Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Міністерство освіти і науки молоді та спорту України

Факультет Технічних Систем та Енергоефективних Технологій

Сумського Державного Університету

Кафедра політології, соціології та психології

ОДЗ з політології

на тему:

"Політична еліта та політичне лідерство України”

Виконав

студент групи Ем-01 Чернишов Сергій Олександрович

Викладач

Керівник групи

Панченко Юлія Валеріївна

Єрмоленко Дмитро

Суми 2011

План

• Поняття політичної еліти
• Політичне лідерство
• Аналіз української політичної еліти
• Аналіз політичного лідерства України
• Аналіз особистого політичного лідера та якого лідера я хочу бачити при владі
• Висновок
• Використана література

Поняття політичної еліти

Італійський політолог і соціолог Г. Моска у праці "Основи політичної науки" (1896) доводив неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Еліті властива організованість і цим пояснюється її влада над більшістю.

У політології у трактуванні поняття "політична еліта" панує функціональний підхід (його найбільш яскравими представниками вважаються В. Парето і Дж. Хіглі), відповідно до якого політичною елітою вважається меншість суспільства, що грає ключову (позитивну чи негативну) роль у виробленні і реалізації стратегічних рішень у процесі функціонування і розвитку суспільства. Виходячи з цієї точки зору, політична еліта існує в будь-якому соціумі, у якому існує соціальна ієрархія, спеціалізація функції прийняття рішень від імені суспільства.

Політична еліта - меншість суспільства, що бере безпосередню участь у розробці, організації та виконанні владних розпоряджень, які мають забезпечити розвиток і стабільність всієї політичної системи. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).

Термін "еліта" введений на початку XX ст. французьким дослідником Ж. Сорелем та італійським ученим В. Парето. Ідеї поділу суспільства на "вищих" і "нижчих", "аристократію" та "простолюдинів" знаходять своє обґрунтування у творчості Конфуція, Платона, Н. Макіавеллі, Т. Карлейля, Ф. Ніцше та ін.

Термін "еліта" у перекладі з французького означає "кращий", "вибраний", "відбірний". Цим поняттям позначають провідні верстви суспільства, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта у суспільстві, її поділяють на економічну, господарську, духовно-інтелектуальну, політичну, військову, наукову тощо.

Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість.

Значний вплив на формування елітарних теорій здійснили ідеї Н. Макіавеллі і Ф. Ніцше. Але сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX - на початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією на теорії демократії і на марксистське вчення про роль народних мас в історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії. Значущою в цьому плані є оцінка демократії з боку російського філософа і історика Л. Карсавіна. Він відзначав, що демократична держава анархічна: зовсім не керує державою "народ" (демос), майже не керує парламент, трохи керує уряд, а найбільше - бюрократія, єдиний політичний елемент влади.

Але нині більшість політологів намагається знайти компроміс між елітизмом і принципами демократії, розробляючи концепції демократичного елітизму.

Німецький дослідник Р. Міхельс поєднав проблеми виникнення і функціонування політичних еліт з діяльністю політичних партій, керованих меншістю. Він сформулював "залізний закон олігархії", зміст якого полягає у тому, що виникнення у ході суспільного прогресу складних організаційних структур веде до формування еліти. Оскільки керівництво цими структурами не може здійснюватися усіма членами суспільства, то зі суспільства виділяється політична еліта, яка поступово виходить із під контролю решти громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Пересічні члени суспільства недостатньо компетентні, пасивні, проявляють байдужість до повсякденного політичного життя. Це ідеальні умови для тих не багатьох хто хоче керувати і має для цього здібності.

Деякі учені розробляли кількісні показники у своїх теоріях політичних еліт. Наприклад, російський мислитель М. Бердяєв виводив "коефіцієнт еліти" стосовно високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості писемних. На його думку, якщо коефіцієнт еліт більший п'яти відсотків, то це означає наявність у суспільстві високого потенціалу розвитку; якщо цей коефіцієнт знижується до одного відсотка, держава гине, у суспільстві відбувається застій, а еліта трансформується у касту, Бердяєв писав: " Завжди панують нечисленні, такий непорушний закон природи. "

К. Мапхейм виділив такі три шляхи приходу до влади політичних еліт:

1. На засадах крові.

2. На засадах багатства.

3. На засадах знань (особиста професійно-духовна продуктивність).

Д. Белл вважає, що "еліта крові" відповідає доіндустріальному суспільству, "еліта багатства" - індустріальному суспільству, "еліта знань" (науково-технічна еліта) - постіндустріальному суспільству.

