Методологія викладання історії культури України у ЗВО у контексті формування національно-патріотичних цінностей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Університет Гоигорія Сковороди в Переяславі

Методологія викладання історії культури України у ЗВО у контексті формування національно-патріотичних цінностей

Людмила Хмельницька кандидат історичних наук, доцент кафедри історії і культури України та спеціальних історичних дисциплін



Анотація

У статті висвітлено основні методичні рекомендації, базовані на передовому світовому та вітчизняному педагогічному досвіді, стосовно реформування підходів до вирішення проблеми національно-патріотичного виховання та розуміння здобувачами закладів вищої освіти України сутності поняття «національна ідентичність» у контексті формування траєкторії нового еволюційного ступеню громадянського суспільства. Запропоновано нові ефективні шляхи модернізації методів національно-патріотичного виховання в умовах непередбачуваних викликів російсько-української війни. З позиції порівняльно-історичного аналізу актуалізовано використання в якості наглядного прикладу привласнення історії та культури України імперським та тоталітарними режимами росії.

Об'єктивно та комплексно проаналізовано ключові питання процесу формування національної ідентичності та її усвідомлення громадянським суспільством. Розглянуто можливі шляхи впровадження націотворчих орієнтирів у систему навчально-виховного процесу закладів вищої освіти України на сучасному етапі. У статті висвітлено та виокремлено ціннісний аспект поняття «національна ідентичність», проаналізовано життєвий та творчий шлях видатних українців, які були знищені або переслідувані імперським та тоталітарним режимами через їхнє українське походження та спроби протидіяти українофобській ідеології.

У статті обґрунтовано провідну роль творчої спадщини великого Кобзаря - Тараса Шевченка, як інтелектуала, чия біографія зазнала фальсифікації та перекручування імперської та тоталітарної ідеологічної цензури. Акцентовано увагу на ролі постаті Тараса Шевченка як ключа до розуміння здобувачами сутності української ідентичності та його як морального авторитета української нації.

Автор акцентує увагу на передових досягненнях українців у галузі інженерно-технічної індустрії для формування патріотичного відчуття гордості за український народ та його визнання у світовому масштабі. В статті розглянуто діяльність провідних представників наукової еліти у контексті людиновимірності національної культури та її національно консолідуючих категорій. Зокрема, перераховані здобутки, які у різних науково-технічних галузях сприяли активізації національних процесів та утвердженню позитивного іміджу України у світовому масштабі. В межах висвітлення заявленої теми розглянуто ряд питань пов'язаних із популяризацією знань про еволюцію вітчизняної культури та поширення відомостей про її досягнення. Автором статті запропоновано ефективні методи, форми та засоби формування національно свідомого громадянина-патріота у рамках викладання у закладах вищої освіти України освітніх компонентів соціогуманітарного спрямування. Подано конкретні методичні рекомендації, наведено приклади, що дадуть змогу втілити теоретичні положення. патріотичний виховання навчальний освіта

Викладені автором напрацювання стосовно викладання освітнього компоненту «Історія культури України» у закладах вищої освіти сприятимуть піднесенню інтелектуального та професійного рівня підготовки освітян підвищенню їх кваліфікації. Подані у статті рекомендації зможуть прислужитися у інтенсифікації процесу здійсненні національно- патріотичного виховання як підґрунтя всього освітнього процесу в умовах форсованих викликів російсько-української війни. Автор наголошує на важливості модернізації змісту освіти та впровадження нових інноваційних методів та форм національно-патріотичного виховання та розуміння сутності поняття «національна ідентичність» у здобувачів вищої освіти, як творців державницького майбутнього України.

Ключові слова: освіта, заклади вищої освіти, освітні компоненти, національна ідентичність, національно-патріотичне виховання, педагогіка, імперія, тоталітаризм, ідеологія.



Abstract

METHODOLOGY FOR TEACHING THE HISTORY OF UKRAINIAN CULTURE IN HIGHER EDUCATION IN THE CONTEXT OF FORMING NATIONAL AND PATRIOTIC VALUES

Liudmyla Khmelnytska

PhD in History,

Associate Professor at the Department of History and Culture of Ukraine and special historical disciplines Hryhorii Skovoroda University in Pereiaslav

The article highlights the main methodological recommendations based on the best international and domestic pedagogical experience on reforming approaches to solving the problem of national- patriotic education and understanding by students of Ukrainian higher education institutions of the essence of the concept of «national identity» in the context of shaping the trajectory of a new evolutionary stage of civil society. New effective ways to modernize the methods of national-patriotic education in the context of unpredictable challenges of the Russian-Ukrainian war are proposed. From the standpoint of comparative historical analysis, the appropriation of Ukrainian history and culture by the imperial and totalitarian regimes of Russia is actualized as a clear example.

The key issues of the process of forming national identity and its awareness by civil society are analyzed objectively and comprehensively. Possible ways of introducing nation-building guidelines into the system of educational process of higher education institutions of Ukraine at the present stage are considered. The article highlights and distinguishes the value aspect of the concept of «national identity», analyzes the life and creative path of prominent Ukrainians who were killed or persecuted by imperial and totalitarian regimes because of their Ukrainian origin and attempts to counteract Ukrainophobic ideology.

The article substantiates the leading role of the creative heritage of the great Kobzar, Taras Shevchenko, as an intellectual whose biography was falsified and distorted by imperial and totalitarian ideological censorship. The author emphasizes the role of Taras Shevchenko as a key to understanding the essence of Ukrainian identity and his role as a moral authority of the Ukrainian nation.

The author emphasizes the advanced achievements of Ukrainians in the field of engineering and technology to foster a patriotic sense of pride in the Ukrainian people and its recognition on a global scale. The article examines the activities of leading representatives of the scientific elite in the context of the human dimension of national culture and its nationally consolidating categories. In particular, the author lists the achievements in various scientific and technical fields that contributed to the intensification of national processes and the establishment of a positive image of Ukraine on a global scale. As part of the coverage of the stated topic, a number of issues related to the popularization of knowledge about the evolution of national culture and the dissemination of information about its achievements are considered. The author of the article proposes effective methods, forms and means of forming a nationally conscious citizen-patriot in the framework of teaching socio-humanitarian educational components in Ukrainian higher education institutions. Specific methodological recommendations are presented, examples are given that will allow to implement the theoretical provisions.

