Методологія дослідження державного управління системою середньої загальної освіти

Размещено на http://allbest.ru

КЗВО «Вінницька академія безперервної освіти»

Методологія дослідження державного управління системою середньої загальної освіти

Халецький Андрій Вікторович

кандидат наук з державного управління, доцент,

доцент кафедри управління та адміністрування

Анотація

У статті розглядаються методологічні підходи та принципи дослідження проблеми державного управління в галузі освіти. Увага зосереджена на системі загальної середньої освіти. Доведено, що методологія є не лише сукупністю знань, а й галуззю пізнавальної діяльності. Саме тому в методології розрізняють такі аспекти як знаннєвий та діяльнісний. Автор зазначає, що методологія - це, насамперед, рефлексія щодо власної діяльності, зорієнтована на подальшу діяльність на основі певного проекту, плану чи програми. Методологія пізнає і проектує саму себе, реалізуючись у діяльності. методологічний освіта управління педагог

Ураховуючи те, що феномен управління системою освіти є порівняно молодим (адже розвиток напряму управління в освітній системі розпочався у другій половині XX століття), метою статті є аналіз методологічних функцій, підходів та принципів, що використовуються в управлінні системою освіти.

На основі аналізу науково-методологічних джерел, з'ясовано, що методологію доцільно розглядати як систему наукових знань про пізнання феномена державного управління системою середньої загальної освіти, як систему методологічних знань і способів здобуття цих знань у процесі освітньо-управлінської діяльності, як вчення про принципи, підходи та способи організації, обґрунтовані механізми управління розвитком системи загальної середньої освіти в умовах децентралізації.

Обґрунтовано низку взаємопов'язаних методологічних підходів (з- поміж яких виокремлено системний, компетентнісний, особистісно зорієнтований, діяльнісний, аксіологічний, акмеологічний), які можна віднести до універсальної, загальнонаукової трирівневої класифікації.

Автором сформульовано висновки про те, що управління якістю загальної середньої освіти має бути багатоаспектним і спрямовуватись одночасно на управління процесами і механізмами фінансування системи загальної середньої освіти відповідно до чинного законодавства; кадровим потенціалом (розподіл і прогнозування потреби у фахівцях для сфери загальної середньої освіти та управління нею); матеріально-технічними ресурсами, що забезпечують можливість реалізації якісного освітнього процесу відповідно до вимог Державних освітніх стандартів та навчальних програм тощо.

Ключові слова: методологія, державне управління системою середньої загальної освіти, методи державного управління, освітній процес, принципи управління якістю освіти

Abstract

Research methodology of state administration of the secondary general education system

The article examines methodological approaches and principles of research into the problem of public administration in the field of education. Attention is focused on the general secondary education system. It has been proven that methodology is not only a collection of knowledge, but also a branch of cognitive activity. That is why the methodology distinguishes such aspects as knowledge and activity. The author notes that the methodology is, first of all, a reflection on one's own activity, oriented to further activity based on a certain project, plan or program. Methodology learns and projects itself, realizing itself in activity.

Considering that the phenomenon of management of the education system is relatively young (the development of management in the education system began in the second half of the 20th century), the purpose of the article is to analyze the methodological functions, approaches and principles used in the management of the education system.

Based on the analysis of scientific and methodological sources, it was found that the methodology should be considered as a system of scientific knowledge about the phenomenon of state management in the system of secondary general education, as a system of methodological knowledge and methods of acquiring this knowledge in the process of educational and managerial activity, as a teaching about the principles , approaches and methods of organization, substantiated mechanisms for managing the development of the system of general secondary education in conditions of decentralization.

A number of interrelated methodological approaches are substantiated (among which system, competence, person-oriented, activity, axiological, acmeological are distinguished), which can be attributed to a universal, all-scientific three-level classification.

The author formulated the conclusions that the quality management of general secondary education should be multifaceted and simultaneously aimed at managing the processes and mechanisms of financing the system of general secondary education in accordance with current legislation; personnel potential (distribution and forecasting of the need for specialists in the field of general secondary education and its management); material and technical resources that ensure the possibility of implementing a high-quality educational process in accordance with the requirements of State educational standards and educational programs, etc.

