До джерел формування фонетичної компетентності майбутніх учителів української словесності

Размещено на http://www.allbest.ru/

До джерел формування фонетичної компетентності майбутніх учителів української словесності

Кузнецова Галина Петрівна кандидат педагогічних наук, доцент кафедри української мови, літератури та методики навчання, Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка

Анотація

У статті обґрунтовано, що трансформація вищої педагогічної освіти в Україні зумовлена значними життєвими викликами, із-поміж яких - виборювання миру і незалежності. Процес вивищення української мови на засадах реалізації миротвірної та націєстверджувальної функцій спонукає вищу школу до перегляду й оновлення методики навчання фонетики майбутніх учителів української словесності, оскільки саме у фонетичній матриці мови закодовано генетичні основи українського етносу. Доведено, що значущу роль у формуванні фонетичної компетентності здобувачів вищої освіти спеціальності 014 Середня освіта (Українська мова і література) відіграють здатності та вміння працювати з лінгвістичними текстами, зокрема джерелами, у яких закладено основи становлення фонетичної бази української мови. Із-поміж давніх джерел для студіювання виокремлено «Граматики» ХУІ-ХУІІ ст. (братської спілки «Адельфотес», 1591 р.; Л. Зизанія, 1596 р.; М. Смотрицького; 1619 р., І. Ужевича, 1643 р.).

Проаналізовано мовне підґрунтя укладання «Граматик», доведено оприявлення в текстах фонетичних українськомовних рис як теоретичних основ генези фонетичної системи української мови, її акцентологічної, графічної, орфоепічної підсистем. Досліджено навчальний матеріал з фонетики «Грамматіки доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» (1591 р., Львів), яка є чи не першою науковою пам'яткою, де зафіксовано і науково стверджено основи української фонетичної системи, сформованої на підставі вкраплення в текст особливостей південно-західних (галицьких) говорів. У «Граматиці» простежується 19 одиниць на позначення фонетичних термінів; звуки і букви не розрізнено, поіменовано їх «письменами»; описано 7 голосних та 17 приголосних «письмен»; охарактеризовано склад, його будову, здійснено класифікацію складів; висвітлено аспекти функціонування графічних знаків на позначення звуків, звукових комплексів.

З'ясовано, що «Граматика» вміщує матеріал про наголос, його місце в слові та систему знаків наголошування (озія, варія, циркумфлекс). На засадах компетентнісного підходу матеріал у статті вкладено у два навчальні кейси: 1) «Вкраплення українськості, або якою мовою укладено “Граматики” XVI-XVII ст.»; 2) «“Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка” (1591 р., Львів) у формуванні фонетичної компетентності вчителів української словесності». Запропоновано етапи роботи з кейсами, підходи, методи опанування генетичних основ фонетичної системи української мови.

Ключові слова: учитель української мови та літератури, компетентнісний підхід, фонетична компетентність, «Граматики» XVI- XVII ст.; «Лінгводидактичний кейс».

Abstract

Sources of developing phonetic competence in future ukrainian language and literature teachers

Kuznetsova Halyna Petrivna Candidate of Pedagogical Sciences, Associate Professor at the Department of Ukrainian Language, Literature and Teaching Methods, Oleksandr Dovzenko Hlukhiv National Pedagogical University

This article explains that the transformation of higher pedagogical education in Ukraine is driven by significant challenges, such as the struggle for peace and independence. Elevating the Ukrainian language through its peacemaking and nation-building functions necessitates revising and updating the methodology for teaching phonetics to future teachers of Ukrainian language and literature. The phonetic matrix of the language encodes the genetic foundations of the Ukrainian ethnic group. It is shown that the ability to work with linguistic texts, especially those that lay the foundation for the phonetic base of the Ukrainian language, plays a crucial role in developing the phonetic competence of students specializing in 014 Secondary Education (Ukrainian Language and Literature). Among the historical sources studied are the “Grammars” of the 16th- 17th centuries (the “Adelphotes” brotherhood, 1591; L. Zyzaniy, 1596; M. Smotrytsky, 1619; I. Uzhevych, 1643). The article analyzes the linguistic background of these “Grammars” and shows how they reflect the theoretical foundations of the Ukrainian language's phonetic system, including its accentology, graphics, and orthoepy. The “Grammatyka dobrohlagolyvaho ellino-slavenskaho yazyka” [Grammars of the Eloquent Greek-Slavic Language] (1591, Lviv) is examined as one of the first scientific works to affirm the Ukrainian phonetic system, incorporating features of the southwestern (Galician) dialects.

