Політична культура суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема 14. Політична культура суспільства

1. Поняття та структура політичної культури

політичний культура суспільство

Надзвичайно важливим чинником і необхідною умовою функціонування політичної сфери суспільства є політична культура як складова загальної, зокрема психологічної, культури суспільства, соціальних груп та індивідів.

Термін "політична культура" з'явився вперше у XVIII ст. у працях німецького філософа І. Гердера.

Теорія сформувалася у другій половині XX ст. завдяки працям американців Г. Алмонда, С Верби, Р. Бенедикта, Л. Пара, Дж. Kepi, К. Джовіта, У. Розенбаума, англійців Р. Роуза і Д. Кованоха, німця К. фон Бойме, французів М. Дюверже, Р.-Ж. Шварценберга, голландця І. Інглхарта та ін.

Теорія політичної культури дала змогу (на відміну від інституціонального аналізу) пояснити, чому однакові за формою органи державної влади в різних країнах функціонують абсолютно по-різному. Заглибившись у мотиваційне коріння політичної поведінки, вона змогла пояснити деякі речі, що лише чекали на ґрунтовне роз'яснення.

Узагалі політика могла б вважатися доволі простою сферою людської діяльності, якби суб'єкти політичної діяльності (індивіди, соціальні групи, інституції та ін.), маючи специфічні інтереси, потреби, мету, не намагалися вплинути один на одного, змінити свідомість та поведінку інших суб'єктів у процесі цієї діяльності.

Характер і рівень політичної культури суспільства значною мірою визначають його політичне життя. Як засіб політичної соціалізації людини, спосіб організації та розвитку політичного життя суспільства політична культура завжди формується на певному рівні політичної ідеології та соціальної психології. Вона містить ідеї, переконання та погляди, способи діяльності, індивідуальний та суспільний досвід, традиції, звички, почуття.

Інакше кажучи, політична культура поєднує в собі об'єктивні соціально-нормативні компоненти свідомості та поведінки й суб'єктивні стани, що відбивають відчуття відповідності цих нормативів реальному життю.

У науці сформувалися два основних підходи до тлумачення політичної культури.

1. Суб'єктивний зміст політики:

* сукупність духовних явищ (Г. Алмонд, С. Верба, Д. Дивайн, Ю. Краснов);

* символів (Л. Дітмер);

2. Суб'єктивний ракурс політики:

* прояв нормативних вимог (С. Вайт);

* сукупність типових зразків поведінки (Дж. Плейно);

* спосіб політичної діяльності (У. Розенбаум) тощо.

Для того щоб краще уявити структуру політичної культури, звернемося до рис. 11.

Крім того, у структурі політичної культури можна виокремити, по-перше, рівень розвитку та співвідношення усталених правових, соціальних, моральних і психологічних норм -- регуляторів суспільних відносин; по-друге, когнітивні (інформаційні), емоційно-комунікативні та практичні (поведінкові) компоненти формування суспільної свідомості й засвоєння їх окремою особистістю та соціальними групами.

Автор пропонує під поняттям "політична культура" розуміти якісний параметр політичного життя суспільства, що характеризує ступінь розвитку і співвідношення між правовими, соціальними та психологічними регуляторами функціонування політичної сфери суспільства. Останні сприяють політичній соціалізації особистості, конституйовані в соціально-політичних інститутах, суспільній свідомості та політичній практиці.

Розрізняють поняття політичної культури суспільства, суспільної групи та окремої особистості.

Якщо розглядати політичну культуру великої суспільної групи, слід зазначити, що соціальні та психологічні регулятори її діяльності мають певну специфіку. Скажімо, члени суспільно-політичної організації, партії і т. ін., об'єднуючись у свою спільноту, добровільно регламентують її діяльність, створюють внутрішні "правила гри". Наприклад, соціальні та психологічні регулятори діяльності нації мають дещо інше походження.

Рис. 11. Структура політичної культури

До нації, на відміну від партії, неможливо вступити. А відтак зрозуміло, що тут діють здебільшого соціопсихологічні (етнічні) чинники, які є доволі консервативними.