Серед учених є найрізноманітніші думки щодо шляхів формування еліт. Г. Моска акцентує увагу на конкретно-історичному характері цих шляхів: за доби Середньовіччя підставою для приналежності до еліти була військова мужність, у "добре організованих суспільствах" - багатство, походження, у XX ст. - видатні здібності. Основним джерелом формування політичних еліт в XX столітті стає середній клас.

В. Липипський називає три методи формування національних еліт:

1. Класократичний.

2. Демократичний.

3. Охлократичний.

Класократичний метод полягає у інтеграції еліти з іншими соціальними групами, які складають корпоративну монархічну державу. Демократичний метод заснований на відкритій конкуренції за владу, яка точиться між різними групами суспільства, і він характерний для республік. Охлократичний метод створення еліти притаманний диктатурам - це влада окремих суспільно-політичних груп, яку відзначають прояви найнегідніших мотивів, дій: безглузді вбивства, вплив на представників влади шляхом шантажу, погроз тощо.

Зміна політичних еліт може відбуватися в часи зміни історії країни двома способами:

1. Радикальним (під час революції).

2. Поміркованим (під час еволюційних процесів).

Основні риси політичних еліт:

1. Розум.

2. Енергійність.

3. Спритність.

4. Хитрість.

5. Агресивність.

А. Пахарев серед основних рис політичної еліти виділяє:

Надзвичайне становище у суспільстві з правом висування основних політичних лідерів держави;

право на привілеї;

закритість або напівзакритість для чужих соціальних верств;

психологія вищості, тверді переконання;

власна ідеологія;

доступ до закритої інформації та високої культури;

в здатність до самопожертви заради збереження влади.

У науковій літературі є чимало класифікацій політичних еліт, в основі яких є найрізноманітніші ознаки та дослідницькі підходи.

За способом формування еліт (класифікація Моска) виділяють:

1. "Відкриті" еліти (демократична).

2. "Закриті" еліти (аристократична).

"Відкриті" еліти допускають спонтанний прихід нових членів; пріоритетною цінністю є найвищий професіоналізм у певній сфері діяльності. "Відкрита" еліта є публічною, її члени дбають про свою репутацію. Натомість "закриті" еліти регулюють мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів; поповнення нових членів відбувається повільно, критеріями добору найчастіше є відданість системі чи вождю.

За способом приходу до влади еліти поділяються:

1. Легітимні.

2. Нелегітимні.

Легітимними є еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними - ті, що панують над більшістю за допомогою примусу, насильства. Будь-яка влада, яка незаконно прийшла до влади прагне легального оформлення.

За ідеологічними цінностями еліти бувають:

1. Авторитарні.

2. Тоталітарні.

3. Демократичні.

4. Ліберальні.

За видами політичної діяльності еліти поділяються:

1. Державна (адміністративна, депутатська).

2. Муніципальна.

3. Партійна.

За класифікацією в історичному розрізі:

- антична аристократія (до V ст. н. е) - на засадах крові;

- Середні віки (V-XV ст.) - на засадах крові, виникає лицарство;

- XVI-XVIII ст. - (буржуазія) - на засадах грошей;

- XIX ст. - в політику вступає нова верства населення (робітничий клас);

- початок XX ст. - політичну еліту формують інженери;

- 70-ті рр. XX ст. - політичну еліту формують гуманітарії.

За класифікацією Паретто:

Учений пропонує варіант класифікації еліт. Він поділяє їх на два головні типи, які послідовно змінюють один одного. Перший тип - "леви", яким притаманний крайній консерватизм, грубі "силові" методи правління. Другий тип - це "лисиці", майстри обдурювання й політичних спекуляцій. Кожна з цих еліт має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку, які з плином часу перестають відповідати потребам суспільства. А тому збереження рівноваги соціальної системи потребує постійної заміни одного різновиду еліт на інший через зміни повторюваних ситуацій. Суспільство, де переважає еліта "левів", - застійне, водночас еліта "лисиць" є динамічною. За Паретто, механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, коли забезпечується пропорційний приплив до еліти людей обох орієнтацій. Призупинення такої циркуляції призводить до виродження правлячої еліти, до революційного руйнування системи, до появи нової еліти, що складається переважно з "лисиць", які згодом вироджуються в "левів" - прибічників деспотизму. Поділяючи еліту відповідно до теорії циркуляції на правлячу і не правлячу, Паретто розглядає революцію лише як боротьбу і заміну правлячої еліти на потенційну, яка лише маскується під захисників інтересів народу, щоб дістати його підтримку, а насправді тільки обдурює його. Маси від зміни еліт здебільшого нічого не виграють. Більше того, нова правляча еліта вдається з часом до ще жорстокішої і витонченішої експлуатації мас, ніж її попередники.