This “Grammar” includes 19 terms for phonetic concepts, does not distinguish between sounds and letters (referring to them as “letters”), and describes 7 vowels and 17 consonants. It also characterizes syllable structure, classifies syllables, and discusses the use of graphic symbols for sounds and sound complexes. The “Grammar” provides material on stress, its placement in words, and the system of stress marks (oxia, varia, circumflex). The article presents two educational cases based on a competency-based approach: 1) “Integration of Ukrainian Elements, or What Language the `Grammars' of the 16th-17th Centuries Are Written In”; 2) “'Grammatyka dobrohlagolyvaho ellino-slavenskaho yazyka' (1591, Lviv) in Developing Phonetic Competence of Ukrainian Language Teachers.” It outlines stages, approaches, and methods for mastering the genetic foundations of the Ukrainian language's phonetic system.

Keywords: Ukrainian Language and Literature Teacher, Competency- Based Approach, Phonetic Competence, “Grammars” of the 16th- 17th Centuries, Linguodidactic Case.

Постановка проблеми

Нині пошук нових підходів, принців, методів, прийомів підготовки в закладах вищої освіти майбутніх учителів мовно-літературної освітньої галузі зумовлений не лише реформуванням та трансформацією освітньої галузі, але й значними викликами сьогодення - військовою агресією рф, міграцією учасників освітнього процесу, адаптацією їх до нових умов навчання і викладання, а ще - на тлі викликів - помітними процесами відродження українськості, де надпотужним засобом є українська мова - символ незалежності та ідентифікації української нації. Відрадно, що піднесення статусу мови розпочалося з аналізу її коріння, із глибинних першоджерел зародження, з обстоювання генетичної матриці мови, передовсім закодованої у фонетичній її основі, у «<...> звуковому ладі мови, що гармоніює з природним ландшафтом, довкіллям» [1, С. 38], які крізь віки зберігають «характер артикуляції звуків» [1, С. 38] своїх мешканців, устійнюють у часі фонетичну будову мови.

Поділяємо думку С. Ермоленко про таке: «Якщо в ХІХ ст. науковці оперували даними писемних пам'яток та діалектів, то ХХ ст., особливо його друга половина, характеризується активізацією комплексних досліджень, коли питання мови не відриваються від етногенезу українців, етногенезу слов'ян, ширше - від проблем індоєвропеців, індоєвропейської мови» [1, С. 40]. Однак питання розвитку української мови, дослідження першооснов становлення системи її та структури, і фонетичної підсистеми зокрема, дещо “відірвалися” від методики навчання та викладання мови в закладах вищої освіти, чи, можливо, навпаки - лінгводидактика не встигає опрацьовувати джерелознавчий матеріал із лінгвістики та суміжних наук. Це вкотре переконує наукову і вчительську спільноту в тому, що питання глотогенезу, етногенезу, лінгвоменальності мають бути невід'ємними складниками формування професійної компетентності майбутніх учителів української мови та літератури.

Окрім цього, у лінгводидактиці - несповна обґрунтовано й реалізовано субстанціальний підхід до вивчення фонетичних мовних явищ у поєднанні із функціональним. Ідеться про звукову субстанцію (від лат. substantia - сутність, основа, те, що існує, оречевлюється, фундаментальність), оскільки саме звуки є фізичними одиницями, які «уможливлюють існування мови. Усі інші одиниці мови <...> величини нефізичні, ідеальні і без <...> участі звуків сприйматися не можуть» [2, С. 7]. Означене спонукає до розгляду джерел, які засвідчують етапи та періоди послідовного становлення української мови через її фонетичну систему - субстанціальну та функціональну фонетику, яка є основою формування не лише фонетичної компетентності майбутніх учителів-словесників, а професійної в цілому. Такими джерелами вважаємо тексти - «<...> здобутки лінгвоукраїністики в царині видання пам'яток та їхнього теоретичного вивчення» [3, С. 7]. Із-поміж давніх джерел найперше виокремлюємо «Граматики» XVI-XVII ст. (братської спілки «Адельфотес», Л. Зизанія, М. Смотрицького, І. Ужевича), де закладено підґрунтя становлення фонетичної системи української мови, сутністю якої на відповідному рівні мають оволодіти майбутні фахівці мовно-літературної освітньої галузі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Ґрунтовний аналіз першоджерел за різними напрямами (глотогенезу, етнолінгвістики, лінгвоментальності), що перетинаються аналізом фонетичного (фонологічного) мовного рівня, здійснено в лінгвістичних, палеографічних, історичних працях (С. Богуславський, В. Борисов, Л. Гнатенко, М. Грунський, О. Леута, О. Литвиненко, І. Матвіяс, Г. Наєнко, В. Німчук, І. Огієнко, М. Пещак, Г. Півторак, В. Русанівський, К. Студинський, О. Царук та ін.). Проблеми староукраїнської мови другої половини ХУІ-ХУШ ст., становлення фонетичних її особливостей в системі слов'яноруської (церковнолов'янської) та «простої мови» простудійовано в науковому доробку І. Білодіда, Т. Видайчук, П. Житецького, В. Передрієнко, П. Плюща, Д. Чижевського, Ю. Шевельова та ін. Особливості формування фонетичного принципу українського правопису на матеріалі мовознавчих пам'яток є об'єктом наукового пошуку В. Вериги, Т. Видайчук, Т. Лободи, Л. Лушпинської, В. Німчука, Н. Пуряєвої та інших. Фонетичні альтернації, наголос як складник фонетичної системи в перших друкованих граматичних творах стали предметом аналізу І. Гальчука, Г. Кобиринки, І. Огієнка, Н. Русаченко, В. Скляренка та інших науковців. Особливості становлення фонетичної термінології на засадах дослідження «Граматик» XVI-XVII ст. простежуємо в працях О. Карабути, І. Козелко, О. Медведь, Н. Москаленко, В. Німчука, І. Огієнка, О. Полюги, Д. Якимович-Чапран.