Індивідуальна політична культура характеризується ступенем знання, емоційного сприйняття та практичного опанування нормами політичної соціалізації, загальнокультурним рівнем, компетентністю в політиці, адекватністю оцінок, рівнем свідомості, розумінням своєї соціальної ролі, ступенем включення до суспільно-політичної системи і т. ін.

Оцінюючи явище політичної культури, слід сказати про вагому роль в її функціонуванні загальної, національної культури, культури суспільних станів, регіонів та ін. Ці кола культури впливають на той результативний чинник, який визначає організацію та культуру політичного життя суспільства.

2. Типи і функції політичної культури

З методологічного погляду дуже важливо під час дослідження політичної сфери суспільства виокремити типологію політичної культури, про яку можна довідатися з табл. 7. Звичайно, наведену типологію не можна вважати закінченою, оскільки такий складний для дослідження об'єкт, як політична культура, може характеризуватися значно більшою кількістю параметрів оцінки, проте вона може бути дороговказом у дослідженні цього складного об'єкта дослідження.

Види політичної культури

Виходячи з аналізу суспільних відносин можна виокремити такі види політичної культури.

1. Культура депутатської, у тому числі парламентської, діяльності, предметом якої є професійна, напівпрофесійна та громадська депутатська діяльність, що має розглядатися разом з вивченням діяльності апаратів відповідних державних органів.

2. Культура діяльності суспільно-політичних організацій, партій, рухів, інших соціальних об'єднань, груп і громадян.

Таблиця 1. Типологія політичної культури суспільства

Параметр оцінки	Тип політичної культури
Геополітичний	Західна Східна Маргінальна
Рівень відкритості--закритості	Інтровертивна Екстравертивна
Ідеологічний	Буржуазна Соціалістична Етнічна Конфесійна Змішана
Ступінь інтегрованості індивіда	Індивідуалістична Колективістська
Характер політичної соціалізації	Провінційна Діяльнісна Маргінальна
Ступінь демократизму	Тоталітарна Авторитарна Демократична
Форма суспільного управління	Президентська Парламентська Монархічна Диктаторська
За розвиненістю політичних структур	Допартійна Монопартійна Багатопартійна Перехідна
За типом поведінки в конфліктних ситуаціях	Конфронтаційна Консенсусна Компромісна
За рівнем інтересу громадян до політичного життя	Патріархальна Підданська Активістська

3. Культура електоральної політичної діяльності або діяльності громадян у процесі проведення виборів, референдумів, плебісцитів, опитувань населення тощо.

Структурно-функціональний аналіз поняття політичної культури уможливлює виокремити матеріальні (політичні інститути, нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини) та духовні компоненти (політичну свідомість, морально-етичні норми, соціальні настанови, політичні знання, волю, досвід тощо) політичної культури суспільства. Ці компоненти реалізуються у процесі політичної діяльності окремих особистостей, соціальних груп, органів влади і т. ін.

Підсумовуючи, зазначимо, що аналіз політичної культури потребує інтегрального підходу з позицій:

* характеру, рівня розвитку та співвідношення сталих правових, соціальних і психічних норм, що регулюють суспільні відносини;

* когнітивних (інформаційних, емоційно-комунікативних і практичних, тобто діяльнісних) компонентів формування суспільної свідомості та засвоєння їх окремими особистостями.

Виокремимо функції політичної культури:

1) ідентифікації, яка полягає в тлумаченні потреб людини з огляду на її групову (соціальну, етнічну, конфесійну) приналежність та участь в обстоюванні інтересів цієї спільноти;

2) орієнтації, що характеризує прагнення людини до змістовного відображення політичних подій і явищ при реалізації прав і свобод у конкретній системі;

3) адаптації, яка допомагає людині пристосуватися до умов політичного середовища, -- здійснення її прав і владних повноважень;

4) соціалізації, що сприяє засвоєнню норм-регуляторів суспільно-політичного (правових, соціальних, психічних) життя;

5) інтеграції (дезінтеграції), яка забезпечує можливість співіснування різних груп у межах політичної системи, збереження цілісності держави та відносин останньої з громадянським суспільством;

6) комунікації, що створює інформаційні умови для взаємодії всіх суб'єктів та об'єктів політики.

