Духовно-моральне виховання як освітній конструкт: комплементарний аналіз багатовимірного поняття

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

ДЗВО «Університет менеджменту освіти»

Навчально-науковий інститут менеджменту та психології

Кафедра педагогіки, адміністрування і спеціальної освіти

Духовно-моральне виховання як освітній конструкт: комплементарний аналіз багатовимірного поняття

Ноздрін О.М., к.ю.н., адвокат

м. Київ



Анотація

У статті досліджується визначення духовно-морального виховання в українській освіті. Виявлено, що існує загальне розуміння цієї категорії, її складових, однак, відсутнє уніфіковане визначення та офіційне закріплення на рівні закону, який би регулював сферу освіти.

Проаналізовано концепції духовності та моральності, що представлені в історії, релігії, філософії, психології та педагогіці. Розглянуто семантичне значення понять «духовність» і «моральність».

Досліджені напрацювання узагальнено та оформлено у вигляді таблиць, що сприяло висвітленню складових та формуванню самої категорії.

Стверджується, що духовно-моральне виховання в Україні має глибокі корені та зумовлене історичними, релігійними та культурними традиціями.

Зафіксовано, що духовність і моральність є взаємопов'язаними, але все ж окремими аспектами виховання. Духовне виховання фокусується на внутрішньому світу особистості, її духовних потребах та пошуку сенсу життя. Духовність опосередкована вірою, її вектор направлений на Бога. Моральне виховання зосереджено на етичних стандартах, нормах поведінки і соціальних правилах, що є в суспільстві.

Підкреслюється важливість чіткого визначення цієї категорії для ефективного впровадження в освітній процес.

На основі аналізу представлених досліджень, з урахуванням нормативної термінології, запропоновано визначення категорії духовно-морального виховання. Подане визначення враховує суб'єктний склад, методи, цілі та завдання духовно-морального виховання, що сприятиме його ефективному впровадженню та розвитку в освітньому процесі України.

Ключові слова: духовно-моральне виховання, духовність, моральність, виховання, освіта.



Abstract

Spiritual and moral education as an educational construct: complementary analysis of a multidimensional concept

Nozdrin O.M., c. legal sci., lawyer, doctoral candidate of the Department of Pedagogy, Administration and Special Education, Educational and Scientific Institute of Management and Psychology, Educational Management University "University of Management of Education", Kyiv

The article examines the definition of spiritual and moral education in Ukrainian education. It was revealed that there is a general understanding of this category and its components, however, there is no unified definition and official confirmation at the level of the law that would regulate the field of education.

The concepts of spirituality and morality presented in history, religion, philosophy, psychology and pedagogy are analyzed. The semantic meaning of the concepts "spirituality" and "morality" is considered.

The researched findings were summarized and presented in the form of tables, which contributed to highlighting the components and forming the category itself. It is claimed that spiritual and moral education in Ukraine has deep roots and is determined by historical, religious and cultural traditions.

It is recorded that spirituality and morality are interrelated, but still separate aspects of education. Spiritual education focuses on the inner world of the individual, his spiritual needs and the search for the meaning of life. Spirituality is mediated by faith; its vector is directed to God. Moral education is focused on ethical standards, norms of behavior and social rules that exist in society.

The importance of a clear definition of this category for effective implementation in the educational process is emphasized.

Based on the analysis of the presented studies, taking into account the normative terminology, a definition of the category of spiritual and moral education is proposed.

The given definition takes into account the subject composition, methods, goals and tasks of spiritual and moral education, which will contribute to its effective implementation and development in the educational process of Ukraine.

Keywords: spiritual and moral education, spirituality, morality, upbringing, education.



Постановка проблеми

Розпочинаючи свій шлях до закріплення категорії духовно-морального виховання в освіті України на законодавчому рівні, першочерговим постає її визначення. Але в цьому вбачається певна проблема. Адже, з одного боку концептуалізація духовно-морального виховання була начебто завше зрозумілою, а тому не вимагала додаткового наукового висвітлення. Як наслідок, тему духовно-морального виховання дослідники вітчизняної педагогіки зрідка означували як певну проблему та цілком не розкривали. З іншого боку наявні педагогічні напрацювання які віддзеркалюють зміст духовно-морального виховання, форми і методи виховного впливу. Проте, на сьогодні, відсутнє його уніфіковане визначення та нормативне закріплення в законодавстві що регулює освіту в України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Аналіз останніх досліджень і публікацій доводить, що категорія духовно-морального виховання перебуває на стадії формування. Дослідженням проблеми духовно-морального виховання займалися такі видатні українські педагоги: І. Бех, С. Гончаренко, Г. Ващенко, А. Волошин, В. Ворожбіт, М. Євтух, І. Зязюн, А. Макаренко, І. Огієнко, С. Русова, І. Сіданіч, С. Сірополк, І. Стешенко, В. Сухомлинський, О. Сухомлинська, В. Жуковський та інші. Базовими складовими якими науковці наповнювали зміст означеної категорії були українська школа, з власними національними традиціями, рідною мовою, християнськими та загальнолюдськими цінностями.

Мета статті полягає у дослідженні розробленості категорії духовно-морального виховання в освіті України та наданні підсумкового визначення.



Виклад основного матеріалу

Виховання на засадах духовності, християнської моралі, любові до рідної землі, прослідковується ще з часів Київської Русі. Підтвердження цьому знаходимо в таких історичних літературних пам'ятках: «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям», «Пчела», «Златоуст», «Житіє Феодосія Печерського», «Моління», «Повість временних літ», «Остромирова Євангелія» тощо.

Митрополит Іларіон в «Слові про закон і благодать» висвітлює такі духовні складові як: істина (істинний милосердний Бог, явлений в Ісусі Христі), благодать (Божа сила, яка допомагає людям відкидати зло/гріх і дарує спасіння), спасіння (дар людству від Бога-Отця через Ісуса Христа - осягнути після фізичної смерті вічне життя у присутності люблячого Бога), віра (визнання істинного Бога, Божої всемогутності і любові, довіра до Бога), покаяння (усвідомлення людиною власних негідних вчинків, слів, думок, вольовий акт змінити себе, вдосконалювати), гідність (усвідомлення божественного походження та покликання людини) [1].

