Душа не може бути без святині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Душа не може бути без святині

Цимбалюк Оксана Ярославівна, художній керівник ансамблю пісні і танцю «Смерічка» Уторопського ліцею Яблунівської селищної ради Косівського району Івано-Франківської області, відмінник освіти України

Українське суспільство покладає великі надії щодо змін на краще в усіх сферах життя. Особливої уваги набувають проблеми художнього виховання і місця мистецької освіти в навчальному процесі учнівської молоді, їх культурної компетентності. Підтвердженням правомірності значення художнього виховання стало включення до Закону «Про освіту» (2017) компетентностей, необхідних кожній сучасній людині для успішної життєдіяльності. Культурна компетентність, зміст якої конкретизовано в Концепції нової української школи, це здатність розуміти твори мистецтва, формувати власні мистецькі смаки, самостійно виражати ідеї, досвід, почуття за допомогою мистецтва. Один з творців української освітньо-виховної системи Григорій Ващенко вважав, що виховним ідеалом «треба визнати той, що визнав іспит історії, найбільше відповідає психології народу та його призначенню, увійшов у психіку народних мас, відбитий у народній творчості й у творах кращих митців і письменників, що стали духовними проповідниками свого народу [1, 104].

У самому серці Карпат, серед вічнозелених лісів, розкинулось мальовниче село Уторопи. Це чудовий куточок природи з прозорою річкою, оточений з усіх сторін лісами. Хто хоч раз побував у Карпатах, той ніколи не забуде шуму віковічних лісів, квітучих садів, у яких наче заховались чепурні біленькі хати. А у свята тут грають троїсті музики, линуть пісні, запальний танок ведуть гуцули. художнє виховання мистецька освіта

З давніх-давен славилася місцеві жителі своїм умінням різьбити по дереву, писати писанки, ткати килими й ліжники, виготовляти чудовий одяг. Багато завойовників приходили на цю землю, забороняючи говорити рідною мовою та навіть називати себе українцем. Але жили в народі різні звичаї і обряди. Як дорогоцінний скарб вони передавалися з покоління в покоління. Українські тр а- диції - справжня скарбниця нашого народу. Вони формують громадянина України, повагу та любов до своєї родини та всього народу.

У далекому 1955 році, до восьмирічної школи села Уторопи прийшов працювати директором Грабовецький Ярослав Васильович. Приміщення старенької школи мало сім класних кімнат. В них повинні булі навчатися чотириста учнів. Але першого вересня значна кількість дітей взагалі не прийшли до школи. Педагогічний колектив замислився, як зацікавити дітей до навчання і як подолати зневіру до школи? На допомогу молодому директору прийшла Пісня. Недарма Іван Франко називав її великою силою. Спочатку Ярослав Васильович зумів залучити в хоровий гурток 35 дітей. Грав на акордеоні, а діти співали мелодії, знайомі з колиски. Поступово почали збирати й записувати місцевий фольклор. До школи приходили батьки, щоб заспівати маловідому пісню. Це стало першою сходинкою до порозуміння між батьками та педагогами школи. Час летів - і через два роки хор збільшився, з'явилася танцювальна група. Значно покращилося відвідування учнями уроків і занять в гуртках ансамблю школи. Популярність колективу зростала. Навіть хлопчаки-бешкетники просилися в хор. Спільна праця батьків, вчителів та учнів увінчалася успіхом. Колектив здобув перше місце на районному огляді художньої самодіяльності. Повелося, що перше місце колектив вже нікому не віддавав. Крім народних пісень, у репертуарі з'явилися академічні твори, пісні сучасних композиторів, народні танці, оскільки педагоги школи на чолі з Ярославом Васильовичем розуміли, що пісня - це душа народу, а танець - його характер, концентрація взаємодії учасників.

Виховання молодого покоління для кожної нації є найважливішим складником національної культури. Усі найвидатніші педагоги світу визнавали, що виховання дитини завжди має ґрунтуватися насамперед на культурно-історичних цінностях своєї нації, а потім відбувається ознайомлення з традиціями інших народів. Звичайно, мода на музику приходить і відходить. Та в народі з давніх - давен негативно ставились до тих, хто танцює «під чужу дудку». І хоча керівники вводили в репертуар пісні й танці різних народів, але основою завжди залишались рідні гуцульські «Аркан», «Коломийка», «Цвичок», «Голубка». І коли Ярославові Васильовичу запропонували виконувати сучасну музику, він здивовано спитав: «А гуцулку хто буде танцювати?» Саме завдяки таким людям українська музика не втратила своєї самобутності й українців вважають одним із наймузикальніших народів світу.

Керівники колективу розуміли , що на досягнутому рівні не можна зупинятися. Треба більше уваги приділяти виконавському рівню концертних номерів. З цією метою було запрошено низку фахівців з області, Києва та представників мистецької педагогіки. Допомогу в організації роботи з мистецьких дисциплін педагогам школи надавали фахівці Республіканського учбово -методичного кабінету естетичного виховання Міністерства освіти УРСР. З колективом плідно працювали майстри мистецтв: композитор Г. Струве, балетмейстер, народний артист України Р. Клявін, народний артист Росії О. Ільїн, кандидат педагогічних наук Л. Хлєбнікова та ін.