Формування політичних культур -- справа не одного покоління і тисячоліття. Навіть кардинальна перебудова політичних структур не може часто-густо радикально змінити цінності попередньої культури.

Скажімо, в Індії, яка успадкувала з колоніального минулого досить розвинену партійну систему та парламентські інститути, і нині домінують архетипи східної ментальності.

Водночас підвищений інтерес на Заході до релігій та способу життя Сходу не здатний змінити параметри політичної культури США чи Європи.

Проте технологічний прорив Японії до елітної групи світових лідерів сприяв укоріненню ліберальних цінностей і зразків політичної поведінки. Отже, все дуже індивідуально.

Політична культура виконує певні соціальні функції:

· Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.

· Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.

· Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).

· Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.

· Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких обставин виховний процес здійснюється об'єктивно. Але, попри це, необхідні цілеспрямовані заходи й засоби: демократична система освіти й політосвіти, змістовна робота засобів масової інформації, високий духовний рівень мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси партійних і непартійних об'єднань, творчий розвиток гуманітарних наук тощо. Виняткове значення в набутті політичної культури мають суспільні ідеали. Їх відсутність спустошує людину, робить її байдужою, аполітичною, раціональною. Суспільство без справжнього гуманістичного І ідеалу є неповноцінним, історично нежиттєздатним.

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм ("так було завжди"); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, -- племінна, теократична, деспотична; другорядні -- патриціанська, дворянська.

Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії).

У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура -- автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна -- реліктова автократична культура.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини.

Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно "чистого" й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови -- неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується поняттям "політична субкультура".

Політична субкультура -- сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх велика розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка спричиняє нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських, загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання підвищити над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення в суспільстві.

Найвідомішою в сучасній політології є типологія політичної культури, здійснена Г. Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного аналізу різних політичних культур, які існують в окремих країнах. На основі дослідження політичної культури США, Великої Британії, ФРН,

Італії і Мексики вони виокремили у праці «Громадянська культура» три основні типи політичної культури: приходську, підданську та активістську. Ці типи характеризуються певними цінностями, зразками політичної поведінки, способами організації влади і не прив'язані жорстко до історичної епохи чи соціальної спільноти.

приходський тип політичної культури (приход -- нижча церковно-адміністративна одиниця; об'єднує віруючих, яких обслуговують церковнослужителі одного храму; у Великій Британії та багатьох інших країнах приход, община -- низова адміністративно-територіальна одиниця, яка охоплює невеликий населений пункт або групу дрібних поселень) характеризується відсутністю інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури, яку в загальнішому сенсі називають паройкіальною (від грец. para -- навколо і oikos -- дім, господарство) є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо держави, відсутність прагнень, аполітичність поряд із замкненістю на місцевій чи етнічній солідарності. Приходська культура може відразу стати панівною в молодих країнах, але зберігається навіть у великих індустріальних державах, коли кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого роду, містечка, регіону.

підданський тип політичної культури вирізняється сильною позитивною орієнтацією громадян на політичну систему, але слабкою орієнтацією на активну участь у її функціонуванні. Цей тип сформувався за умов феодальної системи з її виразною ієрархічністю політичних відносин. Елементи підданської культури трапляються і в сучасних суспільствах, зокрема у формі поклоніння верховним політичним лідерам.

Активістський тип політичної культури (культура участі) вирізняється активною заінтересованістю громадян не тільки в тому, що їм дає політична система, а й у тому, щоб відігравати в ній активну роль.