Володимир Мономах в «Повчанні дітям» акцентує увагу на компонентах: гідність-мудрість (хто мудрий, той поводиться гідно), праведність (як богоугодне життя), доброчинність (як спосіб реалізувати своє покликання, немарність життєвого існування), милостиня як необхідна умова доброчесного життя (всебічна допомога сиротам, вдовам, убогим) знаходиться майже на рівнозначній позиції із повагою до величі і могутності Бога («майте страх Божий в серці своєму і милостиню подавайте щедру, бо то початок всякого добра»), гостинність (сформована на ґрунті християнської культури, органічно вплітається у національну ментальність українців, виражену в народних прислів'ях на кшталт «гість у дім - Бог у дім»), працьовитість (як цінність виступає найкращим стилем людського існування, що забезпечує загальне благополуччя, щасливе життя особи), сміливість (сміливість необхідна, щоб жити за Божим законом і вести гідний спосіб життя) [2].

Як зазначають дослідники Левківський та Микитюк історично центральною була ідея християнського гуманізму, формування головних чеснот (віри, надії, любові) тощо [3].

У творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки знаходимо такі орієнтири для виховання українців: освіченість, милосердя до потребуючих, національна гідність, боротьба за правду і свободу, любов і вірність Україні, рідна мова, віра, свобода людини і нації, гідність, духовна витривалість, сміливість, готовність до випробувань заради вищої мети тощо.

Г. Сковорода обґрунтовує цінність людини рівнем її духовності, а процес виховання особистості асоціює з розвитком її духовних сил, віри у вищі ідеали істини, любові, добра, краси; плеканням цінностей чистого серця, простоти, благородства, скромності. Окрему унікальну роль у забезпеченні духовного здоров'я, за твердженням Григорія Сковороди, відіграють історично-духовні християнські джерела, насамперед, Біблія. Її феноменальна універсальна екзистенційна цінність полягає в тому, що ця «аптека», набута Божою премудрістю для лікування душевного світу людини, не має аналогів/ замінників. Адже, як констатує мислитель, проблеми/хвороби душі неможливо вилікувати жодними земними ліками; натомість Боже Слово спрямоване на зміцнення і розвиток духовних сил людини [4].

Застосування знань і засобів етнопедагогіки ставить реальний заслін бездуховності, національному нігілізму, історичному безпам'ятству, допомагає новому поколінню усвідомити свою роль як спадкоємців народних цінностей і традицій, національної сімейно-побутовоі культури [5].

Таким чином, застосування аксіологічних ідей народної педагогіки, з метою формування, закріплення та розширення на законодавчому рівні категорії духовно- морального виховання вбачається вірним та історично виправданим.

Перш ніж перейти до складної категорії «духовно-моральне виховання» розглянемо семантичне значення її складових, понять «духовність» і «моральність». Слово «духовність» похідне від слова «дух». В українській мові ним здавна позначалося те високе й чисте, що антитетичне «матерії».

У «Новому тлумачному словнику української мови» поняття «духовний» подається, як пов'язаний з внутрішнім психічним життям людини, її моральним світом; стосується релігії, церкви, належний їм; протилежне світський [6].

У «Педагогічному словнику» за загальною редакцією М. Ярмаченка поняття «духовність» розуміється як «...специфічно людська риса, яка виявляється у багатстві духовного світу особи, її ерудиції, розвинутих інтелектуальних і емоційних запитах, моральності» [7].

У «Словнику психологічних термінів» поняття «духовність» людини трактується як «.індивідуальна вираженість у структурі особистості двох фундаментальних потреб: особистої потреби пізнання і соціальної потреби жити і діяти для інших» [8].

У «Психологічній енциклопедії» знаходимо сучасний підхід у психології: на побутовому рівні зміст поняття «душа» відповідає змісту понять «внутрішній світ людини», «психіка» чи «свідомість» і як наукове поняття не використовується [9].

В «Українському педагогічному енциклопедичному словнику» духовно-моральне виховання полягає в цілеспрямованому формуванні моральної свідомості, розвитку морального почуття і формуванні звичок і навичок моральної поведінки людини відповідно до християнської етики» [10].

У релігієзнавчому словнику розглядають духовність у трьох аспектах, як-от:

1) вищий рівень розвитку і саморегуляції зрілої особистості, коли основними орієнтирами її життєдіяльності стають вічні людські цінності;

2) спрямованість особистості на дії для блага оточення, пошук моральних абсолютів;

3) наближеність людини у своїх вищих прагненнях до Бога [11].

Духовність - це поняття, що узагальнено відображає цінності і відповідний до них досвід, протилежний емпіричному («матеріальному», «природному») існуванню людини, або принаймні відрізняється від нього. Духовність полягає в усвідомленому самоспрямуванні людини до вищих цінностей, ідеалу, досконалості» [12].

У підручнику «Релігієзнавство» поняття «духовність» - це

«1) індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання й соціальної потреби жити і діяти для інших;

2) специфічно людська якість ... характеризує мотивацію і сенс поведінки особистості». «...Духовність - позиція ціннісної свідомості, властива всім його формам - моральній, політичній, релігійній, естетичній, художній, але особливо істотна в сфері моральних відносин.

Духовність відзначається ... безкорисливістю, свободою, емоційністю, що звільнилася від фізіологічно детермінованих переживань...» [13].

Якщо досліджувати сутність терміну «духовність» в релігійному аспекті знаходимо наступне.

У християнській традиції духовність протиставляється душевності - сукупності всього того, чого не буває поза межами психологічних процесів. На відміну від духовного, душевному притаманні замасковані імпульси свавілля, себелюбства, чуттєвості, агресивності. Тому духовність у християнській етиці пов'язується з внутрішньою чистотою і миротворенням, скромністю і послухом [14].

Апостол Павло в першому посланні до коринфян пише «2-14. Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого, бо вона вважає це безумством; і не може розуміти, тому що про це треба судити духовно.» [15].