Політичне лідерство

Лідерство - невід'ємний компонент політичної діяльності. Проблеми лідера й лідерства, їхнього місця в суспільстві минулого, сучасного та майбутнього, перспективи їх розвитку та умови формування постійно хвилюють людство. З їх розв'язанням пов'язують долі людей та прогнози розвитку суспільства. Ця тема набуває особливої актуальності сьогодні, бо якісна перебудова життя суспільства неможлива без кардинального реформування управління, без наявності професійного корпуса політичних лідерів, які керують державними і партійними організаціями, рухами, неформальними об'єднаннями. Лідерство - це не новий стиль керівництва, а засіб організації влади в громадянському суспільстві з розвинутою політичною свідомістю всіх або більшості його соціальних верств. Соціальне й політичне партнерство, взаєморозуміння лідера та його послідовників - основа нової сучасної політики. Здавна сформувалися традиції в підходах до розуміння лідерства, які мають два напрями. Перший цікавиться переважно моральнісно-етичним змістом терміна, другий відзначається певною прагматизацією й визнає за особистістю право приймати рішення, її здатність до згуртування людей для досягнення поставлених цілей тощо.

Політичний лідер - особистість, що здійснює постійний і вирішальний вплив на політичну організацію, державу і суспільство в цілому.

Від лідера вимагається тісне особисте спілкування з близьким оточенням. При цьому виявляються і відіграють організаторську роль його особисті якості: вміння володіти ситуацією, приймати рішення, брати на себе відповідальність, робити вірний політичний вибір. Водночас лідер повинен вміти задовольняти інтереси групи, не виходячи за межі права і громадянських норм.

Вимоги до політичного лідера за Максом Вебером:

1. Жага до влади.

2. Окомір (тобто на прийняття рішення не повинна впливати родина…).

3. Виконання своїх обіцянок (відповідальність за реалізацію своїх ідей).

Обов'язкова умова лідерства - володіння владою в конкретних формальних чи неформальних організаціях різних рівней і масштабу - від держави і навіть групи держав до урядових установ, суспільних груп, рухів, партій. Формалізована влада лідера закріплюється законом. Але в кожних випадках лідер має соціальну і психологічну логіку, емоційну опору в суспільстві або колективах людей, які за ним слідують.

Функції політичного лідера зосереджені на:

об'єднанні громадян навколо спільних цілей;

визначенні та прийнятті оптимальних політичних рішень;

захисті мас від беззаконня;

забезпеченні політичного,інформаційного, емоційного зв'язку влади та мас;

укоріненні в свідомості мас оптимізму для досягнення проголошених цілей.

Розглянемо деякі теорії політичного лідерства. До найважливіших теорій політичного лідерства належать теорія рис, ситуаційна теорія, психологічна теорія, марксистська теорія лідерства.

Теорія рис:

Однією з популярних упродовж тривалого часу залишається "теорія рис”. Вона виникла під впливом досліджень англійського психолога і антрополога Ф. Гальтона, котрий пов'язував цей феномен зі спадковістю. Ця теорія пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно приводять її до влади. Серед цих специфічних рис цілеспрямованість, розвинений інтелект, сила волі, організаторські здібності, компетентність та інші (загалом було названо 79 рис). Перелік та ієрархія соціальних якостей лідера змінюються.

Ситуаційна теорія (В. Даль, Г. Хілтон, А. Голднер та ін.):

Ця теорія стверджує, що лідер є функцією певної ситуації (місця, часу, обставин), тому його вибір має визначатися конкретними ситуаціями, що виникають у ”піраміді влади”. Ці обставини можуть бути сприятливими, нейтральними, несприятливими, такими, що збігаються з програмами лідера, або такими, що заперечують їх. Теоретики ситуаційного підходу саме дією ситуаційної концепції пояснюють таке явище, як культ особи. Ситуаційна теорія не заперечує знання індивідуальних рис особистості, проте відстоюють позицію відносності значення для лідера персональних характеристик. Це вельми співзвучне вислову Ліона Фейхтвангера, що влада навіть пустопорожню людину наповнює змістом. І історія знає такі приклади. Навіть знаходячись у напівсвідомому стані, деякі люди (Л. Брежнєв, К. Черненко) об'єктивно виконували роль політичного лідера, були символом держави. Для того, щоб зняти можливі заперечення, що ситуативна теорія розглядає особистість лідера як маріонетку, американський вчений Е. Хартлі запропонував модифікацію цієї теорії. Він припустив, що, по-перше, якщо людина стає лідером в одній ситуації, не виключно, що він їм стане і в іншій; по-друге, в результаті стереотипного мислення лідери в одній ситуації розглядаються групою як ”лідери взагалі”; по-третє, ставши лідером в конкретній ситуації, людина набуває авторитет, який сприяє її обранню і наступного разу; по-четверте, лідером частіше обирають людину, яка має мотивацію до досягнення влади.

