педагогічна спадщина Василя Верховинця

Размещено на http://www.allbest.ru

Педагогічна спадщина Василя Верховинця

Климчук Ірина Сергіївна,

кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри хореографії, голова Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

Відомий український композитор, актор, диригент, хореограф, фольклорист і педагог Василь Миколайович Верховинець (Костів) народився в невеликому селі Старий Мізунь, що на Прикарпатті, в далекому 1880 році. Саме як хореограф він зумів піднести український народний танець на технічно високий художній рівень, що до цього не вдавалося зробити нікому.

Свою педагогічну діяльність Василь Верховинець розпочав, навчаючись у Самбірській вчительській семінарії. Здобувши спеціальність педагога, подався вчителювати в села Калуського повіту. Він одразу полюбився дітям за своє велике серце та самовіддачу, із якою працював.

Справжня подія в житті Василя Верховинця сталася у 1906 році, коли він познайомився з корифеєм театру - Миколою Садовським. Той одразу помітив талановитого молодого хлопчину та забрав до себе в трупу. Василь Миколайович ще з дитинства опанував музичну грамоту, адже виріс у творчій родині: мама співала йому пісні, зокрема коломийки, батько диригував у сільському хорі при церкві. Навички, які Василь Верховинець розвинув у родині, одразу були помітними, тому Микола Садовський, не вагаючись, перевів молодого виконавця з посади художника сценічних образів до хорової групи.

Працюючи в театрі, В. Верховинець прагнув самовдосконалюватися. Він вступив до драматичної школи Миколи Лисенка, де занурився у вивчення хореографічного мистецтва. Із 1910 року Василь Верховинець створював блискучі танцювальні постановки опер «Енеїда» Миколи Лисенка, «Украдене щастя» Івана Франка, «Маруся Богуславка» Пантелеймона Куліша. Глядачі були в захваті від хореографії Василя Миколайовича.

1923 року В. Верховинець почав викладати хореографію в музично- драматичній школі Миколи Лисенка. Згодом очолив кафедру мистецтвознавства при Полтавському інституті. Активно набуваючи педагогічний досвід, Василь Миколайович випустив свій перший посібник з вивчення українського народного танцю - «Теорія українського народного танцю» [2]. Для своєї праці В. Верховинець не тільки зібрав надзвичайно цінний матеріал, але й науково обґрунтував його, показав характерні танцювальні рухи, що є основою української народної хореографії. Цікаво відзначити, що В. Верховинець першим серед наших фольклористів дав назву майже всім танцювальним рухам, відповідно до їхнього характеру та внутрішнього змісту; розробив і запропонував оригінальний метод запису хореографічного матеріалу, що полягає в словесному описі рухів і їхніх комбінацій, ілюстрованих рисунками та схемами. Його метод здобув широке визнання в хореографів і науковців. Автор розглядав танець у тісному взаємозв'язку з піснею і викладав свої погляди та їхнє місце в житті українського народу. Він поділив танці на дві головні групи: під пісню і під музику, виокремивши ще одну групу танців, що починаються під пісню, а далі супроводжуються імпровізацією музиканта. У книзі особливо підкреслено значення ансамблю співака або музиканта, з одного боку, і танцюриста - з другого. Це підтверджено всією практичною діяльністю В. Верховинця як хормейстера та диригента. Митець вважав, що тільки за умови ідеально налагодженого ансамблю можна повністю розкрити творче обличчя як кожного соліста, так і всього колективу [6, 14].

Маючи ще з юності практичний досвід викладання дітям, Василь Миколайович видав дитячу книгу «Весняночка», у якій зібрані дитячі ігри з піснями, а також викладена докладна педагогічна методологія роботи з малечею. Згодом, аналізуючи життєвий шлях митця, збірку визнають особливою. Вона ніби та колиска, де зростали його ідеї в галузі педагогіки, хореографії, композиції й інсценізації пісні. Отже, тенденція до інсценізації пісень, а також до створення хореографічних композицій на основі народнопісенного матеріалу була властива творчості митця. Вона зародилася ще на початку його творчої діяльності, лейтмотивом пройшла через усе життя хореографа.