Святитель Іоанн Златоуст, архієпископ Константинопольський коментує це так, що душевна людина - той, хто все підпорядковує холодним розумуванням і не вважає потрібним для себе вищої допомоги; а це - безумство. Бог дарував нам розум для того, щоб він пізнавав і приймав повідомлене від Бога, а не для того, щоб він вважав самого себе достатнім для себе. Прекрасні та корисні - очі; але якби вони захотіли бачити без світла, то краса і власна сила їх анітрохи не принесли їм користі, але ще завдали б шкоди. Так і душа, якщо захоче бачити без Духа, то сама собі стане на заваді.

Серед найважливіших складових духовно-морального виховання І. Огієнко називав вивчення історії, яка прищеплює дітям етичну звичку керуватися в житті не егоїстичними мотивами, а загально-громадськими і вселюдськими. Стверджував, що велике значення для формування людини має релігія, тож Церква була і буде природним ґрунтом, з якого виростає і розвивається духовна культура українського народу. До головних чинників національного виховання залічував сім'ю, мову, Церкву, культуру [16].

Предметом духовно-морального виховання І. Огієнко вважав виховування в людині християнської доброчесності, а вищим проявом моральності - совість і чесність. Наголошував на значенні діяльності з дисциплінування людської душі, опанування вміння любити, творити добро, знаходити радість у праці, боротися зі злом. Розкривав сутність цих душевних проявів: «Любити - то служити»; «Служити - це чинити ближньому чи народові добро»; «Служити за Христом». Тим-то зрушував молоде покоління на усвідомлене формування у процесі духовно-морального виховання вміння прощати, бути милосердним. За словами вченого, бути милосердним - означає співчувати тому, хто в біді; намагатися зрозуміти причину будь-якого вчинку; осуджувати вчинок, а не людину; виявляти співчуття не словом, а ділом; ділитися всім можливим з усіма, хто потребує; допомагати духовно слабшому. Просвітитель обстоював думку, що Церква зберігає духовні, народні, родинні цінності та дбає про соборність, демократичність, духовність, незалежність своєї Батьківщини і саме так захищає національні інтереси [17].

Категорія духовності - одна з найбільш широких в системі філософських категорій. Мислителі початку XX ст. розглядали духовність як божественну сутність у людині та збагачення її розуму моральними цінностями, ідеями добра і краси. Більшість релігійних філософів вважала, що духовна реальність проявляється у вірі в Бога, а Бог є Царством Істини, Добра, Краси, Святості. На переконання В. Вернадського сутність людини ніколи не зводилася тільки до біологічного і соціального, а завжди наповнювалася духовним змістом [18].

У філософській концепції українського мислителя П. Юркевича категорія духовності постає в контексті богоподібності (пробудження і вершина життя), яку вчений вирізняв як центр людської особистості, а серце - як містичний і чуттєвий орган пізнання і сприйняття найвищих сакральних цінностей в образі Бога [19].

Погляд на духовність з філософсько-педагогічної позиції відкриває нові обрії для педагогічної науки. Духовність, переконаний український філософ Я. Ярема, - свідома активність людського духу, яка веде і підносить людину до ідеалу добра, до того, що її облагороджує. «Духовність людини - це активність її розуму, серця і духу, - всі прояви її життя, інспірованого (натхненного) ідеалом Найвищого Добра, Благодаттю Божественного Духа. На духовність людини припадає та її активність, яка виринає із спонук Віри, Надії, Любові» [20].

Сучасні психологи, досліджуючи категорію духовності, пропонують цілісний погляд на людину та репрезентують її як особистість, що фізичними силами торкається матеріального світу, а духовними - трансцендентного [21].

Під духовністю І. Бех розуміє насамперед зосередженість на моральній культурі людини. «Адже духовність, - наголошує вчений, - так чи інакше передбачає вихід за межі егоїстичних інтересів, особистої користі й зосередженість на моральній культурі людства. То й цілі і наміри духовно зрілої особистості вкорінені в системі надіндивідуальних цінностей, завдяки чому вони виконують функцію вищого критерію орієнтування у світі й опори для особистісного самовизначення» [22].

У монографії «Психологічні закономірності розвитку духовності особистості» за редакцією М.Й. Боришевського виявлено природу феномена духовності як системи морально релевантних ціннісних орієнтацій, що стали внутрішньо особистісними детермінантами життєдіяльності людини. Важливим є результати дослідження щодо провідної ролі сімейно-родинних ціннісних орієнтацій у духовному розвитку особистості. Актуальним постає висновок учених щодо інтерпретації духовності як вияву здатності особистості до творчого оволодіння цінностями, їх екстраполяції у контекст реальної поведінки [23].

Думки українських педагогів про духовність багато в чому збігаються з розумінням її класичною педагогікою. Так, за О. Вишневським, духовність є найвищим щаблем в ієрархії цінностей, тобто належить до абсолютних цінностей. Зумовлена вона світоглядом, вірою, спрямованістю людини до Бога і до богоугодно трактованих ідеалів нижчих рівнів ієрархії цінностей, які стосуються естетичного, морального, національного, громадянського, родинного, особистісного життя людини. Науковець пов'язує духовність з руханням людини до Бога, її зорієнтованістю на дотримання у житті Божих Заповідей [24].

У сучасній літературі духовність розкривається переважно як внутрішня інтелектуальна і моральна сутність людини, основний орієнтир життєдіяльності. Вітчизняні вчені розглядають духовність як вищий прояв людської сутності «людського в людині» та як результат глибинного освоєння знань про природу, суспільство і людину. Поняття «духовність» вживається, коли окреслюється внутрішній, суб'єктивний світ людини. Передусім духовність охоплює розум, культуру мислення, рівень і якість знань, емоційний і моральний розвиток. За такого підходу до з'ясування сутності духовності увиразнюються раціональне, просвітницьке, те, чого можна досягти завдяки освіті [25].

Слід наголосити, що основним орієнтиром у системі виховання будь-якого народу є вироблений ним виховний ідеал, тобто особливе уявлення про те, якою повинна бути людина. Цінним у цьому контексті для нашої роботи є педагогічний доробок професора Г Ващенка, який створив українську національну педагогіку, що «відповідає духовності українського народу, його історичній місії і потребам державного будівництва України». За Г. Ващенком, ідеал національного виховання ґрунтується на двох головних цілях: служіння Богові та своїй нації. [26]

З педагогічних позицій сфера духовності ширша за обсягом і багатша за змістом, аніж сфера раціонального освоєння світу. Головне в духовності - не набуття знань, а їх зміст. Знання стають духовними, коли усвідомлюються як засіб осягнення сенсу зовнішнього і внутрішнього світу людини та освоєння вищих цінностей - істини, добра, краси. Провідними засобами виховання духовної культури учнів є предмети і явища матеріального і духовного світу, а також види їхньої діяльності, якісне й безперервне оновлення дитячого життя в навколишньому середовищі [27].