Теорія послідовників (Ф. Стенфорд, Д. Рісмен, К. Шатл та ін.):

Вона тлумачить лідерство як особливий тип взаємин між керівником та послідовниками (виборцями, активними прихильниками лідера, тими, хто справляє на нього вплив). Лідер і його послідовники складають єдину систему. Позиція лідера, стосовно своїх послідовників, залежить від ступеня концентрації ним влади, рівня культури його і суспільства, політичного режиму, в рамках якого реалізується його володарство.

Психологічна теорія:

Поясненню природи політичного лідерства допомагає і психологічна теорія, яка відштовхується від психоаналізу З. Фрейда. В основі психоаналізу З. Фрейда є теорія фрустації, що означає стан збудження людини, якщо вона усвідомлює, що є перешкоди до реалізації її інтересів. Теорія фрустації пояснює як сексуальні мотиви (лібідо) трансформуються в інші, в тому числі й політичні мотиви і бажання. Послідовники З. Фрейда (Є. Фромм, Т. Адорно та ін.) стверджують, що психіка людини має бути в основі суспільного життя, а людина, по природі індивідуальна, власна, одержима волею до влади. Деякі дослідники вважають лідерство визначеним видом помарення як слідство неврозу. Вони виявили тип особистості схильним до авторитаризму. Влада над іншими надає такій людині сексуальну насолоду, тобто вона є своєрідною формою садизму. Така особистість ірраціональна, містифікована, керується емоціями, не терпить рівності. Дійсно, історія свідчить, що багато політичних лідерів були невротиками - Наполеон, Гітлер, Сталін тощо.

Марксистська теорія:

На думку марксистів, політичні лідери з'являються як реакція на об'єктивну суспільну потребу. Якщо соціальна та історична ситуація потребує лідерів, то вони неодмінно з'являються. Політичні лідери завжди виступають як представники певних класів.

Розумінню проблеми політичного лідерства сприяє знання класифікації цього поняття. У науковій літературі існує безліч класифікацій, які базуються на різних критеріях. Лідерство - явище багатофункціональне і вимагає від політика виконання найрізноманітніших ролей. В одних він буде більш успішним, в інших - ні. Тому багато типологій лідерства побудовані з урахуванням домінуючої функції лідера.

Класифікація політичних лідерів за Максом Вебером:

1. Традиційні лідери (вожді) опираються на вікові традиції, що не викликають ніяких сумнівів.

2. Легальні лідери (повинні здобувати владу законним шляхом).

3. Харизматичні лідери (харизма, по Веберу, лідер - полубог, пророк, великий месія) опираються не на силу традицій або закону, а на незвичайні особисті якості. Ці якості не мають чітко висловленого змісту, але вони достатні для того, щоб у харизматичного лідера були послідовники, які бажають вручити йому політичну владу).

Класифікація за психологічними особливостями поведінки лідерів:

експертів - людей раціонального складу розуму, які віддають перевагу фактам і цінують точність;

організаторів - діяльних особистостей, ініціативних, які просуваються до влади цілеспрямовано, але не поспішаючи;

комунікаторів - спонтанних і емоційних політиків, які розглядають політику як сцену власного самоствердження;

стратегів - оригінальних людей, які відкидають задані схеми і роблять політичне життя навколо себе насиченим і неспокійним.

За класифікацією М. Херман (за образами людей):

1. Лідер-прапороносець. Він визначає для своїх послідовників цілі й вказує напрями їх діяльності. Йому притаманні власне бачення дійсності, яскраві, привабливі персональні якості.

2. Лідер-комівояжер, або служник, якому властиве уважне ставлення до потреб людей, здатність переконати їх в тому, що саме він, лідер, може надати цю допомогу.

3. Лідер-маріонетка, для якого важлива здатність переконувати людей, завдяки чому "купують" його ідеї та плани.

4. Лідер-"пожежник", дії якого багато в чому визначені нагальними вимогами політичної ситуації.