Keywords: methodology, state management of the secondary general education system, methods of state management, educational process, principles of education quality management

Вступ

Постановка проблеми. У сучасному суспільстві відбувається багато соціальних змін, які вимагають нових підходів до освіти й виховання підростаючого покоління. Саме тому в умовах проведення реформування системи національної освіти особливої актуальності набуває проблема ефективності загальної середньої освіти через удосконалення діючих та запровадження нових механізмів державного управління.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Важливими дослідженнями в царині даної проблеми є наукові праці в галузі державного управління відомих вітчизняних та зарубіжних фахівців. До вивчення різних аспектів управління зверталися Н. Анциперова, В. Афанасьєв, О. Китов, Є Машбиць, Н. Тализіна, Р. Шакуров та інші. Зокрема, І. Каленюк та В. Куценко вивчали процеси управління в системі освіти в цілому і загальної середньої освіти зокрема. С. Вдовенко, В. Войтенко, Л. Пісоцька у своїх дослідженнях зосереджують увагу на реформуванні системи загальної середньої освіти та, відповідно, впливі управлінської діяльності держави на дану освітню ланку.

Мета статті. Ураховуючи те, що феномен управління системою освіти є порівняно молодим (адже розвиток напряму управління в освітній системі розпочався у другій половині XX століття), метою статті є аналіз методологічних функцій, підходів та принципів, що використовуються в управлінні системою освіти.

Виклад основного матеріалу

Методологію наука розуміє досить неоднозначно. На думку науковців, методологія є не лише сукупністю знань, а й галуззю пізнавальної діяльності. Саме тому в методології розрізняють такі аспекти як знаннєвий та діяльнісний. Методологія - це, насамперед, рефлексія щодо власної діяльності, зорієнтована на подальшу діяльність на основі певного проекту, плану чи програми. Методологія пізнає і проектує саму себе, реалізуючись у діяльності.

У методологічній науці виокремлюють дескриптивну та прескриптивну форми (види). Дескриптивна форма, як науково-пізнавальний опис, передбачає описову характеристику процесів наукового пізнання, систему знань про певну галузь явищ. Це дозволяє розкрити зміст (сутність) досліджуваних процесів, на основі їх теоретичного вивчення, опису та прогнозування встановити основні закономірності, характерні для тих чи інших наукових, зокрема педагогічних, процесів, з'ясувати та визначити суспільну значущість, соціальну роль теоретичного положення або концепції тощо.

Прескриптивна форма передбачає розробку рекомендацій, вказівок, правил здійснення наукової діяльності, спрямовується, насамперед, на регуляцію діяльності, що дозволяє досліднику методологічно грамотно організувати хід дослідження певних явищ, чинників, процесів, а також розробити методологічні характеристики наукового дослідження.

У структурі методологічного знання низка науковців виділяє чотири рівні: філософський, загальнонауковий, конкретно-науковий і технологічний (процесуальний). Філософський рівень методології становлять загальні принципи пізнання, закони діалектики, положення гносеології й філософські принципи. Вся система філософського знання виконує методологічні функції. Другий рівень - загальнонауковий - являє собою теоретичні концепції, що застосовують до більшості наукових дисциплін. Йдеться, насамперед, про системний та діяльнісний підходи, характеристику різних типів наукових досліджень, їхні етапи і категорії, до яких відносимо гіпотезу, об'єкт і предмет дослідження, мету, завдання тощо. Третій рівень - конкретно-науковий - складає сукупність методів, принципів дослідження і процедур, які можуть застосовуватися в тій або іншій конкретній дисципліні. Методологія конкретної науки передбачає проблеми, які вважають специфічними для наукового пізнання в конкретній галузі, а також питання, що досліджуються на більш високих рівнях методології, наприклад, проблеми системного підходу, питання моделювання в педагогічних дослідженнях. Четвертий рівень - технологічний (процесуальний), до якого відносять методику і техніку дослідження, тобто набір процедур, що забезпечують одержання достовірного емпіричного матеріалу і його первинну обробку.

Існує ще один підхід до структурування методологічного знання, в якому науковці виділяють три рівні методології. Так, С. Гончаренко у своїх наукових дослідженнях розрізняє філософський, загальнонауковий та конкретно-науковий рівні методології. Перший рівень - філософські знання - охоплює філософські основи дослідження, його світоглядну функцію й загальнонаукові положення. Другий рівень - загальнонаукова методологія, що може бути представленою системним, синергетичним, діяльнісним, особистісно орієнтованим підходами, характеристикою різних типів наукових досліджень, їхніх етапів й елементів, зокрема, таких як гіпотеза, об'єкт і предмет дослідження, мета, завдання тощо. Третій рівень - конкретно-наукова методологія - визначає сукупність методів, принципів дослідження й процедур, які властиві для тієї чи іншої спеціальної дисципліни, наприклад, педагогіки [1, с. 32].