Жоден із цих типів політичної культури не може бути основою стабільної демократії. Приходська культура притаманна нерозвиненим у політичному відношенні суспільствам і неприйнятна для сучасної демократії. Підданська культура є основою авторитарних політичних режимів, за яких підвладні повністю покладаються на волю правителів. Активістська культура може породжувати надто гостру політичну боротьбу і нестабільність. В історії, на думку Г. Алмонда і С. Верби, переважають не чисті, а змішані типи політичної культури: приходсь- ко-підданська, піддансько-активістська і приходсько-активістська. Змішаним типом політичної культури є громадянська культура. Це активістська політична культура, у якій наявні елементи приходської і підданської культури. Вона найхарактерніша для демократичних політичних систем і сприяє їх функціонуванню. «Громадянська культура, -- пишуть Г. Алмонд і С. Верба, -- це змішана політична культура. В її межах багато громадян можуть бути активними в політиці, проте багато інших відіграють більш пасивну роль підданих. Ще важливішим є той факт, що навіть у тих, хто активно виконує громадянську роль, риси підданих і прихожан не повністю витіснені. Роль учасника просто додається до таких двох ролей. Це означає, що активний громадянин зберігає свої традиціоналістські, неполітичні зв'язки, так само як і свою більш пасивну роль підданого»[56].

Громадянська культура є породженням громадянського суспільства. Вона передбачає, що суб'єкти політики у своїй діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише окремої соціальної спільноти. За наявності в ній різних політичних орієнтацій ця культура спрямована на дотримання в суспільстві громадянського консенсусу як необхідної засади демократії.

Типологія політичної культури Є. Вятра

Докладну типологію політичної культури здійснив Є. Вятр. Залежно від суспільно-політичних формацій і притаманних їм політичних систем він виокремив три основні типи політичної культури: традиційний, буржуазно-демократичний і соціалістичний. Традиційний тип політичної культури відповідає рабовласницькому і феодальному ладу. Він характеризується визнанням того, що: а) влада має священний характер; б) права підданого і влади регулюються традиційними нормами, які випливають із твердження: «так було завжди»; в) політична система та її основні норми є незмінними.

Традиційна політична культура виступає у трьох різновидах: традиційна племінна культура, для якої характерні значна влада віча та суттєві обмеження влади вождя; традиційна теократична культура, у якій володар є Богом або намісником Бога, і його влада обмежується лише тим, як розуміється воля Бога (притаманна тим народам, у яких політична система створювалась пророками нових релігій); традиційна деспотична культура, у якій ставлення підданих до володаря Грунтується на визнанні його абсолютної, нічим не обмеженої влади над ними. Ці різновиди політичної культури в історії переплітаються.

Поряд із традиційною політичною культурою добуржуазна епоха знає інший тип -- політичну культуру станової демократії, за якої значна частина населення повністю відсторонена від участі в політичній системі й найчастіше позбавлена будь-яких особистих прав. Політичні права існують лише для меншості із привілейованих станів. Історії відомі два різновиди політичної культури станової демократії: патриціанська культура деяких грецьких міст, республіканського Рима й деяких італійських міст середньовіччя, а також дворянська політична культура, наприклад у Польщі, Англії, Росії пізнього середньовіччя і раннього періоду нової історії.

Виникнення капіталізму й залучення мас до політичного життя створили масову політичну культуру -- культуру не якоїсь класової меншості, а широких верств суспільства. Буржуазне суспільство знає два основні типи політичної культури: демократичний та автократичний. Для першого типу характерні активність громадян, їх включення у політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, а також принципу контролю громадян за діяльністю держави.

Буржуазно-демократична політична культура виступає у двох основних різновидах: консервативно-ліберальному і ліберально-демократичному. Консервативно-ліберальна культура визнає основними цінностями громадянські права і свободи, але заперечує суспільно-реформаторський аспект політичної культури. У ліберально-демократичній культурі, навпаки, визнання основних цінностей і зразків поведінки, типових для системи буржуазної демократії, поєднується з очікуванням соціальних реформ, здійснюваних державою.

Автократичний тип буржуазної політичної культури є запереченням буржуазно-демократичного типу. Ідеалом держави він визнає сильну й неконтрольовану владу, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Цей тип втілився в різного роду мілітаристських і фашистських режимах XX ст. і має два різновиди: авторитарну й тоталітарну політичну культуру. Перша відрізняється від другої тим, що не передбачає активної участі мас, їхньої політичної мобілізації і використовує ідеологію лише як інструмент для забезпечення пасивного послуху мас. Тоталітарна політична культура, супутня фашистським і напівфашистським системам, поєднує культ лідера, сильної влади з активним залученням громадян до участі в політичному житті відповідно до принципів, установлених лідером

Зазначена праця Є. Вятра була написана ще в 70-х рр. XX ст. і, звісно, не відбиває тих політичних змін, що відбулись у колишніх соціалістичних країнах. За цей час концепція тоталітаризму, започаткована ще в 50-х рр. американськими політологами К. Фрідріхом і 3. Бжезінським, знайшла свій подальший розвиток. Було, зокрема, визнано, що ті політичні режими, які утвердились у соціалістичних країнах, є різновидом тоталітаризму. А отже, політична культура соціалістичної демократії, про яку говорив Є. Вятр, є різновидом тоталітарного типу політичної культури.

