Трансформація освітньої парадигми на українських теренах (XVI-XVII століття)

Размещено на http://allbest.ru

Трансформація освітньої парадигми на українських теренах (XVI-XVII століття)

У сучасних умовах глобального й інкультурального світу освіта не може бути ізольованою від тих трансформаційних змін, які відбуваються з людиною і суспільством. Навпаки, її стан, рівень і форми функціонування - це адекватна реакція на загальну уніфікацію життєдіяльності соціуму. При цьому завдання кожної національної освіти полягає передусім у збереженні власної ідентичності, що можливо вмілому поєднанню місцевих традицій і загальносвітових тенденцій. Поряд з цим українська освіта та її духовна еліта упродовж багатьох століть була і залишається невід'ємною частиною європейського культурно-історичного простору. Завдяки активній і різноплановій діяльності інтелігенції в українському суспільстві століттями утверджувалася європейська за змістом система моральних цінностей, формувався властивий для європейців стиль мислення та спосіб життя.

Нинішній стан розвитку країни вимагає використання передового досвіду створення європейського рівня освіти українською інтелігенцією впродовж попередніх століть, до яких, насамперед, належить період ранньомодерної України (XVI - XVII ст.) - час духовного піднесення і пробудження національної свідомості українського народу, що змістовно перегукується із сучасним станом українського соціуму. Як тоді, так і зараз, після Революції Гідності і в умовах гібридної війни з Росією за збереження суверенітету держави утверджуються відчуття рідної землі, Вітчизни, зв'язків поколінь, історичного обов'язку збереження культурно-мистецьких, мовно-конфесійних, освітньо-виховних і звичаєво-обрядових традицій предків, без яких неможливе існування нації і незалежної держави. А в умовах інтеграції України у європейський простір збереження і розвиток освітньо-духовної культурної традиції набуває ще більшої актуальності.

Тому мета даної розвідки - вивчення стану розвитку української освітньої системи ранньомодерної епохи, основною метою якої було формування духовної, самодостатньої особистості, впливу на неї ренесансно-реформаційних ідей та її ролі у творенні єдиного з Європою культурно-освітнього простору.

Пожвавлення соціально-економічних процесів на українських землях, пришвидшений розвиток міст і зміцнення міщанського стану, проникнення ідей гуманізму і Реформації у XVI - XVII ст. привели до усвідомлення необхідності поширення освіти, відкриття навчальних закладів, нагромадження наукових знань. А це вело до відродження національної самосвідомості українців і спричинило розгортання руху за національне визволення, що саме собою не могло не зумовити нагальну потребу в освічених людях, знавцях мов, переконливих патріотах-полемістах, учених-богословах, лідерах-риторах, письменниках, поетах і вчителях. Тому цей період в історії нашої держави називають часом національно-культурного відродження.

Цей процес в Україні відбувався у дуже складних умовах, бо більша частина українських земель перебувала у складі Литви, Польщі, а згодом - Речі Посполитої, де соціально-економічне пригноблення поєднувалося з національно-культурним. Панівна нація не лише принижувала, але й намагалася викоренити українську культуру і мову, знищити місцеві звичаї і традиції, переслідувати православну віру. Католицька церква прагнула остаточно поневолити православне населення, яке позбавили економічних, політичних і судових прав, виключали із громадсько-суспільного і духовно-культурного життя. Будучи неспроможними покатоличити українців, польські магнати і шляхта вдалися до запровадження унії і утворення Греко- Католицької церкви під верховенством Папи Римського (1596). Щоправда, не потрібно забувати, що до церковної унії прагнула частина православного духовенства і українських феодалів, які приймали чужу віру й мову, встановлювали родинні стосунки з польською шляхтою, переймалися уже політичними і культурними інтересами панівної нації, забуваючи при цьому свою рідну мову, віру, культурні надбання і традиції або ігноруючи їх. М. Грушевський так описував тодішній стан українського суспільства: «І почуття безпорадності обіймало українське громадянство. Здавалося, що перед цим натиском польської державності, польської культурності, польської національності виходу немає, і українству доведеться тільки тихо коритися сьому непереможному процесові» [7, с. 422].

Проте більша частина українців, які залишалися православними, починає гуртуватися на захист своїх соціальних, національних і конфесійних прав, що з часом переросло у Національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького.

В українському суспільстві визріло глибоке переконання, що полонізація і окатоличення загрожують не тільки втратою мовно-культурних і православних традицій, але й самому національному існуванню народу. Тому потрібно відстоювати свою культуру, розвивати свою систему духовних цінностей, близьку до тієї, яку проповідували західноєвропейські гуманісти і реформатори, утверджувати вітчизняну самосвідомість.

Отже, політичні та ідейно-релігійні потреби часу надали українському культурному відродженню глибокого громадянського змісту і національно-патріотичного спрямування. А вирішити це життєво необхідне питання якнайшвидше можна було у тогочасних умовах поширенням грамотності, організацією шкіл і друкарень, написанням і розповсюдженням підручників, підготовкою учителів і письменників, зверненням до історичного славетного минулого українського народу і відображенням його в історичних і полемічних творах тощо.

У здійсненні цих завдань головну роль відігравала українська інтелігенція, козацтво, міщани і деякі магнати та шляхтичі.

Перебуваючи на кордоні греко-слов'янського культурного простору і латинської Європи, українська еліта розуміла життєву необхідність розвитку освіти, бо саме освіченість не лише впливає на формування особистості, але й визначає її місце у суспільстві та забезпечує прогрес усього соціуму. Так зароджується ідея громадсько-політичної значущості освіти та залежності суспільного розвитку від її поширення, постає завдання створення української світської школи.

У формуванні національної освітньої системи важливу роль відігравали досягнення українського шкільництва попередніх часів, передові європейські гуманістичні і реформаційні ідеї розвитку освіти та практика діяльності єзуїтів в Україні, яким судилося здійснити освітню «революцію» у XVI - XVII ст. Загалом же установи шкільної і вищої освіти в Україні почали функціонувати лише з другої половини XVI ст., хоча українці здобували вищу освіту значно раніше у найвідоміших навчальних закладах Центральної і Західної Європи, а на українських землях існували церковні і монастирські школи для хлопчиків і дівчат. Вони функціонували не лише у містах і містечках, але й багатьох селах, де навчалися діти різного соціального походження.