О. Бєлих довів, що духовний розвиток особистості дитини «...постає як розвиток її духовної культури і стає можливим за двох основних умов:

1) гармонії духовного світу дитини і її життєдіяльності і

2) освоєнні духовної реальності». Науковець установив, що «.головною в культурі є її якісна характеристика, тобто моральний потенціал, який не є, як і духовність, окремою галуззю людського існування або функціонування». У процесі виявлення точок зіткнення духовності з різними видами діяльності дитини по освоєнню навколишнього світу дозволив вченому виділити види духовності особистості учня:

1) інтелектуальне освоєння актуальної дійсності;

2) естетичне освоєння актуальної дійсності;

3) моральне освоєння сучасного світу;

4) релігійність як відношення дитини до віри [28].

В. Жуковський, як один з українських розробників сучасних навчальних програм духовно-морального спрямування у вітчизняній школі, орієнтується на різні характеристики феномену духовності: онтологічність - розуміння і сприйняття її як особистісно-буттєвої і соціально-буттєвої складової; теологічність - вирізнення духовності як певної мети, «Божого проекту» або «цілі» розвитку особистості в її світському визначенні; аксіологічність - визначення триєдиної ідеї «істина - добро - краса», що актуалізує розумове, моральне та естетичне виховання [29].

На думку В. Киричок і Л. Хоружої, у суспільстві формуються два напрями розвитку духовності особистості: світський (культурологічний) та суспільно-релігійний (конфесійний). При цьому духовно-моральні цінності перебувають одночасно у сфері відносин: «людина - суспільство» і відношення «людина - духовний світ». Вчені вирізняють суспільно-релігійний (конфесійний) підхід до розвитку духовності особистості як такий, що спирається на інтегровані аспекти: віра в розвивальний суспільний потенціал особистості та усталені релігійні цінності й правила життя [30].

Сіданіч І.Л. виокремлює три рівні духовності - перший це відчуття, а другий це усвідомлення людиною своєї єдності з навколишнім світом. Духовною може бути і неосвічена людина, яка інтуїтивно відчуває рівноцінність і нерозривний зв'язок свого «Я» зі світом. Свої відносини з людьми, довкіллям вона будує не на страху або примусі, а на любові, співчутті й шанобі. На рівні усвідомлення духовність осягається тоді, коли виховання, освіта і самовиховання дали людині змогу синтезувати знання про світ і заглибитися в сутність його взаємозв'язків. Третій рівень духовності - віра в божественне як єдності всього сущого.

На її думку, роль релігії, її значення у піднесенні моральності людини є істотними у перехідні періоди розвитку суспільства. Відчуттів може бракувати для моральної саморегуляції, єдність світу може не усвідомлюватись унаслідок життєвих обставин. І лише віра - єдине джерело, здатне допомогти людині гуманно взаємодіяти зі світом.

Духовність - вектор удосконалення особистості в умовах соціальних змін. У цьому контексті духовність є сенсом буття людини, що підносить і спрямовує її на осягнення здобутків культури, формування особистісних цінностей, самовдосконалення, розширення людських можливостей, дає змогу визначити свою світоглядну, громадянську і життєву позиції [31].

Високоморальна, духовно багата особистість, здатна творити життя, саморозвиватися, здійснювати соціокультурний і технологічний розвиток соціуму. Саме такі якості особистості має виховувати вітчизняна освіта [32].

Представлені напрацювання вважаємо за доцільне узагальнити у вигляди таблиці.