Поділ політичної культури за характером реалізації владних відносин у суспільстві на демократичну, авторитарну й тоталітарну, започаткований Є. Вятром і розвинений щодо нових політичних реалій, у сучасній політології досить поширений.

Розглянемо докладніше особливості демократичної політичної культури. Головною з них є плюралізм, який передбачає економічну, політичну та ідеологічну багатоманітність. Остання в економічному житті означає існування різних форм власності, насамперед приватної, різних форм господарювання, вільного підприємництва. Економічна багатоманітність виступає основою політичного плюралізму, який передбачає визнання в політичному житті багатоманітності інтересів різних соціальних і політичних груп. Політичний плюралізм заперечує монополію будь-якої соціальної спільноти, організації чи особи на владу. Відповідно не може займати монопольне становище будь-яка ідеологія.

Визнання плюралізму соціальних і політичних інтересів передбачає визнання ідей політичного представництва й виборності. Остання покликана забезпечити народний суверенітет і представництво інтересів усіх суспільних груп у системі влади через політичні партії. Чергування партій і посадових осіб при владі вважається не тільки нормальним, а й необхідним явищем. Політична конкуренція є однією з основних ознак демократичної політичної культури.

Принцип плюралізму, багатоманітності суспільного життя -- основа демократизму не лише політичної культури, а й суспільства загалом. Водночас він передбачає дію іншого принципу -- консенсусу. Демократична політична культура характеризується встановленням у країні консенсусу щодо основних цінностей суспільства, його цілей і шляхів їх досягнення, визнанням легітимності демократичних процедур, готовністю добровільно підкорятися встановленим політичним правилам.

Можливі й інші типології політичної культури. Так, за національно-територіальною ознакою виокремлюють європейський (західний) та азіатський (східний) типи, за характером взаємозв'язків і контактів між людьми -- конфронтаційний і консенсусний типи, за ідеологічною ознакою -- ліберальний, консервативний, комуністичний і соціал-демократичний типи політичної культури.

За суб'єктами розрізняють політичну культуру індивіда, соціальної групи (спільноти) й суспільства. Спільне в політичній культурі різних соціальних спільнот виступає як масова політична культура.

3. Основні моделі політичної культури - тоталітарно-авторитарна і ліберально-демократична.

Тоталітарно-авторитарна модель політичної культури характеризується пріоритетністю колективістських якостей громадянина над його індивідуальними якостями. Цій моделі властиві наступні характерні риси:

- політична свідомість і цінності суспільства формуються централізовано, державою. Відповідно до них державні інтереси важливіші, ніж інтереси окремих людей, соціальних груп. До основних цінностей відносяться:порядок, лояльність, політична довіра, підтримка державної політики, єдина ідеологія, політична єдність;

- політичне інформування суспільства дозоване й одноканальне, монопольно регулюється владою. Активно практикується політична цензура;

- політична мова стандартизована й убога, їй властива категоричність, а нерідко й обмеженість, шаблонність. Відповідна символіка маловаріантна, одноманітна і рідко оновлювана;

- політична культура суспільства формується “зверху” на безальтернативній основі;

- рівень політичної культури більшої частини суспільства невисокий. Політико-культурний прогрес мало динамічний.

Тоталітарно-авторитарна модель політичної культури відрізняється “самоізольованістю” від зовнішнього світу, “замкнутістю” політико-культурного простору. У межах цього простору домінує насильство, у тому числі і пряме.