The author's experience in teaching the educational component «History of Culture of Ukraine» in higher education institutions will contribute to the intellectual and professional development of teachers and improve their qualifications. The recommendations presented in the article will be useful in intensifying the process of national and patriotic education as the basis of the entire educational process in the context of the forced challenges of the Russian-Ukrainian war. The author emphasizes the importance of modernizing the content of education and introducing new innovative methods and forms of national-patriotic education and understanding the essence of the concept of «national identity» among higher education students as creators of the statehood future of Ukraine.

Key words: education, higher education institutions, educational components, national identity, national-patriotic education, pedagogy, empire, totalitarianism, ideology.



Постановка проблеми

Виборювання національної незалежності України в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації актуалізувало та винесло на обговорення державницьких інституцій та громадянського суспільства цілий ряд глобальних питань, пов'язаних у тому числі із збереженням та утвердженням національної ідентичності та традиційних патріотичних цінностей, які як ні коли здатні консолідувати українців до творення свого історичного майбутнього. З огляду на це, важливим є реформування національної системи освіти на всіх її рівнях і у тому числі закладів вищої освіти, які одним із своїх фундаментальних академічних завдань мають формування у здобувачів чіткої громадянської позиції та приналежності до великої нації з героїчним історичним минулим та міцним культурним надбанням.

Саме тому вивчення історичного досвіду національного відродження українського народу і, зокрема, його культури є проекцією на формування у підростаючого покоління українства національно-патріотичних настроїв, як мотиваційної складової усвідомлення поняття та змісту національної ідентичності. Вивчення історії культури України у контексті її еволюції від дохристиянських форм до зразків елітарного мистецтва світового рівня є необхідною умовою засвоєння не лише теоретичного багажу знань студентами, але й усвідомлення автентичності та неповторності національної культури.

Отже, процес становлення та подальший розвиток культури на теренах України, що пройшов тисячолітню історію, як ні коли, потребує нагальної та неупередженої, ідеологічним табуюванням оцінки та творчого використання у трансформаційних інноваціях суспільно- політичного, освітнього та культурного сегменту сучасного суспільства в Україні.

Актуальність вивчення історії культури України у закладах вищої освіти є беззаперечною, зокрема з огляду на зростаючий запит громадянського суспільства до вивчення та усвідомлення причинно-наслідкових зв'язків у вітчизняній історії. Так, концептуальною тезою, є той факт, що транслювання в суспільство ідей національної ідентичності неминуче потребує історичного підґрунтя розуміння процесів історичного минулого та еволюції цілого ряду явищ матеріальної, духовної та цільної культури українців, що ведуть до усвідомлення ментальності нації.

Всі процеси державницького будівництва в Україні попередніх історичних епох відбувалися передусім за відродження національної культури, мови та шкільництва, що є важливим та концептуальним при вивченні історії культури у Закладах вищої освіти.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Представленій проблемі в тій чи іншій мірі стали у нагоді праці Ю. Липи (Липа, 1992), П. Мазура (Мазур, 2014), Н. Бондаренко та С. Косянчук (Бондаренко&Косянчук, 2022), Н. Бондаренко (Бондаренко, 2019; 2021), Р. Гривинського (Гривинський, 2014), В. Панченко (Панченко, 2014), О. Косенко (Косенко, 2016), О. Харченко (Харченко, 2022) та інших.

Мета розвідки: з позиції сучасної педагогічної та історичної науки розглянути основні методи, форми та засоби викладання історії культури України у системі формування ціннісних та освітніх орієнтирів національно-патріотичного виховання та розуміння сутності поняття «національна ідентичність» у здобувачів вищої освіти України в умовах викликів російсько- української війни.

Виклад основного матеріалу

Серед фундаментальних державотворчих цінностей кожної країни і України у тому числі, визначальною є свобода, яка ґрунтується на історії власного народу, його традиціях та демографічних чинниках. Всі означені складники проходять тисячолітню еволюцію свого становлення, передаючись від покоління до покоління, трансформуючись та зазнаючи змін, які дають підґрунтя та змогу кожному народу пережити періоди соціально- економічного та культурного занепаду та стагнації.

Беручи до уваги всі вище перераховані факти, саме свободу як цінність можна трактувати як своєрідний національний маркер українського народу, який посідає провідне місце у моделі ідентичності українців, адже український народ століттями виборював право на власну свободу та волевиявлення, найвищою цінністю - життям власних громадян.

Прагнення до незалежності, як невід'ємної частини співіснування нації, в українського народу вилилось у тисячолітню боротьбу проби гноблення та поневолення, які перетворили свободу із категорії засадної цінності у найвищу місію для не одного покоління українців.

Сьогодні в умовах повномасштабного вторгнення росії в Україну сучасні глобалізаційні виклики виокремили першочергове завдання для всієї людської цивілізації, яка визнає принципи демократії, людяності та гуманізму - як створення стабільного та безпечного світу. Благоприємне вирішення такого завдання можливе лише за умови масового усвідомлення цього гуманістичного вектору розвитку людства.

Як свого часу зазначав четвертий прем'єр-міністр незалежної України 1995 - 1996 рр. Євген Марчук, однією із основних проблем сучасної України є відверте ігнорування близького і далекого історичного досвіду (Марчук, 2016: 1).

Зокрема, він наголошував, що як би люди, від яких залежать важливі рішення, знали історію, хоча б останніх десятиліть, то Україна могла б не втратить Крим, адже історії властива циклічність. Держава, яка фактично не опікувалась своїми співгромадянами на Донбасі, отримала розмите відчуття «України» у регіоні, тим самим створивши підґрунтя інфільтрації «русского мира» (Бондаренко&Косянчук, 2022: 5).

з цього приводу доречним буде навести вислів прем'єр-міністра Пруссії Отто фон Бісмарка, який свого часу відмітив: «Успіх у війнах вирішують два фактори: рушниця нового зразка та шкільний учитель» (Бондаренко&Косянчук, 2022: 6).