Усі перераховані підходи до структурування рівнів методології утворюють складну єдину систему, у межах якої між ними існує певна супідрядність. При цьому філософський рівень виступає змістовною основою будь-якого методологічного знання, оскільки визначає світоглядні підходи до процесу пізнання і перетворення дійсності. Саме положення філософії в її методологічній функції становлять найважливіші орієнтири для дослідників. Незважаючи на те, що сама по собі філософія не містить готового розв'язання наукових проблем або готових способів їхнього добування, вона вказує саме на шляхи пошуку, визначає загальну стратегію дослідження, допомагає визначити значення і місце всіх способів наукового пізнання. Таким чином простежується ієрархічний характер методологічного знання не лише по вертикалі (тобто від філософських загальнонаукових положень до конкретно методологічного), але й по горизонталі (тобто йдеться про аналіз і узагальнення методологічних факторів і принципів).

Базовою основою методології є метод. Він являє собою важливий компонент діяльності. Методи державного управління містять у собі не тільки методи пізнавальної діяльності, а й методи оцінки і практичної діяльності. Якщо методи пізнавальної діяльності забезпечують одержання знання, інформації про ті або інші сторони державного управління і місцевого самоврядування, то методи оцінки виступають засобами діагностики ситуації. А методи практики управління виступають способами владного впливу на процеси соціального і державного розвитку, на діяльність державних структур і конкретних посадових осіб. Не розглядаючи все різноманіття методів, виділимо лише основні тенденції їх розвитку.

По-перше, відбувається процес залучення, перевірки й адаптації методів інших наук у державне управління. На методологічному полі державного управління йде інтенсивний добір, стихійні методичні експерименти і пристосування методів з усіх основних галузей знання до потреб державного управління. По-друге, зростає роль у державному управлінні системної методології, що поєднує пізнання, оцінку і практику. Саме системна методологія стає загальним методологічним ядром виникаючого методологічного комплексу. По-третє, спостерігається зміна співвідношення міжрегламентованими методами, близькими до норм та процедур, і креативними методами, що відрізняються творчістю й урахуванням індивідуальності суб'єкта діяльності, що веде до виникнення індивідуальних методологічних ансамблів, що дають змогу вирішувати складні і творчі завдання. По-четверте, спостерігається загострення потреби в стандартизації й уніфікації методів, у чітких технологіях їх застосування, автоматизації вирішення низки аналітичних, оцінних та інших завдань.

Нарешті звернемо увагу на методологічну функцію теорій державного управління, що не тільки є системами знань, що дають змогу пояснити виникнення і функціонування, передбачити розвиток предметів і явищ дійсності, але й засобами пізнання державного управління. У наш час державне управління як українська національна практика відчуває справжній дефіцит теоретичних побудов. При цьому досить незначні успіхи вітчизняної науки в розробці таких важливих концепцій, як моделі розвитку українського суспільства, держави та її підсистем в умовах реформ, глобалізації, європейської інтеграції, входження в постіндустріальну інформаційну цивілізацію.

Найбільш важливою особливістю управління, державного управління та методології державного управління системою освіти є їх раціональність, яка виявляється в цілераціональній орієнтації та раціональному обґрунтуванні управлінського інструменту та його використанні. Параметри раціональності досить багатоманітні.

Другою базовою особливістю методології наукових досліджень державного управління системою освіти є її практична орієнтація на отримання не просто знання про державне управління, а отримання такої інформації, яка б давала змогу реалізовувати державно-управлінські функції, насамперед функцію підготовки та прийняття управлінських рішень у системі управління закладами загальної середньої освіти. Зрозуміло, що державно-управлінська наука повинна бути орієнтованою на практичний результат. Однак саме ця сутнісна її характеристика не цінується. Органічно пов'язана з результативністю ефективність державного управління, яка є ціною управлінського результату.