У випадку контактування із зовнішнім середовищем дана модель політичної культури характеризується низьким рівнем сприйняття і толерантності (терпимості), а також жорстокістю з елементами агресивності.

Але в той же час усередині цієї моделі тоталітарні й авторитарні сфери не бувають пропорційні. Переважають або тоталітарні тенденції, або авторитарні. У першому випадку наведені вище характеристики присутні цілком. В другому випадку у політичній культурі відповідного суспільства можуть бути присутні окремі ліберально-демократичні елементи.

Ліберально-демократична модель політичної культури характеризується орієнтацією на забезпечення політичних прав і свобод громадянина, регламентацією життєдіяльності суспільства винятково через правове регулювання.

Цій моделі притаманні наступні характерні риси:

- політична свідомість і цінності суспільства формуються децентралізовано (багатоканально), з різноманітних джерел. Відповідно до них рівень пріоритетності державних інтересів залежить від ступеня їхнього збігу з інтересами суспільства, його соціальних груп, громадян.

Основні цінності: права людини, воля, плюралізм (тобто різноманіття) в ідеології, політиці, економіці, демократія, правопорядок, недоторканність приватного життя і приватної власності, пріоритетність суспільної думки, цивільне суспільство, екологія тощо;

- політичне інформування суспільства багатоканальне й альтернативне. Пряма політична цензура мінімальна, застосовується в основному до інформації радикальної, екстремістської спрямованості;

- існує свобода слова і друку, однак рівень цієї волі різний. Він залежить від фінансових можливостей джерел політичної інформації, їхнього доступу до засобів масової комунікації (насамперед до телебачення), а також від розміру аудиторії і тиражу видань;

- політична мова різноманітна і нестандартна, безупинно удосконалюється і збагачується. Політична символіка багатоваріантна, розвивається в режимі модернізації;

- політична поведінка різноманітна;

- політична культура суспільства знаходиться на досить високому рівні, їй притаманний політико-культурний прогрес, що підкріплюється техніко-технологічним прогресом.

Названі обставини в сукупності забезпечують високодинамічне й активне політичне життя суспільства. Політична стабільність при цьому підтримується оперативним політичним реформуванням, політичним корегуванням.

Ліберально-демократична модель політичної культури відрізняється “відкритістю” перед зовнішнім політико-культурним простором. Ця модель має здатність до розширення сфери свого впливу. У її межах домінує непряме політичне насильство.

У ряді ситуаційних випадків (зовнішня загроза, політична або соціально-економічна криза і т.п.) у межах ліберально-демократичної моделі політичної культури можуть виникати прецеденти авторитаризму у вигляді розширення державного втручання в життєдіяльність суспільства, обмеження політичних прав і свобод громадян, жорсткості політичної цензури і т.п.

Поряд з рівнями і моделями в політичній культурі виділяються і типи. Вони розрізняються за особливостями взаємодії із зовнішнім політико-культурним середовищем, за специфікою контактування з іншими політико-культурними утвореннями, а також за своїм внутрішнім змістом.

Охарактеризуємо основні типи політичної культури:

1. “Закритий” тип. Відрізняється політичною замкнутістю. Зорієнтований на власні політичні цінності і норми. Розвивається в режимі політико-культурної автономії. Чітко прихильний до власних етнічних, релігійних (або ідеологічних) історичних, традицій. Несприйнятливий до інших систем політичних норм і орієнтації.

Даному типу властиві обмеження і регулювання політичних пристрастей громадян, схильність до ідеологічного (політико-релігійного) радикалізму і прямого насильства. Цей тип тяжіє до тоталітарної-авторитарної моделі політичної культури.

2. “Відкритий” тип. Сприйнятливий до інокультурного досвіду. Має багаті політичні традиції, які корегуються відповідно до реалій, що змінюються. Розвивається в режимі постійного самореформування. Відрізняється високодинамічним політичним життям, різноманіттям політичного процесу і високим рівнем соціально-політичної мобільності.

Політично прагматичний і раціональний. Тяжіє до ліберально-демократичної моделі політичної культури.

3. Патріархальна політична культура. Даний тип притаманний нерозвиненій культурі, що існує в суспільстві, у якому йде процес становлення політичної системи.