Таблиця 1

№	Зміст поняття «духовність»	Джерело
Історичний ракурс
1	Істина - милосердний Бог, явлений в Ісусі Христі; благодать - Божа сила; спасіння, довіра до Бога, віра, покаяння, гідність,	«Слово про закон і благодать» Митрополита Іларіона
2	гідність-мудрість, праведність, доброчинність, милостиня, повага до величі і могутності Бога, гостинність, працьовитість, сміливість щоб жити за Божим законом	«Повчання дітям» Володимира Мономаха
3	освіченість, милосердя, гідність, боротьба за правду і свободу, любов і вірність Україні, рідна мова, віра, свобода людини і нації, духовна витривалість, сміливість, готовність до випробувань заради вищої мети, віра, любов, чисте серце, простота, благородство, скромність, вивчення Біблії та Слова Божого	твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Г. Сковороди
Довідниковий ракурс
4	пов'язаний з внутрішнім психічним життям людини, її моральним світом; стосується релігії, церкви, належний їм; протилежне - світський	«Новий тлумачний словник української мови»
5	специфічно людська риса, яка виявляється у багатстві духовного світу особи, її ерудиції, розвинутих інтелектуальних і емоційних запитах, моральності	«Педагогічний словник» за ред. М. Ярмаченка
6	індивідуальна вираженість у структурі особистості двох фундаментальних потреб: особистої потреби пізнання і соціальної потреби жити і діяти для інших	«Словник психологічних термінів» за ред. С. Рясенко
7	Цілеспрямоване формування моральної свідомості, розвитку морального почуття і формуванні звичок і навичок моральної поведінки людини відповідно до християнської етики	«Український педагогічний енциклопедичний словник» за ред С.Гончаренко
8	1) вищий рівень розвитку і саморегуляції зрілої особистості, коли основними орієнтирами її життєдіяльності стають вічні людські цінності; 2) спрямованість особистості на дії задля блага оточення, пошук моральних абсолютів; 3) наближеність людини у своїх вищих прагненнях до Бога	«Релігієзнавчий словник» за ред. А. Колодного, Б. Лобовика
9	узагальнено відображає цінності і відповідний до них досвід, протилежний емпіричному («матеріальному», «природному») існуванню людини; полягає в усвідомленому самоспрямуванні людини до вищих цінностей, ідеалу, досконалості	«Енциклопедія українознавства»
10	1) індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання й соціальної потреби жити і діяти для інших; 2) специфічно людська якість, характеризує мотивацію і сенс поведінки особистості».	«Релігієзнавство» підручник за ред. Я. Черненький, В. Лешан
Релігійний ракурс
11	чистота, миротворення, скромність, послух; духовність протиставляється душевності - сукупності всього того, чого не буває поза межами психологічних процесів. На відміну від духовного, душевному притаманні замасковані імпульси свавілля, себелюбства, чуттєвості, агресивності.	«Християнська педагогіка: плекання кращих людських чеснот.» за заг. ред. С. Стефанюка
12	Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого, бо вона вважає це безумством; і не може розуміти, тому що про це треба судити духовно.	2-14 Перше послання до коринфян Апостола Павла
Філософський ракурс
13	божественна сутність у людині та збагачення її розуму моральними цінностями, ідеями добра і краси; вірі в Бога, а Бог є Царством Істини, Добра, Краси, Святості	«Про науковий світогляд» В. Вернадський
14	богоподібність (пробудження і вершина життя), як центр людської особистості, а серце - як містичний і чуттєвий орган пізнання і сприйняття найвищих сакральних цінностей в образі Бога	«Філософські твори» П. Юркевич
15	свідома активність людського духу, розуму, серця, яка виринає із спонук Віри, Надії, Любові та веде людину до ідеалу добра, до того, що її облагороджує; всі прояви її життя, інспірованого (натхненного) ідеалом Найвищого Добра, Благодаттю Божественного Духа	«Українська духовність в її культурно-історичних виявах» Я. Ярема
Психологічний ракурс
16	здатність людини як особистості фізичними силами торкатися матеріального світу, а духовними - трансцендентного	«Психологічні основи виховання духовності в українській національній школі» В. Москалець
17	зосередженість на моральній культурі людини; передбачає вихід за межі егоїстичних інтересів, особистої користі й зосередженість на моральній культурі людства; критерій для орієнтування у світі й опори для особистісного самовизначення	«Духовні цінності в розвитку особистості» І. Бех
18	- система морально релевантних ціннісних орієнтацій, що стали внутрішньо особистісними детермінантами життєдіяльності людини; - вияв здатності особистості до творчого оволодіння цінностями, їх екстраполяції у контекст реальної поведінки	«Психологічні закономірності розвитку духовності особистості» за ред. М. Боришевського
Педагогічний ракурс
19	- найвищий щабель в ієрархії цінностей - абсолютна цінність, зумовлена світоглядом, вірою, спрямованістю людини до Бога і до богоугодно трактованих ідеалів нижчих рівнів ієрархії цінностей, які стосуються естетичного, морального, національного, громадянського, родинного, особистішого життя людини; - рух людини до Бога, її зорієнтованість на дотриманні у житті Божих Заповідей	«Теоретичні основи сучасної української педагогіки» О. Вишневський
20	- внутрішня інтелектуальна і моральна сутність людини, основний орієнтир життєдіяльності; - вищий прояв людської сутності «людського в людині» та як результат глибинного освоєння знань про природу, суспільство і людину; - внутрішній, суб'єктивний світ людини; - охоплює розум, культуру мислення, рівень і якість знань, емоційний і моральний розвиток.	«Інноваційна виховна технологія: сутнісні положення і шляхи реалізації» І. Бех
21	сфера ширша за обсягом і багатша за змістом, аніж сфера раціонального освоєння світу. Головне в духовності - не набуття знань, а їх зміст. Знання стають духовними, коли усвідомлюються як засіб осягнення сенсу зовнішнього і внутрішнього світу людини та освоєння вищих цінностей - істини, добра, краси.	«Духовність та духовна культура особистості» Г. Шевченко
22	1) інтелектуальне освоєння актуальної дійсності; 2) естетичне освоєння актуальної дійсності; 3) моральне освоєння сучасного світу; 4) релігійність як відношення дитини до віри	«Духовні основи формування світогляду студентської молоді» О. Бєлих
23	- особистісно-буттєва і соціально-буттєва складова; певна мета, «Божий проект» або «ціль» розвитку особистості в її світському визначенні; - істина - добро - краса, що актуалізує розумове, моральне та естетичне виховання.	«Теорія і методика викладання предметів духовно-морального спрямування у середніх загальноосвітніх закладах» М. Жуковський
24	віра в розвивальний суспільний потенціал особистості та усталені релігійні цінності й правила життя.	Хоружа Л. Духовно- моральне виховання школярів в Україні: досвід та шляхи вдосконалення / Людмила Хоружа, Віра Киричок
25	- відчуття та усвідомлення людиною своєї єдності з навколишнім світом, віра в божественне як єдності всього сущого; - вектор удосконалення особистості в умовах соціальних змін; - сенс буття людини, що підносить і спрямовує її на осягнення здобутків культури, формування особистісних цінностей, самовдосконалення, розширення людських можливостей, дає змогу визначити свою світоглядну, громадянську і життєву позиції	«Духовно-моральне виховання дітей у вітчизняній школі» І. Сіданіч

Елементи духовності і моральності можуть до міри інтегруватися. Духовність є способом індивідуального світопізнання і світоставлення у складному поєднанні з механізмом саморефлексії, тобто духовність виявляється у ставленні людини до самої себе. Моральність ґрунтується на історичному досвіді й формує такі культурні концепти, як моральні норми, принципи, поняття добра [33].

Свого часу Г.-В.-Ф. Гегель визначав поняття «мораль» як сферу суб'єктивних уявлень людини про добро і зло та інші етичні цінності, мотиви поведінки, цілі і наміри, а «моральність» - як практичні звичаї, об'єктивовану мораль. Моральність як сутність моралі, на думку німецького філософа, означає здатність людини творити добро не з примусу ззовні, а завдяки внутрішньому єству та добровільності, а тому моральність збігається з моральною свободою особи [34].

В «Енциклопедії українознавства», моральність - це «...сфера практичних учинків, звичаїв, традицій ... моральної свободи особистості, коли громадські й загальнолюдські вимоги збігаються з внутрішніми мотивами...» [35].