Ми керувалися низкою взаємопов'язаних методологічних підходів (з-поміж яких визначаємо системний, компетентнісний, особистісно зорієнтований, діяльнісний, аксіологічний, акмеологічний), які можна віднести до універсальної, загальнонаукової трирівневої класифікації.

Зупинимося докладніше на їх характеристиці.

Системний підхід відноситься до загальнонаукової методології і широко використовується в різних галузях науки. Використання системного підходу в педагогічних дослідженнях розглядається в роботах Т. Ільїної, С. Архангельського, Ю. Конаржевського та інших дослідників.

Незважаючи на те, що означене поняття пояснюється вченими по-різному, всі вони сходяться на тому, що система являє собою цілісний комплекс взаємопов'язаних і взаємообумовлених функціональних елементів із різноманітними типами зв'язків. Аналіз освітнього простору України з позиції системного підходу, як стверджує П. Вірченко, дозволяє визначити його як відкриту, ієрархічну, багаторівневу, універсальну систему, яка динамічно розвивається, а її цілісність забезпечується прямими та зворотними інформаційними потоками [2, с. 80]. Як зазначає Н. Протасова, складно організовані системи мають власні тенденції розвитку, а не існують відповідно до нав'язаних шляхів розвитку [3, с. 12].

Значення системного підходу в нашому дослідженні полягає в тому, що за його допомогою механізми державного управління системою середньої загальної освіти можна розглядати як цілісну систему, яка складається з кількох взаємопов'язаних і взаємообумовлених складників, що дозволяє виділити системоутворювальний фактор державного управління системою середньої загальної освіти, зокрема мету, розгляд об'єкта вивчення як системи; виявити системну побудову і сутність державного управління системою середньої загальної освіти; сконструювати модель і механізми його розвитку.

Використання системного підходу в процесі дослідження феномену державного управління системою середньої загальної освіти забезпечує його теоретичне осмислення й практичну реалізацію у вигляді багатокомпонентного явища взаємозалежних елементів. Системний підхід є основним методологічним орієнтиром у пошукові шляхів удосконалення системи державного управління закладами загальної середньої освіти, його структурування й аналізу функціональних компонентів.

Ураховуючи спрямованість сучасного освітнього процесу на формування компетентностей особистості, важливим для нашого дослідження є компетентнісний підхід. Основні положення компетентнісного підходу до освіти обґрунтовано у «Проекті ТЮНІНГ» (TUNING Project) [4], Проекті Європейської комісії «Налаштування освітніх структур в Європі» [5], а також у документах міжнародних організацій: ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, Ради Європи, ПРООН, Організації європейського співробітництва та розвитку, Міжнародного департаменту стандартів, Кабінету Міністрів України «Національна рамка кваліфікацій» (2011), МОН України «Комплекс нормативних документів для розробки складових галузевих стандартів вищої освіти»(2008) [6].

Особлива увага до компетентнісного підходу в державному управлінні системою середньої загальної освіти пояснюється тим фактором, що сьогодні важливим є не тільки те, що знає керівник закладу загальної середньої освіти, але й те, що він уміє робити, як саме застосовує набуті знання та вміння в своїй професійній управлінській діяльності.

З-поміж сутнісних ознак компетентнісного підходу в державному управлінні системою середньої загальної освіти виділяємо наступні: можливість побачити результат освітнього процесу з позиції запитів суспільства та потреб ринку праці, цільова орієнтація освіти, націленість на результат у діяльнісному вимірі, організація й активізація суб'єктності у навчанні, технологічність (створення умов для активної соціальної дії, проектної, дослідницької діяльності тощо).

До основних функцій компетентнісного підходу відносимо: операційну - виявлення системи знань, умінь, навичок, видів готовності; діяльнісно-технологічну - конструювання змісту державного управління в системі освіти з урахуванням його розвитку та вдосконалення науково-методичного супроводу; організаційну - формування ділових якостей, управлінського досвіду; діагностичну - розробка системи моніторингу якості підготовки, сформованості компетенцій.

Проблема особистісно орієнтованої освіти розглядається як один з основних напрямів реформування сучасного державного управління системою загальної середньої освіти в Україні, актуалізується як у нормативних документах про освіту, зокрема в Національній доктрині розвитку освіти України в XXI столітті, так і в роботах вітчизняних учених: І. Беха, В. Ільченка, А. Іонової, В. Кременя, С. Подмазіна, О. Сухомлинської, О. Савченко та інших.