Школи називалися парафіянками, або дяківками, бо для них громада або багатий меценат призначали освіченого дяка, до обов'язків якого входило навчити дітей читати, писати, рахувати, співати церковних пісень і молитися [2, с. 32]. Лише забезпечені верстви мали можливість наймати для виховання своїх дітей освіченіших учителів, зокрема іноземців.

У XVI ст. в тогочасній системі початкової освіти існували і своєрідні навчальні заклади - січові і полкові школи. Так, на Запоріжжі січова школа діяла при церкві св. Покрови - головного храму запорожців. Навчалися в них доти, доки повністю не осягнули шкільної премудрості. Деякі ліниві і недбалі школярі вчилися більше 10 років. Відомий випадок, коли якийсь Іван Висота провчився у школі аж 18 років [19, с. 8].

Помітний вплив на формування освітньої системи в Україні мали реформаційно-ренесансні ідеї, які базувалися на передовому європейському педагогічному досвіді. Наприклад, із середини XVI ст. в Україні з'являються протестантські школи. Але спочатку одним із основних способів євангелізації стало навчання українських міщан і шляхти за кордоном. Найпопулярнішим навчальним закладом вважався Краківський університет, де ще у 1409 р. магістр Ян Існер заснував бурсу для бідних литовців і вихідців з України-Руси. Рівень викладання тут був досить високим, оскільки сюди втікали від переслідування західноєвропейські гуманісти. Із Краківським університетом пов'язана доля ледь не половини відомих в Україні протестантських діячів. Серед литовсько-українських сімей, причетних до протестантських громад, за кордоном навчалися Радзивіли, Сапеги, Ходкевичі, Глєбовичі, Головчинські, Кішки, Язловецькі, Воловичі, Хребтовичі, Сенюти та ін. [18].

Повернувшись на батьківщину, вони для поширення протестантських ідей та освіти загалом відкривають свої школи, серед яких найвідоміші кальвіністські і социніанські навчальні заклади. Більшість кальвіністських шкіл були початковими і середніми, в яких вивчали сім вільних наук: тривіум (граматику, риторику, діалектику) і квадривіум (арифметику, геометрію, астрономію, музику). У школах вищого типу засвоювали ще теологію, філософію, етику і право [17]. Багато шкіл відкривалося у володіннях шляхтичів, які прийняли кальвінізм (Стадницьких, Язловецьких, Тарновських). Вони фінансують будівництво шкіл, гуртожитків для учнів і студентів, сплачують заробітну плату вчителям, запрошують для викладання іноземних педагогів [12, с. 454].

Серед найвідоміших кальвіністських шкіл виокремимо Дубецьку і Панівецьку. Перша заснована у західній частині Руського воєводства між 1554 і 1559 рр. та проіснувала недовго. Її очолили відомий учений і літератор Григорій Оршак (бл. 1520 - 1579) та знаний діяч Реформації в Україні Франческо Станкар (1501 - 1574). Головна увага у навчальному закладі приділялася вивченню латинської мови, давньоримської літератури і риторики. Школа, як і західноєвропейські гімназії, мала чотири класи і була організована згідно із засадами гуманістичної педагогіки. Сам же Григорій Оршак написав збірник понад 90 морально-повчальних оповідань (казань) на євангельські сюжети під назвою «Постилла польська домашня».

Школа у Панівцях на Поділлі заснована у 1590 р. і проіснувала до 1611 р. Крім семи вільних наук, тут вивчалися філософія і право, що свідчило про високий рівень навчального закладу, де існувала й своєрідна спеціалізація: ті, хто бажав бути священнослужителем, після катехітичного класу переходив у теологічний, а хто хотів учитися за кордоном - навчалися у класах філософії і права. Крім того, викладалися природничі науки, приділялася пильна увага дисципліні і фізичному вихованню [17]. Ці школи сприяли проникненню у вітчизняну систему освіти і виховання західноєвропейських ідей гуманізму.

Мали кальвіністи і вищі навчальні заклади, як-ось Замойську академію, що хоч і не розміщувалася безпосередньо на українських землях, але в ній навчалося багато студентів з України, і вона вплинула на розвиток української освіти. Академія заснована 1595 р. за ініціативою канцлера і коронного гетьмана Речі Посполитої Яна Замойського (1542 - 1605). Буллою Папи Климента VIII академії надано права університету з трьома факультетами: семи вільних мистецтв (atrium), медичного і правничого. Згодом додалися ще чимало факультетів. Програма навчання передбачала два рівні: нижчий, п'ятирічний (classesinferiores) і вищий, академічний (classessuperiores). На «нижчому» курсі було три кафедри: основи філософії і риторики, поетики і аналогії та орфографії. «Вищий» курс забезпечувало сім кафедр: математики, логіки і метафізики, натурфілософії та медицини, елоквенції (ораторського мистецтва). У розширеному вигляді вивчали арифметику, геометрію, астрономію і музику.

Закладами університетського рівня були кафедри філософії та політики, римського і польського права [33, с. 95].

Помічником Я. Замойського і власне фундатором академії був син заможного кравця і магістра філософії, королівський «поет-лауреат» Шимон Шимонович (1558 - 1628), який закінчив Краківський університет, а згодом Лейденський, де був учнем французького філософа-гуманіста, кальвініста-гугенота Йозефа- Юста Скалігера (1540 - 1609). Замойська академія відзначалася високим рівнем викладання, вдало підібраною бібліотекою, мала право присуджувати гуманітарні наукові ступені, хоча чисельно була найменшою з усіх тодішніх вузів - від 50 до 130 студентів. Але, на відміну від інших вишів, у навчанні дотримувалися гуманістичних принципів і віротерпимості, широти поглядів [25, с. 202].

У цьому велика заслуга Ш. Шимоновича і його вдало підібраних соратників із числа львівських українських учених. За життя Шимоновича в академії навчалися майбутній письменник, філософ і педагог Касіян Сакович, діячі Київського братства, школи і колегіуму Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, Йосип Кононович-Горбацький та ін. Вчився і польський поет та драматург Якуб Гаватович (1598 - 1679), який своє життя прожив в Україні, знав українську мову, вчителював у Кам'янці-Струмиловій на Львівщині, побував у Бережанах і Вижняках [2, с. 47].