В «Українському педагогічному словнику» етику, мораль і моральність подано як синонімічні поняття. Водночас моральність визначається як критерій свідомості, цінностей, ідеалів і пов'язаних з ними практичних учинків, під час яких людина ставиться до іншої людини, як до себе, а до себе - з позиції іншого. Якість особистості невіддільна від інтелектуальності, інтелігентності та інших визначень її духовної культури [36].

В «Енциклопедії освіти» моральність розглядається як характеристика особливого виду практичної діяльності людей, що мотивується моральними ідеалами, переконаннями, нормами і принципами [37].

За «Українським педагогічним енциклопедичним словником» С. Гончаренка, мораль і моральність є етичними поняттями, певною мірою - синонімами. До моральних автор залічує різні форми моральної свідомості: особистісні переконання щодо норм і принципів належної поведінки людини як громадянина, суспільні й моральні ідеали; етичні уявлення про життя і смерть, справедливість і несправедливість, гуманістичні людські відносини, добро і зло тощо; моральні почуття обов'язку, совісті, відповідальності, честі й гідності [38].

Моральність, її норми, принципи, ідеали, на нашу думку, - це не тільки і не стільки способи регулювання громадського порядку, скільки орієнтири духовного розвитку людини. «Моральність» - це етичне поняття, яке в широкому розумінні є синонімом моралі, а «мораль» - одна з форм суспільної свідомості, система поглядів і уявлень, норм і оцінювань, що регулюють поведінку людей. Норми і принципи моралі, моральні ідеали, почуття становлять систему моралі, яка визначає життєву позицію певної соціальної спільності чи індивіда, орієнтує їх у світі цінностей.

До моральних цінностей в різний час належали політичні (пролетарський інтернаціоналізм, патріотизм), соціальні (колективізм, громадський обов'язок), ідеологічні (переконання, підпорядкування), правові (дисциплінованість, старанність) [39].

Пріоритетними цінностями В. Ворожбіт і О. Микитюк вважають:

1) охоронні цінності морального християнського ідеалу духовності людини;

2) громадянськості в широкому її розумінні;

3) національно-патріотичних почуттів;

4) верховенства сім'ї, посередництвом якої забезпечується взаємозв'язок світського і релігійного світогляду людей, релігійної моральності. Сутність духовно-морального виховання виражається через категорію любові, що є найвищою моральною чеснотою і духовною цінністю [40].

Моральному вихованню В. Сухомлинський надавав провідну роль у становленні особистості. За його баченням, на рівні світогляду має засвоюватися золоте правило етики: необхідно ставитись до інших людей так, як би ти хотів, щоб вони ставилися до тебе. Для успішного досягнення цього педагог зазначає: «Перевіряйте свої вчинки свідомістю: чи не завдаєте зла, неприємності, незручності людям своїми вчинками. Робіть так, щоб людям, які оточують вас, було добре» [41].

На думку О. Сухомлинської релігійна моральність концептуалізує усі цінності - як релігійні, так і ті, які класифікуються як загальнолюдські (щирість, любов до ближнього, вірність, довір'я, любов, самовідданість, милосердя, повага до людей, терпимість, жертовність, скромність тощо)» [42]. історичний релігійний культурний духовний моральний виховання

Моральні реґулятиви спонукають людину до усвідомлення того, що подолати будь-яке зло можна вихованням любові до ближнього. Вважаємо, що категорія любові є моральним правилом і основою духовно-морального виховання дітей у вітчизняній школі. Християнська любов до ближнього можлива у сенсі, вказаному в Біблії. Оминаючи увагою все зовнішнє в іншій людині, помічаючи її внутрішнє очікування на знаки любові й уваги, потрібно дати іншій людині значно більше від того, що їй необхідне. Так здійснюється взаємодія між любов'ю до Бога і любов'ю до ближнього, про яку йдеться у Біблії (1-е соборне послання св. апостола Іоанна, 3:10-23). Якщо у житті людини відсутній зв'язок з Богом, вона бачитиме в іншій людині не живу душу, а лише людську істоту, і ніколи не розпізнає в ній Божого образу. Тільки служіння ближньому розкриває очі на те, що Бог робить для людей і як Він їх любить. Любов до Бога і любов до ближнього нероздільні: це одна настанова. Любов виховується любов'ю і є божественною, тому що бере початок від Бога і єднає з Богом. Через це єднання любов перетворює усіх у «Ми», яке підноситься і змушує стати одним, аж до того, щоб «Бог був у всьому все» [1-ше послання св. апостола Павла до коринфян, 15: 28].

Сіданіч І.Л. визначає моральність як орієнтир духовного розвитку людини, етична складова, форма суспільної свідомості, система ідеалів і принципів, поглядів і уявлень, норм і оцінювань, що регулюють поведінку людини, визначають життєву позицію соціальної спільноти й індивіда, спрямовують діяльність людини відповідно до ієрархії її цінностей [43].

Наведені напрацювання узагальнимо у таблиці нижче.

У широкому педагогічному значенні виховання розглядається як навчально-виховний процес, засобами якого розвиваються інструментальна і мотиваційно-ціннісна сфери особистості. У вузькому значенні виховання визначають як діяльність, спрямовану на розвиток мотиваційно-ціннісної сфери особистості.