Особистісно орієнтований підхід передбачає врахування індивідуальних (фізіологічних, психічних) характеристик кожного учасника системи загальної середньої освіти, що сприятиме становленню нового типу особистості, який передбачає принципово новий підхід до процесу державного управління системою середньої загальної освіти.

Особливе значення в процесі державного управління системою середньої загальної освіти має діяльнісний підхід (Л. Виготський, І. Дичківська, С. Рубінштейн та ін.), який передбачає сукупність різноманітних видів діяльності керівника (організаційна, управлінська, регулятивна тощо), спрямованих на удосконалення механізмів державного управління системою середньої загальної освіти.

Державне управління системою середньої загальної освіти здійснюється з урахуванням аксіологічного (ціннісного) підходу до змісту освіти, яка, відповідно до своїх особливостей покликана сформувати в особистості систему цінностей, насамперед, загальнолюдських, загальнокультурних.

Моделювання в державному управлінні має значну специфіку порівняно з моделюванням в інших галузях науки. У державному управлінні модель будується для вирішення практичних завдань. Тому тут діють класичні причини розробки моделей, пов'язані зі значною цінністю об'єкта, який того ж втрачає доступність для реалізації ефективних управлінських дій.

Державно-управлінське пізнання, його методологія мають сильний ціннісний вплив. Цінності являють собою, як правило, предмети людських спрямувань, бажань і одночасно явища, процеси, факти дійсності, які не залишають людину байдужою, вони змушують її діяти певним чином. Цінності починають відіграти все більшу роль у розвитку як соціуму, так і держави.

Поняття «цінності» - одне з фундаментальних понять практично всіх соціальних наук. Ним широко користуються філософи, політологи, культурологи, психологи, педагоги, історики, правознавці тощо. Цінність - це форма суспільного буття, особливе суспільне відношення, завдяки якому потреби й інтереси людини переносяться на світ речей, предметів, духовних явищ, додаючи їм певні соціальні властивості, не пов'язані безпосередньо з їх утилітарним призначенням.

Серед основних напрямів впливу цінностей на державне управління можна виділити: вплив цінностей на зміст, характер та стиль управлінської діяльності. В державному управлінні широко впроваджується ціннісний підхід, який передбачає побудову системи управління та реалізацію управлінської діяльності на базі деякої системи цінностей [7, с. 84].

Процес державного управління системою середньої загальної освіти передбачає готовність керівника-управлінця до самооцінки результатів своєї діяльності. Це дозволить здійснювати аналіз власних управлінських досягнень та виявляти недоліки з метою їх усунення, а також спонукатиме до саморозвитку та самовдосконалення. Тобто, йдеться про акмеологічний підхід.

Акме (від грец. акте - найвищий ступінь, вершина чого-небудь) - період найвищого злету, розвитку, розквіту творчої діяльності. Акмеологія - «наука про закономірності, умови, фактори і стимули, що сприяють чи заважають самореалізації творчих потенціалів зрілих людей у процесі саморуху до вершин професіоналізму і продуктивної утворюючої діяльності, яка втілюється в соціально-значимих продуктах культур»; «наука про закономірності розвитку та функціонування найвищої творчої діяльності людини» [8, с. 49].

Акмеологічний підхід визначає спрямованість процесу державного управління системою середньої загальної освіти на розкриття всіх його потенційних можливостей, досягнення вершин управлінської діяльності; вивчає закономірності самовдосконалення, самокорекції і самоорганізації діяльності під впливом нових вимог.

У дослідженні проблеми державного управління системою загальної середньої освіти ми керувалися також і низкою загальнонаукових принципів, серед яких виділяємо принципи об'єктивності, принцип сутнісного аналізу, принцип концептуальної єдності дослідження, генетичний принцип, принцип неперервної зміни, розвитку досліджуваних явищ тощо.

Принципи державного управління якістю освіти - це певні фундаментальні твердження, загальні положення, правила і норми діяльності, законодавчо і нормативно оформлені, що регламентують відносини між суб'єктами державно-громадського управління освітою та окремими об'єктами (елементами) системи освіти і регулюють діяльність щодо забезпечення й поліпшення її якості.