Отже, брак національно-патріотичного виховання та формування цінностей, зокрема, відчуття держави як Батьківщини, ґаранта, який захищає своїх громадян, стала головною проблемою на Сході України. Із огляду на масштабність євро інтеграційних процесів в Україні, варто не втратити контроль над внутрішньою інтеграцією українства, яка довгий час перебувала у вкрай занедбаному статусі.

Сьогодні цілий ряд питань, пов'язаних із відновленням національно ідентичних сегментів набуває нового трактування у спільноті українського громадянського суспільства. Цей процес надолуження прогалин і в тому числі й у національно-патріотичному вихованні молоді проходить у режимі форс мажорних обставин та воєнної дійсності, а отже вимагає рішучих радикальних форм та методів впровадження.

В умовах загрози зникнення України із політичної мапи світу, влад а та народ встали на шлях національного єднання, задля власного усвідомлення та трансляції на весь світ своєї національної унікальності та ідентичності, руйнування, насаджених російською пропагандою стереотипів сприйняття українства у глобальному світі.

Базовими цінностями такої національної позиції українства має стати законне та невід'ємне право українського народу бути повноцінним господарем на своїй землі, яке він доносить до міжнародної спільноти, задіюючи людський потенціал своїх громадян та всі інформаційні ресурси.

Частиною національно-патріотичного виховання є викладання у закладах вищої освіти освітніх компонентів метою яких і є формування у студентської молоді патріотичних цінностей, мотиваційних суджень та прогностичних оцінок майбутніх подій, зо крема, із використанням новітніх адекватних виховним завданням організаційних методів, форм, засобів та прийомів навчання та виховання.

Саму ж систему методів навчання та виховання слід трактувати із позиції єдності та здатності гарантувати засвоєння здобувачами освіти фахових знань, формування вмінь та навичок і водночас актуалізації увагу на ментальних рисах особистості, як невід'ємного учасника громадянського суспільства в Україні.

Адже для здобувача вищої освіти система форм та методів навчання має ретранслюватися у систему самоосвіти, здатності молодого покоління до самоаналізу та систематизації набутих знань із метою іх подальшого застосування при вирішенні як особистісних так і глобальних проблем суспільно-політичного характеру.

Із огляду на глобалізацій ні виклики сьогодення, механізм виховання має перетворитися у систему моральних цінностей для здобувачів вищої освіти, систему поведінкових форм та методів самосвідомості, здатність до узагальнення та аналізу тощо.

На сьогоднішній день, масштабного та інтенсивного перегляду потребують зміст, форми та методи, освітні технології, які мають стати на шлях прискореного опанування інноваційними аспектами освітнього процесу, зокрема, інформаційно-комунікаційних технологій, новітніх ресурсів та платформ в умовах дистанційної форми навчання здобувачів вищої освіти.

Всі перераховані компоненти навчально-виховного процесу мають пройти модернізацію у рамках формування засад нової академічної культури, де основний акцент буде зроблений на формуванні національно-патріотичних почуттів та усвідомлення національної ідентичності здобувачами вищої освіти.

Формування національно-патріотичних засад у навчально-виховному процесі закладів вищої освіти України на сьогодні відбувається через систему координат освітніх компонентів, як базових так і вибіркових, які закладають підґрунтя теоретичних знань, ціннісних орієнтирів та світоглядних уявлень здобувачів освіти, у тому числі вивчення курсу «Історія культури України», мета та зміст якого доповнює, поглиблює та розширює тематично реальність воєнного часу.

Варто наголосити, що зміст патріотичного виховання на законодавчому рівні визначається Конституцією України та Концепцією Української нової школи. Адже, сьогодні однією із найважливіших умов свідомого здобування знань та піднесення пріоритетності виховного компоненту є ставка на розумово-мисленнєву активність та особистісний досвід студентів (Концепція, 2015: 87).

Важливим чинником суспільно-гуманітарної освіти та національно-патріотичного виховання в умовах повномасштабного вторгнення росії має стати звитяжний героїзм сучасників, що віддають власне життя за ради збереження територіальної цілісності України та національної ідентичності українців як великої нескореної нації.

Президент Сполучених Штатів Америки Джозеф Байден неодноразово у своїх публічних промовах наголошує на тому, що коли диктаторський режим росія ставить за самоціль - знищити українську культуру, при цьому сплюндрувавши її культурно-мистецькі надбання, художні колекції, музейні фонди, пам'ятки древньої архітектури, США як гарант демократії не допустять втілення такого сценарію. У той же час, українське суспільство має усвідомити, що маючи унікальний історичний досвід державотворення та автентичну культурну спадщину, українці мають сприяти утвердженню своєї самоцінності (Бондаренко&Косянчук, 2022: 25).

Саме тому у різних сегментах громадянського суспільства та науково-дослідної і освітньої площини актуальності набувають аспекти, пов'язані із розвінчанням російської міфотворчості, повернення до витоків спотвореної радянською історіографією вітчизняної історії та культури, явища якої зазнали масового привласнення, як на рівні суспільно-політичних процесів так і на рівні видатних постатей.

Адже незаперечним фактом лишається, усвідомлення світовою спільнотою, того, що Київська Русь та увесь давньоруський період були активно залучені до історичних та культурних процесів людської цивілізації, розвиваючись у контексті європейських культурних надбань.

Одним із завдань освітнього компоненту «Історія культури України» є формування усвідомлення у здобувачів унікальності національної культури, шляхом її вивчення, ознайомлення із мистецькими явищами та здобутками для подальшої ретрансляції наступним поколінням.

Визначальним аспектом в усвідомленні змісту культурної ідентичності - усвідомлення приналежності кожного українця до глибокої культури шляхом засвоєння її традиційних норм, ментальних цінностей, пріоритетів та державотворчих ідей.

Адже, національно-патріотичні почуття є вершиною всієї системи цінностей, що заснована на етнокультурній, етнополітичній та етнорелігійній свідомості. Виокремлені науковцями та освітянами базові пріоритети виховання спрямовують на втілення у сьогоденну реальність конструктивної моделі, яка включає в себе наступні чинники: ціннісне відношення до самого себе, до членів своєї родини, до окремого індивіду; ціннісне відношення до держави та її інституцій; до традиційної матеріальної, духовної та соціальної культури; до навколишнього середовища. Саме такий підхід у формуванні засад національно-патріотичного виховання втілюється шляхом викладання освітніх компонентів суспільно-гуманітарного спрямування (Бондаренко, 2019: 48).