Класифікація Лассуелла:

1) Лідер-ідеолог, який маніпулює ідеями, концепціями суспільної перебудови (К. Маркс, Мао Цзедун, А. Лінкольн).

2) Лідер-агітатор, який маніпулює емоціями, настроями послідовників, який уміє захопити маси (Ф. Кастро, М.Л. Кінг).

3) Лідер-організатор, який маніпулює ситуаціями.

Щоправда, сам учений не виключав, що політик може ефективно поєднувати в собі три функції, і бачив приклад цього у В. Леніні. Соціальні психологи виділяють велику кількість функцій, які входять в коло обов'язків лідера як первинних, так і більш великих організацій. Більшість з них поширюється і на феномен політичного лідерства. Це дозволяє виділити базові типи лідерства, які доповнюють класифікацію Г. Лассуелла:

лідер-плановик, орієнтований на методи і засоби, які б дозволили досягти намічених завдань;

лідер-експерт, який персоніфікує собою професійну компетенцію.

Класифікація за стилем реалізації лідерських обов'язків Дж. Фарбера:

а) активно-позитивний стиль, зорієнтований переважно на продуктивну діяльність, раціональне розуміння лідером своїх обов'язків і здібностей, своїх можливостей;

б) активно-негативний стиль, зорієнтований на задоволення власних амбіцій, самолюбства, честолюбства;

в) власно-позитивний стиль, зорієнтований на збереження лідером своїх попередніх ціннісних орієнтирів, уявлень і кола прихильників, які змушують лідера приймати політичні рішення в межах існуючих традицій;

г) пасивно-негативний стиль передбачає мінімальне виконання лідером своїх обов'язків у межах існуючої системи думок і відносин. Для такого лідера характерне або передоручення ведення справ своєму оточенню, або приймання імпульсивних, непродуманих рішень.

Класифікація за стилем ідеологічних цінностей:

1. Лідер-консерватор, діяльність його спрямована відродження й збереження усталених цінностей і традицій, норм і правил соціальної поведінки. До них відносять переважно керівників консервативних, республіканських та християнсько-демократичних партій і рухів.

2. Лідер-ліберал (реформатор), який, не відкидаючи цінностей, які панують у суспільстві, прагне внести в них певні зміни відповідно до вимог часу і змін політичної ситуації. Це лідери партій ліберального і соціал-демократичного напряму.

3. Лідер-революціонер, діяльність якого спрямована на заперечення існуючих цінностей і утвердження нових. До цього типу належать керівники революційно-демократичних, комуністичних і анархічних партій.

4. Лідер-реакціонер, який відстоює застарілі, віджилі цінності й традиції. Це переважно вожді ультраправих і ультралівих партій, які тяжіють до тоталітаризму й диктатури і дуже часто породжують харизматичний тип лідера.

Американський дослідник проблем політичного лідерства Р. Такер поділяє лідерів за мірою їхнього впливу на суспільство - "реальні" лідери і менеджери. "Реальні" - це лідери-герої, а менеджери - ті, хто майже не впливає на хід подій.

Аналіз української політичної еліти

Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична еліта, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за "номенклатурним принципом", а також має досить "клановий характер поведінки".Д. Видрін та Д. Табачник так оцінюють українську політичну еліту: "Молода Україна - держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, найбільшою в світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних дисидентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфікації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т.д. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти".

93% української політичної еліти є представниками старої формації. Методи прийняття рішень характерні тоталітарній системі; 91% є вихідцями з сіл і невеликих міст. Тому для нашої політичної еліти характерні: кумівство, низький рівень освіти, любов до нагород і вчених звань, показова релігійність.

Загалом за можна виділити чотири типи представників сучасної політичної еліти за її виникненням:

1. Людей старої формації, але з новим баченням проблем.

2. Людей нової формації.

3. Люди старої формації.

4. Представники громадянського суспільства.

Яскравим прикладом першого типу є Ющенко и Тимошенко. Кожен з них працював при старій владі, але не сприйняли намагання тієї влади перейти до так званої "російської" імперіалістичної побудови суспільства з єдиним центром і висунули власні ідеї. Обидва також є вихованцями радянської системи, що змогли трансформувати своє світобачення під демократичні принципи свобод людини. Наприклад Тимошенко так виказала свою думку ще до помаранчевої революції: "Чи виграє сильніший і чи буде в Україні якісна і сильна політична еліта, залежить від мобілізації і готовності до консенсусу демократичних сил на наступних президентських виборах. Сьогодні в Україні вже з'явилася політична еліта європейського зразка, проте стара номенклатурна гвардія, яка формує сучасне політичне обличчя України, заважає її виходу на широку політичну арену. Президентські вибори дають шанс провести ротацію цих еліт" (Юлія Тимошенко, персональній сайт, від 25.12.2003). І цей шанс був досить успішно використаний.