Студіювання лінгводидактичних джерел засвідчує, що здебільшого науковці-методисти, лінгвісти (О. Антончук, Т. Видайчук, Л. Довбня, Ж. Колоїз, Г. Лозко, О. Семеног та ін.) розкривають роль, значення, місце старослов'янської мови, історії української мови, українознавства, українського народознавства, інших історико-лінгвістичних напрямів у педагогічній системі підготовки майбутніх учителів української мови і літератури, у формуванні їхньої лінгвокультурознавчої, етнокультуро- логічної компетентностей. Лише в поодиноких наукових, методичних працях (З. Бакум, В. Вітюк, Т. Видайчук, С. Караман, Г. Кузнецова, Г. Хом'як та ін.) натрапляємо на аспекти формування фонетичної компетентності вчителів мовно-літературної освітньої галузі на засадах студіювання давніх пам'яток. Актуальність проблеми дослідження обґрунтовується й тим, що в проєкті Стандарту першого (бакалаврського) рівня вищої освіти спеціальності 014 Середня освіта (за предметними спеціальностями), зміст якого вже в котре обговорюється педагогічною спільнотою, із-поміж загальних та фахових компетентностей, а відтак - і результатів навчання, не простежуємо таких, що спрямовані на формування умінь, навичок особистості працювати із різною джерельною лінгвістичною базою в межах предметної області.

Мета статті - на засадах історичного, компетентнісного підходів, методів спостереження над мовним матеріалом, лінгвогенетичного, аналітико-синтетичного з'ясувати мовне підґрунтя, що покладено в основу «Граматик» XVI-XVII ст.; дослідити фонетичні особливості та науково-навчальний матеріал із фонетики «Грамматіки доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» (1591 р., Львів); обґрунтувати значущість давнього джерела в системі формування фонетичної компетентності майбутніх учителів української мови і літератури; розробити удоступнені для сприймання та аналізу вчителями-словесниками лінгводидактичні кейси «Вкраплення українськості, або якою мовою укладено “Граматики”» XVI-XVII ст.», «“Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка” (1591 р., Львів) у формуванні фонетичної компетентності вчителів української словесності»; спроєктувати етапи та методи роботи з кейсами.

Виклад основного матеріалу

Із-поміж освітніх підходів, спрямованих на формування висококваліфікованої професійної особистості вчителя української мови, документами державної ваги (Концепція «Нова українська школа», Державний стандарт базової середньої освіти, проєкт Стандарту вищої освіти першого (бакалаврського) рівня спеціальності 014 Середня освіта (за предметними спеціальностями)), ступенем актуальності тем, що обговорюються на наукових конференціях різного ґатунку, науковими доробками лінгводидактів провідним визначено компетентнісний. Відповідно до Національної рамки кваліфікацій компетентність потрактовується як «динамічна комбінація знань, умінь, навичок, способів мислення, поглядів, цінностей, інших особистих якостей, що визначає здатність особи успішно соціалізуватися, провадити професійну та / або подальшу навчальну діяльність» [4]. Компетентнісна парадигма фокусується навколо інтегральної компетентності та включає загальні, фахові компетентності, які потребують відповідного формування через власний досвід навчання особистості, набуття нею професійних здатностей, спрямованих на діяльнісний результат. У межах інтегральної, загальних, фахових компетентностей виокремлюють предметні та ключові компетентності, останні можуть інтегрувати в собі загальні та спеціальні.

Прагматичне транслювання цієї теорії на підготовку майбутнього вчителя української мови та літератури / мовно- літературної освітньої галузі (за Державним стандартом базової середньої освіти) засвідчує, що предметна компетентність має виформовуватися на засадах особистісного опанування здобувачами вищої освіти спеціальності 014 Середня освіта (за предметними спеціальностями) об'єкта вивчення, мети і завдань навчання та викладання, теоретичного, методичного, технологічного, практичного, інструментального змісту предметної області спеціальності. Ключові ж компетентності (загальні та спеціальні) індивідуально набуваються в структурі предметної області на засадах перетину у вибудуваній матриці освітніх основних та вибіркових компонентів і результатів навчання. Домінувальними у формуванні ключових компетентностей майбутніх учителів української словесності є дисципліни з української мови, української літератури на помежів'ї з іншими, суголосними з предметною сферою, освітніми компонентами. Набуття ключових компетентностей - це складний процес індивідуально усвідомленого опанування особистістю змісту основних навчальних компонентів.