З кінця XVI ст. посилюється вплив социніан на українських землях, які теж активно займалися освітньою діяльністю. У їхніх навчальних закладах вчилися в основному міщани і шляхтичі. Найвідомішою була школа, заснована социніанами у їхньому культурно-освітньому центрі - Ракові, де викладалися гуманітарні дисципліни: латинська і польська мови, етика, право. освіта український національний свідомість навчальний

У школі запровадили трудове виховання, і кожен учень, незалежно від походження, повинен був навчатися ремесла [31, с. 33]. Тут відбувалися й урочисті синоди, на які приїжджали відомі протестантські діячі Речі Посполитої, Німеччини, Голландії і Англії, а під час навчання використовували твори і підручники прогресивних європейських учених і педагогів: Яна Амоса Коменського, Яна Крелля, Ніколо Макіавеллі та ін. [27, с. 339].

Поряд із Раківською існували социніанські школи у Киселині, Гощі і Берестечку (Волинське воєводство), де, крім мовної підготовки (грецька, латинь, польська, церковнослов'янська), вивчалися математика, діалектика, риторика й основи християнської етики. Відзначимо високий рівень фахової підготовки протестантських педагогів, яких навіть запрошували викладати до православних шкіл. Але із 40х рр. ХУІІ ст. розпочинається переслідування польською владою социніан і це призводить до закриття їхніх шкіл (1638 р. у Ракові, а 1644 р. - у Киселині) [34, s. 43 - 44].

Значну роль в організації освітньої діяльності протестантських громад відіграли організовані друкарні, які вони активно використовували для своєї роботи. На українських землях діяли Берестейська, Венгровська, Лащівська і Панівецька друкарні, де видавалися не лише протестантські біблійні та полемічні твори, але й праці з історії, юриспруденції, енциклопедії, словники і підручники. Друкувалися твори античних авторів (Горація, Лукіана, Тацита), праці сучасників (Яна Ласького, Фауста Социна). Особливий успіх мали твори Яна Амоса Коменського («Закони добре організованої школи», «Школа-гра», «Про культуру здібностей»). Серед антикатолицької літератури виділимо видану у Панівецькій друкарні брошуру Яна Хоцімовського «Коротка дискусія про грамоту царя Костянтина», де викривалася незаконність претензій Папи на політичну владу [17]. Ці видання долучали населення українських земель до досягнень західноєвропейської культури, вчили людей мислити, сприяли поширенню освіченості, розвитку національної мови і національної свідомості.

Найчисельнішими серед неправославних навчальних закладів були католицькі. За допомогою Ордену єзуїтів у Європі, зокрема й Україні, була створена ціла мережа середніх і вищих шкіл, де використовували набутки ренесансної педагогіки. Освітня програма єзуїтів базувалася на культі латинського слова, але водночас учням прищеплювався кодекс зразків доброчесної поведінки. Навчання у школах-колегіумах було ступеневим. У початкових класах інфіми, граматики і синтаксису учні досконало опановували латинську граматику, навчалися писати і говорити латиною; вивчалася також грецька і старослов'янська мови. У наступному класі поетики учні поглиблювали знання класичних мов і засвоювали поетичну стилістику латини. Середня освіта завершувалася класом риторики, де учні оволодівали ораторським мистецтвом. Вищий ступінь освіти здобувався у класах філософії і богослов'я. Філософія ж трактувалася як світська наука взагалі і як вступ до теології, що відповідало томістській традиції. Побожність намагалися трактувати переважно через емоційну сферу, залучаючи вихованців до релігійних процесій, театральних дійств тощо [14, с. 167].

Єзуїтське шкільництво відіграло помітну роль в освіті української еліти, починаючи з другої половини XVI ст. Спочатку українці вчилися в колегіумах Литви і Польщі, а з часом Орден створив низку шкіл в Україні. Перший єзуїтський колегіум відкрили 1571 р. в Ярославлі (Західна Галичина), який очолив один із теоретиків єзуїтської педагогіки Бенедикт Гербест (бл. 1531 - 1598), уродженець Самбірщини, що на Львівщині. У першій половині ХХІІ ст. з'явилися єзуїтські школи у Львові, Луцьку, Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Бресті, Фастові, Острозі, Вінниці, Барі, Новгороді-Сіверському, Переяславі, Києві тощо. Вони були представлені майже на всіх етнічно українських землях, зокрема на Закарпатті.

Більшість з них функціонувала як школи середнього типу, де існували класи граматики, поетики і риторики. Філософія постійно викладалася лише у Львові й Острозі, та були спроби запровадити її у Ярославлі, Вінниці і Києві [14, с. 168].

Навчання філософії здійснювалося на основі творів Аристотеля в інтерпретації Фоми Аквінського. Програма містила скорочений виклад логіки (діалектики), філософію природи (фізику), метафізику (науку про духовні основи буття), моральну філософію (етику) і математику. Значна увага приділялася проблемі Бога, питанням створення світу, вченню про Трійцю, душу тощо. Використовуючи схоластичну діалектику, яка базувалася на законах формальної логіки, єзуїти виправдовували свої вчинки, терор до іновірців, нехтування найелементарнішими етичними нормами [14, с. 168].

Отже, в означений період в Україні функціонували різні за рівнем викладання і конфесійними ознаками навчальні заклади, які сприяли організації і поширенню освіти. Проте іновірні школи все ж таки слугували також знаряддям полонізації, євангелізації і покатоличення. І це добре розуміла українська громадськість. Тому прогресивні діячі культури й освіти України поставили за мету організувати вітчизняні школи, які б мали національну основу, відповідали потребам часу і за рівнем та змістом навчання не поступалися польським і європейським.

Новий етап у розвитку українського шкільництва розпочинається з відкриття у 1576 р. Острозької академії князем Костянтином Острозьким (1525 - 1608), представником старовинного українського православного роду, який із патріотичних переконань згуртував навколо себе однодумців, щоб протистояти католицькій експансії.

Спочатку вона існувала у комплексі з бібліотекою і передбачала функціонування початкової, середньої і вищої освіти. Про те що Острозьку школу вважали вищим навчальним закладом, свідчить заповіт княгині Гальшки Острозької від 16 березня 1579 р., де заклад названий академією, а також єзуїт Антоніо Поссевіно, який у 1581 р. писав, що «деякі князі, як, наприклад в Острозі і Слуцьку, мають друкарні і школи, в яких підтримується схизма», тобто готує вона ревних прибічників православ'я [14, с. 174].