Спільна праця батьків, вчителів та учнів досягла успіху. 1959-й рік став для колективу особливим. Вперше обласний відділ освіти нагородив юних аматорів Почесною грамотою і визнав їх ансамблем пісні і танцю. Тоді після обговорення всім колективом учасників вирішили дати йому назву «Смерічка». З того часу колектив ансамблю пісні і танцю «Смерічка» став справою кожного мешканця села. Єдиною умовою участі в ансамблі була гарна поведінка й сумлінне навчання. Тому й батьки, і вчителі були зацікавлені в розвитку колективу. Адже школа повинна готувати дитину до самостійного життя, формувати в неї відповідні навички, розширювати її світогляд. Щоб сформувати цілісну особистість з високими моральними якостями, вчителі повинні, як казав І. Франко, забезпечити учням можливість «володіти своїм мозком», «заохочувати до самостійного мислення». Всі водночас не можуть стати виконавцями, проте робота знайшлася кожній дитині: хтось співав у хорі, хтось був у танцювальній групі, хтось грав в оркестровій групі на музичному інструменті. Разом із вчителем образотворчого мистецтва виробляли ескізи костюмів для виступу, емблему ансамблю. У підготовці костюмів для виступів значну допомогу надавали батьки. Міцною ланкою став ансамбль в побудові ланцюга «сім'я ^ школа ^ суспільство». Діти вчилися робити спільну справу разом зі своїми педагогами та батьками. Вчителі, співаючи й танцюючи, ставали близькими по духу зі своїми вихованцями. Адже ж діти повинні «здобути належну та всебічну освіту, мусять виробити всі свої тілесні і духові сили» [6, 161].

І залунала українська пісня, забриніла мелодія народного танцю, полинула понад горами, зазирнула до кожного в хату й душу, посіявши відчуття тепла, чистоти та любові. Дуже радів Ярослав Васильович, окрилений ентузіазмом, невичерпною енергією та любов'ю до рідного, українського мистецтв. «Я вдячний батькам, які подарували мені життя і пісню», - неодноразово повторював він.

Ансамбль пісні і танцю «Смерічка». Палац «Україна», м. Київ, 1991 рік

Ансамбль пісні і танцю «Смерічка», с. Уторопи, 2000 рік

Людина неспокійної вдачі, закохана в життя і пісню, Ярослав Васильович усіма силами намагався берегти рідну мову і звичаї народу, навчав своїх учнів відчувати гармонію життя. «Смерічка» втілила в собі мрії кожної дитини, кожного жителя села. Вона, підживлена працею, наполегливістю керівника, педагогів та всіх учасників, розквітала, тішила самобутністю і неповторністю.

За час свого існування «Смерічка» дала сотні концертів на Івано- Франківщині, у Києві та в багатьох містах та селах України, за кордоном: у Польщі, Грузії, Білорусі. Беручи участь у групах ансамблю, учні набувають вокально-хорових, хореографічних, сценічних вмінь і навичок. У них розвивається почуття прекрасного, формуються естетичні смаки. Вони тонко відчувають красу природи, мистецтво стосунків між людьми. А найголовніше - шанують свої традиції, свій рід, свою мову - все те, що рідне й близьке серцю. Ми не втратили шани до вишиванки, до гуцульського строю.

Мати гарну вишиванку - це гордість для кожної родини. Вся історія ансамблю - це боротьба за українську пісню, мову. Розуміючи, що мова - не тільки засіб для існування, але й те, що окрилює нас, робить вільними й неповторними, Ярослав Васильович усіма силами намагався прищепити дітям любов до української пісні.

«Дитяча душа - поле, на якому треба виростити дорідний пшеничний колос. Не будеш його доглядати з любов'ю і турботою - поле буде порожнім, виростуть на ньому бур'яни. Душа не може бути без святині. А такою святинею, на мій погляд, є пісня» - ось такий принцип педагогічної діяльності заслуженого вчителя України Грабовецького Ярослава Васильовича.

З Божого благословення мала уторопська «Смерічка» виросла, змужніла, дарує людям радість, сприяючи розвитку духовної культури особистості.

Література

1. Ващенко Г. Виховний ідеал. Полтава : Полтавський вісник, 1994. 191 с.

2. Грабовецький Я. Пісня - життя моє. Косів, 2006. 146 с.

3. Про освіту : Закон України від 05.09.2017 № 2145-VIII.

4. Лозко Г. С. Українське народознавство. Вид. 5-те, зі змін. та доповн. Тернопіль : Мандрівець, 2014. 512 с.

5. Рудницька О. П., Уланова С. І. Художня освіта і проблеми виховання молоді : зб. наук. ст. Київ, 1997. 164 с.

6. Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова. Зібрання творів у п'ятдесяти томах. Київ, 1986. Т. 19.

Размещено на Allbest.ru