Представником другого типу можна назвати колишнього міністра спорту та молоді України Павленка і дипломатів нового покоління. Це вже особистість сформована не тільки радянською системою цінностей, але й періодом 20-ти річної незалежності нашої держави і відкритим спілкуванням з Європою. Не випадково, при фальсифікації другого туру виборів саме дипломати одними із перших підтримали Ющенка в політичній боротьбі. Це і є та частина еліти яка в подальшому повинна підтримувати європейські цінності і суверенну незалежність України.

Третій тип характеризують собою такі люди як Кравчук, Медведчук, Янукович, Симоненко. Типові представники старої влади, які мають, внаслідок особистих якостей, економічної чи політичної підтримки, ідей, що висувають, певний авторитет у деякої кількості громадян.

Четвертий тип з'явився недавно на тлі подій на Майдані. Представниками можна вважати громадянську організацію "Пора" та нещодавно утворену партію "Фронт змін” на чолі з А. Яценюком. Це поки що найменш численна і організована частина еліти. На противагу від усіх вище зазначених типів ніколи відношення до влади не мала. Хоча зародком такої еліти був ще український Рух а представником В'ячеслав Чорновіл.

Частина дослідників і значне число коментаторів політичного процесу в Україні дотримуються точки зору, відповідно до якої в Україні взагалі немає реальної політичної еліти. Прихильники цієї позиції виходять з аксіологічного (ціннісного) трактування поняття еліти, вважаючи, що до політичної еліти повинні належати ліпші, найбільш гідні представники суспільства. На їхню думку, верхівка політичного класу України цим вимогам не відповідає, тому її не можна назвати елітою. В. Малінковіч, наприклад, у цьому зв'язку пропонує користатися американським терміном "істеблішмент", розуміючи під ним політичну верхівку. Це протиріччя полягає у наступному: представники політичної еліти України добре навчилися боротися за владу, але не завжди здатні (з різних причин) розпорядитися цією владою у суспільних інтересах. За право увійти до складу політичної еліти йде тверда, а нерідко і жорстока конкуренція. Саме здатність перемагати у боротьбі за владу є основним критерієм у селекції вітчизняної еліти. І відповідно до цього критерію політична еліта дійсно є елітою. Однак коефіцієнт корисної дії політичної еліти України, якість реалізації нею своїх суспільних функцій залишається занадто низьким. Про це говорять і дані експертного опитування, проведеного Центром політичних досліджень ім. Разумкова. На питання - чи існує в Україні політична еліта? - 55% опитаних експертів вибрали відповідь "за формальними ознаками - так, а за рівнем суспільного авторитету і суспільної довіри - ні".

Аналіз політичного лідерства України

Політичне лідерство в Україні грунтується в основному на вождизмі з націонал-романтичним і націонал-бюрократичним ухилом. Цей тип лідерства не передбачає глибоких професійних знань, а також опори на фахову команду однодумців і сучасну політичну партію.

Політичне лідерство в сучасній Україні набуває демократичних пріоритетів: спрямування на легалізацію національно-державної політики, створення законодавчо-правової бази, персоніфікації, професіоналізації, інституціоналізації й іншi. Політичне лідерство, маючи численні важелі впливу на процес управління суспільством, все-таки, значною мірою визначається як вплив на владу або як володіння владою. Як свідчить політична практика, ефективність лідерства залежить від взаємодії, взаємовпливу лідера та його послідовників, від розподілу влади між ними.

Україна перебуває лише на початку процесу формування нового типу реального політичного лідерства. Він частково утруднений несприятливими умовами в розвитку демократії та зміцненні основ державності. Тенденції розвитку політичного лідерства в Україні близькі до тенденцій, які можна спостерігати в інших країнах пострадянського простору: постійна зміна і боротьба генерацій політиків, неконтрольований громадськістю "лобізм" як форма політико-економічного тиску. Все це негативно позначається на діяльності політиків, котрі претендують на статус лідера. А тим часом ситуація в країні владно вимагає формування якісно інших політичних лідерів, насамперед, з точки зору їх професіоналізму, творчості, інтелектуальних можливостей, нарешті - духовності. Брак лідерів нового типу створює загрозу демократизації суспільства. Політичне лідерство, не дивлячись на деякі недоліки, є позитивним чинником українського суспільства, що розвивається.