Фактично всі мовні дисципліни опираються на систему та структуру мови, яка оприявнюється через мовні рівні її - фонетичний (фонетико-фонологічний), морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний. Лінгвісти (В. Глущенко, С. Денисова, С. Дорошенко, М. Кочерган, С. Мельничук та ін.) зазначають, що мовні рівні вибудовуються у співвідношенні від нижчого до вищого, при цьому: «<...> фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема - одностороння одиниця (не має плану змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня - морфем і лексем» [5, С. 215]. Отже, без фонеми в мові та звука в мовленні як одиниці фізичної не можуть утворюватися і функціонувати вищі рівні. Фонетико-фонологічний мовний рівень є водночас системоутворювальним щодо власних одиниць (фонем, звуків), так і одиниць вищих рівнів (морфем, слів, речень ).

Щоб на високому рівні опанувати систему і структуру мови в цілому, ватро усвідомлено «осилити» фонетико-фонологічну її систему, оволодіти ключовою компетентністю - фонетичною. Компетентність іменуємо фонетичною, оскільки схильні до думки представників Київської лінгвістичної школи (О. Бас- Кононенко, В. Берковець, А. Мойсієнко, Н. Плющ та ін.) про те, що «<...> сьогодні можна вважати подоланим протиставлення функціонального (власне лінгвістичного) опису звукової будови мови описові артикуляційно- акустичному. <...> фонетика повинна вивчати не тільки природу звуків, а й їхні функції. <...> виявляти інвентар звукових засобів мови, визначати системні відношення ними та описувати функціонування цих засобів у реальних мовленнєвих актах» [6, С. 226], поєднувати фонетичну субстанціальність та функціональність.

З огляду на зазначене фонетична компетентність - це «усвідомлене володіння особистістю теоретичними основами субстанціональної та функціональної фонетики як надзвичайно стрункої і раціонально вибудованої підсистеми в мовній системі; уміннями / навичками логічно простежувати її ієрархічний субрівневий мовний синтез, аналізувати міждисциплінарну порубіжність, роль і місце в багатоплановому функціонуванні мови, у формуванні високого мовно-мовленнєвого рівня особистості; вправне послуговування на засадах автономності та відповідальності теоретичними й емпіричними знаннями у професійній діяльності, оперування доцільними й раціональними підходами, принципами, формами, засобами, стратегіями, методами, прийомами, освітніми технологіями навчання фонетики української мови в закладах освіти» [7, С. 228]. Складником методичної системи формування фонетичної компетентності майбутніх учителів української мови і літератури вважаємо «Лінгводидактичний кейс» - «<...> модульну технологію навчання <...>, зміст якої, з одного боку, спрямовано на системний та усвідомлений розгляд, засвоєння й опанування фонетичної, фонологічної, акцентологічної, просодичної, графічної теорії та формування умінь, навичок, інших компетентностей з фонетики, суміжних дисциплін, методики викладання їх на засадах опрацювання полікодових текстів, текстів джерел-пам'яток, досвіду навчання і викладання, з іншого - на розвиток професійної вправності та стійкості вчителів-словесників, прагнення і здатності до самовдосконалення, саморозвитку протягом життя в постійно змінюваних і почасти невизначених умовах» [8, С. 119].