Принципи державного управління якістю освіти поділяються на три групи. Наповнення кожної групи переліком конкретних принципів державного управління здійснюється на основі поєднання загальних закономірностей державного управління загалом та характерних особливостей якості освіти як об'єкту цього управління. Дані принципи відображають особливості, характер функціонування системи державно-громадського управління якістю освіти та діяльності державних / публічних службовців, що спрямовані на створення умов забезпечення і поліпшення якості освіти.

Розглянемо докладно ці групи принципів управління якістю загальної середньої освіти.

1. Група загальних принципів, серед яких виокремлюють:

а)суспільно-політичні (принципи об'єктивності, законності, демократизму, детермінованості, децентралізованості управління, гласності);

б)державно-управлінської діяльності, що розкривають відносини та взаємозв'язки методів, форм, стадій та інших елементів діяльності державних органів при здійсненні ними відповідних управлінських функцій [9, с. 59].

До них належать принципи:

- професійної компетентності;

- відповідності елементів (методів, форм, стадій) управлінської діяльності державних органів їх функціям і організації;

- постійного удосконалення форм і методів державного управління;

- розвитку державно-громадської форми управління;

- інформаційної достатності та відкритості доступу до інформації про діяльність освіти та управління нею;

- особистісної відповідальності державних службовців за результати управлінського впливу;

- стимулювання управлінської діяльності та деякі інші, що відносяться до управлінського процесу.

2. Група структурних принципів, які впорядковують структуру групи елементів та поділяються на чотири види:

а)структурно-цільові, що відображають закономірності, відношення і взаємозв'язки раціональної побудови «дерева цілей» управління якістю освіти. До них належать принципи: єдності цілей, системності, взаємодоповнюваності, цілеспрямованості й критеріальності, підпорядкованості цілей в їхній ієрархії;

б)структурно-функціональні, які характеризують закономірності побудови функціональної структури управління якістю освіти, відношення й взаємозв'язки між її елементами.

Це принципи:

- науковості;

- випереджального розвитку теорії щодо практики;

- забезпечення фінансово-економічної стабільності;

- відповідності управлінського впливу реальним потребам і запитам об'єктів державного управління, тобто учасників освітнього процесу та системи освіти загалом;

в)структурно-організаційні, що пов'язані із закономірностями побудови організаційної будови системи управління якістю освіти, відношеннями і взаємозв'язками між її складовими.

Серед них принципи:

- цілісності системи управління;

- розподілу компетентностей та ієрархічної узгодженості загальних і цільових функцій,

- ефективності організаційної структури;

г)структурно-процесуальні, що дають уявлення про основні (визначальні) закономірності, відношення й взаємозв'язки раціонального та ефективного здійснення управлінської діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.

До них належать принципи: адаптованості, систематичності оцінювання та встановлення багатоканального зворотного зв'язку.

3. Спеціальні принципи, що відображають сутність якості освіти, зокрема загальної середньої, як об'єкта державно-управлінського впливу. Цю групу складають принципи багатоаспектності та перспективності планування.

Названі принципи управління якістю освіти тісно пов'язані між собою, а зміст і прояв одного з них іноді визначає й формулювання іншого.

Включення зазначених принципів до системи принципів управління якістю загальної середньої освіти викликане зміною загальної політичної лінії щодо здійснення управління освітою, активізацією суспільної думки та необхідністю залучення широких верств громадськості до участі в управлінні освітою, розумінням важливості отримання достовірної управлінської інформації для побудови та забезпечення ефективності функціонування механізму державно-громадського управління освіти та її якістю, орієнтацією на сучасні технології вимірювання й об'єктивного оцінювання якості освітніх послуг, ефективності державно-управлінських рішень і результативності освітніх реформ. Інтерес до цих принципів у сфері державного управління якістю освіти пов'язаний з інтеграційними процесами, що відбуваються в українському суспільстві останніми роками, входженням української освітньої системи до глобального освітнього простору, проведенням міжнародних та регіональних порівняльних моніторингових досліджень в галузі шкільної освіти.

Усе це потребує певних змін у методологічних засадах, на яких ґрунтується інститут державного управління освітою, його формах і, що найголовніше, у мисленні управлінців, рівні теоретичної та практичної фахової підготовки державних службовців у сфері освіти.