Хоча архів навчального закладу було втрачено, судити про його устрій, систему і предмети викладання можна на основі опосередкованих даних або прикладів аналогічних навчальних закладів.

Найімовірніше зразком для організації академії, як і всього Острозького культурно-освітнього центру, були приватні католицькі і протестантські осередки Речі Посполитої, основа діяльності яких, як ми зазначали, - традиційне для Європи вивчення семи вільних наук. Проте Острозька академія мала свою специфіку, що вирізняло її від польських і інших європейських освітніх закладів.

Тут активно використовувалися греко-візантійська спадщина і національні традиції та була своєрідно інтерпретована гуманістична ідея «тримовного ліцею», тобто гебрайсько-греко-латинського, а усвідомлення належності до православного світу зумовило заміну гебрейської мови церковнослов'янською [10, с . 11]. Тобто Острог започаткував слов'яно-греко-латинський тип навчального закладу в Україні й в усій Східній Європі.

Уперше ідею тримовної школи і тримовного виховання через потребу трактування і видання Біблії висунув Еразм Роттердамський. Згідно з еразмівською настановою, функціонували школи й університети Західної Європи. Прикладом став створений при Лувенському університеті у Франції «Collegium Trilingue» (1517) і аналогічний колегіум у Парижі, згодом відомий як Колеж де Франс.

Ідея тримовного ліцею і послужила прообразом Острозької школи, а виникненню її передував вихід друкованої Біблії церковнослов'янською мовою (1581) і Букваря (1578).

Останній став підручником двох мов з острозької лінгвістичної тріади. На його титулі написано, що Бог повелів князю «устроити дом на дело книг печатних, к тому же еще дом и детям к наученію, ...и избравши мужей в божественном писаніи искусных, в греческом языц и в латинском, паче же і в русском. И пристави их детищному училищу» [14, с. 85]. Це означало, що на практиці була реалізована ідея рівноправності слов'янської і класичних мов.

Острозьку школу тримовною гімназією (Trilingue Gymnasium Ostrogianum) назвав Симон Пекалід у поемі «Про Острозьку війну». У православному полемічному творі «Пересторога» зазначалося, що тут розвивалися «словенські і грецькі науки» (1605). А Захарій Копистенський у «Палінодії» (1619 - 1622) пише, що в Острозі були оратори, рівні Демосфенові і Софоклові, доктори, які володіли грецькою, слов'янською та латинською мовами, математики й астрологи [13, с. 416].

В Острозькій школі на високому науково-методичному рівні велося викладання церковнослов'янської мови. Це пояснювалося тим, що підготовка до видання Біблії вимагала вироблення певних граматичних засад, ознайомлення з тогочасною мовознавчою думкою. Трьома мовами викладалися і філософські дисципліни.

Починаючи з 1583 р., Острозьку школу називають академією.

Так про неї писали перший ректор Герасим Смотрицький, ідеологічний суперник православних Іпатій Потій та ін. І хоча це був середній навчальний заклад, за зразком європейських престижних освітніх установ ХУІ ст. він називався саме так. Статусу університету для неї не зміг добитися навіть В.-К. Острозький, оскільки вона була антикатолицькою, а прерогатива надання таких прав належала саме польському королеві. Це мало і свої позитивні наслідки, адже формальна невизначеність статусу закладу і його приватний характер сприяли виникненню вперше в Україні світської публічної школи, незалежної не лише від держави і католицької ієрархії, але й від Православної церкви. Тобто в Острозі було вперше фактично подолано монополію Церкви в українській освіті [12, с. 544].

Серед викладачів Острозької академії було багато високоосвічених особистостей, чий педагогічний досвід формувався у європейських університетах.

Так, українець Кипріан вчився у Падуанському університеті, Ісакій Борискович - в Александрійській патріаршій школі, а греки Никифор Кантакузин і Кирило Лукаріс, який згодом став Александрійським і Константинопольським патріархом, були вихованцями Падуанської академії. Серед поляків, які викладали польську і латинську мови, вирізнявся астроном, математик, доктор медицини, випускник Краківського і Падуанського університетів Ян Лятош. Мали тісний зв'язок з академією Симон Пекалід - латиномовний поет, вихованець Краківського університету, і Христофор Філалет - полеміст і ерудит. Славу Острозькій школі принесли українські полемісти Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Іван Вишенський, Клірик Острозький, Тимофій Аннич, поет і перекладач Дем'ян Наливайко та ін. [2, с. 53].

Серед багатьох відомих вихованців школи були Мелетій Смотрицький, письменник, полеміст, педагог і просвітитель, автор «Граматики славенския правильного синтагма»; Гаврило Дорофеєвич, поет, перекладач, який вивчав в Острозі в оригіналі «Органон» Аристотеля; гетьман реєстрового козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний; Іов Борецький, перший ректор Київської братської школи, митрополит; письменник-публіцист Клірик Острозький та інші видатні тогочасні діячі. «Протягом 60-річного існування Острозької академії (1576 - 1636) за найскромнішими підрахунками її закінчило близько 500 осіб. Вихованці академії стали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух в Україні та в Білорусії отримав значний загін культурно-пропагандистських діячів» [23, с. 26].

Необхідно зазначити, що Острозька школа не лише стояла на захисті православних цінностей і Православної церкви, але, насамперед, орієнтувалася на європейські зразки культури й освіти, бо в межах особливого типу православного мислення формувався ренесансно-гуманістичний світогляд.

Проте острозькі книжники перебували під впливом реформаційних ідей і не виявляли особливого інтересу до осмислення природних явищ або до звеличення людського розуму. Вони, на відміну від західноєвропейських гуманістів, негативно ставилися до античної культурної і філософської спадщини.

Анонімний автор «Перестороги» пише: «Не слухай же тих баламутів, которії тобі вдають, іж би там церков божія правдивая міла бути, где владза світськая з духовною змішалася, где пика гніздо собі збудувала, где мудрость світа того пануєт, где філософія поганськая Аристотелева наука, слово божіє виворачаєт і інако вірити кажет, где духовнії простанню живуть, вольностей вшиляких заживають, на віру (православную) і святую не словом божим, а мечем воюють» [1, с. 66].