Таблиця 2

№	Зміст поняття «моральність»	Джерело
1	ґрунтується на історичному досвіді й формує такі культурні концепти, як моральні норми, принципи, поняття добра	«Духовна культура особистості» Д. Чернілевський
2	здатність людини творити добро не з примусу ззовні, а завдяки внутрішньому єству та добровільності, а тому моральність збігається з моральною свободою особи	«Феноменологія духу» Г. Гегель
3	совість і чесність	«Українська культура і наша церква» І. Огієнко
4	сфера практичних учинків, звичаїв, традицій, моральної свободи особистості, коли громадські й загальнолюдські вимоги збігаються з внутрішніми мотивами	«Енциклопедія українознавства»
5	- синонім етики і моралі; - критерій свідомості, цінностей, ідеалів і пов'язаних з ними практичних учинків, під час яких людина ставиться до іншої людини, як до себе, а до себе - з позиції іншого; - етичні уявлення про життя і смерть, справедливість і несправедливість, гуманістичні людські відносини, добро і зло тощо; моральні почуття обов'язку, совісті, відповідальності, честі й гідності	«Український педагогічний словник» за ред. С. Гончаренко
6	характеристика особливого виду практичної діяльності людей, що мотивується моральними ідеалами, переконаннями, нормами і принципами	«Енциклопедія освіти»
7	життєва позиція певної соціальної спільності чи індивіда, що орієнтує їх у світі моральних цінностей - політичних (патріотизм), соціальних (громадський обов'язок), ідеологічних (переконання), правових (дисциплінованість)	«Філософський словник» за ред. В. Шинкарука
8	людяність, гуманізм; робити так, щоб людям, які оточують вас, було добре; перевіряти свої вчинки свідомістю:чи не завдаєте зла, неприємності, незручності людям своїми вчинками.	«Вибрані твори» В. Сухомлинський
9	орієнтир духовного розвитку людини, етична складова, форма суспільної свідомості, система ідеалів і принципів, поглядів і уявлень, норм і оцінювань, що регулюють поведінку людини, визначають життєву позицію соціальної спільноти й індивіда, спрямовують діяльність людини відповідно до ієрархії її цінностей	«Духовно-моральне виховання дітей у вітчизняній школі (ХХ- перша чверть ХХІ століття)» І. Сіданіч

З погляду Ворожбіт В.В. духовно-моральне виховання можна розуміти як процес організованого, цілеспрямованого зовнішнього і внутрішнього (емоційно- сердечного) впливу педагога на духовно-моральну сферу особистості, що утворює внутрішній світ завдяки використанню засобів виховного навчання. Цей вплив (охоронний, релігійно-педагогічний, антропологічний, соціально- гуманістичний) є комплексним, інтегрованим щодо відчуттів, бажань, думок особистості дитини і педагога, органічно поєднує напрями розуміння суті ключового поняття «духовно- моральне виховання». Водночас зміст духовно-морального виховання спирається на систему цінностей змісту загальної освіти й актуалізується завдяки активній позиції педагога. Вибір цінностей опосередковується творчим потенціалом педагога, духовністю його особистості [44].

Сіданіч І.Л. констатує, що духовно-моральне виховання це специфічна сфера педагогічної діяльності з розвитку дитини і спонукання її до творення емоційно-ціннісних засад життя. Воно розглядається як:

- засіб розвитку духовних і моральних почуттів і якостей (совість, віра, довіра, чуйність, співчуття, чесність),

- утвердження духовно-моральної позиції (здатність до розрізнення добра і зла, готовність до життєвих випробувань), та

- цілеспрямованого формування особистості (внутрішні настанови, принципи, що визначають поведінку, духовні якості й інтелектуальну сферу) [45].

Узагальнимо зміст поняття «духовно-моральне виховання» в таблиці.

Таблиця 3

№	Зміст поняття «духовно-моральне виховання»	Джерело
1	2	3
1	Цілеспрямоване формування моральної свідомості, розвитку морального почуття і формуванні звичок і навичок моральної поведінки людини відповідно до християнської етики	«Український педагогічний енциклопедичний словник»
2	- вивчення історії, яка прищеплює дітям етичну звичку керуватися в житті не егоїстичними мотивами, а загальногромадськими і вселюдськими; - природньо ґрунтується на сім'ї, мові, Церкві, культурі; - виховування в людині християнської доброчесності; - дисциплінування людської душі, опанування вміння любити, творити добро, знаходити радість у праці, боротися зі злом, прощати, бути милосердним.	«Українська культура і наша церква» І. Огієнко
3	ґрунтується на двох головних цілях: служіння Богові та своїй нації.	«Педагогічні технології: навч. посібник для вузів» О. Падалка, А. Нісімчук, О. Смолюк, О. Шпак.
4	формування особистості на релігійних та загальнолюдських цінностях (любові до ближнього, милосерді, віри, щирості, довіри, самовідданості, терпимості, жертовності, поваги до людей, скромності тощо	«Концептуальні засади формування духовності особистості на основі християнських моральних цінностей» О. Сухомлинська
5	- процес організованого, цілеспрямованого зовнішнього і внутрішнього (емоційно-сердечного) впливу педагога на духовно-моральну сферу особистості, що утворює внутрішній світ завдяки використанню засобів виховного навчання; - виражається через категорію любові, що є найвищою моральною чеснотою і духовною цінністю.	«Теорія та практика духовно-морального виховання учнів загальноосвітніх закладів України (середина ХІХ - початок ХХ століття)» В. Ворожбіт
6	- специфічна сфера педагогічної діяльності з розвитку дитини і спонукання її до творення емоційно-ціннісних засад життя; 1) засіб розвитку духовних і моральних почуттів і якостей (совість, віра, довіра, чуйність, співчуття, чесність), 2) утвердження духовно-моральної позиції (здатність до розрізнення добра і зла, готовність до життєвих випробувань), 3) цілеспрямованого формування особистості (внутрішні настанови, принципи, що визначають поведінку, духовні якості й інтелектуальну сферу)	«Духовно-моральне виховання дітей у вітчизняній школі (ХХ- перша чверть ХХІ століття)» І. Сіданіч



Висновки

Духовно-моральне виховання в Україні має глибокі корені та зумовлене історичними, культурними та релігійними традиціями країни. Воно є важливим елементом загальної освіти та виховання, спрямованого на формування гармонійної, цілісної особистості.

Аналізуючи представлені в історії, релігії, філософії, психології, педагогіці концепції духовності та моральності, ґрунтуючись на дослідженнях категорії духовно-морального виховання Ворожбіт В.В. та Сіданіч І.Л. та запропонованих ними визначеннях, доходимо наступних висновків.

У контексті духовно-морального виховання, духовність і моральність є взаємопов'язаними, але все ж окремими аспектами виховання. Розуміння відмінностей між ними допомагає правильно організувати виховний процес.

Духовне виховання зосереджено на розвитку внутрішнього світу особистості, її духовних потреб та пошуку сенсу життя. Духовність опосередкована вірою, її вектор направлений на Господа Бога. Бог дарував нам розум для того, щоб він пізнавав і приймав повідомлене від Бога. Духовність надає ширше розуміння таких аспектів, як самореалізація, самопізнання, розвиток емоційної інтелігентності, відчуття єдності з ближнім та Богом.