У відповідності до принципів єдності навчання, виховання та розвитку освітні програми передбачають вирішення і ряду виховних завдань. З огляду на це, варто визначити виховні можливості дисципліни, усвідомивши основні вимоги програми, забезпечивши при цьому формулювання виховної мети у викладанні кожної теми.

У контексті уміжпридметнення та діалогізації освітнього процесу доцільним є оновлення та осучаснення навчально-методичного забезпечення курсу, наповнення його медіа текстовим супроводом тощо (Бондаренко, 2021).

Невидимим, проте відчутним фронтом в умовах російсько-української війни є інформаційний, а тому пріоритетну увагу в навчально-виховному процесі слід приділяти боротьбі із фейками. Сприяти цьому може, зокрема робота із медіатекстами в яких розкрито наміри ворога.

В продовж не одного десятиліття відбувалась повільна інформаційна окупація, квінтисенкцією якої стало нав'язування народам Європи вигідної росії моделі біполярного сприйняття України, її розконсолідованості на проросійську та на прозахідну. Кінцевою метою такої рейкової політики стало створення негативного іміджу України у світових медіа ресурсах, і тим самим підготовка ґрунту для виправдання агресії росії та дискваліфікації Збройних Сил України та, зокрема батальйону «Азов».

До побічних ефектів такої інформаційної війни віднесемо в тому числі й спробу зупинити постачання зброї європейськими партнерами, поширення панічних настроїв в українському суспільстві, , занурення українців у депресивні стани, руйнація традиційної картини світу людини (Бондаренко&Косянчук, 2022: 27).

В контексті вище перерахованого, надання Україні статусу кандидата у члени ЄС, активізація євроінтеграційних процесів поставили перед науковцями та освітянами завдання - визначити та дослідити джерела із яких формується уявлення європейців про Україну у її історично-культурній площині; уявлення про українців та їх сприйняття у світовій спільноті; уявлення про роль та значення нашої держави у перебігу глобальних світових процесах.

До пріоритетних завдань відноситься й пошук та заповнення поцуплених російською псевдонаукою та втрачених прогалини у сфері історії, культури та освіти. Дане завдання потребує формування, зокрема у підручниках для закладів вищої освіти адекватного образу України із врахуванням її внутрішніх процесів самоідентифікації та самоосмислення, розуміння своєї ролі та місця у світовому цивілізаційному контексті сучасний викликів.

Збагачення та корекція образу України з проекцією на народи Європи зробить можливим гідне представлення України та українців у навчальній літературі країн ЄС та у свідомості їх громадян. Саме тому велику увагу в академічному середовищі та навчально-виховному процесі слід приділяти формуванню у здобувачів історично правдивого образу України, позбавленого тоталітарних спотворень.

Адже, студенти мають лишатися емоційно стабільними, володіючими чіткими алгоритмами збереження свого ментального здоров'я. Протидія інформаційній війні передбачає ознайомлення здобувачів із основними критеріями підбору інформації, поповнення інтелектуальних та емоційних ресурсів (Харченко, 2022: 28).

Важливим аспектом у вивченні історії культури України є спрямування навчально-виховного вектору на людиновимірність, як пріоритетний ціннісний орієнтир формування національно- патріотичних почуттів. Зокрема, акцентування уваги на іменах видатних українців у світовій науці, тим самим формуючи відчуття гордості за українську націю. З позиції історичної ретроспективи, одними із перших є представники запорізького козацтва, які стали творцями творцями оригінальних плав-засобів, праобразів майбутніх підводних човнів - човнів-чайок на рубежі XVI - XVII століть.

До переліку національних оригінальних винаходів, які не мали світових аналогів варто віднести й розробку Ф. Пероцького 1892 р. - першого електричного трамваю. До революційного винаходу у галузі медицини також був дотичний українець І. Пулюй, який створивши трубку - праобраз рентгенівського апарату, тим самим випередив німця Рентгена на 14 років. Українцем був і видатний авіаконструктор, батько ракетно-космічної техніки із Житомирщини С. Корольов. До його геніальних розробок відноситься ракетний двигун, що вивів на орбіту Землі її штучний супутник (Бондаренко&Косянчук, 2022: 39).

До кагорти всесвітньовідомих українців відноситься й Євнен Патон - вчений у галузі зварювання, засновник вітчизняної мостобудівної школи. Народившись у Франції, Євген Патон більшу половину життя, а ж до самої смерті у 83 роки жив та творив в Україні, подаючи приклад служінню вітчизняної науки.

Кульмінацією інженерно-технічного конструювання Євгена Патона став, не маючий на той час аналогів, суцільнозварюваний міст через річку Дніпро, відкритий 1953 р. За унікальну розробку міст було включено до списку видатних інженерних споруд світу за рішенням Амереканської академії зварювання (Бондаренко&Косянчук, 2022: 39-40).

Авіаконструкторська спадщина ще одного українця отримала визнання 1939 р. у галузі вертольотобудування - киянина І. Сікорського, який жив та працював у тому числі і в Сполучених Штатах Америки (Бондаренко&Косянчук, 2022: 40).

Прикладом видатних українців, чиї наукові досягнення випереджали світові рекорди були Й. Тимченко та М. Любимов, які випередивши творців сінематографу братів Люм'єрів, спроектували механізм першого у світі кінескопу, завдяки якому 1893 р. в Одесі було здійснено перший кінопоказ (Бондаренко&Косянчук, 2022: 40).

Досягненнями світового масштабу рясніло й ХХ століття. Так, уродженець Харкова В. Нікітін став автором автомобіля, який міг розвивати швидкість до 400 км/год, будучи найшвидкісним у світі на той час. Прикладом для формування почуття гордості за представників вітчизняної наукової думки, може стати й постать киянина В. Петрова, який у 1960-х роках винайшов перший компакт-диск (Бондаренко&Косянчук, 2022: 40-41).