У людей-носіїв цього культурного типу відсутня політична активність і розбірливість. Поширена політична наївність. Політичні погляди людей “розчинені” у релігійних і соціальних стереотипах і традиціях.

Носії цього типу аполітичні, не виявляють інтересу до політичних цінностей, норм та інститутів.

4. Підданська політична культура. Носії цього типу віддають перевагу підкоренню владі. Не намагаються впливати на владу політичними методами, що є в їхньому розпорядженні.

Представникам даного типу властива відсутність активної цивільної позиції, прагнення до самовідсторонення від яких-небудь механізмів політичної системи. Вони не готові до активної участі в політичному житті. Для таких людей характерні також надії, що їхні проблеми вирішить хто-небудь інший.

5. Активістська політична культура. Відмінною рисою цього типу є виразна орієнтація громадянина на діючу особисту роль у політичному житті суспільства, на знаходження достатнього особистого статусу в політичній системі.

Третій, четвертий і п'ятий типи політичної культури відносяться до категорії “чистих”, тобто досить яскраво виражених. Поряд з ними існують і “змішані” типи політичної культури:

6. Патріархально-підданська політична культура.

7. Піддансько-активістська політична культура.

8. Патріархально-активістська політична культура. Справа в тому, що в реальному політичному житті різні політико-культурні типи взаємодіють між собою і взаємно впливають один на одного. У результаті цього й утворюються “змішані” типи політичної культури.

9. “Культура громадянина” (відноситься до числа “змішаних” типів). Даний тип найбільш характерний для буржуазно-демократичних політичних систем. Він найбільш ефективно поєднує елементи інших типів політичної стабільності, сприяє конструктивному функціонуванню відповідних політичних режимів.

1. 10. Фрагментарна політична культура. Найбільш чітко цей тип спостерігається в суспільстві, що ввійшло в смугу нестабільності і переживає перехідний період.

У даному політико-культурному типі відбиваються розкол суспільства, сильна поляризація його соціальних груп, маргіналізація суспільства.

Фрагментарна політична культура може відрізнятися радикалізмом. політичною агресивністю і нетерпимістю. Їй властива і харизматичність - тобто орієнтація не на політичні об'єднання і їхні програми, а на конкретних політиків, що володіють в очах суспільства (соціальних груп, окремих громадян) винятковими талантами, достоїнствами і “доблестями”.

Даний тип може характеризуватися також політичним нігілізмом і розгубленістю. Він може підсилювати в суспільстві почуття ізольованості, розбіжності між соціальними групами, відсутності політичної рівноваги і цивільної згоди.

11. Інтегрований тип політичної культури. Відрізняється наявністю порівняно високого ступеня суспільно-політичної згоди за основними питаннями політичного устрою, перевагою цивільних процедур в улагоджуванні спорів і конфліктів, низьким рівнем політичного насильства і високим ступенем різноманіття політичного життя.

Поряд з типами політичної культури в загальнолюдському політико-культурному просторі спостерігаються іполітичні субкультури.

Політичні субкультури характерні для конкретних суб'єктів політики. Вони відрізняються своєрідними поглядами, перевагами і поведінкою відповідних груп людей у сфері політики.

До числа найбільш важливих і яскраво виражених з них відносяться такі:

а) політична субкультура Заходу. Орієнтована на ліберально-демократичні цінності і норми. Відрізняється широким діапазоном політичного вибору і політичних пристрастей.

Статус громадянина як суб'єкта політики в її межах відносно високий. Політичне життя регулюється детальною правовою регламентацією, відрізняється різноманіттям.

Ця політична субкультура є базовою основою ліберально-демократичної моделі політичної культури;

б) політична субкультура Сходу. Орієнтована на історико-релігійні традиції. Функціонує в умовах обмеженого політичного вибору. Харизматична.

В її межах багато прошарків суспільства, велика частина жінок і молоді ізольовані від політичного життя. Ця субкультура відрізняється виразною політичною субординацією. Характеризується перевагою адміністративної влади над представницькою і судовою.

Поширено передачу влади в спадщину та її елітарність;

в) регіональні політичні субкультури.

Размещено на Allbest.ru

...