Весь свій педагогічний досвід Василь Миколайович Верховинець затвердив створенням 1930 року Жіночого хорового театралізованого ансамблю («Жінхоранс»). У цьому колективі відбувалося надзвичайне поєднання музики, співу, хореографії, що гармонійно перепліталося в задумі митця. Без перебіл ь- шення «Жінхоранс» став прикладом для наслідування всіх митців того часу. Максим Рильського називав хореографа «чародієм танцю», говорячи про безмежну палітру рухів, які Василь Верховинець майстерно складав в єдину картину. Павло Вірський писав: «В традиціях колективу «Жінхоранс» виховуються артисти і Державного заслуженого ансамблю танцю Української РСР». Василь Авраменко пишався знайомством з генієм, адже, взявши в нього всього три уроки танцю, активно прославляв національне хореографічне мистецтво на Заході України, а згодом і за межами нашої держави [5, 25]. верховинець композитор хоровий

Варто зазначити, що талант геніального хореографа був відзначений не лише в Україні, а й за її межами. 1935 року Василя Верховинця запросили зробити постановку номера для виступу на Міжнародному фестивалі народного танцю в Лондоні. Василь Миколайович створив «Триколінний гопак» [4, 61]. Учасниця колективу М. Сівкович згадує: «Успіх нашої групи перевершив усі сподівання ... під час виступу українців публіка буквально шаленіла. Ще до закінчення триколінного гопака зал гримів від аплодисментів, коли ж на сцені починались трюки - «вертушки», «розніжки», «вовчки», «піруети» і стрибки, в «Альберт-холлі» творилося щось неймовірне. Англійська публіка поводила себе далеко не традиційно: люди кричали, тупали ногами, стукотіли парасол ь- ками, бурхливо реагуючи на кожен трюк» [3, 21]. За цю постановку українці отримали першу премію та схвальні відгуки від західної преси.

Побачивши у творчості Василя Миколайовича Верховинця загрозу панівному режиму через популяризацію українського мистецтва та знаючи про його незламний характер, сталінська машина репресій дібралась і до талановитого митця. У квітні 1938 року його стратили [1]. Як і 100 років тому, російська влада намагалася викорінити все українське, так і сьогодні наша країна зіштовхнулася з тією самою бідою: ворог діє ще масштабніше, намагаючись знищити Україну загалом.

За своє життя Василь Верховинець випустив десятки збірок з пісенним матеріалом, а також доробки, у яких зібраний матеріал для хорового виконання, проте найвизначнішими й донині лишаються підручники «Теорія українського народного танцю» та «Весняночка». Актуальність цих робіт відзначають самі здобувачі, використовуючи досвід великого майстра в умовах сьогодення.

Література

Архів Служби безпеки України (АСБ України). Спр. 47130-ФП. Арк. 1-162.

Верховинець В. Теорія українського народного танцю. 5-те вид., доповн. Київ : Музична Україна, 1990. 151 с.

Верховинець Я., Сівкович М. Як виник і був заборонений «Лондонський гопак». Народна творчість та етнографія. 1993. № 4. С. 17-22.

Климчук І. С. Українське хореографічне мистецтво 1950-1980-х років як чинник формування національної ідентичності : дис. . ..канд. мистецтвознав.: 26.00.01 / Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2021. 198 с.

Климчук І. С. Василь Авраменко - «батько українського танцю»: розвиток, збереження та популяризація українського танцю у світі. Особливості роботи хореографа в сучасному соціокультурному просторі : матер. VII Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 03 червня 2022 р.). Київ : НАКККіМ, 2022. С. 24-27.

Колосок О. П. Майстри народно-сценічного танцю : біографічний довідник / уклад. О. П. Колосок. Київ : ДАКККіМ, 2008. 116 с.

Размещено на Allbest.ru