Моральне виховання, в свою чергу, фокусується на етичних стандартах, нормах поведінки і соціальних правилах, що є в суспільстві. Воно охоплює формування цінностей, які регулюють поведінку особистості у суспільстві, включно з чесністю, справедливістю, відповідальністю, повагою до інших. Моральне виховання визначає, як людина повинна поводитися з іншими членами суспільства, як вирішувати конфлікти, як діяти справедливо.

Обидва аспекти є важливими для формування цілісної, гармонійно розвиненої особистості. Як правило, найбільш ефективним виховання виявляється на ранньому етапі формування особистості (дитина, учень).

Закон України «Про освіту» наголошує, що освіта є основою інтелектуального, духовного, фізичного і культурного розвитку особистості, її успішної соціалізації, економічного добробуту, запорукою розвитку суспільства, об'єднаного спільними цінностями і культурою, та держави.

Користуючись термінами наведеними у вказаному законі, пропонуємо наступне визначення категорії «духовно-морального виховання».

Духовно-моральне виховання - педагогічна діяльність, яка здійснюється в межах освітнього процесу за рівнями освіти від дошкільної до базової середньої, направлена на формування у дитини, учня набору духовних чеснот та моральних цінностей (міркування, совість, віра, надія, любов, милосердя, співчуття, чесність, відповідальність, тощо), з метою розвитку комплексної особистості, здатної до пізнання Бога, самопізнання, критичного мислення, розпізнавання добра і зла, взаємодії в суспільстві, подолання життєвих випробувань.

Наведене визначення є базовим, може бути уточнене, запропоновано для нормативного закріплення в законодавстві що регулює освіту в України.

Вибір закону для нормативного закріплення обраної категорії, порівняння із наведеним в Законі України «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності», а також її розширення з метою подальшої реалізації тощо, складає перспективу наступних досліджень.



Література

1. Київський, Іларіон. Слово про Закон і Благодать. Ізборник. [Електронний ресурс].

2. Повчання Володимира Мономаха (за Лаврентіївським списком 1377 р.). (б.д.). Ізборник. [Електронний ресурс].

3. Левківський, М.В., & Микитюк, О.М. (2002). Історія педагогіки. «ОВС».

4. Сковорода, Г. (1983). Вірші, пісні, байки, діалоги, трактати, притчі, прозові переклади, листи. Наукова думка.

5. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К. ІЗМН, 1997. - С.227. [Електронний ресурс].

6. Духовний // Новий тлумачний словник української мови: у 4-т. 42000 слів / уклад.: Василь Єфременко, Оксана Сліпушко. - К.: Аконіт, 1999. - Т. 1. - С. 870-871.

7. Педагогічний словник / за ред. М.Д. Ярмаченка; АПН України, Ін-т педагогіки. - К.: Пед. думка, 2001. - С.166.

8. Словник психологічних термінів (з глибинної психології) / за ред. С.І. Рясенко. - К.: Держсоцслужба, 2006. - С.55.

9. Душа // Психологічна енциклопедія / автор-упоряд. О.М. Степанов. - К.: Академвидав, 2006. - С. 114.

10. Гончаренко С.У. Український педагогічний енциклопедичний словник / Семен Гончаренко. - Вид. 2-ге, допов. й виправ. - Рівне: Волинські обереги, 2011. - С.121.

11. Релігієзнавчий словник / за ред. А. Колодного, Б. Лобовика. - К.: Четверта хвиля, 1996. - С.162.

12. Енциклопедія українознавства: у 5 т. - К.: Наук. думка, 1995. -Т. 2: Наука, освіта, виховання. - 1995. - С.345

13. Релігієзнавство: кредитно-модульна система навчання: підручник / Ярослав Черненький, Володимир Лешан. - Львів.: Упр. академ. друкарства, 2010. - С.137.

14. Стефанюк С.К. Християнська педагогіка: плекання кращих людських чеснот. Вип. 2 / С.К. Стефанюк, Р.М. Голянчук; за заг. ред. С.К. Стефанюк. - Х.: Кроссроуд, 2010. - 68 с.

15. Святе Письмо. Біблія українською мовою. Перше послання до Коринфян. [Електронний ресурс].

16. Огієнко І. Українська Церква: нариси історії Української православної церкви: у 2 т. Т. 1 і 2 / Іван Іванович Огієнко - К.: Україна, 1993. - С.68-94.

17. Огієнко І.І. Українська культура і наша церква: ідеологія української православної церкви: життєпис / Іван Іванович Огієнко. - Вінніпег: Волинь, 1991. - С.78.

18. Вернадський В.І. Науковий світогляд (з лекції «Про науковий світогляд») / В.І. Вернадський // Філософія та світогляд: Філософські дискусії 20-х років. - М.: Наука, 1990. - С. 18-24.

19. Юркевич П.Д. Філософські твори / П.Д. Юркевич; сост. та підготовка тексту: А.І. Абрамова, І.В. Борисова. - М.: Правда, 1990. - С.113-118.

20. Ярема Я.Я. Українська духовність в її культурно-історичних виявах / Яким Ярема // Перший Український педагогічний конгресс, 2-3 листоп. 1935 р., м. Львів. - Л.: Рідна шк., 1938. - С. 16-88.

21. Москалець В.П. Психологічні основи виховання духовності в українській національній школі: автореф. дис. на здобуття наук. ступ. д-ра психол. наук: спец. 19.00.07 «Педагогічна та вікова психологія» / Віктор Петрович Москалець; Укр. держ. пед. ун-т ім. М. Драгоманова. - К., 1996. - 49 с.

22. Бех І.Д. Духовні цінності в розвитку особистості / І.Д. Бех // Педагогіка і психологія. - 1997. - №1. - С. 124-129

23. Психологічні закономірності розвитку духовності особистості: монографія / М.Й. Боришевський, О.В. Шевченко, Н.Д. Володарська та ін. За загальною редакцією М.Й. Боришевського. - К.: Педагогічна думка, 2011. - 200 с.

...