Проєктування «Лінгводидактичних кейсів», зміст яких ґрунтується на підставі опрацьованої та узагальненої інформації, здійснюється на засадах текстоцентричного підходу з урахуванням принципів лінгвістичної проблемності, тематичної значущості та інформаційності, комплексності, спрямованості на формування фонетичної компетентності. Тематичний простір кейсів може бути різний, водночас він підпорядковується фонетичній системі мови та методиці опанування її. Актуальними є кейси, текстове поле яких уможливлює доступно зорієнтуватися в історичному підґрунті генези фонетики української мови, методичних основ викладання. Пропонуємо майбутнім учителям української мови і літератури для критичного опрацювання та опанування кейси з таких тем: 1) «Вкраплення українськості, або якою мовою укладено “Граматики” XVI-XVII ст.»; 2) «“Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка” (укладена братською спілкою “Адельфотес” у 1591 р., Львів) у формуванні фонетичної компетентності вчителів української словесності». Наукове студіювання змісту кейсів пропонуємо здійснювати під час проведення бінарних практичних занять з української мови та методики навчання, діяльності Лінгвістичних студій, у процесі самостійної науково-дослідної роботи здобувачів вищої освіти. Кейсову інформацію радимо опрацьовувати в декілька етапів: 1) докейсовий (ознайомлення зі змістом кейса; усвідомлення сприйнятої інформації, аналіз мети, підходів, методів, прийомів, шляхів укладання її; алгоритми доступу до інформації, відображеної в кейсі; інформаційна достовірність та актуальність, аксіологічність, значущість, наукові рівні зацікавленості мовно- мовленнєвим матеріалом); 2) кейсовий (аналітико-синтетична робота з інформацією кейса, що передбачає з'ясування ступеня доступності матеріалу, опрацювання фонетичної термінології; вивчення особливостей вкраплення в текст пам'ятки рис «простої» української мови, доведення впливу на фонетичну українськість «Граматики» південно-західних говорів (галицьких); пошук додаткової інформації з різних джерелах, залучення до пошуку ШІ; аналіз критичної літератури; опрацювання здобутої інформації, з'ясування її значущості для аналізу фонетичних законів, які стали підґрунтям навчального матеріалу з фонетики, графіки, акцентології, орфоепії, просодії, відображеного у львівській «Граматиці»; долучення до обговорення навчального матеріалу знаних фонетистів, акцентологів (С. Караман, Г. Кобиринка, В. Мойсієнко та ін.); 3) післякейсовий (фонетична рефлексія, інтегрування сприйнятого матеріалу з власними знаннями, досвідом; інтерпретація та трансформування інформації на уроки української мови в заклади загальної середньої освіти; розроблення відповідних завдань, вправ; проєктування вторинних текстів креолізованого зразка; схематизація матеріалу; створення презентацій тощо).

Із-поміж методів, які стануть помічними в опрацюванні змісту кейсів, пропонуємо такі: програмоване навчання, метод кейсів, робота з підручником, спостереження над мовним матеріалом (індивідуальне, у групах), діалогове навчання, дослідницький, самостійної роботи з джерелами інформації.

«Лінгводидактичний кейс 1) «Вкраплення українськості, або якою мовою укладено “Граматики” XVI-XVII ст.»

Реальними джерелами, які засвідчують початок наукового становлення фонетичної системи української мови, є підручники з «Граматики», оприлюднені в XVI-XVII ст., а саме: «Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» (укладена колективом авторів «Адельфотес» (гр. абєХфотп? - «братство», 1591 р., Львів); «Граматика словєнска» Л. Зизанія (1596 р., Вільно); «Грамматіки Славєнскил правилноє Сунтаґма» М. Смотрицького (1619 р., Єв'є), «Граматика словенская» Івана Ужевича (1643 р.).

З'ясовано, що особливості фонетики в «Граматиках» закодовано в самому слові “граматика” (грец. ураатік, від ураа - літера, написання), але більш глибока інформація розглядається в розділах «Ортографія», «Просодія». Окрім цього, фонетичну систему, підсистеми її - акцентологічну (поняття про наголос, діакретичні знаки наголосів), орфографічну - висвітлює тогочасна мова написання «Граматик», а також, на нашу гадку, глибоке розуміння авторами того, що навколишній світ насамперед сприймається за допомогою зору та слуху. Відповідно до цього термін «літера» характеризується дихотомічністю, своєрідною розщепленістю на диплощини: «пишу - бачу», «читаю / вимовляю - чую», «сприймаю - усвідомлюю». Автори граматичних творів розуміли різницю між літерою і звуком, але під час укладання текстів послуговувалися двосуттєвим терміном «літера», фактично знаками, що різняться накресленням, щоб позначати різні звуки, але відповідати слов'янським фонемам.

Звуковим тлом і джерелом для написання «Граматик» стала церковнослов'янська мова, переклади з грецької, латиниці старослов'янською, при цьому усталилася думка, що основою церковнослов'янської є болгарське підґрунтя старослов'янської. Проте «Граматика» Костянтина Костинецького (кінць XIV - початок XV ст.), присвячена здебільшого питанням орфографії, містить інформацію про те, що «<...> у формуванні церковнослов'янської мови брало участь багато слов'янських мов - болгарська, сербська, “боснійська”, хорватська й чеська, однак основою її був “тьнчаишїи и краснЪишш роуш(ъ)кыи ієзьїкь”, тобто руська мова» [9, С. 32]. В. Німчук зазначає, що мовиться про східнослов'янські мови (українську, білоруську, російську), кожна з яких у XV ст. називалася руською. Доказом вкраплення «руської» (української) основи в церковнослов'янську мову є добір К. Костинецьким різної лексики, а також опис « <...> характерної фонетичної особливості “руської” мови -гортанного звука г, який південнослов'янський книжник XV ст. передає за допомогою букви x', і називає її окрасою мови: “ х' кромЪ, въса роуш(ь)кыи(м) ієзьіко(м) оукрашаютсе <...>”» [9, С. 32]. Авторська зукраїнізованість мовної основи «Граматики» безперечно потребує подальшого дослідження та наукового поціновування. Проте українсько-фонетичний пласт її, звукове довкілля стали студією для розвою «Граматик» XVI-XVII ст.