Незважаючи на це, гуманістичне мислення все-таки панувало у стінах навчального закладу. Тут проповідувалася ідея корисності діяльного людського життя, думка про необхідність самореалізації людини у земному світі, теорія про важливість здійснення людиною активної діяльності у різних сферах церковного і світського життя. І як зразок, наводився приклад активного життєвого шляху Костянтина Острозького, який «умислив утвердити православну віру, предками вездє уфундованую. Найпершій старався у святішого патріарха, абися здє дидаскалов к уразмноженію наук вірі православной заслав, а он на то маєтностями своїми ратувати надолуження на то не жалуєт, як юж збудував школу, шпиталі, маєтностями їх надарив. І такі наукі словенськії і грецькії у Острогу заложив, друкарню собрав...» [1, с. 28].

Після смерті В.-К. Острозького (1608) академія почала занепадати і це було пов'язане з діяльністю його дочки Анни- Алоїзи Ходкевич, завдяки якій у 1623 р. в Острозі почала діяти єзуїтська місія. Остаточним ударом для академії стали події 1636 р., коли під час пасхальних свят Анна-Алоїза спровокувала повстання православних острозьких міщан, яке жорстоко придушили, а в місті ліквідували усі православні інституції і ввели унію [14, с. 175 - 176].

Новий етап у розвитку української національної освіти розпочинається з виникненням братств, які не лише боролися проти національно-релігійного пригноблення, але й активно сприяли розвиткові освіти і культури. Саме вони стали ініціаторами відкриття нового типу освітніх закладів - братських шкіл, які стали визначними культурно-освітніми центрами у ранньомодерній Україні.

Першою такою школою стала Львівська, заснована наприкінці 1585р. львівськими міщанами Юрієм Рогатинцем і Дмитром Красовським та культурно- освітніми діячами Стефаном і Лаврентієм Зизаніями [20, с. 41].

Спочатку це був греко-слов'янський навчальний заклад, а з 1592 р. в школі запровадили вивчення латини як необхідного елементу тогочасної освіти. Першим ректором Львівської братської школи був еласанський архієпископ, грек Арсеній, який разом із викладачами і школярами склав (1588) і 1591 р. опублікував «Граматику доброглаголивого еллинословенського языка» під назвою «Адельфотес» (братство) паралельно грецькою і давньоукраїнською мовами.

Цей підручник ознайомлював учнів із закономірностями грецької і української мов (орфографією, синтаксисом, етимологією) і з просодією, тобто віршознавством, що стало обов'язковим у шкільній освіті. Щоправда справжнім організатором навчального процесу у Львівській школі вважають «учителя руського», письменника-публіциста Стефана Зизанія- Тустановського, який упродовж 1586 - 1592 рр. працював у школі, а згодом в інших закладах [9, с. 129 - 130].

Ректорами і вчителями Львівської братської школи в різний час були такі відомі культурно-освітні діячі, вчені і письменники-полемісти, як Лаврентій Зизаній, Іван Борецький, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Павло Беринда, Гаврило Дорофієвич, Ісайя Трофимович-Козловський, Йоаникій Волкович, Сильвестр Косов та ін. Припускають також, що в школі вдосконалював свої знання майбутній церковно-політичний і культурно-освітній діяч, архімандрит Києво- Печерської лаври та організатор друкарні при ній Єлисей Плетенецький. Із цієї школи вийшли ректори братських шкіл у Рогатині, Бресті, Перемишлі, Вільні, Любліні, Городку, Комарні тощо [20, с. 55 - 56]. Усього, за підрахунками дослідників, на українських землях наприкінці XVI - першій половині XVH ст. діяло приблизно 30 братських шкіл [8, с. 28 - 29].

До навчальних закладів середнього рівня належала також і Луцька братська школа, відкрита 1620 р. під протекторатом братства, оскільки воно отримало у 1619 р. привілей, згідно з яким міщанам було надано дозвіл заснувати школу «для побожних наук людей молодих потребною». Згідно зі Статутом Луцької братської школи (1624), в ній вивчалися мови, а також «вільні» науки, тобто курс семи вільних мистецтв. Тому школу теж називали греко-латино-слов'янською [8, с. 34].

Ці школи вважалися народними, бо різнилися передусім демократичністю своїх внутрішніх засад, згідно з якими тут мали право навчатися діти усіх станів і також сироти, оскільки заклади утримувалися за кошти братств.

Тому від педагогів вимагалося навчати і любити дітей однаково як синів багатих, так і сиріт убогих, і навіть тих, хто просить милостиню на вулицях.

Школи стали продовженням традиції тримовної Острозької академії та навчали давньоукраїнської, грецької, латинської і польської мов, хоча останні дві нелегко приживалися в українських школах, бо асоціювалися з усім католицьким.

Але поряд із навчанням мов, викладалися діалектика, поетика і риторика, які повинні були навчити вихованців вести полеміку і дискутувати з уніатами і єзуїтами. Для цього також на практичних заняттях учні складали промови, вели дискусії, декларували й організовували театральні дійства.

У братських школах добре усвідомлювали суспільне значення освіти і виховання. Так, у 1609 р. у братській друкарні Львова вийшов збірник «О воспитании чад» [9, с. 130]. Багато чого запозичували школи і у протестантів, користуючись навчальними планами, розробленими для протестантських навчальних закладів, де багато уваги приділялося культурно- естетичному вихованню.

Так, у Львівській, Київській, Луцькій та інших школах співи вважали одним з основних предметів навчання. Заняття проводилися, як правило, у суботу, а учні, яких відібрали у церковний хор, отримували певну платню, одяг і харчі. У статуті Луцького братства був цікавий пункт, згідно з яким керівники його зобов'язані однаково піклуватися як про вчителів, так і про учнів, здібних до співу.

Не випадково, що найкращі вихованці Львівської братської школи стали відомими композиторами: Чернушин, Шаваровський, Яжевський, Пікулинський, Мазурик та ін. [3].

Викладали у братських школах малювання і віршування. Щодо змісту інших світських наук важко судити. Але історичні і географічні знання включалися у різноманітні повчання релігійного змісту, у курси богослов'я та інші предмети. А курс математики, який викладався учням філософського класу Києво-братської колегії, охоплював цивільну і військову архітектуру, механіку, гідростатику, геометрію, гідравліку, географію й відомості з інших галузей знань. І взагалі, з урахуванням передових поглядів на значення освіти і намагаючись протиставити свої заклади єзуїтським, братчики прагнули зробити свої школи зразковими. Навчання мало тут характер «українських студій» (studii Rutnenici), бо навчання проводилося на близьких учням т.зв. «простій» і слов'янській мовах, в чому організатори вбачали засіб збереження української народності і могутній важіль розвитку української культури.