Аналіз особистого політичного лідера та якого лідера я хочу бачити при владі

В своїй роботі я хочу охарактеризувати першого Президента України - Кравчука Леоніда Макаровича. Час Кравчука - це один із найбільш значних і непростих періодів нашої історії. Значний - тому що переплітається з розпадом Радянського Союзу і початком державотворчих процесів в Україні. Кравчук Леонід Макарович, народився 10 січня 1934 року в селі Великий Житин Рівненського району Рівненської області. У 1958 році закінчив Київський державний університет імені Т.Г. Шевченка, у 1970 р. - Академію суспільних наук при ЦК КПРС. За освітою - економіст, викладач політичної економії. Кандидат економічних наук. Обирався членом ЦК КПРС, членом ЦК Компартії України, кандидатом і членом Політбюро ЦК Компартії України. Був членом Ради Федерації СРСР і членом Державної Ради СРСР. У 1990 році обраний Головою Верховної Ради України. Із грудня 1991 року по липень 1994 року - Президент України.

Під головуванням Леоніда Кравчука прийнятий історичний акт - Декларація про державну незалежність України, яка містить положення про Україну як безядерну державу. Повна і добровільна відмова третьої за потенціалом власниці ядерної зброї в світі від ядерної складової своєї національної безпеки - безпрецедентний крок у сучасній історії. Україна пішла на цей крок, усвідомлюючи, що розповсюдження зброї масового знищення є одним з найнебезпечніших джерел ризику для миру та стабільності у світі. У грудні 1991 року на перших в історії України всенародних президентських виборах Леонід Кравчук обраний Першим Президентом незалежної держави. За час перебування на посадах Голови Верховної Ради і Президента України послідовно відстоював державну незалежність України, її суверенітет, національну безпеку. Запобіг виникненню в Україні кровопролитних війн які ведуться на просторах колишнього СРСР до цього часу. Його велика особиста заслуга полягає в тому, що для українських юнаків афганська війна стала останньою. Леонід Кравчук відіграв історичну роль в процесі створення цивілізованих відносин з Росією та іншими партнерами по СНД. Добився міжнародного визнання Української держави, укріплення її авторитету на світовій арені, Україну визнало 145 держав світу. Більше двох років за надзвичайно складних умов Перший Президент незалежної України підтримував громадську рівновагу, знаходив вирішення політичним, міжконфесійним та міжнаціональним пристрастям. Це дало можливість уникнути громадянської війни, зберегти територіальну цілісність України. Леонід Кравчук створив дієздатні інститути виконавчої влади, які взяли під контроль і забезпечили в державі конституційний порядок, функціонування народно-господарського комплексу. На базі прийнятих Верховною Радою законів і указів Президента України реформував і підпорядкував Українській державі силові структури, які стали підлеглі незалежній Україні. Леонід Кравчук не допустив ні одного випадку застосування зброї проти власного народу, подавлення кризових ситуацій силовими діями. У час найбільшого загострення протиріч між виконавчою та законодавчою гілками влади проявив виключну витримку і розсудливість. При безпосередній участі Леоніда Кравчука були створені основи законодавчої бази нової держави, її майбутньої Конституції, вперше прийняті на території колишнього СРСР закони про національні меншості, свободи совісті. Виключна риса Першого всенародно обраного Президента України - поважне ставлення до демократії, правам і свободам людини. Переконливе свідчення цьому - здійснення вперше серед країн колишнього Радянського Союзу передачі влади демократичним шляхом після президентських виборів у 1994 році. Сьогодні Леонід Кравчук, народний депутат України, здійснює велику державну та громадську роботу.

З цього всього можна зробити висновок, що Леонід Кравчук є легальним лідером так як був обраний всенародно і з великою підтримкою уже в першому турі виборів. Хоч Кравчук був представником старої влади, але він добре ставився до демократизації суспільства, саме тому за стилем ідеологічних цінностей його можна назвати лідером-лібералом, тобто він, не відкидаючи цінностей, які панують у суспільстві, прагне внести в них певні зміни відповідно до вимог часу і змін політичної ситуації. За доповненою класифікацією Лассуелла можна сказати, що він є лідер-плановик орієнтований на методи і засоби, які б дозволили досягти намічених цілей будь-яким способом (наприклад це його прихід до влади де зіграв свою роль штучно створений для головного опонента Кравчука - В'ячеслава Чорновола - образ "націоналіста". Штучність цього образу підкреслював той факт, що Чорновіл народився в Єрках (Черкаська область), розташованих значно східніше за Великий Житин де народився Кравчук). За класифікацією Такера Леонід Макарович є реальним лідером а не менеджером так як мав здатність впливати на хід подій, а за психологічними особливостями поведінки він є лідером-стратегом, так як його політичне життя було насиченим і неспокійним, пронизаним важливими подіями.