Вище означений перелік технічних досягнень є лише незначною часткою конструкторських розробок представників української наукової інтелігенції кількох століть, що своїми технічними інноваціями у різних галузях формували не тільки підґрунтя вітчизняної наукової школи, але й науковий імідж України у світі.

Таким чином, використання персоніфікованого підходу у висвітленні тем з історії наукової думки в Україні є невід'ємним сегментом процесу здійснення національно-патріотичного виховання у тому числі й у здобувачів закладів вищої освіти.

Вивчення історії культури України дає плідний ґрунт, зокрема, й для формування у студентів ціннісних та морально-етичних ідеалів, плекання патріотичних почуттів та відчуття гордості за українську націю кількох поколінь та нескорений дух державотворення.

Зміст такого освітнього компоненту як «Історія культури України» робить доцільним фокусування уваги здобувачів на сприйнятті цілісності та безперервності процесу формування української культури, яка виросла на ґрунті традиційності та симбіозі автентичності.

Для прикладу, Шевченкові рядки «Сім'я вечеря коло хати, хрущі над вишнями гудуть, ... а мати хоче научати.» ряд сучасних дослідників і, зокрема Ю. Липа трактують як своєрідну художню квінтесенцію традиційних сімейно-побутових цінностей української родини із глибокою повагою до представників старшого покоління, та водночас прототип російського угро-фінства, як «ворожого світогляду» із чим важко не погодитись (Липа, 1992: 21).

У контексті викладання та формування національно-патріотичних почуттів важливо належну увагу приділити вивченню творчої спадщини та біографічним даним корифеїв української літератури, свого часу репресованих радянським тоталітарним режимом.

Беручи до уваги спотворене ідеологічною заангажованістю спочатку імперського періоду, а згодом тоталітарної доби трактування біографічних даних «тяжкого» життя українських митців та насиченого світськими розвагами - російських «класиків», дослідниця О. Косенко приходить до думки, що у супереч нищенню інтелектуальної еліти українства, українському народу є чим пишатися (Косенко, 2016: 18).

Важливою постаттю для акцентування уваги здобувачів на європейському контексті української культури є Іван Франко та його творчий спадок. Адже, будучи представником нового покоління української інтелігенції, Іван Якович став унікальною постаттю та водночас прикладом для наслідування не одного покоління українців.

Маючи унікальний творчий доробок у близько 6 тис. творів, серед яких ряд поетичних збірок, близько сто оповідань у народному фольклорному стилі, драматичні твори, дев'ять повістей та романів, численні притчі, казки, памфлети та фейлетони, монографії та статті із питань історії, етнографії, фольклористики, мовознавства, літератури, релігієзнавства, політ економіки, «великий каменяр» отримав спотворений портретний художній образ, стомленого режимом митця і лише фотографії молодого Франка зберегли натхненний вираз його обличчя.

Навіть у світовій культурі важко віднайти мистецьку величину співставну геніальності та неординарності постаті Івана Франка. Зокрема, доцільним на сьогодні є акцентування уваги на його полікультурності та поліглотстві, адже він володів чотирнадцятьма мовами, вражав технікою читання та фотографічними особливостями пам'яті. Попри матеріальну скруту, І. Франко зібрав унікальну бібліотеку. За сорок років титанічної праці для фундації української культури Іван Франко зробив неоціненний вклад, набагато більший ніж робота будь-якої наукової установи, адже залишив лише друкованої спадщини понад 50 томів і це тільки третина від всього створеного генієм.

Саме сьогодні в умовах відстоювання української ідентичності ми маємо формувати образ Івана Франка із позиції патріота та інтелектуала світового масштабу, який всього себе присвятив поширенню в Україні ідей гуманізму, демократії та національного відродження. Саме такий образ є доцільним для формування національних почуттів та патріотичних переконань підростаючого покоління українських громадян (Бондаренко&Косянчук, 2022: 41).

Важливим аспектом викладання тем з історії культури України є актуалізація на темі відновлення автентичності творчої спадщини українських поетів та письменників, спотвореної цензурою «совєтів». Зокрема, мова йде про реабілітацію на рівні освітніх програм. Для прикладу, вивчення ряду творів Павла Тичини, які з певних ідеологічних обмежень десятиліття не потрапляли на очі читача. Мова йде, зокрема, про такі вірші як «Голод» (1921 р.), «Загупало в двері прикладом...» (1921 р.), «Вітер з України» (1924 р.) де у відвертій та гострій формі подано одну із жахливих трагедій українського народу - «моровицю» голодом, невдовзі використану більшовицьким урядом як зброю проти національно-свідомого українства. українського народу.

Варто наголосити, що ці поезія належали ранньому, скоріше справжньому Павлу Тичині, адже про ці трагічні часи поет згадає лише через десятиліття. Смертельна небезпека, яка чатувала на всіх митців, що наважувались реалістично відображати радянську дійсність, скувала творчий геній та волю і Павла Тичини, який зі слів Євгена Свердстюка «став казенним поетом», тоді як Василь Стус життєвий та творчий шлях Павла Тичини охарактеризував як «феномен доби» (Бондаренко&Косянчук, 2022: 42).

Наприклад, для уникнення тоталітарних репресій Володимир Сосюра прикидався божевільним, поміркований Максим Рильський після допитів та тортур у лук'янівській в'язниці де енкаведисти повільно виривали йому вуса врятувався «Піснею про Сталіна», Микола Бажан славив «вождя» та перекладав «Витязя у тигровій шкурі» грузинського поета Шота Руставелі

тощо. Багато хто з митців пригнувся, причаївся...Репресії та переслідування на десятиліття загальмували розвиток вітчизняної культури.

Опрацьовуючи такі аспекти ми маємо формувати розуміння та усвідомлення історичних реалій життя в умовах командно-адміністративної системи, при всепоглинаючому контролі життєдіяльності суспільства в цілому і окремої особистості зокрема та проводити конкретні асоціації із сьогоднішнім агресором у контексті російсько-української війни (Бондаренко&Косянчук, 2022: 42).