Про новаторський характер братських шкіл свідчить розроблений Львівським ставропігійним братством Статут школи під назвою «Порядок шкільний» (1596), який є важливою пам'яткою української педагогічної думки [20, с. 160 - 166] і дає уявлення про організацію навчального процесу, бо став зразком і для інших шкіл.

Згідно зі Статутом, одним з основних принципів функціонування школи був контроль братства за її діяльністю. Два обраних братством представники повинні були турбуватися не лише про матеріальне забезпечення навчального закладу, але й наглядати за вчителями, здійснювати контроль за прийомом дітей у школу, визначати оплату за навчання, спостерігати, щоб батьки не втручалися у процес навчання тощо. Перший параграф Статуту гласив: «Должны быть приставлены от братства два опытных человека, чтобы наблюдать за учебой, а также за хорошими и плохими делами дидаскалов, ибо что посеет человек, то и пожнет. И тем братьям должен быть дан реестр под печатью братской, в которой дидаскалы должны вписывать данные об учебе детей, отсчет лет и учебы детей и уплату им, т. е. дидаскалам» [2, с. 79].

Навчання мало розпочинатися й завершуватися у визначений дидаскалом час - «на дев'ятий час» (§ 6). Учитель мав дбати про відвідування занять учнями, з'ясовувати причини пропусків, а прогульників виключати зі школи (§ 7).

Кожного ранку проводилися опитування «вчорашньої науки» і перевірка письмових завдань (§ 10), а по обіді «пальчики должны писать сами на таблицах каждый свой урок, заданный ему учителем».

Отже, Статут передбачав режим навчальної діяльності учнів упродовж усього дня, окреслюючи коло їхніх обов'язків. Статут зобов'язував учителя бути зразком моральної поведінки: дидаскал, или учитель, этой школы должен быть благочестивым, умным, смиренно мудрым, кротким, сдержанным, не пьяница, не развратник, не лихоимец, не сребролюбец, не злой, не завистник, не смехотворен, не сквернословец, не волшебник, не басносказатель, не пособитель ереси, не нарушитель благочестия, а во всем представлял образ для подражания, и чтобы ученики были, как учитель их» [2, с. 79].

Ставлення вчителя до учнів повинно було базуватися тіьлки на їхній успішності і ставленні до навчання, а не на матеріальному становищі батьків: «Учить дидаскал и любить должен всех детей одинаково, как сынов богатых, так и сирот бедных, и тех, кто ходит по улицам, прося подаяния; кто сколько научиться может по своим силам, только не усерднее одного учить, чем другого...» [2, с. 80].

Такий світський контроль над школою був першим проявом секуляризації освітньої практики не лише в Україні, але й на східнослов'янському просторі загалом.

Діяльність братських шкіл стала і першим досвідом організації роботи освітнього закладу на основі класно-урочної системи. Учнів ділили на три групи, з якими проводили різну за змістом роботу: одні вивчали букви і склади, інші - вчилися читати і вивчати напам'ять різні уроки, треті - пояснювали прочитане і вчилися розмірковувати. На основі цього Є. Мединський доводив вплив братських шкіл на педагогічну систему, розроблену Яном Амосом Коменським, проводячи паралелі між окремими місцями статутів братських шкіл і працями чеського педагога [20, с. 99 - 108].

Проявлявся у братських школах і характерний для педагогіки гуманізму принцип підготовки учнів до участі в громадському житті, бо слухачі привчалися до суспільної діяльності, виконуючи різні «виборні» посади «учнівського самоврядування».

При братських школах існували також і т.зв. братства младенческие, до складу яких входили усі учні закладу. Основним їх завданням було моральне виховання юнацтва [17].

Діяльність братських шкіл відбувалася в умовах національно-релігійного протистояння, що не могло не вплинути на їх функціонування. І в 20-х рр. ХУІІ століття занепадає Львівська братська школа, не витримавши нерівної боротьби з католицьким духовенством і єпископом Гедеоном Балабаном. У 1627 року студенти єзуїтської колегії напали на Луцьку братську школу, побивши її учнів і знищивши бібліотеку та майно. Нападів і розорення зазнавали братські школи у Бересті та інших містах [17].

Занепад православних культурно-освітніх центрів на Правобережжі, протистояння з уніатами і наступ католицизму змусив українську еліту шукати надійніше місце для просвітницької діяльності, яким поступово стає Київ, який перебував під надійним захистом запорізького козацтва. Сприяло цьому і відновлення у 1620 р. гетьманом Петром Сагайдачним Київської митрополії та висвячення патріархом Єрусалимським Феофаном митрополитом Київським однодумця гетьмана Йова Борецького (1560 - 1631). Після цього до Києва потяглися патріотично налаштовані культурно-освітні діячі з різних земель України.

Головними культурно-освітніми центрами столиці стають Київське братство, яке засновує 1615 р. школу, котра стала родоначальницею майбутньої Києво-Могилянської академії, та осередок учених при Києво-Печерській лаврі на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. Для становлення братської школи велике значення мала і матеріальна підтримка заможних громадян. Так, 15 жовтня 1615 р. шляхтянка Галшка Гулевичівна подарувала свій двір на Подолі для облаштування монастиря, школи і притулку для прочан, а за ініціативою П. Сагайдачного усе запорізьке військо вступило до Київського братства і взяло його школу під свій захист. Гетьман же перед смертю заповів усе своє майно Львівському і Київському братствам та школам при них [21, с. 58]. Згідно з іншими твердженнями, Київське братство і школа при ньому існували уже в останній чверті ХУІ ст. і їх нібито освятив проїздом патріарх Константинопольський Єремія 1589 р. [28, с. 49 - 51].

В основу діяльності Київської школи закладені принципи і досвід організації інших братських шкіл, насамперед Львівської. І це закономірно, оскільки першим ректором Київської братської школи став випускник і викладач Львівської школи Йов Борецький (1615 - 1618), майбутній митрополит Київський (1620 - 1631) [5, с. 15]. У школі вивчалися слов'янська, грецька, латинська і польська мови та сім вільних наук.