Хоч політика Кравчука багато кому не подобалася, але він прийшов до влади у такий складний, непередбачуваний, насичений подіями і проблемами час, він вимушений був володіти такими якостями як хитрість, агресивність, підступність, зухвалість, гнучкість, розум. Зі слів Л. Кравчука: "український політик, який хоче досягти успіху, повинен мати своєрідний "моральний" кодекс, який полягає в тому, щоб говорити одне, а робити інше. Я вважаю, що саме тільки такий лідер зможе зберегти єдність і цілісність країни в такий скрутний час. Я думаю, що саме така людина як Кравчук буде корисна державі на перехідному етапі її встановлення, саме такого лідера я і хотів би бачити при владі в той період. Але зараз інший час світ змінюється, а з ним і політика тому і політичний лідер повинен бути іншим. На мою думку, сучасний політичний лідер повинен володіти певними специфічними ознаками і здібностями. А саме по-перше він повинен бути освіченим, тобто як мінімум мати одну вищу освіту (отриману на денній формі навчання) і бути всебічно розвинутим. По-друге вік лідера повинен бути не більшим за 65 років бо він вже не зможе так добре оцінювати ситуацію і підлаштовуватися під зміни в суспільстві, політиці і в світі в цілому, я вважаю, що ідеальний вік для лідера від 30 до 50 років. По-третє лідер повинен відноситися до політичної еліти "лисів", щоб бути майстром у політичних спекуляціях, які просто необхідні в жорсткій політичній боротьбі, щоб залишитися на плаву у нинішньому політичному суспільстві. Щодо класифікацій то сучасний політичний лідер повинен відповідати таким вимогам: бути легальним лідером (законно обраним); за психологічними особливостями поведінки поєднувати риси лідерів-стратегів і лідерів-експертів; за класифікацією Лассуелла поєднувати риси лідерів-агітаторів, лідерів-організаторів і лідерів-ідеологів; а за класифікацією Такера він повинен бути "реальним" лідером, а не ширмою для політичної партії; за класифікацією образів М. Херман бути лідером-прапороносцем з власним баченням дійсності, а не лідером-маріонеткою; за стилем реалізації лідерських обов'язків повинен мати активно-позитивний стиль; за стилем ідеологічних цінностей повинен бути лідером-лібералом. Але головне я вважаю, що потрібен такий лідер, який відстоює інтереси більшості населення.

політична еліта лідер кравчук

Висновок

Таким чином, виховання еліти - важлива суспільна задача. Навчання господарському управлінню (менеджменту) утворює умови для підготовки людей, які здатні зайняти в державі високі політичні посади. Це передача знань, досвіду аналізувати ситуації, розвиток управлінських навичок, виховання відповідальності, навчання різноманітним стилям управління.

Лідер повинен вміти, як говорив У. Черчілль, добувати користь із самих невигідних ситуацій. Особливе мистецтво лідера - перетворювати в союзників прихованих, і навіть, явних супротивників.

Наш час і наша країна гостро потребують нове покоління лідерів із стратегічним мисленням, неординарним баченням ситуації, впевненістю в успіх. Поєднання об'єктивних сил, політичних обставин, суспільних традицій політичної дійсності утворює лідера, але тільки при особливим його складі, інакше він залишиться службовцем, керівником хоч і високопоставленим.

Використана література

1. Гордієнко М. Концепція політичної еліти В. Липинського як фактор національні) державної ідентичності України // Нова політика. - 1998. - №2.

2. Енциклопедія політичної думки/ Пер. з англ, - К.: Дух і Літера, 2000.

3. Вовканич С. Еліта - найбільш конвертована валюта // Віче. - 1997. - №>5.

4. Піча В. М, Хома Н.М. Політологія // Каравела. - 2001. - №2.

5. Вебер М. Политика как призвание и профессия / Избранные произведения. - М., 1990.

6. Выдрин Д.Й. Политический лидер и проблеми его формирования. - К., 1990.

7. Блондель М. Политическое лидерство. - М., 1992.

8. Ашин Г.К. Политическое лидерство и оптимальный стиль // Общественные науки и современность. - 1993. - №2.

Размещено на Allbest.ru

...