Можливим є і використання прикладів із російської літератури у закладах вищої освіти для підсилення та поглиблення контрасту із гуманістичними принципами та культурним кодом української літератури. Зокрема, вивчаючи життєвий шлях та творчу спадщину Тараса Шевченка, ми можемо посилатися на праці українського літературознавця В. Панченка, який стверджує, що у 1914 р. у російській імперії заборонили відзначати 100-річчя від дня народження Кобзаря - батька неіснуючої нації.

В. Панченко, досліджуючи зміст поем «Кавказ» Тараса Шевченка і Олександра Пушкіна, дійшов висновку, що вони мають закодовану художніми образами протилежність трансльованих цінностей відповідних народів - українського та російського та чітко відображають імперську позицію офіційного голосу цієї імперії - Олександра Пушкіна і антиімперську виразника інтересів українського народу Тараса Шевченка (Панченко, 2014: 11).

В. Панченко відмічає, що у більшості творів Олександра Пушкіна домінує прагнення силою «русского меча» насадити кавказьким народам свої імперські порядки, «великодушно» закликаючи їх до «повиновению и смирення». Тарас Шевченко навпаки ж виступає противником будь-якого поневолення. У своїх численних дослідженнях В. Панченко аргументовано доводить, що пушкінському колоніальному дискурсу властиві такі явища як: анти європейська та анти західна риторика; культивування сили російської зброї; апелювання до звитяжної російської історії та її «переможних» сторінок; використання слов'янофільських ідеологем на зразок «русского мира» (Панченко, 2014: 11).

Олександр Пушкін говорить про Європу та її цінності як таку, що завжди посягала на російські території і завжди отримувала відсіч. Сама ж росія у творчості Олександра Пушкіна представлена головним гравцем європейської та світової геополітики, якого мають боятися всі (Панченко, 2014: 11).

Розуміння таких аспектів може стати запорукою формування у здобувачів освіти вірних суджень та умовисновків із проекцією на події сьогодення. Роль історії у національно- патріотичному вихованні визначається тим, що Тарас Шевченко є ключем до усвідомлення української ідентичності, національним символом та моральним авторитетом нації. Осмислення його величі та геніального доробку передбачає позбавлення від міфологізованих радянських стереотипів діда (помер у 47 років) у селянській шапці і натомість сприйняття автопортретного образу Кобзаря як молодого інтелектуала із широким світосприйняттям (Гривинський, 2014).

Образ великого Кобзаря - інтелектуала підтверджується численними фактами із його біографії: прадід Андрій будучи кошовим писарем Запорізької Січі був людиною високоосвіченою. Сам Тарас Шевченко - нащадок козацького старшинського роду, початкову освіту отримав у родині, а незабаром шість років навчався у Петербурзькій академії мистецтв, вивчаючи німецьку та французьку мови, латину, філософію, алгебру, хімію, анатомію, оптику, математику, світову літературу, історію та географію, теорію мистецтва, естетику, музику, танці, анатомію, різноманітні художні школи та напрями тощо.

Окрім того, Тарас Шевченко багато читав не лише російською, але й французькою та польською. Із класиків всесвітньої літератури високо цінував Джорджа Байрона, Вальтера Скотта, Уільяма Шекспіра, Данте Аліг'єрі, Чарльза Дікенса, Йогана Вольфганга фон Гете, Джонатана Свіфта, Жана-Батиста Мольєра, Оноре де Бальзака, Джовані Боккаччо, авторів античності. Добре знався на класичній музиці (Гривинський, 2014).

На думку письменника Ю. Мушкетика Тарас Шевченко і сьогодні лишається найкращим орієнтиром для розуміння історії України, адже йому «вдавалося точно вловити та влучно відобразити у своїх творах сутність кожної особистості та події, якими б неоднозначними вони не були» (Гривинський, 2014).

У контексті викладання освітніх компонентів соціогуманітарного змісту і у тому числі «Історії культури України» здобувачі мають усвідомити головну місію українського народу - ретроспективну, сучасну та прогностичну. Адже вивчення багатолітньої боротьби за незалежність українського народу, глибинність її культури дасть можливість опанувати закони сучасного розвитку людства.

Ворог давно усвідомив, що історія - це зброя усього російського суспільства, в якому «рашизм» є наслідком насаджування російською державою спотвореного «єдиновірного» трактування історії й покарання за спроби відмінних від офіційної інтерпретацій історичних подій.

А тому із огляду на воєнний час посилення державної присутності у освітній сфері України є не лише виправданим, але й життєво необхідним. У цьому контексті актуальним є поглиблення вивчення історії і культури України не лише на історичних, але й не на історичних факультетах закладів вищої освіти. Історія, як освітній компонент, має зберегтися у переліку обов'язкових дисциплін для всіх спеціальностей (Бондаренко&Косянчук, 2022: 42-43).

Опанування освітніх компонентів соціогуманітарного спрямування має на меті остаточну відмову від антиукраїнської версії історіографії Київської Русі, замовлену Петром І та Катериною ІІ для потреб російської імперії. На думку М. Мироновича, проблема тут майже лінгвістична, виявляється, досить не розрізняти понять «руський» та «російський», щоб узаконити найбільшу крадіжку тисячоліття» (Нова Європа, 2018: 26).

В цьому контексті варто навести рядки Тараса Шевченка із поеми «Сон» про Петра І та Катерину ІІ: «Це той первий, що розпинав Україну, а вторая доконала вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, накралися; а що взяли на той світ з собою? Тяжко-тяжко мені стало..». Так Кобзар пише про велику імператрицю, яка 1764 р. скасувала гетьманство як суспільно- політичну інституцію, а 1765 р. видала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі і якій до недавнього часу стояв пам'ятник в українській Одесі (Мазур, 2014).

Варто відмітити, що Катерина ІІ пзнайомившись із архівними матеріалами, з'ясувалося, що у держави, якою вона править, немає власної історії. З огляду на цей факт вона пише «Комиссии для составления записок о древней истории, преимущественно россии», створеній 4 грудня 1783 року, «Соображения о проекте истории россии», де відмічає цілий ряд «несуразностей». Ось лише один приклад: «Святой Александр Невский 1237 г. [під час битви на Неві й на Чудському озері - авт.] только родился. В 1240-х в 1242 годах ему было не более 5-6 лет...» (Бондаренко&Косянчук, 2022: 43).