Після Борецького ректорами Київської братської школи були відомі вчені, культурно-освітні та релігійні діячі Мелетій Смотрицький (1575 - 1633), Касіян Сакович (бл. 1578 - 1674), Тарасій Земка (? - 1632) і Фома Євлевич (кінець ХУІ - 60-ті рр. ХУІІ ст.) [21, с. 63 - 67]. Школа була забезпечена кваліфікованими і досвідченими педагогами, які виховували молодь у дусі патріотизму і національної самосвідомості, на передових гуманістичних засадах і демократичних принципах.

Як і в інших братських школах, у Статуті були визначені й обов'язки учнів, учителів, батьків і братчиків, які спільно відповідали за навчання і виховання дітей.

Школа була доступна для всіх бажаючих, зокрема й сиріт, які знаходили тут прожиток і помешкання, особливо діти, батьки яких загинули під час воєнних дій. Інші батьки оплачували навчання своїх дітей грішми або натурою - дровами, продуктами, тканиною для одягу тощо. У шкільних статутах зазначалося, що багаті учні перед убогими нічим не можуть бути вищими чи привілейованими, хіба що старанням у навчанні. У школі учні сиділи відповідно до своїх успіхів - найкращі займали передні лавки, а ледарі - задні [6, с. 209].

Згідно зі Статутом школи, старші ієромонахи братства були наставниками, з яких призначалися ректори з обов'язковим викладанням «вищих наук», і префекти, які опікувалися викладанням риторики, діалектики, історії і філософії.

Для початкових класів призначали дидаскалів для вивчення букваря, псалтиря, граматики й октоїха, які мали бути чернечого стану, лікували хворих і пильнували у шпиталі і притулку. А вчителем могли бути і світські особи.

Учнів школи називали спудеями і в їхній регламентації була запозичена західноєвропейська градація, яка сприяла учнівському самоврядуванню, дисциплінувала і спонукала до навчання.

Школярі урочисто обирали «імператора», який сидів на передньому місці у класі, вів список школярів і записував у журнал їхню успішність. Поруч сидів «сенатор», який своїми знаннями часто виручав клас. У класі риторики призначалися «авдитори» і «авдитори авдиторів», які вислуховували домашні завдання ще до приходу вчителя. Класні завдання називалися «екзерциціями», а домашні - «окупаціями». Підтримували порядок у класах і церкві «декуріони», які втихомирювали клас, інформували вчителів про бешкетників і ледарів.

Над ними стояв «цензор», який мав ключі від класу, стежив за загальною дисципліною, відзначав присутніх учнів і їхню поведінку, приносив виправлені учителем «екзерциції» та «окупації». У бурсах (приміщеннях для іногородніх спудеїв) призначали «сеньйорів» (старших), а у кімнатах - «директорів», які наглядали за мешканцями. Самі ж школярі називали себе за класом навчання: «авдиторами», «граматиками», «риторами», «піїтами», «філософами», «богословами», а за місцем проживання - «академіками» або «бурсаками» [21,с. 69 - 70].

Київська братська школа проіснувала до 1632 р., коли була об'єднана із заснованою роком раніше (1631) Петром Могилою Лаврською школою, яка мала меншу популярність, ніж перша, через переважання в її планах латинської мови, актом, підписаним митрополитом Київським Ісайєю Копинським, єпископом Луцьким і Острозьким Ісакієм Борисковичем, єпископом Авраамієм. Новостворений заклад функціонував у приміщенні братської школи, а братчики визнали старшим і фундатором її Петра Могилу, що дало привід називати її Києво-Могилянським колегіумом, який 1633 р. був визнаний польським урядом [6, с. 73].

Злившись із Лаврською, братська школа отримала статус вищого навчального закладу та стала згодом єдиним освітнім центром, який відповідав європейським стандартам і вимогам часу, де навчалися не лише вихідці з України, але й північно-східних регіонів Росії. Білорусії, Молдавії, Валахії. Колегіум став «розсадником, який випускав зі своїх стін чимало знаменитих освічених і доброчесних пастирів, державних чиновників і в усіх відношеннях зразкових громадян» [6, с.177].

Києво-Могилянський колегіум і за структурою нагадував європейські навчальні заклади. Він складався із восьми класів або шкіл: фара чи аналогія, інфіма, граматика, синтаксима, поезія, риторика, філософія і богослов'я. Курс навчання до 1680 р. тривав 7 років. Найнижчим підготовчим класом була фара, де вчили читати і писати латиною і перекладали тексти з латинської рідною мовою.

У класі граматики привчали до граматичного розбору, писали домашні завдання (окупації) і розмовляли латиною. У синтаксимі, крім граматичного розбору, викладалися також основи катехізису, арифметики, нотного співу та інструментальної музики.

Поезію і риторику спочатку читали в одному класі, а згодом їх розвели, бо під піїтикою розуміли вміння складати вірші, а риторика вчила проголошувати промови і проповіді на всі випадки життя. Водночас продовжувалося вивчення церковнослов'янської та іноземної мов. Хоча народна мова не стала навчальним предметом, нею викладали деякі предмети і писали твори. У філософському класі вивчали три частини філософії: філософію мисленну, філософію природну і філософію божественну, або метафізику. Щоправда, останню часто зараховували до богослов'я. А в колегіумі панувала стара філософська система Аристотеля, натомість у європейських країнах уже поширилися філософські ідеї Ф. Бекона, Р. Декарта і Дж. Локка [21, с. 78 - 79, 81].

Тієї пори в Києво-Могилянському колегіумі працювали видатні вчені: Ігнатій Євлевич, Інокентій Гізель, Йосиф Кононович-Горбацький, Ігнатій Старушин, Лазар Баранович та ін. Вони виховували в учнів школи почуття високого патріотизму, національної свідомості. Свідчення цього - факт, що під час Визвольної війни більшість вихованців колегіуму перебувала у війську Б. Хмельницького. Києво-Могилянка стала важливим центром боротьби проти католицизму і польсько-литовських магнатів, провідним культурно-освітнім осередком, де розвивалися різні науки і готувалися висококваліфіковані кадри, відігравши непересічну роль у поширенні освіти в Україні.

Отже, поширення ренесансно-реформаційних ідей на українських землях сприяло підвищенню освітнього рівня певних прошарків суспільства, насамперед шляхти і міщан через цілу мережу протестантських, єзуїтських, православних і братських шкіл. Незважаючи на переважно елітарний характер гуманістичних процесів, котрі відбувалися у вітчизняній культурі, вони стали головним носієм освіченості. Їх діяльність - демонстрація значущості особистості у житті суспільства, у формуванні типу людини, яка усвідомлює необхідність високої освітньої культури для реалізації своїх можливостей і задоволення духовних потреб. Вона сприяла формуванню національної еліти і підвищенню загальної культури українського народу.