Отже, з'ясування мовного тла «Граматик» XVI-XVII ст. потребує ретельного наукового студіювання та аналітичної роботи з критичними працями.

Лінгводидактичний кейс 2) «“Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка” (укладена братською спілкою “Адельфотес” у 1591 р., Львів) у формуванні фонетичної компетентності вчителів української словесності»

На підставі студіювання наукових праць (В. Борисов, М. Возняк, О. Карабута, І. Матвіяс, К. Михальчук, В. Німчук, І. Огієнко, І. Паславський,

В. Сімович, К. Студинський, Д. Якимович-Чапран та ін.), власних міркувань здійснимо глибший аналіз львівської «Граматики» (1591 р.), оскільки вона є фактично першою науковою пам'яткою, що зафіксувала і ствердила основи української фонетичної системи та «полишила не малий вплив на композиції граматик» [10, С. 41] Л. Зизанія, М. Смотрицького та інших.

Так, Д. Якимович-Чапран, досліджуючи внесок авторської спілки «Адельфотес» в українське термінознавство кінця XVI-XVII ст., пише, що в пам'ятці з фонетичної галузі простежується 19 наукових одиниць, а саме: писмо “звук”, гласныл писмена “голосні звуки”, доягїл гяасныл писмена “довгі голосні звуки”, краткїл гласныл писмена “короткі голосні звуки”, двогласныл писмена “дифтонги”, съгласныл писмена “приголосні звуки”, полъгласныл писмена “дзвінкі приголосні звуки”, безгласныл писмена “глухі приголосні”, духъ “придих”, слогъ “склад”, кончаемый слогъ “кінцевий склад”, предкончаемый слогъ “другий від кінця склад”, пропредкончаемый слогъ “третій від кінця склад”, просwдїл “власне просодія, тобто вчення про систему фонетичних засобів (довготи, наголосу), які характеризують склади мови”, приптванїе “те саме, що просюдїА'''., оударенїе “наголос”, варїл “тяжкий (тупий), або нисхідний наголос”, о%їл “гострий, або висхідний наголос”, облеченнал “циркумфлекс”. Окрім цього, дослідниця простежила три терміни графіки та орфографії: двовременныл гласныл писмена “букви, що позначають довгі і короткі голосні грецької мови”; орвографїл 1) “розділ науки про мову, який вивчає звуки, букви та систему правил написання слів”; 2) “система загальноприйнятих правил написання слів”, правописаніе “те саме, що орвографїл” [11, С. 166].

В. Німчук наголошує, що аналіз звукової системи на сторінках «Граматики» здійснено на засадах випрацюваної на той час античної теорії, текст самої пам'ятки подано двома красномовними мовами - грецькою та словенороською. У книзі проаналізовано 7 голосних «писмен»: довгі (ц, ю), короткі (є, о), двовременныл (а, і, и), такі, що можуть бути і довгими, і короткими. Зазначено, що голосні звуки утворюють дифтонги (аі, аи тощо). Приголосні (17 «писмен») класифіковано на «полгласныл», із-поміж яких три подвійні «сугубыл» (Z, Ј, ф), чотири «нєю(т)м^гЬнньіл» - незмінні (X, р, v, р) й одна «незнаменателнал» - безприкметна (о), а також на безгласныл, у складі яких «тонкїл» (к, ж, т), «сипливыл» (в, ф, х), «среднлл» (в, у, д) [9, С. 48-50]. Як ми зазначали, терміни «звук» та «літера» не розрізняються, узагальнюються лексемою «писмо», під яким автори розуміють «літеру» (гр. урарра - «літера»), хоч насправді мовиться про звук: «Писмо есть часть малал, гласа нераздтлна» [9, С. 50]. У матеріалі під заголовком «Писмена грецкіи» надруковано грецькі великі і малі літери, а поряд - їх назви в грецькій та кириличній транскрипції, - далі словенороські кириличні відповідники, як-от: В в Р^та Вита в; Л Х Ха^рба Ламвда л [9, С. 48]. Не оминають автори спілки «Адельфотес» у мовознавчій праці й такої важливої фонетичної одиниці, як склад - «Q слозі» (гр. - оиХХаР^), що пояснюється так: «Слогъ єсть сложенїє малыхъ двтхъ писменъ, потребователно же и гласныл слоги глаголютсл яко, а, е» [9, С. 50-51]. З'ясовано, що до складу може входити два звуки, склад може репрезентуватися й одним голосним. Склад визначають довгі (сосудъ), короткі (слово), двоякі голосні (юбременён(ъ)ныи) звуки. Також простежується кількісний підхід щодо можливих складів у слові, тому склади класифіковано на: «<...> кончаемый “останній”, предкончаемый “передостанній”, пропредкон- чаемый “перепередостанній”, предпропредкончаемый або четвертый, пятый отъ кончаемого» [12, С. 56].