Імператриця визначила головне завдання Комісії: об'єднати історію росії з історією Київської Русі. Кажучи по іншому «вкрасти» в українців - русичів їхню історію... Саме для цього було потрібно вилучить з усіх архівів на території російської імперії першодруки та раритети, заховавши їх у так звані «сховища». Ті, що не відповідали імперській концепції були знищені. Для прикладу, оригінал «Повісті минулих літ» Катерини ІІ тримала у своїх руках. Він безслідно зник. На сьогодні відома лише відредагована скорочена версія, як нагадування про злочин проти цілого народу.

Таких прикладів безліч. Наприклад, описуючи захоплення російською армією однієї із перлин античної цивілізації - Тавриди (Крим) у ХУІІІ ст., подорожуючий професор Кембріджу Е. Д. Клерк був свідком того, як росіяни у Херсонесі «закладають міни під античні храми, за наказом згори» (Липа, 1992: 41).

Вірогідно, що відновленню історичної справедливості сприятиме і робота із інформаційними джерелами стосовно видатних постатей з історії та культури України, що в різні періоди були дотичними до формування національної державності, утвердження національної ідентичності, прославляння України у світовому масштабі.

Виховний аспект має бути невідємним елементом формування у здобувачів вищої освіти як фахових компетентностей так і національно-патріотичних почуттів, набутих через ознайомлення із життєписом видатних українців, державних та культурних діячів, представників наукової еліти, винахідників, зокрема тих, які були знищені або переслідувані імперським та тоталітарним режимами через їхнє українське походження та спроби протидіяти українофобській ідеології.

До переліку визначних націоконсолідуючих прикладів видатних постатей у вітчизняній історії та культурі можна віднести і наступні особистості: Лесь Курбас - авангардний режисер-геній нового українського театру ХХ століття, основоположник концепції про зв'язок між поколіннями та вплив минулого на сучасність. Його вважають новатором, який одним із перших в світі почав використовувати на театральних підмостках кіноекран та мультимедіа. Зняв три короткометражні фільми та поставив перший український мюзикл. Театр «Березіль» під керівництвом Лесь Курбас прославився новаторською сценографією, яка і сьогодні є сучасною та прогресивною. Його по праву можна вважати інтелектуалом, що володів п'ятьма мовами та не скорився москві і тоталітарному режиму.

У звинуваченні за «політичних прорахунках» український режисер 26 грудня 1933 року був заарештований та засуджений за сфабрикованим доносом на п'ять років на Соловки де він не пережив хвилі терору, яка прокотилася із жовтня 1937 року по всіх таборах, коли комісія НКВС дала санкцію на розстріл сотень тисяч політв'язнів. Серед розстріляних були Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валеріан Підмогильний, Марко Вороний, Мирослав Ірчан, Валеріан Поліщук, Павло Филипович, Михайло Яловий та багато інших. Саме так розстрілювали наше українське Відродження (Бондаренко&Косянчук, 2022: 49-50).

Володимир Івасюк - ще одна непересічна особистість в українській культурі, чий життєвий шлях та творча спадщина є прикладом служіння Батьківщині та її національним інтересам. Композитор світового масштабу Володимир Івасюк возвеличив красу сучасної української пісні та підняв її на міжнародний рівень. За досить коротке життя у тридцять років встиг написати 107 пісень, серед яких всесвітньовідома «Червона рута». У його творчому доробку є 53 інструментальні твори, музика до спектаклів тощо. Володимир Івасюк як справжній патріот України був закатований радянськими кагебістами за наказом кремлівського режиму і саме тому його творчість не отримала того належного визнання (Бондаренко&Косянчук, 2022: 51).

Приклади для формування патріотичних почуттів у здобувачів варто шукати не лише у минулому, але і у буремному сьогоденні. Так, Василь Сліпак український оперний співак із унікальним тембром та світовим ім'ям, успішний, вільний у виборі творчих та життєвих пріоритетів, який мав феноменальну пам'ять, вільно володів вісьмома мовами, зробив свій вибір на користь Батьківщини. Не дивлячись на те що 19 років жив за кордоном та зробив там блискучу кар'єру, коли почалася Революція Гідності влаштував акції на підтримку України у Франції. Проте вважав, що цього замало... В. Сліпак полишив комфортне життя у Європі і пішов захищати свою Батьківщину, ставши до лав Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» на позивний «Міф», показавши на власному прикладі, що таке патріотизм.. Загинув В. Сліпак 29 червня 2016 року на Донбасі від кулі снайпера. Посмертно оперному співаку-воїну присвоєно звання «Герой України» (Бондаренко&Косянчук, 2022: 52-53).

Отже, основна мета викладання соціогуманітарних освітніх компонентів і зокрема «Історії України» та «Історії культури України» - сформувати усвідомлення пам'ятати про всіх хто жив та творив за ради України, пишаючись своїм українським походженням у різні історичні епохи.



Висновки та перспективи подальших розвідок у даному напрямку

Отже, враховуючи всі вище наведені факти, зазначимо, що насаджена Україні війна проявила намір росії позбавити Україну та українство права на існування. Адже, боротьба українського народу за національну ідентичність, актуалізувала проблему і національно-патріотичного виховання як визначальної константи існування української нації та України як держави. Євроінтеграційні процеси сьогодення наповнили освітній простір новими вимогами та інноваціями до навчально-виховного процесу, засвоєння здобувачами закладів вищої освіти системи цінностей, які утверджує Україна найвищою ціною - життями своїх громадян, тисяч загиблих героїв-захисників та цивільних.

Отже, за таких обставин, становлення національно ідентифікованої особистості, здатної протистояти інформаційним впливам ворога, відстоювати права людини, свободу та незалежність Батьківщини, формує система національно-патріотичного виховання, ґрунтована на культурному та історичному відродженні нації, кращих здобутках педагогіки та тенденціях глобалізації. Як сказав Президент Латвії Егілс Левітс :«Україна після перемоги у війні стане однією з найпотужніших націй і важливою складовою європейської спільноти» (Президент Латвії).



Джерела та література

1. Бондаренко Н. В. Культурна матриця опанування української мови. Матеріали VI-ї Міжнародної науково-практичної конференції «Розвиток сучасної освіти і науки: результати, проблеми, перспективи»: Інтердисциплінарні виміри (26 квіт. 2019 р.) Посвіт, м. Конін, Польща - м. Ужгород, Україна - м. Херсон, Україна - м. Кривий Ріг, Україна, С. 47 - 50.

2. Бондаренко Н. В. Медіатекст як ресурс осучаснення й збагачення змісту підручника української мови. Проблеми сучасного підручника. 2021. № 27. С. 15-26.

3. Бондаренко Н. В., Косянчук С.В. Національно-патріотичне виховання у контексті сучасних викликів: методичні рекомендації [для вчителів, методистів, авторів програм і підручників, науковців, викладачів, студентів закладів професійної й вищої освіти, управлінців, політиків]. Київ: Фенікс, 2022. 64 с.

4. Гривинський Р. Шевченко як ключ до української ідентичності й історії. День. № 27 - 28. 14 - 15 лютого 2014.

5. Концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді: додаток до наказу Міністерства освіти і науки України від 16.06.2015 р. № 641. С. 87 - 95.

6. Косенко О. Про дві риси українців. Не маємо жодних підстав вважати себе бідними- нещасними. День. 2016. № 156-157. 2-3 верес. С. 18.

7. Липа Ю. Призначення України. Друге незмінене видання. Львів: Просвіта, 1992. 272 с.

8. Мазур П. Тарас Шевченко - про «московську блекоту». День. № 61 - 62. 4-5 апреля 2014.

9. Марчук Є. Дослівно. Сільські вісті, № 5 (19337). 19 січ. 2016. С. 1.

10. Нова Європа: есеї українських інтелектуалів. Упорядниця Катерина Зарембо. Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. 176 с.

11. Панченко В. Опозиція дискурсів. Поема Тараса Шевченка «Кавказ»: полеміка з Олександром Пушкіним. День. 2014. 23 - 24 трав. (№ 92/93). С. 11.

12. Президент Латвії розповів, якою бачить Україну після перемоги у війні.

13. Харченко О. Як медіа можуть допомагати народу в кризові часи? День. 2022. 18 - 19 лютого. № 11 - 12. С. 25, 28 - 29.

References

1. Bondarenko N. V. (2019). Kulturna matrytsia opanuvannia ukrainskoi movy. Materialy VI-yi Mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi konferentsii «Rozvytok suchasnoi osvity i nauky: rezultaty, problemy, perspektyvy»: Interdystsyplinarni vymiry [Cultural matrix of Ukrainian language acquisition. Materials of the VI International Scientific and Practical Conference «Development of Modern Education and Science: Results, Problems, Prospects»: Interdisciplinary Dimensions]. (26 kvit.). Posvit, m. Konin, Polshcha - m. Uzhhorod, Ukraina - m. Kherson, Ukraina - m. Kryvyi Rih, Ukraina, S. 47 - 50. [inUkraina; in Polshcha].

2. Bondarenko N. V. (2021). Mediatekst yak resurs osuchasnennia y zbahachennia zmistu pidruchnyka ukrainskoi movy [Media text as a resource for modernizing and enriching the content of the Ukrainian language textbook]. Problemy suchasnoho pidruchnyka. № 27. S. 15 - 26 [inUkraina].

3. Bondarenko N. V., Kosianchuk S.V. (2022). Natsionalno-patriotychne vykhovannia u konteksti suchasnykh vyklykiv: metodychni rekomendatsii [dlia vchyteliv, metodystiv, avtoriv prohram i pidruchnykiv, naukovtsiv, vykladachiv, studentiv zakladiv profesiinoi y vyshchoi osvity, upravlintsiv, politykiv] [National and Patriotic Education in the Context of Modern Challenges: Methodological Recommendations [for teachers, methodologists, authors of programs and textbooks, researchers, lecturers, students of vocational and higher education institutions, managers, politicians]. Kyiv: Feniks, 64 s. [inUkraina].

4. Hryvynskyi R. (2014). Shevchenko yak kliuch do ukrainskoi identychnosti y istorii [Shevchenko as a key to Ukrainian identity and history]. Den. № 27 - 28. 14 - 15 liutoho [inUkraina].

5. Kontseptsiia natsionalno-patriotychnoho vykhovannia ditei ta molodi: dodatok do nakazu Ministerstva osvity i nauky Ukrainy vid 16.06. 2015 r. [The concept of national-patriotic education of children and youth: Annex to the Order of the Ministry of Education and Science of Ukraine of 16.06.2015]. № 641. S. 87 - 95 [in Ukraine],

6. Kosenko O. (2016). Pro dvi rysy ukraintsiv. Ne maiemo zhodnykh pidstav vvazhaty sebe bidnymy-neshchasnymy [About two features of Ukrainians. We have no reason to consider ourselves poor and unhappy]. Den. № 156 - 157. 2 - 3 veres. S. 18 [in Ukraina].

7. Lypa Yu. (1992). Pryznachennia Ukrainy. Druhe nezminene vydannia [The Destiny of Ukraine. Second unabridged edition]. Lviv: Prosvita, 272 [in Ukraina].

8. Mazur P. (2014). Taras Shevchenko - pro «moskovsku blekotu» [Taras Shevchenko on the «moscow pallor»]. Den. № 61 - 62. 4 - 5 aprelia.

9. Marchuk Ye. (2016). Doslivno [Literally]. Silski visti, № 5 (19337). 19 sich. S. 1 [in Ukraina].

10. Nova Yevropa: esei ukrainskykh intelektualiv (2018). [The New Europe: Essays by Ukrainian Intellectuals]. Uporiadnytsia Kateryna Zarembo. Lviv: Vydavnytstvo Staroho Leva, 176 [in Ukraina].

11. Panchenko V. (2014). Opozytsiia dyskursiv. Poema Tarasa Shevchenka «Kavkaz»: polemika z Oleksandrom Pushkinym [Opposition of discourses. Taras Shevchenko's Poem «The Caucasus»: Polemics with Alexander Pushkin]. Den. 23 - 24 trav. (№ 92/93). S. 11 [in Ukraina].

...