Першими просвітницькими закладами на українських землях були протестантські поряд із традиційними парафіяльними, дяківськими, січовими і полковими школами. Але масовий культурно-освітній рух в Україні започаткували саме братські школи, які пройшли кілька етапів свого розвитку. Виникнувши як греко-слов'янські навчальні заклади, вони стали згодом ще й латино-польськими. Вивчення західноєвропейських мов відкривало широкі можливості для оволодіння науковими і культурними досягненнями Європи, давало можливість вести предметну полеміку з католицькими ідеологами.

Братські школи започаткували новий тип освітніх закладів, які ґрунтувалися на демократичних засадах, обмежували тілесні покарання, орієнтувалися на національні набуття, але були відкриті для досягнень європейської культури і на тісну співпрацю сім'ї та школи в освітньо-виховному процесі.

Тісний зв'язок з європейським освітнім процесом мали і школи підвищеного типу в Україні - Острозька академія і Києво- Могилянський колегіум. Високий рівень викладання, ретельно підібраний викладацький склад різних національностей сприяли розвиткові у студентів ренесансно-гуманістичного світогляду, неординарного мислення і толерантності, що забезпечувало органічне сприйняття європейських цінностей з національними культурними традиціями.

Тому подальші наукові дослідження історії української педагогічної думки доцільно проводити саме з позиції діалогу культур, особливо у період інтеграції сучасної України в європейський культурний період, в якому українські землі вже перебували у ранньомодерний час. А посилене вивчення іноземних мов, принципи національного, трудового виховання і студентського самоврядування, започатковані у цей період, повинні стати прикладом для сучасної освітньої системи України.

Література

1. Анонім. Пересторога. Українська література XVII ст. / Ред. О.В. Мишанич. К.: Наук. думка, 1987. С. 26 - 67.

2. Антология педагогической мысли Украинской ССР / сост. Н. Калениченко; АПН СССР. Москва: Педагогика, 1988. 640 с.

3. Барвінський В. Музика / Василь Барвінський [Електронний ресурс]: Режим доступу: litopys.org.ua / krupcult 51 .htm.

4. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х - поч. XVIII ст.): Зб. док. і мат-лів / АН УРСР. Ін-т сусп. наук; Упоряд. Є.А. Гринів та ін. К.: Наук. думка, 1988. 288 с.

5. Возняк М.С. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. Львів: Вид-во Львівського ун-ту ім. І. Франка, 1954. 68 с.

6. Голубев С. История Киевской духовной академии. Вып.1 / Стефан Голубев. К.: Унив. тип., 1886. 68 с.

7. Грушевський М. Історія України-Руси. Т. IV. Життє економічне, культурне і національне XIV - XVII віків. Нью- Йорк: Книгоспілка, 1955. 668 с.

8. Дзюба Е. Просвещение на Украине и его роль в укреплении свіязей украинского народа с русским и белорусским (вторая половина XVI - первая половина XVII в.): [монография] / Е. Дзюба; АН УССР. Ин-т истории. К.: Наук. думка, 1987. 129 с.

9. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI - XVIII ст.: [монографія] / Я.Д. Ісаєвич. К.: Наук. думка, 1966. 251 с.

10. Ісаєвич Я.Д. «Lycaeum Trilingue»: концепція гуманістичної школи в Європі. Острозька давнина. 1995. Вип. 1. С. 8 - 12.

11. Ісаєвич Я. Д Освітній рух в Україні XVII ст.: Східна традиція і західні впливи. КС. 1995. № 1. С. 2 - 9.

12. Історія української культури: у 5-ти т. НАН України; гол. ред. Б.Є. Патон; відп. ред. В.А. Смолій. Т. 2. Українська культура ХІІІ - першої половини XVII ст. К.: Наук. думка, 2001. 848 с.; Т.3. Українська культура другої половини XVII - XVIII ст. К.: Наук. думка, 2003. 1246 с.

13. Копыстенский З. Палинодия. Памятники полемической литературы. СПб., 1876. Кн. 1. С. 313 - 1200.

14. Кралюк П. Історія філософії України: навчальний посібник. Острог: Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія», 2013. 652 с.

15. Кралюк П.М., Пасічник І.Д., Якубович М.М. Острозька академія в філософській культурі України. Острог: Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія», 2014. 482 с.

16. Лисенко І. Петро Могила: Київський митрополит, засновник Києво-Могилянської академії XVII ст. Україна. 1991. № 26. С. 12 - 23.

17. Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні [Електронний ресурс]. Режим доступа: htpp//risu.org.ua/ua/library/books/autores/liubaschenko/history- of-protestantism-in-UA/65796/.

18. Малоизвестные факты из истории украинской Реформации. Часть І [Электронный ресурс]. Режим доступа: htpp://r500.ua/maloizvestnye-fakty-iz-istorii-ukrainskoi- reformatsii.

19. Маценко Г.О. Книга рекордів України. Культура і мистецтво. Спорт і розваги. Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2002. 80 с.

20. Мединський Є. Братські школи України і Білорусії в XVI - XVII ст. К.: Рад. школа, 1958. 210 с.

21. Микитась В.Л. Давньоукраїнські студенти і професори. К.: Абрис, 1994. 288 с.

22. Митюров Б.Н. Развитие педагогической мысли в Украине в XVI - XVII вв. К.: Рад.школа, 1968. - 211 с.

23. Мицько І. Острозька слов'яно-греко-латинська академія (1576 - 1638. К. : Наук. думка, 1990. 190 с.

24. Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратый Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI - початок XVII ст.). К.: Наук. думка, 1990. 381 с.

25. Нудьга Г. А. На літературних шляхах (дослідження, пошуки, знахідки). К.: Дніпро, 1990. 349 с.

26. Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР (с древнейших времен до конца XVII в.): монография / отв. ред. Э.Д. Днепров. М.: Педагогика, 1989. 479 с.

27. Соколовський О.Л. Просвітницький вектор раннього антитринітаризму. Гілея: наук. вісник. К., 2011. Вип. 46 (№ 16). С. 338 - 344.