Привертають увагу матеріали студіювання «Грамматіки доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» К. Студинським, вітчизняним мовознавцем, славістом, укладені 1895 р. Учений не лише визначає причини, мету, потреби видруку «Граматики», коментує джерела, на підставі яких було написано книгу, а й гіпотезує значущість її для «України-Руси». Спостереження над структурою видання (складається із 182 ненумерованих карток), слов'янським («словенським») мовним матеріалом дали змогу К. Студинському дійти висновку, що у львівській «Граматиці» проглядається оригінальний (уперше досліджений українськими авторами) матеріал про місце наголосу (“& оударенїи”) у слові та його різновиди (мтста о^іи, мтста варїи, мтста облеченнал). Інформацію про наголос розміщено в розділі «О просодїи» [10, С. 22]. Акцентуємо на тому, що терміни на позначення діакретичних знаків наголосу і сьогодні функціонують в акцентологічній системі української мови (оксія - акут, основний наголос, варія - гравіс, побічний наголос у слові).

К. Студинський аналізує особливості графічної системи тогочасної мови, якою було написано «Граматику», і визначає її як категорію, що належить до «<...> книжок гражданъского письменьства тогдїшної України-Руси, але того власне письменьства, яке практикувало ся в тїснїйшій шкільній сфері, на яку мала особливішій вплив церковність. Через се мова тої книжки переважно церковно- славяньска, в еї тогдїшній місцевій (галицкій) рецензиї» [10, С. 26]. Саме «галицька рецензія», південно-західні говори дали змогу зберегти в змісті львівського підручника фонетичні особливості народної «простої» мови, що виокремлювали її від тодішніх велокоруської та білоруської, вкраплювалися у старослов'янізми, приміром: 1) послідовне розрізнення Ъ і е, особливо, коли Ъ заховане, чергується з е (лттаю - полещд); 2) уживання е замість «церковнослав'янского» Ъ у звуковім комплексі -ре (префікс пре-, треба); 3) ж, дж, ч поруч із слав. жд, шт (ндджа, нджда, сажд, лечд при полущд); 4) затрималися повноголосі форми (молочд, змолотивъ); 5) ортоґрафічне (очевидно, залежне від фонетичного) змішування и, і, ы, особливо після горлових консонантів та р (чловекы - чловеки; прддкій - прддкий, довгій - довгый; четыри - четыры); 6) е закцентоване після ц (млсце, лице); 7) уживання з замість с (зждю, зрдчно же, злттаю); г замість в (одлгаюсл і одлваюсл); 8) заховане г (постогнд, натлгнд) [10, с. 26-31].

Зосереджено увагу на аналізі графічних знаків, зокрема, простежено, що на позначення у автори спілки «Адельфотес» використали три знаки: оу, у, 8 без визначення правил щодо їх написання. Спорадично вживається в книзі старослов'янський юс великий ж (мжжескїи, мжжескимъ, мжжъ, мжжа, мжжд, але мужескихъ, мдужескїй, мджп). На означення літери я проглядається в тексті два знаки: л (юс малий), ш (юс великий), із-поміж них л вживається як на початку, так і в середині слова, ш - здебільшого на початку слова (лзъщт, лвллетъ, шзьїка, мвллетъ). Вимовлялися вони майже однаково. Є версія, що юси могли розрізняти значення слів, наприклад, лексема жзыцт означала назву органа мовлення, засобу спілкування (мова), слово шзьік семантизувало назву певної народності. Літера і передається також двома графічними знаками: и, ї, при цьому простежується певна послідовність: на початку слова и (искдства, исписанїє, истина), у середині слова (синтаисъ), у кінці слова після ї (братїи, змїи), трапляється и відразу після консонанта (чести). Ї названо захованим знаком, ним не можуть починатися і закінчуватися слова (исписанїє, творенїє, среднїй, мджескїй, бїю, вопїю), про що пізніше напише в своїй «Граматиці» (1619 р.) М. Смотрицький. Однак є винятки, приміром: честї. Упадає в око той факт, що на позначення ї (ji), а не j, і вживається графічний знак и, який стоїть після вокалів (тыи, самои, первои) [10, С. 30-34]. Автори «Граматики» формулюють одне з майбутніх правил щодо написання літери ї в українській мові (у кінці слова після голосного). Означений матеріал розвінчує міф про те, що літеру Ї, ї «<...> вперше використано у 1873 році у “Записках Південно-Західного відділу”» [13, с. 475].

Варто наголосити, що львівська «Граматика» на зразках багатьох лексем демонструє різні варіанти функціонування літер і, ы, и. Можна констатувати, що йдеться не лише про сплутування літер чи дублювання їх (и - «іжей», і - «іже»), а й про давнє відображення процесу злиття етимологічних звуків і, ы в и, який продовжувався довгий період та устійнював специфічну функцію власне українського звука и - позначати явище депалаталізації. Це репрезентують лексеми «Граматики», а саме: діжлектики, риторики, мдсики, арифметики тощо. Можна припуститися і такої думки, що автори здійснюють підсвідомий пошук фонетичної розбіжності між «писменами» і, ы, и чи, імовірніше - фонологічної рівноваги.

Погляди науковців на звук и у фонетичній системі української мови є дискутивними і нині. Його характеризують як «проміжний звук» за місцем і способом творення між ы та і (за О. Ткаченком); «український середній и» (за П. Житецьким); звук «передньо-середнього ряду, високо-середнього піднесення» (за М. Наконечним); «звук переднього ряду більш відсунений назад, ніж звук і» (за Т. Бровченко); звук «верхнього обниженого» піднесення порівняно з і (за Н. Тоцькою); звук «високого, але обниженого» підняття у зіставленні з і (за М. Доленком, А. Кващуком), звук «високо-середнього піднесення» (за О. Бас-Кононенко, С. Караманом, Н. Тоцькою, І. Ющуком); звук «середнього» підняття (між і та е - за І. Ющуком); звук «переднього ряду, під наголосом - високого піднесення; у ненаголошеній позиції - середнього піднесення» (за Ю. Карпенком).

Отже, львівська «Граматика» (1591 р.) репрезентує важливі закономірності генези фонетичної системи української мови, виокремлює проблеми, які й нині є актуальними та потребують розв'язання. Окрім цього, підручник дає змогу не лише підвищити фонетичну грамотність учителя-словесника, а й проаналізувати методичні особливості навчання фонетики в давні часи.

Звісно, зміст кейсів може бути доповненим, певні думки можуть дискутуватися, спонукати здобувачів вищої освіти до подальших наукових пошуків, до інтегрування сприйнятої наукової інформації з опанованими раніше знаннями, прогнозувати шляхи її упровадження в професійній діяльності.

граматика компетентність фонетичний кейс

Висновки

Отже, фонетична система є опірною в опануванні української мови в цілому. Глибоко оволодіти її закономірностями та основами функціонування на всіх рівнях мовної системи передусім покликаний учитель української словесності. Вважаємо, що помічним підґрунтям для нього в цьому процесі є давні лінгвістичні джерела, із- поміж яких увагу закцентовуємо на підручниках із «Граматики» XVI- XVII ст. (братської спілки «Адельфотес», 1591 р.; Л. Зизанія, 1596 р.; М. Смотрицького; 1619 р., І. Ужевича, 1643 р.). Однією з перших «Граматик», яка науково поінформовує про основи розвитку фонетики української мови, є львівська «Грамматіка доброглаголиваго еллино- словенскаго языка» (1591 р.). Пам'ятка яскраво опублічнює фонетичну термінологію, у ній схарактеризовано “письмена” (букви, звуки, але букви виконують білатеральну роль), склад, наголос, зафіксовано графеми на позначення різних звуків, їх комплексів.

Навчальний матеріал із фонетики, висвітлений у львівській «Граматиці» словенською / церковнослов'янською мовою з вкрапленням «простої» української, становить основу генези фонетичної системи української мови та є значущим підґрунтям для формування фонетичної компетентності майбутніх учителів мовно-літературної освітньої галузі.

Література

1. Єрмоленко С. Українська мова в системі українознавства. Уроки української. 2008. №2. С. 38-41.

2. Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія : навч. посіб. Київ: ВЦ «Академія», 2006. 368 с.

3. Наєнко Г. Східнослов'янські редакції церковнослов'янської мови крізь призму українського мовознавства. SLAVIA ORIENTALIS. Том LXXII. NR 3. ROK 2023. S. 529-545.

4. Національна рамка кваліфікацій. Постанова КМУ «Про затвердження національної рамки кваліфікацій» від 23 листопада 2011 р. (з змінами)

5. Кочерган М.П. Загальне мовознавство : підручник. Київ: ВЦ «Академія», 2003. 464 с.

6. Сучасна українська мова: Лексикологія. Фонетика : підручник / А.К. Мойсієнко, В.В. Берковець та ін. / за ред. А.К. Мойсієнка. Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. Київ: Знання, 2013. 340 с.

7. Кузнецова Г.П. Системний підхід у формуванні фонетичної компетентності майбутніх учителів української мови і літератури. Перспективи та інновації науки (Серія «Педагогіка», Серія «Психологія», Серія «Медицина»)». Київ, 2022. Вип. 9(14). С. 224-238.

8. Кузнецова Г.П. Лінгводидактичний кейс як складник методичної системи навчання фонетики майбутніх учителів української мови і літератури. Професіоналізм педагога в умовах європейських цифрових інновацій: матеріали Міжнародної онлайн-конференції, м. Слов'янськ, м. Дніпро, 16-17 травня 2023 року / відп. ред. О. Хващевська. Слов'янськ, 2023. 223 с. С. 116-121.