Висновки

Таким чином, управління якістю загальної середньої освіти має бути багатоаспектним і спрямовуватись одночасно на управління:

- процесами і механізмами фінансування системи загальної середньої освіти відповідно до чинного законодавства;

- кадровим потенціалом (розподіл і прогнозування потреби у фахівцях для сфери загальної середньої освіти та управління нею);

- матеріально-технічними ресурсами, що забезпечують можливість реалізації якісного освітнього процесу відповідно до вимог Державних освітніх стандартів та навчальних програм;

- науково-методичним забезпечення навчально-виховного процесу, гарантування та оцінка його якості;

- програмами соціального захисту учасників освітнього процесу (контроль за їх виконанням, результативністю, ефективністю та якістю).

Література

1. Гончаренко С. У. Педагогічні дослідження: Методологічні поради молодим науковцям. Київ; Вінниця : ТОВ фірма «Планер». 2010. 278 с.

2. Вірченко П. А. Роль і місце системи освіти у загальнонаціональній інфраструктурі. Вісник Харківського нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. Харків. № 824. 2008. с. 80-85.

3. Протасова Н. Г. Післядипломна освіта педагогів: зміст, структура, тенденції розвитку. Київ : Шкільний світ. 1998. 176 с.

4. Tuning Educational Structures in Europe. 2000. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http ://tuning. unideu sto. org/tuningeu

5. Проект Європейської комісії «Налаштування освітніх структур в Європі» [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.tempus.org.ua/uk/national-team-here/541- nalashtuvanna-osvitnih- struktur-v-j evropi-tuning-. html

6. Комплекс нормативних документів для розроблення складових системи галузевих стандартів вищої освіти, 2008. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https:// editor.inhost.com.ua

7. Ковбасюк Ю. В., Ващенко К. О., Сурмін Ю. П. Державне управління : підручник: у 2 т. Київ; Дніпропетровськ : НАДУ, 2012. Т. 1. 564 с.

8. Бусел В. Т. Великий тлумачний словник української мови. Київ ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2009. 1144 с.

9. Нижник Н.Р., Машков О.А. Системний підхід в організації державного управління: Навч. посіб. Київ: Вид-во УАДУ. 1998. 159 с.

References

2. Virchenko P. A. (2008). Rol' i mistse systemy osvity u zahal'nonatsional'niy infrastrukturi [The role and place of the education system in the national infrastructure]. Visnyk Kharkivs'koho nats. un-tu im. V.N. Karazina - Herald of the Kharkiv National University named after V.N. Karazin. Kharkiv. # 824. s. 80-85. [in Ukrainian].

3. Protasova N. H. (1998). Pislyadyplomna osvita pedahohiv: zmist, struktura, tendentsiyi rozvytku [Postgraduate education of teachers: content, structure, development trends]. Kyyiv : Shkil'nyy svit. 176 s. [in Ukrainian].

4. Tuning Educational Structures in Europe. (2000). [Electronic recourses]. Retrieved from: http://tuning.unideusto.org/tuningeu [in English].

5. Proekt Yevropeys'koyi komisiyi «Nalashtuvannya osvitnikh struktur v Yevropi» [Project of the European Commission "Adjustment of educational structures in Europe"]. [Electronic recourses]. Retrieved from: https://www.tempus.org.ua/uk/national-team-here/541-nalashtuvanna- osvitnih-struktur-v-jevropi-tuning-.html [in Ukrainian].

6. Kompleks normatyvnykh dokumentiv dlya rozroblennya skladovykh systemy haluzevykh standartiv vyshchoyi osvity (2008). [A complex of normative documents for the development of components of the system of industry standards of higher education]. [Electronic recourses]. Retrieved from: https://editor.inhost.com.ua [in Ukrainian].

7. Kovbasyuk Yu. V., Vashchenko K. O., Surmin Yu. P. (2012). Derzhavne upravlinnya : pidruchnyk : u 2 t.[ Public administration: textbook: in 2 volumes]. Kyyiv; Dnipropetrovs'k : NADU, T. 1. 564 s. [in Ukrainian].

8. Busel V. T. (2009). Velykyy tlumachnyy slovnyk ukrayins'koyi movy [A large explanatory dictionary of the Ukrainian language]. Kyyiv ; Irpin' : VTF «Perun». 1144 s. [in Ukrainian].

9. Nyzhnyk N.R., Mashkov O.A. (1998). Systemnyy pidkhid v orhanizatsiyi derzhavnoho upravlinnya: Navch. posib. [A systematic approach in the organization of public administration: Education. manual]. Kyyiv: Vyd-vo UADU. 159 s. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru