Промовляння та слухання як складові комунікативної взаємодії учасників освітнього процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Промовляння та слухання як складові комунікативної взаємодії учасників освітнього процесу

Заїка Тетяна Петрівна

канд. філос. наук, завідувач сектору науково-дослідної роботи відділу науково-дослідної роботи та атестації наукових кадрів Державна наукова установа «Інститут модернізації змісту освіти», Україна

Комунікативна взаємодія, як динамічний процес реалізації взаємоузгодженої та взаємообумовленої мовленнєвої дії, часто зводиться до простого спілкування. При цьому переоцінити значення останнього в контексті розвитку особистості просто неможливо. Достатнього пригадати праці З. Білоусової, Г. Блумера, Л. Васильєвої, І Данилюка, Д. Джонсона, А. Загнітко, Г. Зіммеля, Л. Зубенко, Г. Ріккерта, І. Крилової, В. Максакової, Л. Паламар та ін., щоб зрозуміти, що спілкування - це, перш за все, прояв міжособистісної взаємодії, спрямованої на пізнання її учасниками один одного.

Погодимось з думкою М. Оліяр щодо доцільності розрізняти характер спілкування, залежно від простору його реалізації. Зокрема, побутове мовлення найчастіше є інтуїтивним, стихійним; його попередньо не планують, а отриманий результат - ситуативний. Інша справа, коли йдеться про спілкування, як про частину професійної діяльності особистості. Взаємодія, яка формується в межах такого спілкування, спланована, орієнтована на конкретний результат. Вона вимагає від учасників володіння спільним контекстом комунікативної стратегії. Це і розуміння обставин комунікації, стосунків між комунікаторами, і визнання їхніх мовленнєвих намірів; власне - це реалізація самого акту спілкування з перспективою на продовження [1]. комунікативний емоційний пізнавальний аудиторія

Педагогічна діяльність не є винятком щодо загальних правил побудови та реалізації комунікативної взаємодії. Педагог, як модератор, залишає за собою право визначати модель комунікативної взаємодії учасників освітнього процесу. На сьогодні науці відомо щонайменше три такі моделі: лінійна, інтерактивна та трансакційна. Залежно від ситуації та стратегії, кожна із моделей є зображенням міри співвідношення двох складових комунікативної взаємодії - промовляння та слухання.

Промовляння, як процес вербальної презентації, завжди має діалогічний характер. На практиці це означає неможливість відокремити акт комунікації від подій, що йому передували чи стали його наслідком. Адже діалог не виникає заради себе самого. Він є способом унормувати первинні настанови людського буття, - «Я-Ти» / «Я-Воно» (М. Бубер). Для нього контекст - умова збереження цілісності особистості.

Уміння промовляти досліджує спеціальна наука - риторика. Вона демонструє, що вербальна презентація, як «мистецтво переконувати» (Аристотель), «мистецтво говорити витончено» (Квінтіліан), - складний емоційно-комунікативний процес, у якому розкривається особистість. Його можна описати, використовуючи класичні для риторики модуси публічного виступу: логос (засоби впливу, що апелюють до раціонального), етос (засоби впливу, що апелюють до дотримання моральних принципів як у мовлені, так і у поведінці того, хто мовить) та пафос (засоби впливу, що апелюють до ірраціонального). Тобто, мовець повинен дбати про створення власного позитивного образу (привернути етосом); про побудову своєї промови відповідно до правил обґрунтувань (переконати логосом); про формування в аудиторії тих емоцій, які сприятимуть досягненню бажаного результату (схвилювати пафосом) [2].

Залежно від вміння презентатора модерувати діяльність аудиторії, тобто розуміти її склад, її пізнавально-емоційну налаштованість, комунікативна взаємодія учасників освітнього процесу може бути успішною або неуспішною. Утім зазначимо, що ефективність цієї взаємодії залежить не лише від акту промовляння, але й від уміння слухати.

Як стверджують дослідники, сьогодні достатніми навичками слухати володіє не багато людей. Більшість схильна піклуватись про власне промовляння, ніж про слухання. «Люди нерідко витрачають час даремно, не слухають і не намагаються зрозуміти співрозмовника <...> [що] призводить до відчуття ще більшої незрозумілості й відчуження, аніж до початку комунікації» [Цит. за: 3].

Уміння слухати Іншого є свідченням існування зворотного зв'язку між учасниками комутативної взаємодії. Він передбачає їх спільну налаштованість на те, щоб бути почутим та почути Іншого. Формування цього зв'язку відбувається з врахуванням моментів рефлексивного та нерефлексивного слухання. Нерефлексивне, умовно-пасивне слухання не потребує активного втручання в комунікативний акт співрозмовника. Тоді як рефлексивне слухання - активне використання вербальної комунікації для підтвердження точності сприйнятої інформації.

Дослідники виокремлюють ряд загальних правил, які забезпечують ефективність зворотного зв'язку [3]. Зокрема, з позиції адресанта, важливо: визначити, що він хоче повідомити; бути конкретним у своїх висловлюваннях; не вдаватись до критики особистості співрозмовника; надавати співрозмовнику можливість висловлювати контраргументи до сказаного адресантом; демонструвати довіру до співрозмовника, уникаючи будь -яких оціночних суджень; робити висновки щодо кожного моменту комунікативної взаємодії тощо. Позиція адресата передбачає: уміння сприймати та аналізувати почуте; стриманість щодо негативних висловлювань у бік адресанта; позиціювання зворотного зв'язку як навчання, а не критики тощо.

Зауважимо, що адресант і адресат - не відокремлені особистості. В умовах комунікативної взаємодії, - це ролі, які у різні проміжки часу відіграє одна людина. До прикладу, викладач є одночасно адресантом сказаного та адресатом реакції аудиторії на почуте.

Баланс між промовлянням та слуханням - не лише запорука успішної комунікативної взаємодії учасників освітнього процесу, а й факт опанування ними комунікативної компетентності.

Схожі твердження дають перспективу для подальшого досліджування особливостей комунікативної поведінки людини. Від очевидніших правил «не», - не сприймати мовчання за увагу; не вдавати, що слухаєте; не перебивайте співрозмовника без потреби; не робіть поспішних висновків; не дозволяйте зробити себе частиною деструктивної дискусії тощо [3], - до глибинних параметрів та стратегій комунікативної взаємодії - все це потребує детального міждисциплінарного аналізу.

Список використаних джерел:

[1] Оліяр М. (2016). Стратегії і тактики педагогічної комунікації. Гірська школа українських Карпат, (15), 72-76.

[2] Колотілова Н. (2007). Риторика. Київ: Центр учбової літератури.

[3] Гошовська В. (уклад.) (2016). Комунікації в публічному управлінні: аспекти організаційної культури та ділового спілкування. Київ: К.І.С.

Размещено на Allbest.ru